Пункт восьмий. Вони хотіли б, щоб інші корилися лише їм, а не істині чи Богу (частина перша)

Додаток. Розбір проблем, які виникають при записуванні проповідей

Я чув, як дехто казав, що ті, хто записував проповіді, вилучили історії з початку кількох останніх проповідей, залишивши лише офіційний зміст проповідей, що йшов після історій. Чи справді це так? Які історії були відокремлені від проповідей, що йшли після них? («Історія Дабао та Сяобао», «Історія Даміна та Сяоміна» та «Обговорення про капітал: “Байдуже!”») Ці три історії були відокремлені від змісту проповіді, але чому? З якої причини? Очевидно, ті, хто записував проповіді, подумали, що попередні історії не відповідали змісту проповідей, що йшли за ними, тому й відокремили їх. Чи було це виправдано? Саме це й зробили ті, хто записував проповіді. Вони були занадто зарозумілими й упевненими у власній праведності, коли вилучали ці історії та поміщали їх в окремі розділи без жодного змісту проповідей. Як би ви сказали, результат цього був хорошим чи поганим? Крім того, як ви вважаєте, чи мусить розказана спочатку історія відповідати проповіді, що йде за нею, і пасувати до неї? Чи справді це необхідно? (Ні.) Тоді чому ті, хто записував проповіді, так неправильно зрозуміли завдання? Як у них могло виникнути таке переконання? У чому тут проблема? Вони подумали собі: «Історії, які Ти розказав, не стосуються теми. Я відфільтрую їх для Тебе, і під час розповсюдження я не буду їх поєднувати. Проповіді є проповідями; нехай вони будуть узгодженими одна з одною. Зміст попередніх історій не має заважати змісту проповідей. Я мушу відфільтрувати їх для Тебе, тому що Ти Сам не розумієш цього питання». Чи це добрий намір? Звідки походить цей їхній добрий намір? Чи походить він із людських уявлень? (Так.) Коли Я проповідую, чи потрібно Мені все так усебічно обмірковувати? Чи має кожна історія, яку Я розповідаю, відповідати змісту, що йде після неї? (Ні.) У цьому немає жодної потреби; це називається приписом, уявленням. Яких помилок припустилися ті, хто записував проповіді? (Вони вели справи, ґрунтуючись на своїх уявленнях і фантазіях.) Що ще? (Діяли нерозважливо й свавільно.) Природа такої поведінки полягає в тому, що вона дещо нерозважлива й свавільна; їм бракує богобоязливого серця. Сказати так – це розумно, але це все ж відрізняється від сутності справи. Коли вони записували проповіді, з яким ставленням і з яким поглядом вони дивилися на все, що сказав Бог? Чи то були історії, чи проповіді, з яким ставленням і під яким кутом вони дивилися на ці сказані речі й слухали їх? (Під кутом знань і вченості.) Правильно. Розгляд розказаних історій та змісту проповідей із позиції знань призведе до цієї проблеми. Вони вірять, що коли Я виголошую проповідь, хоч про який розділ Я хочу говорити, зміст має іти в певній послідовності; кожне речення має бути логічним, кожне речення має відповідати уявленням кожного, а кожна частина мусить мати чітку мету. Вони оцінюють Мої проповіді згідно з цим уявленням. Хіба це не показує, що їм бракує духовного розуміння? (Так.) Їм і справді бракує духовного розуміння! Використовувати логіку й логічні висновки, щоб ставитися до того, про що Я говорив, із позиції знань, – це припускатися серйозної помилки. Я бесідую про істину, а не готую промови; ти маєш це чітко розуміти. Ті з вас, хто чув проповіді на зібранні, а пізніше переслуховував ці проповіді, які вони записали, чи помітили ви якісь важливі моменти або речі, сказані тоді, які вони вилучили? Чи траплялося щось подібне? Наприклад, можливо, ви почули на зібранні уривок, який був дуже зворушливим і дуже повчальним, але згодом, слухаючи запис проповіді, виявили, що цього уривка там немає; його вилучили. Чи траплялося з вами таке? Якщо ви не слухали уважно, ви могли цього не усвідомити, тому переконайтеся, що в майбутньому слухатимете уважно. Одного разу Я слухав запис, і там, де Я щойно почав обговорювати різні прояви антихристів, перераховуючи їх від першого до п’ятнадцятого, вони вилучили детальні роз’яснення й пояснення до кожного з них, натомість просто перерахували: перший прояв, другий прояв, третій прояв тощо. Про кожен прояв ішлося дуже швидко, один за одним, набагато швидше, ніж шкільний учитель веде урок. Більшість людей, які раніше не чули тієї проповіді й не були з нею знайомі, не мала б жодного простору для роздумів під час її прослуховування. Якби вони хотіли слухати уважно, їм довелося б постійно робити паузи: прослухати одне речення, потім швидко занотувати, потім поміркувати над тим, що це речення означає, а потім вмикати наступне речення. Інакше темп був би надто швидким, і вони не встигали б. Це була серйозна помилка, якої припустилися ті, хто редагував записи проповідей. Проповідь – це розмова, обговорення. Яким є зміст проповідей? У них обговорюються різні істини та різні стани людей; усі вони стосуються істини. Тож чи легко людям прийняти і зрозуміти цей зміст, що стосується істини, чи він вимагає обдумування, розмірковування й ментального опрацювання, перш ніж люди поступово відреагують? (Він вимагає обдумування, розмірковування й ментального опрацювання.) Тож з огляду на цю ситуацію, якого темпу має дотримуватися той, хто виголошує проповідь? Хіба спрацювало б, якби він строчив так швидко, як кулемет? (Ні.) Як учитель, що веде урок? (Ні.) Як той, хто виголошує промову? (Ні.) Це абсолютно не годилося б. Під час проповіді мають бути запитання й відповіді, простір для роздумів, людям треба давати час на реакцію – такий темп є доречним. Вони записали проповіді, не розуміючи цього принципу; хіба це не показує, що їм бракує духовного розуміння? (Так.) Їм і справді бракує духовного розуміння. Вони думали: «Я вже чув ці речі, про які Ти говориш. Прослухавши один раз, я можу запам’ятати суть і знаю, про що Ти говориш. Використовуючи свій досвід і чудові навички, які я здобув завдяки частому редагуванню записів проповідей, я зроблю це саме так і пришвидшу темп». Власне пришвидшення не здавалося великою проблемою саме собою, але що воно робить із текстом проповіді? Воно перетворює його на статтю. Коли проповідь перетворюється на статтю, втрачається відчуття прослуховування її наживо; чи може вона тоді досягти такого самого ефекту? Відмінність обов’язково буде. Ця відмінність робить його кращим чи гіршим? (Гіршим.) Вона робить його гіршим. Люди, яким бракує духовного розуміння, діють із власної ініціативи й вважають себе розумними. Вони вірять, що вони освічені, кваліфіковані, обдаровані й кмітливі, але зрештою роблять нерозумні речі. Хіба це не так? (Так.) Чому Я іноді ставлю вам запитання у Своїх проповідях? Дехто каже: «Можливо, Ти боїшся, що ми задрімаємо». Хіба в цьому річ? Чому Я іноді говорю про інші справи, відхиляюся від теми й обговорюю легкі та веселі речі? Для того, щоб дати вам розслабитися, щоб дати вам певний простір для роздумів. Це також дозволяє вам мати ширше розуміння певного аспекту істини, щоб ви не обмежували своє розуміння словами, буквальним значенням, доктринами чи граматичною структурою – воно не має цим обмежуватися. Тому Я іноді говорю про інші речі; іноді Я розповідаю жарти, щоб розрядити атмосферу, але насправді Я переважно роблю це для досягнення певного результату – ви маєте це розуміти.

