Глава 43

Можливо, лише завдяки Моїм адміністративним постановам люди виявили «великий інтерес» до Моїх слів. Якби вони не керувалися Моїми адміністративними постановами, вони б усі вили як тигри, яких щойно потривожили. Щодня Я блукаю серед хмар, спостерігаючи за людством, що вкриває землю, поки воно метушиться, стримуване Мною за допомогою Моїх адміністративних постанов. Таким чином, людський рід тримається в порядку, і Я увічнюю Мої адміністративні постанови. З цього часу й надалі люди на землі отримують усілякі кари на підставі Моїх адміністративних постанов, і коли ця кара сходить на них, усі люди голосно волають і кидаються врозтіч. У цей момент земні народи негайно гинуть, кордони між народами зникають, одне місце більше не відокремлене від іншого, і між людьми більше немає відчуження. Я починаю виконувати «ідеологічну роботу» поміж людьми, аби люди могли мирно співіснувати одне з одним, більше не воюючи, і коли Я будую мости й налагоджую зв’язки між людьми, вони об’єднуються. Я наповню небесну твердь проявами Своїх дій і змушу все на землі простертися під Моєю владою, тим самим здійснюючи Мій план щодо «світової єдності» та звершуючи це одне Моє бажання, щоб людство більше не «блукало» поверхнею землі, а незабаром отримало придатне місце призначення. Я всіляко дбаю про рід людський, роблячи так, щоб усе людство невдовзі почало жити в країні миру та щастя, щоб дні життя всіх людей більше не були безвідрадними і щоб Мій план не зійшов нанівець на землі. З огляду на існування людини Я збудую Своє Царство на землі, адже частина прояву Моєї слави є на землі. Угорі на небі Я упорядкую Своє місто й відтак обновлю все вгорі й унизу. Усе, що існує над і під небом, Я з’єднаю в одне ціле, так що все суще на землі буде об’єднане з усім, що на небі. Таким є Мій план; це те, що Я здійсню в заключний період, – хай ніхто не втручається в цю частину Моєї роботи! Поширення Моєї роботи серед сторонніх народів – це остання частина Моєї роботи на землі. Ніхто не здатен збагнути роботу, яку Я зроблю, і тому люди доволі розгублені. А оскільки Я цілковито заглиблений у Свою роботу на землі, люди користуються цією нагодою, щоб «побавитися». Щоб утримати їх від нерозсудливих дій, Я спочатку піддав їх Своїй карі, щоб вони здобули «навчання» озера вогняного. Це один з етапів Моєї роботи, і Я використаю міць озера вогняного, щоб виконати цей етап Моєї роботи; в іншому разі було б важко здійснити Мою роботу. Я змушу людей по всьому всесвіту упокоритися перед Моїм престолом, розділених на різні категорії завдяки Моєму суду, класифікованих за цими категоріями й далі розподілених до своїх сімей, так щоб усе людство припинило бунтувати проти Мене, натомість розподілившись в охайну й упорядковану структуру згідно з категоріями, які Я назвав, – і хай ніхто не переміщається як завгодно! По всьому всесвіту та над ним Я здійснив нову роботу; усі люди у всесвіті ошелешені й приголомшені Моєю раптовою появою, їхні обрії значно розширилися завдяки Моєму відкритому явленню. Хіба це сьогодні не так?