Бачиш, коли релігійний пастир виголошує проповідь, він стає за кафедру й говорить лише на ті нудні теми, які не мають ані найменшого стосунку до реального життя людей, їхніх ментальних станів або наявних у них проблем. Усе це мертві слова й доктрини. Вони не кажуть нічого, окрім кількох улесливих слів, і вигукують якісь порожні гасла. Це змушує слухачів нудьгувати, і вони нічого із цього не здобувають. Зрештою, це призводить до ситуації, коли пастир говорить згори, а внизу ніхто не звертає уваги; немає абсолютно ніякої взаємодії. Хіба пастир не кидає слова на вітер? Пастирі так виголошують проповіді лише для того, щоб заробити на життя, заради власного виживання; вони не зважають на потреби своєї пастви. Щодо нас зараз, наше виголошення проповідей не є проведенням релігійної церемонії чи виконанням якогось завдання – воно спрямоване на досягнення кількох результатів. Щоб досягти результатів, необхідно враховувати всі аспекти – мусять бути враховані всі потреби всіляких людей, їхні уявлення, фантазії та стани, а також їхні погляди. Те, якою мірою люди кожного соціального класу можуть сприймати використовувану мову, також має бути враховано. Деяким освіченим людям, які дуже люблять формальну мову, потрібно почути деякі літературні слова, які є відносно граматично правильними й логічними. Вони здатні їх зрозуміти. Є також деякі звичайні люди, люди з нижчих верств суспільства, які не знайомі з такою формальною мовою; то що ж Мені робити? Я мушу використовувати трохи просторіччя. У минулому Я не часто використовував просторіччя, але з роками Я трохи навчився, і тепер Я іноді навіть вставляю двокомпонентні приказки або розповідаю жарти. У такий спосіб, послухавши, кожен відчує, що все, про що Я говорю, легко зрозуміти незалежно від їхнього соціального класу, і що це їм ближче. Але якби все це було просторіччям, зміст проповіді не звучав би достатньо глибоко, тому його слід поєднувати з певною формальною мовою, і все це має бути виражено мовою повсякденного життя; лише тоді це відповідатиме мінімальному стандарту. Коли починаєш використовувати просторіччя, говорити такі речі, як «просто кажу», «типу», «Я маю на увазі» тощо, включення занадто великої кількості таких виразів може вплинути на те, якою мірою передається істина. Однак, якби все це було формальною мовою, усе було б сказано так упорядковано й формально, крок за кроком слідуючи граматичній логіці й міркуванням, без бодай найменшої помилки, ніби декламуючи статтю або читаючи текст, ніби все це було написано за сценарієм від початку до кінця, слово в слово, аж до розділових знаків, як ви думаєте, чи це спрацювало б? Це було б занадто клопітно, у Мене немає на це сил. Це один аспект. Крім того, незалежно від того, освічені люди чи неосвічені, кожен демонструє різні аспекти своєї людськості, і ці вираження людськості пов’язані з реальним життям. Своєю чергою, реальне життя невіддільне від мови повсякденного життя; воно невіддільне від твого життєвого середовища. Це життєве середовище наповнене такою повсякденною мовою з домішкою просторіччя, плюс трохи простої лексики з певним літературним відтінком. Цього достатньо; по суті, це охоплює й містить у собі весь необхідний обсяг питання. Незалежно від того, старі люди чи молоді, неосвічені чи мають певні знання, по суті, усі можуть це осягнути, усі можуть це зрозуміти; вони не відчуватимуть нудьги, і вони не відчуватимуть, що це вище їхнього розуміння. Це те, що слід враховувати під час бесід і виголошення проповідей, зважаючи на всі аспекти потреб людей. Якщо проповідь має досягти результату, ти мусиш врахувати всі ці аспекти: темп мовлення, вибір слів і спосіб вираження. Крім того, в який момент під час формулювання чогось і бесіди про певний аспект істини це було вичерпно передано? В який момент це недостатньо вичерпно? Які аспекти слід додати? Усе це необхідно враховувати. Якщо ти навіть не враховуєш цих аспектів, тоді тобі страшенно бракує здатності мислити. Там, де інші уявляють у двох вимірах, ти мусиш бути здатним мислити в трьох. Ти маєш бачити більш усебічно й точніше за інших, бути здатним чітко бачити всілякі питання, а також відчувати задіяні істини-принципи. По суті, у такий спосіб будуть охоплені та всім зрозумілі всі аспекти розбещених характерів, про які люди можуть подумати, виразити або виявити, а також пов’язані із цим стани. Чи мусять ті, хто записує проповіді, також володіти таким рівнем і способами мислення? Якщо вони ними не володіють, а натомість завжди покладаються на вивчені ними знання, щоб вивести головну думку проповіді, її центральну ідею, суть кожної частини, це було б схоже на те, як китайські студенти вивчають літературні тексти. Спочатку викладач змушує їх попередньо переглянути весь текст, а потім уважно прочитати його від початку до кінця. На першому формальному уроці викладач розповідає про суть першого абзацу, знайомить із новими словами й обговорює відповідну граматику. Коли всі частини вивчено, ти все ж маєш завчити їх напам’ять і, нарешті, скласти речення з новими словами та зрозуміти центральну ідею тексту й мету автора, з якою він його написав. У такий спосіб ти матимеш повне розуміння того, що намагався передати текст. Усі вивчали ці речі, усі їх знають, але якщо ти застосовуєш ці речі до записування проповіді, це занадто примітивно. Я кажу тобі: якщо ти пишеш статтю, ти можеш це використовувати; це просто застосування елементарного здорового глузду до письма. Але якщо ти застосуєш це мислення, цю теорію, цей метод до записування проповіді, хіба ти не можеш помилитися? Безумовно, можеш. Ти не знаєш, чому Я хочу розповісти цю історію, ти не намагаєшся зрозуміти істину, яку ти маєш зрозуміти із цієї історії, – це помилка. Крім того, чи здатен ти зрозуміти істину як в історії, так і в змісті проповіді? Якщо ти не можеш цього зрозуміти, тоді тобі бракує духовного розуміння. Яке право на запис проповідей може мати той, кому бракує духовного розуміння?

Чому, на вашу думку, Я розповідаю історії? Ті, хто записує проповіді, не знають причини цього, тому вони додають власні погляди. Вони вірять, що якщо Я хочу розповідати історії, то вони мають відповідати змісту, який іде після них, – вони не знають, чому Я розповідаю історії. Ви теж не знаєте, чи не так? Оскільки ви не знаєте, Я скажу вам причину. Від початку й дотепер Я обговорював різні прояви антихристів близько десяти разів, і Я охопив лише половину з них. Якби Я повністю розповів весь цей зміст за один раз, тема була б досить нудною, чи не так? Якби щоразу, коли ми починали, Я відразу переходив до справи – спочатку змушуючи кожного повторити те, що обговорювалося минулого разу, а потім починаючи говорити, тоді як ви всі поспіхом робили б нотатки, пишучи й пишучи, з усіх сил намагаючись тримати очі розплющеними, – і якби після того, як Я закінчив, Я змусив би всіх підсумувати сказане Мною, і всі терли б очі, гортали й переказували б зміст сьогоднішньої бесіди, і, коли здавалося б, що всі її приблизно запам’ятали, Я б сказав: «На сьогодні все, закінчуймо й продовжимо говорити про це наступного разу», тоді всі були б трохи засмучені: «Кожне зібрання завжди про ці питання, за тим самим шаблоном; зміст занадто довгий і сухий». Крім того, бесіда про істину має бути багатогранною, і люди мають одночасно прогресувати в усіх аспектах істини. Це подібно до життя-входження людини: вона мусить зростати в плані власного самопізнання, зміни характеру, пізнання Бога, усвідомлення власних різних станів, а також своєї людськості, проникливості та всіх інших аспектів – усе це має прогресувати одночасно. Якщо в цей час Я обговорюватиму лише розрізнення різних проявів антихристів, люди можуть відкласти інші аспекти істини осторонь і цілими днями думати: «Хто схожий на антихриста? Чи я антихрист? Скільки їх навколо мене?» Це вплине на їхнє входження в інші аспекти істини. Тому Я думаю про те, як зміст проповіді може охопити ще одну істину, щоб люди могли зрозуміти додаткову істину, тобто щоб під час обговорення теми «Розвінчання антихристів» люди могли попутно зрозуміти й деякі інші аспекти. Результат такої проповіді кращий, чи не так? (Так.) Наприклад, коли ти їси основну страву, ти іноді з’їдаєш разом із нею яблуко. Це дає додаткові поживні речовини, чи не так? (Так.) Скажіть Мені тоді: чи потрібно Мені розповідати історії? (Так.) Безперечно. Якби це не було потрібно, навіщо б Я їх розповідав? Використання історій для обговорення деяких легких і веселих тем дозволяє людям щось осягнути й здобути в інших аспектах істини. Це добре. Закінчивши обговорення цих легких тем, Я повертаюся до головної теми. Таке впорядкування є доречним. Що ти їси перед основною стравою? (Закуску.) Це закуска. Закуски зазвичай дуже смачні й збуджують апетит, чи не так? Тож коли Я розповідаю історію, ти можеш здобути аспект істини із цієї історії, поглиблюючи своє знання або своє розуміння. Усе це добре. Звісно, ті, кому бракує духовного розуміння, слухають історії і чують лише поверховий шар, вони не бачать істини всередині, яку слід зрозуміти. Їм бракує духовного розуміння – із цим нічого не вдієш. Наприклад, слухаючи «Історію Дабао та Сяобао», деякі люди запам’ятовують лише те, що Дабао був поганим, а Сяобао – дурним. Вони пам’ятають імена Дабао та Сяобао, але не пам’ятають, за яких обставин чоловік в історії виявив свій розбещений характер, який саме характер було виявлено, у чому полягає цей характер або який стосунок він має до істини. У яких ситуаціях ти сам виявив би такий характер? Чи сказав би ти такі слова? Якщо ти кажеш: «Я б не сказав таких слів», то це клопітно, оскільки це доводить, що ти не зрозумів істини. Дехто каже: «Я можу сказати такі слова, коли стикаюся з певними ситуаціями, це такий характер, який виходить назовні в певному стані». Щойно ти це усвідомиш, це означатиме, що ти не дарма слухав цю історію. Послухавши історію, деякі люди кажуть: «Що за людина цей Дабао? Він навіть знущається з маленької дитини й обманює її. Він мерзенний! Я б так не обманював дітей». Хіба це не брак духовного розуміння? Вони просто говорять про саму справу, але не розуміють істини в історії, про яку ведеться бесіда. Вони не можуть пов’язати ситуацію із собою; це показує брак духовного розуміння, серйозний брак духовного розуміння. Ті, хто записує проповіді, стикаються із цією проблемою. Щойно щось стосується істини, деякі люди виявляють погляди маловіра; щойно справа стосується істини, деяким людям бракує духовного розуміння; щойно справа стосується істини, деякі люди стають схильними до перекручень, деякі стають непоступливими, деякі стають нечестивими, а деякі відчувають до неї відразу. Тож який характер у тих, хто записує проповіді? Щонайменше вони зарозумілі й пихаті, діють із власної ініціативи, не розуміючи й не прагнучи зрозуміти. Вони навіть не запитали про це; вони просто безпосередньо відокремили історії від змісту, що йшов за ними. Вони думають: «Ці проповіді дали мені для записування, тому я маю повноваження ухвалити це рішення. Помахом своєї сокири я відрубаю ці історії геть. Саме так я буду ставитися до проповідей, які Ти мені дав. Якщо Тобі це не подобається, тоді не використовуй мене». Хіба це не зарозумілість і пиха? Вони не можуть прийняти істину, вони не розуміють істини. Вони не знають, у чому полягає їхній обов’язок, або що їм слід і чого не слід робити – вони не знають нічого із цього. Люди, яким бракує духовного розуміння, можуть робити лише нерозумні речі, нелюдські речі, які відображають брак гідності. Вони також роблять лише те, що порушує істини-принципи, вони вважають себе розумними і їм бракує покори. Записи Моїх проповідей були передані їм для записування, і хоч які думки чи міркування в них були щодо того, як із цим впоратися, вони не запитали Мене. Хіба ця проблема не дуже серйозна? (Так.) Наскільки серйозна? (Вона має природу перекручування Божих слів.) Вона справді має трохи цієї природи.

Я розповідаю історію, обговорюючи певний аспект істини, а потім виголошую проповіді про інші аспекти. Чи враховую Я, чи узгоджуються ці дві речі? Спершу Я маю це враховувати, але чому Я не наполягав на тому, що ці два аспекти мають узгоджуватися? Чи Я це усвідомлюю? (Так.) То чому ж це стало проблемою для тих, хто записує проповіді? Я знаю, що історія, яку Я розповідаю, не має жодного зв’язку з проповіддю, що йде за нею. Чи вони це усвідомлюють? Ні. Вони навіть не обміркували це питання ретельно. Вони думають: «Тебе скеровує Святий Дух; поки це звучить як істина, усе гаразд. Того дня Ти розповів історію, а потім обговорив певний зміст. Який зв’язок між цими двома речами? Навіщо так говорити? Яка з цього може бути користь після того, як це сказано? Ти нічого із цього не знаєш. Так не піде!» По-перше, про що Я маю говорити, як Я говорю і який конкретний зміст Я розглядаю – скажіть Мені, чи з ясним розумом Я ухвалюю про це рішення? (Так.) У Мене справді ясний розум, Я безумовно не в отупілому стані; Мій розум має чіткий хід думок. Якщо комусь бракує духовного розуміння, він не знає, як шукати істину, і сліпо аналізує та сліпо класифікує речі, вважаючи, що це досить добре, то хіба він не є типовим фарисеєм? Таким людям подобається чути лише гучні порожні теорії і не подобається чути прагматичні, практичні проповіді. Як наслідок, вони не розуміють навіть найповерховіших істин. Це показує серйозний брак духовного розуміння! Без богобоязливого серця люди будуть зарозумілими й упевненими у власній праведності, стаючи особливо зухвалими; вони наважаться судити про будь-яку справу, думаючи, що розуміють усе. Розбещене людство саме таке; це їхній характер. Бути зухвалим і діяти нерозважливо – це добре чи погано? (Погано.) Насправді не має значення, зухвалий ти чи боязкий; важливо те, чи є в серці хоч якийсь страх Божий. Пізніше, коли ви слухатимете запис проповіді, подбайте про те, щоб розпізнати, чи не були вилучені із запису тексту якісь ключові речі. Ці жалюгідні люди, яким бракує духовного розуміння, іноді можуть ненавмисно спричинити завади й шкоду своїми вчинками. Вони кажуть, що це не навмисно, але якщо це не навмисно, чи це означає, що їхній характер не є розбещеним характером? Це й досі розбещений характер. Наразі це все на цю тему.