Я зробив Свій перший крок серед усіх країн та усіх народів і розпочав першу частину Моєї роботи. Я не порушу Мого плану, щоб почати все заново: послідовність цієї роботи серед язичницьких народів основана на порядку Моєї роботи на небі. Коли всі люди підводять очі, щоб спостерігати за кожним Моїм жестом і кожною дією, в цей момент Я вповиваю світ туманом. Людські очі одразу ж затуманюються, і вони не можуть визначити жодного напрямку, наче вівці в пустелі, і коли починає завивати шторм, їхні крики тонуть у завиванні вітру. Серед поривів вітру людські фігури ледь помітні, але не чути жодного людського голосу, і хоча люди кричать на повний голос, їхні зусилля марні. У цей час люди гучно ридають і голосять, сподіваючись, що спаситель раптово впаде з неба, аби вивести їх із безкрайої пустелі. Але якою б великою не була їхня віра, спаситель залишається нерухомим, і людські сподівання розбиваються вщент: пустельний вітер задуває запалений вогонь віри, і людина лежить долілиць у безплідному й безлюдному місці, більше не в змозі підняти палаючий факел, і падає непритомна… Скориставшись моментом, Я змушую оазис з’явитися перед очима людини. Але хоча серце людини може бути переповнене радістю, тіло людське занадто кволе, щоб відреагувати, воно слабке й кульгаве; і хоча людина бачить чудові фрукти, що ростуть в оазисі, їй бракує сил їх зірвати, оскільки «внутрішні ресурси» людини були повністю вичерпані. Я беру те, чого потребує людина, і пропоную їй це, але вона лише зблискує швидкоплинною усмішкою на цілковито безрадісному обличчі: людська сила до останньої крихти безслідно зникла, розчиняючись у потоці повітря. З цієї причини обличчя людини повністю безвиразне, і її налиті кров’ю очі випромінюють лише один промінець ніжності, сповнений лагідної доброзичливості, як у матері, що спостерігає за своєю дитиною. Вряди-годи сухі, потріскані губи людини ворушаться, так наче вона мала ось-ось заговорити, але їй забракло на це сили. Я даю людині трохи води, але вона лише хитає головою. Із цих хаотичних й непередбачуваних дій Я дізнаюся, що людина вже втратила всіляку надію на себе, і тільки не зводить з Мене свого прохального погляду, немов благаючи про щось. Але, не знаючи традицій і звичаїв людства, Я спантеличений виразами обличчя та діями людей. Тільки цієї миті Я раптом усвідомлюю, що дні існування людини швидко добігають кінця, і Я звертаю на неї співчутливий погляд. І лише в цей момент людина задоволено усміхається, киваючи Мені головою, так наче всі її бажання здійснилися. Людина вже не сумна; люди на землі більше не скаржаться на порожнечу життя й відмовляються мати будь-які справи з «життям». Відтепер на землі більше немає зітхань, і дні роду людського будуть сповнені втіхи…

Я належним чином дам раду людським справам, перш ніж візьмуся за Свою власну роботу, щоб людство не заважало постійно Моїй роботі. Для Мене людські справи – не головне; людські справи не мають значення. Оскільки людина настільки дріб’язкова – здається, що люди не готові виявити милість навіть до мурахи, або що мурахи є ворогами людства, – серед людей повсякчас панує розбрат. Зачувши цей людський розбрат, Я вкотре йду та більше не слухаю їхніх історій. В очах людей Я – «комітет мешканців будинку», що спеціалізується на розв’язанні «сімейних суперечок» між «мешканцями». Коли люди приходять до Мене, вони незмінно приходять із власними міркуваннями та з нестримним завзяттям переповідають свої власні «незвичні досвіди», по ходу додаючи власні коментарі. Я дивлюся на незвичну манеру поведінки людей: їхні обличчя вкриті пилом – пилом, який після «зрошення» потом втрачає свою «недоторканість», оскільки відразу ж змішується з потом, і людські обличчя стають ще більше «поцяткованими», наче піщана поверхня пляжу, на якій подекуди помітні сліди. Їхнє волосся нагадує волосся привидів мертвих: позбавлене блиску, воно стирчить сторчма, наче встромлені в кулю соломинки. Оскільки вдача людини така запальна, настільки, що її волосся здибилось у люті, її обличчя спорадично випускає «пару», так наче її піт «кипить». Придивившись до неї уважно, Я бачу, що обличчя людини охоплене «полум’ям», наче палюче сонце, і саме тому з нього валує гарячий газ, і Я справді тривожуся, що її гнів може спалити її обличчя, хоча сама вона не звертає на це ані найменшої уваги. У цю мить Я закликаю людину трохи вгамувати свій запал, адже яка з цього користь? Навіщо так мучити себе? Від гніву стебла соломинок на поверхні цієї «кулі» практично спалені сонячним полум’ям; за таких обставин навіть «місяць» стає червоним. Я закликаю людину приборкати свою вдачу – це важливо для збереження її здоров’я. Але людина не слухає Моїх порад; натомість вона продовжує пред’являти Мені «скарги». Яка в цьому користь? Невже Моїх щедрот недостатньо, щоб людина могла ними насолоджуватися? Чи людина відмовляється від того, що Я їй даю? У раптовому нападі гніву Я перекидаю стіл, і людина більше не наважується розповідати захопливі епізоди зі своєї історії; вона нажахана, що Я можу відправити її на кілька днів до «слідчого ізолятора» охолонути, і користується нагодою, що випала через Мій спалах гніву, щоб вислизнути геть. В іншому разі людина ніколи б не захотіла відмовитися від такого, а продовжила б тріскотіти про свої власні турботи. Самий лише звук цього Мене дратує. Чому людство в глибині душі таке складне? Хіба тому, що Я встановив у людину забагато «деталей»? Чому вона завжди розігрує переді Мною виставу? Авжеж не тому, що Я є «консультантом» із залагодження «цивільних суперечок»? Хіба Я просив людину приходити до Мене? Я ж не окружний суддя? Чому людські справи завжди передаються Мені на розгляд? Я сподіваюся, що людина знайде можливим зайнятися собою та не турбувати Мене, адже в Мене забагато роботи.

18 травня 1992 року