Додаток.

Мрії Сяогана

Сьогодні Я знову почну з того, що розповім історію. Чи цікаво вам слухати історії? Чи можете ви щось здобути з історій? В історіях трапляються певні події, і ці події містять істини. У людей в історіях є певні стани, певні вияви, а також певні наміри та розбещені характери. Насправді вони є в кожному й стосуються кожного. Якщо ти розумієш і здатний розпізнати ці речі в історіях, це доводить, що в тебе є духовне розуміння. Дехто каже: «Ти говориш, що в мене є духовне розуміння, – чи це означає, що я людина, яка любить істину?» Не обов’язково; це дві різні речі. У деяких людей є духовне розуміння, але вони не люблять істину. Вони просто розуміють, і не більше того, і вони не зіставляють себе з істиною і не практикують її. У деяких людей є духовне розуміння, і після слухання історій вони виявляють, що в них є такі самі проблеми, і розмірковують над тим, як увійти і як змінитися в процесі поступу вперед, – ці люди досягли бажаних результатів. Отже, сьогодні Я продовжу й розповім історію. Її тема легка, і всі захочуть її послухати. Останні два дні Я розмірковував над тим, яка історія зможе дати більшості людей змогу щось здобути й повчитися після її слухання, і, крім того, зможе глибоко закарбувати в них певний аспект істини, а також дати їм змогу пов’язати його з реальністю й здобути з нього користь завдяки входженню в певний аспект істини чи виправленню певного відхилення. Я забув дати назву минулій історії, яку розповів, тому сьогодні ми дамо цій історії назву. Як ви думаєте, як її слід назвати? (Особливі дари.) Опустіть слово «особливі»; назвімо її «Дари». Слово «особливі» тут звучить трохи дивно, і люди зосередять на ньому свою увагу. «Дари» має більш тонкий сенс. Тож яку історію Я розповім сьогодні? Сьогоднішня історія називається «Мрії Сяогана». Як ви всі знаєте, «Сяо» означає «маленький», а як щодо «Ган»? («Посада».) Правильно. Почувши цю назву, ви маєте зрозуміти зміст історії – ви маєте бути близькими до того, щоб відгадати його. Тепер Я почну розповідати історію.

Сяоган – завзятий, старанний і працьовитий юнак, і він досить розумний. Він любить учитися, тому трохи дізнається про деякі досить популярні сьогодні комп’ютерні технології, і в Божому домі його, природно, призначають виконувати свій обов’язок у команді зі зйомок відео. Коли Сяоган тільки приєднується до команди зі зйомок відео, він дуже щасливий і гордий. Оскільки він молодий і володіє певними технологіями, то вірить, що робота над відео – це його спеціальність і хобі водночас, і що він може використати свої знання, виконуючи там свій обов’язок, а також досягти успіхів у цій галузі завдяки постійному навчанню. Крім того, більшість людей, яких він тут зустрічає, також молодь, і йому дуже подобається тутешня атмосфера, і він отримує задоволення від цього обов’язку. Тому щодня він зайнятий роботою та серйозно навчається. Саме так Сяоган щодня рано встає, щоб почати працювати, а іноді не відпочиває до пізньої ночі. Сяоган платить велику ціну за свій обов’язок і зазнає певних труднощів, і, природно, він також здобуває чимало відповідних професійних знань; він відчуває, що кожен день минає дуже продуктивно. Сяоган також часто бесідує й відвідує зібрання зі своїми братами й сестрами та відчуває, що після приїзду сюди він досяг більшого прогресу порівняно з тим часом, коли вірив у Бога у своєму рідному місті, і що він виріс і може брати на себе певну роботу. Він почувається дуже щасливим і задоволеним. Коли він спочатку вивчав комп’ютерні технології, то сподівався, що одного дня працюватиме з комп’ютерами, і тепер його бажання нарешті здійснилося, тому він дуже цінує цю можливість. Минає певний час, а робота й посада Сяогана не змінюються. Він тримається за свою роботу й тримається за цю свою відповідальність та обов’язок, і здається більш зрілим, ніж раніше. Він також досяг прогресу в житті-входженні, він часто бесідує й молитовно читає Божі слова зі своїми братами й сестрами на зібраннях, і його інтерес до віри в Бога стає дедалі сильнішим. Можна також сказати, що віра Сяогана потроху зростає. Тому в нього з’являється нова мрія: «Було б чудово, якби я міг стати кориснішою людиною, виконуючи комп’ютерну роботу!»

Так день за днем минає час, і Сяоган і далі виконує той самий обов’язок. Одного разу йому трапляється подивитися фільм, і після цього цей фільм справляє на нього глибокий вплив. Чому? У фільмі є юнак, приблизно такого ж віку, як Сяоган, і він захоплюється виступом цього юнака, його акторською грою, його мовою та манерами у фільмі й також трохи заздрить йому. Після перегляду фільму він іноді уявляє: «Було б чудово, якби я був тим юнаком із фільму. Щодня я сиджу перед комп’ютером, створюючи та завантажуючи всілякі відео, і хоч яким зайнятим чи втомленим я є, чи хоч як важко я працюю, я однаково лише закулісний працівник. Звідки комусь знати, як важко ми працюємо? Якби одного дня я міг з’явитися на великому екрані, як той хлопець у фільмі, і більше людей могли б побачити мене й дізнатися про мене, це було б чудово!» Сяоган знову і знову переглядає цей фільм, а також усі різні кадри за участю того юнака. Що більше він дивиться, то більше заздрить йому, і то більше жадає його серце, прагнучи стати актором. Так народжується нова мрія Сяогана. Яка в нього нова мрія? «Я хочу вивчати акторську майстерність і прагнути стати актором, який відповідає стандарту, з’являтися на великому екрані, мати таку ж манеру триматися, як у того юнака, і зробити так, щоб більше людей мені заздрили й жадали бути на моєму місці». Відтоді Сяоган починає працювати над здійсненням своєї мрії. У вільний час Сяоган заходить в інтернет і переглядає всілякі матеріали про акторську майстерність. Він також дивиться всілякі фільми й телевізійні шоу, одночасно дивиться й навчається, фантазуючи про те, щоб мати можливість стати актором. Так один за одним і досі минають дні – Сяоган вивчає акторську професію, водночас тримаючись за свою посаду. Зрештою, завдяки своїй наполегливості та старанності, Сяоган опановує певні основи акторської майстерності. Він навчився імітувати, він навчився говорити й виступати перед іншими, і в нього немає ані найменшого страху перед сценою. Його неодноразові прохання нарешті приносять йому можливість: є фільм, у якому на головну роль потрібен юнак. Після прослуховування режисер розуміє, що його зовнішність, його клас і його базові акторські навички відповідають вимогам. Якщо він ще трохи потренується, то має змогти це зробити. Почувши цю новину, Сяоган дуже радіє і думає: «Нарешті я можу вийти з-за лаштунків на екран – ще одна моя мрія ось-ось здійсниться!» Потім Сяогана переводять до команди з виробництва фільмів для виконання обов’язку.

Після того як Сяоган переводиться до команди з виробництва фільмів, нове робоче середовище приносить йому свіжість і життєву енергію. Він відчуває, що кожен день минає так радісно, і що він не такий похмурий, нудний і обмежений, як раніше, бо він живе й працює там, і багато з речей, з якими він щодня стикається, абсолютно відрізняються від його роботи за комп’ютером – він живе в іншій сфері роботи, в іншому світі. Так Сяоган з головою поринає в роботу над виробництвом фільмів. Щодня він зайнятий акторською грою та вивченням своїх реплік, слухає настанови режисера та слухає, як його брати й сестри аналізують сюжет. Найважча частина для Сяогана – це вжитися в роль, тому він знову і знову запам’ятовує свої репліки та постійно думає про свого персонажа: як йому слід говорити та діяти, як він має ходити та стояти, навіть як він має сидіти, – йому доводиться вчитися всіх цих речей заново. Продовжуючи цю складну й різноманітну роботу протягом певного часу, Сяоган нарешті усвідомлює, як же важко бути актором. Щодня йому доводиться запам’ятовувати одні й ті самі репліки. Іноді він може продекламувати їх бездоганно, але коли доходить до самої гри, він завжди робить помилки, і сцену доводиться перезнімати. Режисер часто сварить його через те, що якась його дія чи репліка не відповідає стандарту. Якщо кілька його спроб поспіль виявляються невдалими, він зазнає обтинання, і він втрачає репутацію, терпить страждання й навіть ловить на собі дивні погляди та глузування. Зіткнувшись з усім цим, Сяоган трохи зневірюється: «Якби я знав, що бути актором на великому екрані так важко, я б сюди не прийшов, але тепер я наче в трясовині. Я вже тут, тому з мого боку було б нерозумно здаватися до закінчення зйомок, і я б ніяк не зміг це пояснити. Це була моя мрія, я мушу втілити її в реальність, але наскільки довгий шлях попереду? Чи зможу я продовжувати?» Сяоган починає вагатися. У наступні дні Сяогану важко справлятися зі своєю повсякденною роботою та життям. Кожен день стає нестерпнішим за попередній, але він однаково мусить це терпіти та змушувати себе рухатися вперед. Як можна легко уявити, надалі в Сяогана неодмінно виникають проблеми в різних аспектах. Він починає виконувати доручену йому роботу дуже неохоче. Коли режисер каже йому, що робити, він слухає, і на цьому все. Згодом він робить усе можливе, щоб досягти того, що може, але якщо йому щось не вдається, він не ставиться до себе суворо. У якому стані перебуває Сяоган у цей момент? Він проводить кожен день дуже неохоче, дуже негативно й дуже пасивно, зовсім не приймаючи у своє серце щирі настанови та допомогу режисера чи своїх братів і сестер. Він вважає: «Ось такий я є, і мені немає куди рости. Ви штовхаєте мене за межі моїх можливостей. Якщо ми можемо це зняти – знімаймо; якщо не можемо, то просто забудьмо про це. Я повернуся до своєї команди зі зйомок відео виконувати свій обов’язок». Він думає про те, як чудово було працювати в команді зі зйомок відео, щодня сидячи перед комп’ютером. Це було так зручно й легко; він був таким щасливим! Усе його єство і весь його світ були на відстані натискання клавіші, він міг отримати все, що хотів, просто активувавши спецефект. Той віртуальний світ дуже приваблює Сяогана. У цей момент Сяоган ще більше сумує за своїм минулим і часом, який він провів, виконуючи свій обов’язок у команді зі зйомок відео. Так минають дні, а потім однієї ночі Сяоган не може заснути. Чому він не може заснути? Він думає: «Чи вийде з мене актор? Якщо ні, то мені слід негайно повернутися до команди зі зйомок відео. Обов’язок у команді зі зйомок відео спокійний і легкий, я сідаю перед комп’ютером – і половини дня як не бувало, і мені не потрібно самому готувати собі їжу. Цей обов’язок не виснажливий, усе можливо від одного дотику до моєї клавіатури, є лише неймовірне, немає нічого неможливого. Нині ж, будучи актором, я щодня маю вчити свої репліки й декламувати їх знову і знову. І все ж моя гра не відповідає стандарту, режисер часто сварить мене, а мої брати й сестри часто мене критикують. Виконувати цей обов’язок занадто виснажливо, набагато краще працювати в команді зі зйомок відео!» Що більше він про це думає, то більше за цим сумує. Він крутиться з боку на бік пів ночі, не в змозі заснути, і може задрімати лише в другій половині ночі, коли просто занадто втомлюється, щоб не спати. Коли рано-вранці Сяоган розплющує очі, його перша думка така: «Зрештою, слід мені піти чи ні? Чи варто мені повернутися до команди зі зйомок відео? Якщо я залишуся тут, я навіть не знаю, чи визнають фільм таким, що відповідає стандарту, після того, як ми закінчимо зйомки, і хто знає, скільки труднощів мені доведеться витерпіти за цей час. Я просто не народжений для того, щоб бути актором! Раніше моє бажання стати актором було миттєвим поривом і примхою, я був справді безтолковим! Бачиш, я зробив один хибний крок, і тепер із цим так важко впоратися, і мені немає з ким поговорити про ці труднощі. Судячи з моєї нинішньої ситуації, здається, що мені буде непросто стати хорошим актором, тому мені слід якнайшвидше здатися. Я негайно скажу режисерові, що повертаюся, щоб не затримувати їхню роботу». Тоді Сяоган збирається з духом, щоб сказати режисерові: «Слухайте, я не народився для акторства, але вам просто треба було вибрати мене – чому б вам просто не відпустити мене назад до команди зі зйомок відео?» Режисер каже: «Нізащо, ми вже зняли половину цього фільму. Якщо ми змінимо акторів, це затримає нашу роботу, чи не так?» Сяоган наполягає і каже: «Ну й що з того? Заміни мене ким хочеш, це не має до мене жодного стосунку. Хай там що, ти мусиш мене відпустити. Якщо ти мене не відпустиш, я не докладатиму жодних зусиль до акторської гри!» Режисер бачить, що Сяоган наполягає на тому, щоб піти, і що вони не зможуть закінчити зйомки фільму, тому дозволяє йому піти.

Зрештою Сяоган повертається з команди з виробництва фільмів назад до команди зі зйомок відео. Він повертається на своє колишнє робоче місце, яке так добре знає. Він торкається свого стільця та свого комп’ютера, і вони відчуваються знайомими. Йому більше подобається це місце. Він підходить і сідає; стілець м’який, а комп’ютер готовий до роботи. «Створювати відео краще, цей обов’язок не виснажливий. Робота за лаштунками має свої переваги: ніхто не знає, якщо ти робиш помилку, і ніхто тебе не критикує, ти просто одразу її виправляєш, і на цьому все». Сяоган нарешті відкрив для себе переваги закулісного працівника. Який у нього настрій у цей момент? Він відчуває неймовірну втіху й радість і думає: «Я зробив правильний вибір. Бог дав мені можливість і дозволив мені повернутися до цієї роботи. Для мене честь мати такий привілей!» Він радіє, що хоч раз зробив правильний вибір. У наступні дні Сяоган дотримується щоденного робочого розпорядку команди зі зйомок відео. Протягом цього часу не відбувається нічого особливого, і Сяоган проводить кожен день у звичайний спосіб.

Одного дня, працюючи над відео, Сяоган раптом помічає в танцювальній програмі дотепного та класного юнака, який дуже добре виступає. Він думає: «Він приблизно мого віку; як так, що він уміє танцювати, а я ні?» Як наслідок, Сяоган знову піддається спокусі. Яка ідея спадає йому на думку? (Танці.) У Сяогана з’являється ідея вивчати танці. Він дивиться цей відеокліп і виступ юнака знову і знову. Потім він наводить довідки про те, де вивчати танці, як їх навчитися і які танці є найбазовішими. Він також часто користується зручністю перебування на роботі, щоб шукати на своєму комп’ютері навчальні матеріали, відео та ресурси для вивчення танців. Звісно, під час пошуку Сяоган не лише дивиться, він також навчається на практиці. Щоб навчитися танцювати, Сяоган щодня дуже рано встає і дуже пізно лягає спати. Спираючись на свою дуже обмежену базу гімнастичних танців, він починає офіційно вивчати народні танці, щодня встаючи рано, щоб робити розтяжку та прогинатися назад. У процесі навчання Сяоган терпить багато фізичного болю й витрачає багато часу, нарешті досягаючи деяких невеликих успіхів. Сяоган відчуває, що його можливість нарешті настала, що він може танцювати на сцені, бо вірить, що його тіло стало трохи гнучкішим і він може виконувати деякі танцювальні рухи. Крім того, завдяки імітації та навчанню він майже навчився рухатися в такт музиці. За цих обставин Сяоган відчуває, що настав час звернутися до церкви з проханням змінити його обов’язок. Знову ж таки, після неодноразових прохань, бажання Сяогана нарешті здійснюється, і він приєднується до танцювальної команди, щоб стати танцюристом. Відтоді, як і інші танцюристи, Сяоган рано встає на ранкові тренування та репетирує танцювальну програму, а також регулярно відвідує зібрання, бесідує, аналізує і планує танцювальну програму разом із цими людьми. Щодня він виконує лише цю роботу, а коли день закінчується, він такий втомлений, що в нього болить спина і ниють ноги. Кожен день минає саме так за будь-якої погоди. На початку Сяоган був сповнений допитливості щодо танців, але щойно він зрозумів життя та різні аспекти професії танцюриста й ознайомився з ними, хлопець відчув, що ось це власне і є танець. Доводиться танцювати один і той самий рух знову і знову, іноді підвертаючи щиколотку, іноді потягнувши поперек, а також ризикуючи отримати травму. Танцюючи, він думає: «О ні, працювати танцюристом теж важко. Щодня я так сильно виснажуюся, що все моє тіло смердить потом. Це не так уже й легко. Це важче, ніж робота над відео! Ні, я мушу бути наполегливим!» Цього разу він не здається так легко й наполегливо працює, поки нарешті не доходить до генеральної репетиції танцювальної програми, після чого їхній танець відправляють на перевірку. У якому настрої Сяоган у день перевірки? Він такий схвильований і сповнений очікування результатів своєї важкої роботи, що навіть не обідає. Він доклав чимало зусиль, чи не так? Зрештою, коли результати оголошують, їхній танець не проходить перший етап перевірки. Ця новина вражає Сяогана, мов грім серед ясного неба, і його настрій падає до нуля. Він падає на стілець: «Ми так довго працювали над цим танцем, а ти відхиляєш його одним словом? Ти взагалі щось розумієш у танцях? Ми танцюємо з принципами, ми всі заплатили ціну, а ти відхиляєш наш танець просто так?» Потім він думає: «Рішення в їхніх руках, і якщо вони не схвалюють наш танець, ми мусимо переробити його знову. Про це немає з ким сперечатися. Ми нічого більше не можемо зробити, тому почнімо спочатку». У день, коли їхній танець відхиляють на першому етапі перевірки, Сяоган не обідає, і лише неохоче з’їдає трохи на вечерю. Як ви думаєте, чи може він заснути тієї ночі? (Він не може заснути.) Він знову не може заснути, його розум кипить: «Чому мені нічого не вдається, хоч куди я іду? Бог мене не благословив. Танець, над яким ми працювали два місяці, не пройшов перший етап перевірки. Я не знаю, коли він пройде другий етап перевірки, і я не знаю, скільки часу нам доведеться витратити на те, щоб це сталося. Коли я зможу вийти на сцену й офіційно виступити? У мене немає жодної надії опинитися в центрі уваги!» Його думки метушаться туди-сюди, він міркує, і міркує, і думає: «Робота над відео краща. Я просто приходжу туди й сідаю, стукаю по клавіатурі, і з’являються квіти, рослини й дерева. Птахи співають, коли я змушую їх співати, коні біжать, коли я змушую їх бігти, там є все, що я хочу. А в танцях ми мусимо проходити перевірки, і щодня я виснажуюся так сильно, що смерджу потом. Іноді я настільки втомлений, що не можу нормально їсти чи спати, а потім наш танець не проходить перший етап перевірки. Цей обов’язок теж важкий. Хіба не було б краще, якби я повернувся до роботи в команді зі зйомок відео?» Він думає і думає: «Але це так жалюгідно, чому я знову вагаюся? Я не маю так думати, час спати!» Він засинає, ніби в тумані. Наступного дня він встає і майже забуває про все це, тому й далі танцює і продовжує генеральну репетицію. Коли настає день другого етапу перевірки, Сяоган знову нервує. Він запитує: «Чи зможе наш танець пройти цю перевірку?» Всі кажуть: «Хто знає? Якщо не пройде, то це доведе, що наші танці недостатньо хороші, і ми й далі над ними працюватимемо. Коли пройде, тоді ми офіційно виступимо і знімемо його на відео. Нехай усе йде своєю чергою, і ми маємо правильно ставитися до цієї справи». Сяоган каже: «Ні, це ви можете ставитися до цього правильно, а в мене на це немає часу». Зрештою, з’являються результати другого етапу, і їхній танець знову не проходить. Сяоган каже: «Хм, я так і знав! Нелегко досягти успіху в цій сфері! Ми молоді, гарні й вміємо танцювати. Хіба це не сильні сторони? Ті перевіряльники заздрять нам, бо самі не вміють танцювати, тому й не пропускають наш танець. Схоже, він ніколи не пройде, танцювати нелегко, я повертаюся». Тієї ночі Сяоган спить дуже спокійно, бо він ухвалив рішення наступного дня зібрати речі, піти й попрощатися.

У будь-якому разі бажання Сяогана нарешті знову здійснюється, і він повертається до команди зі зйомок відео, знову сідає перед своїм комп’ютером. Він розмірковує над тими знайомими відчуттями з минулого й думає: «Я народжений для того, щоб виконувати закулісну роботу. Я можу бути лише непомітним героєм, у мене немає жодного шансу вийти на сцену чи стати відомим у цьому житті. Я просто буду поводитися сумирно й далі стукатиму по клавіатурі. Це мій обов’язок, тому я просто виконуватиму цю роботу». Після всіх цих метань туди-сюди він заспокоївся. Його друга мрія розбилася вщент і залишилася нездійсненою. Сяоган – «старанна й працьовита» людина, а також «завзята й амбітна» людина, як ви думаєте, чи ймовірно, що він так охоче сидітиме за комп’ютером і виконуватиме таку нудну роботу? Ні, швидше за все, ні.

Нещодавно Сяоган став одержимий співом. Як він може так швидко змінюватися? Чому він цим одержимий, чому він не може триматися подалі від сцени? У його серці щось приховано. Цього разу він не звертається з необачним проханням змінити його обов’язок; він просто щодня шукає матеріали йі тренує свої вокальні дані та спів. Він часто тренується до хрипоти, іноді доти, поки навіть не може вимовити ні звуку. Попри це Сяоган однаково не зневірюється, бо цього разу він змінив стратегію. Він каже: «Цього разу я не можу змінити свій обов’язок, не розуміючи реальної ситуації. Я справді маю бути обережним, інакше люди з мене глузуватимуть. Що вони про мене подумають, якщо я постійно змінюватиму свій обов’язок? Вони зневажатимуть мене. Цього разу мені потрібно продовжувати тренуватися, поки я не відчую, що можу стати зіркою співу, такою ж гарною, як співаки в церкві, і тоді я запишуся до команди зі співів гімнів». Він докладає зусиль, тренуючись так щодня, невтомно тренується і у вільний час, і на роботі. Одного дня Сяоган працює, і раптом лідер його команди каже: «Сяогане, що це за роботу ти виконуєш? Якщо ти знову будеш таким недбалим і не докладатимеш зусиль до своєї роботи, тобі більше не дозволять виконувати цей обов’язок». Сяоган каже: «Я нічого не зробив». Потім усі скупчуються навколо, кажучи: «Сяогане, що сталося? Ох, ти зробив таку велику помилку! Вишнє виправляло таку помилку стільки разів, як ти міг досі її робити? Причина цього полягає в тому, що ти щодня тренуєшся співати й не зосереджуєшся на редагуванні відео, тому ти й далі робиш помилки й затримуєш важливі справи. Якщо ти ще раз зробиш таку помилку, церква тебе виключить. Вона тебе більше не захоче, і ми всі тебе відторгнемо!» Сяоган і далі пояснює: «Я не навмисно, відтепер я буду обережним, дайте мені ще один шанс. Не виключайте мене, благаю вас, не виключайте мене! Боже, спаси мене!» Коли він вигукує, то відчуває, як велика рука плескає його по плечу, промовляючи: «Сяогане, прокидайся! Прокидайся, Сяогане!» Що відбувається? (Йому сниться сон.) Він бачить сон. Його очі заплющені, і він перебуває в напівсвідомому стані, його руки хапають і дряпають повітря. Усі дивуються, що сталося, а потім бачать, що Сяоган схилився над своєю клавіатурою і спить. Брат плескає його по плечу, і після кількох поштовхів Сяоган нарешті прокидається. Прокинувшись, він каже: «Ох, який переляк, мене ледь не виключили». «За що?» Сяоган думає про це і бачить, що нічого не сталося. Зрештою виявляється, що це був сон, він прокинувся від страху через сон. На цьому історія закінчується, це були «Мрії Сяогана».

Про яку проблему розповідає ця історія? Про те, що мрії та реальність часто конфліктують. Дуже часто люди вважають свої мрії виправданими, але вони не знають, що мрії та реальність – це зовсім не одне й те саме. Мрії – це просто твоє видавання бажаного за дійсне, просто твій тимчасовий інтерес. Здебільшого це людські вподобання, амбіції та бажання, які стають цілями їхніх прагнень. Людські мрії абсолютно не відповідають реальності. Якщо в людей занадто багато мрій, яких помилок вони часто припускатимуться? Вони нехтуватимуть роботою перед собою, яку мали б виконувати в цей момент. Вони ігноруватимуть реальність і відкладатимуть осторонь обов’язки, які вони мають виконати, роботу, яку вони мають завершити, і зобов’язання та відповідальність, які вони мають виконати в цей час. Вони не сприйматимуть ці речі серйозно, а просто й надалі йтимуть за своїми мріями, постійно метушачись і наполегливо працюючи задля їхньої реалізації, і роблячи багато безглуздих речей. У такий спосіб вони не лише не зможуть належно виконувати свої обов’язки, але й можуть затримати роботу церкви та завадити їй. Багато людей не розуміє істини й не прагне до неї. Як вони ставляться до виконання обов’язку? Вони ставляться до нього як до різновиду роботи, різновиду хобі або інвестування у свій інтерес. Вони не ставляться до нього як до місії чи завдання, даного Богом, або як до зобов’язання, яке вони мають виконати. Тим паче вони не прагнуть зрозуміти істину або Божі наміри в процесі виконання своїх обов’язків, щоб мати змогу належно виконувати свої обов’язки й здійснити Боже доручення. Тому щойно деякі люди зазнають трохи труднощів у процесі виконання своїх обов’язків, вони стають неохочими й хочуть утекти. Коли вони стикаються з певними труднощами або зазнають певних невдач, то відступають і знову хочуть утекти. Вони не шукають істини; вони думають лише про втечу. Вони схожі на черепах: якщо щось іде не так, вони просто ховаються у свої панцирі, а потім чекають, поки проблема мине, і лише тоді знову вилазять назовні. Таких людей багато. Зокрема, є деякі люди, які, коли їх просять взяти на себе відповідальність за певну роботу, не думають про те, як вони можуть запропонувати свою вірність або як виконувати цей обов’язок і добре виконувати цю роботу. Радше вони думають про те, як ухилитися від відповідальності, як уникнути обтинання, як уникнути взяття на себе будь-якої відповідальності і як вийти сухими з води, коли виникають проблеми чи помилки. Насамперед вони думають про власний шлях до втечі та про те, як задовольнити власні вподобання та інтереси, а не про те, як належно виконувати свої обов’язки й пропонувати свою вірність. Чи можуть такі люди здобути істину? Вони не докладають зусиль щодо істини й не застосовують істину на практиці, коли йдеться про виконання їхніх обов’язків. Для них на чужій ниві все ліпша пшениця. Сьогодні вони хочуть робити одне, завтра – інше, і вони думають, що обов’язки всіх інших кращі й легші за їхні власні. І при цьому вони не докладають зусиль щодо істини. Вони не замислюються над тим, які проблеми є в цих їхніх ідеях, і не шукають істини для розв’язання проблем. Їхні думки завжди зосереджені на тому, коли здійсняться їхні власні мрії, хто перебуває в центрі уваги, хто отримує визнання від Вишнього, хто виконує роботу без обтинання ій отримує підвищення. Їхні думки сповнені цими речами. Чи можуть люди, які постійно думають про ці речі, виконувати свої обов’язки так, щоб це відповідало стандарту? Вони ніколи не зможуть цього досягти. То що ж за люди так виконують свої обов’язки? Чи це люди, які прагнуть до істини? По-перше, одне можна сказати напевно: такі люди не прагнуть до істини. Вони прагнуть насолодитися декількома благословеннями, стати відомими й опинитися в центрі уваги в Божому домі, точнісінько так само, як коли вони влаштовувалися в суспільстві. Що це за люди з огляду на їхню сутність? Вони маловіри. Маловіри виконують свої обов’язки в Божому домі так, як вони виконували б роботу в зовнішньому світі. Вони переймаються тим, хто отримує підвищення, хто стає лідером команди, хто стає церковним лідером, кого всі хвалять за його роботу, кого звеличують і згадують. Вони переймаються цими речами. Це так само, як у компанії: хто отримує підвищення, хто отримує надбавку до зарплати, хто отримує похвалу від керівника, і хто стає наближеним до керівника – люди переймаються цими речами. Якщо вони прагнуть цих речей і в Божому домі й стурбовані ними цілими днями, хіба вони не такі самі, як невіруючі? За своєю сутністю вони невіруючі; вони типові маловіри. Хоч який обов’язок вони виконують, вони просто трудитимуться й діятимуть недбало. Хоч які проповіді вони чують, вони однаково не приймуть істини, і тим паче не будуть практикувати істину. Вони вірять у Бога багато років, не зазнаючи жодних змін, і хоч скільки років вони виконують свої обов’язки, вони не зможуть запропонувати свою вірність. Вони не мають справжньої віри в Бога, у них немає вірності, вони маловіри.

Деякі люди бояться брати на себе відповідальність під час виконання своїх обов’язків. Якщо церква дає їм якусь роботу, вони спочатку подумають, чи змушує їх ця робота брати на себе відповідальність, і якщо так, то вони за неї не візьмуться. Ось на яких умовах вони виконують обов’язок: по-перше, це має бути некваплива робота; по-друге, вона не повинна напружувати чи втомлювати; по-третє, що б вони не робили, вони не беруть на себе жодної відповідальності. Це єдиний вид обов’язку, який вони на себе беруть. Що це за людина? Хіба ця людина не слизька й брехлива? Вона не хоче брати на себе навіть найменшу відповідальність. Вона навіть боїться, що листя, яке падає з дерев, проломить їй череп. Який обов’язок може виконувати така людина? Яка з неї може бути користь у Божому домі? Робота Божого дому пов’язана з роботою боротьби із сатаною, а також із поширенням Євангелія Царства. Який обов’язок не тягне за собою відповідальність? Чи згодні ви з тим, що бути керівником – значить брати на себе відповідальність? Хіба у нього не більші обов’язки, і хіба він не повинен брати на себе ще більшу відповідальність? Незалежно від того, чи ти проповідуєш Євангеліє, чи свідчиш, працюєш над відео тощо – яку б роботу ти не виконував, якщо вона стосується істини-принципів, вона передбачає певні обов’язки. Якщо виконання твого обов’язку буде безпринципним, це вплине на роботу Божого дому, а якщо ти боїшся брати на себе відповідальність, то ти не можеш виконати жодного обов’язку. Чи є тип людини, який боїться брати на себе відповідальність у виконанні свого обов’язку, боягузом, чи у такої людини проблема з характером? Ти маєш бути спроможним розпізнати різницю. Насправді це не проблема боягузтва. Як так сталося, що ця людина така смілива, якщо йдеться про збагачення чи коли вона робить щось на власну користь? Заради цього такі люди підуть на будь-який ризик. Але коли вони роблять щось для церкви, для дому Божого, вони взагалі не йдуть на жодні ризики. Такі люди егоїстичні й ниці, найвіроломніші з усіх. Той, хто не бере на себе відповідальність у виконанні обов’язку, не є анінайменшою мірою щирим перед Богом, не кажучи вже про його відданість. Яка людина наважується брати на себе відповідальність? Якій людині вистачає мужності взяти на себе важку ношу? Тій, яка бере на себе ініціативу й виривається вперед у найвирішальніший момент у роботі Божого дому, яка сміливо бере на себе важку ношу й не боїться терпіти труднощі й небезпеку, коли вона бачить роботу, що є найбільш важливою та вирішальною. Це хтось відданий Богу, добрий воїн Христа. Чи правда, що всі, хто боїться брати на себе відповідальність у виконанні свого обов’язку, роблять це тому, що не розуміють істини? Ні, з їхньою людськістю є проблема. У них немає почуття справедливості чи відповідальності, вони егоїстичні й ниці люди, вони не щирі віруючі в Бога, і вони анітрохи не приймають істину. Лише через цю причину їх не можна спасти. Щоб здобути істину, віруючі в Бога мають заплатити значну ціну, а ще вони зіткнуться з багатьма перешкодами для втілення істини в життя. Вони мусять зректися деяких речей, полишити свої плотські інтереси й зазнати деяких страждань. Лише тоді вони зможуть втілити істину в життя. Отже, чи може такий сорт людей, який боїться брати на себе відповідальність, практикувати істину? Він точно не може практикувати істину, не кажучи вже про те, щоб її здобути. Він боїться практикувати істину, зазнавати шкоди для власних інтересів; він боїться бути приниженим, обмовленим і осудженим і він не наважується практикувати істину. Зрештою, він не може її здобути, і скільки б років він не вірив у Бога, він не може досягти Його спасіння. Ті, хто може виконувати свій обов’язок у домі Божому, повинні бути людьми, які мають відчуття ноші, коли йдеться про роботу церкви, які беруть на себе відповідальність, які можуть підтримувати істину-принципи і які можуть страждати й платити якусь ціну. Якщо хтось відчуває нестачу в цих сферах, він не придатний для виконання обов’язку й не володіє умовами для його виконання. Є багато людей, які бояться брати на себе відповідальність у виконанні обов’язку. Їхній страх проявляється трьома основними способами. Перший полягає в тому, що вони вибирають лише обов’язки, які не вимагають взяття на себе відповідальності. Якщо керівник церкви доручає їм виконати будь-який обов’язок, вони спершу запитують, чи мусять брати на себе відповідальність за нього: якщо так, вони його не приймають. Якщо виконання обов’язку не вимагає від них взяття відповідальності й бути відповідальними за нього, вони приймають його неохоче, але все ж розглядають, чи відповідна робота тяжка чи передбачає хвилювання. Навіть коли вони неохоче її приймають, їхній намір не полягає в належному її виконанні, натомість вони досі хочуть залишатися недбалими, приймаючи за свій принцип «відпочивати, не трудитися й не зазнавати фізичних труднощів» Другий – це коли перед ними постають труднощі або проблема, їхня перша реакція – повідомити про це керівнику й попросити керівника розглянути й вирішити її у спробі залишатися без турбот. Їм байдуже, наскільки добре керівник справиться з проблемою, і вони на це не зважають, аби лише вони самі не брали на себе відповідальність, тоді для них усе добре. Чи є вони вірними Богу, коли так виконують свій обов’язок? Це називається перекладанням відповідальності, нехтуванням обов’язком, вивертанням. Це все слова; вони не виконують жодних реальних дій. Вони кажуть собі: «Якщо мені доведеться розібратися із цією справою, що буде, якщо я зрештою допущу помилку? Коли вивчатимуть, хто має понести за це відповідальність, хіба вони розбиратимуться зі мною? Чи не ляже відповідальність за неї в першу чергу на мої плечі?». Ось про що вони турбуються. Але чи ти віриш, що Бог усе уважно досліджує? Усі роблять помилки. Якщо людині, чий намір правильний, не вистачає досвіду, і вона раніше не займалася якоюсь справою, але зробила все від неї залежне, це видно Богу. Ви мусите вірити, що Бог уважно досліджує все суще та серце людини. Якщо хтось не вірить навіть у це, хіба він не маловір? Яке значення може бути в тому, що така людина виконує свій обов’язок? Насправді не має значення, виконують вони цей обов’язок чи ні, чи не так? Вони бояться брати на себе відповідальність і ухиляються від неї. Коли щось трапляється, вони не намагаються негайно придумати спосіб розв’язання проблеми, натомість спочатку дзвонять і повідомляють лідеру. Звісно, деякі люди намагаються розв’язати проблему самостійно, водночас повідомляючи лідера, але деякі цього не роблять, і перше, що вони роблять, – це дзвонять лідеру, а після дзвінка просто пасивно чекають, очікуючи вказівок. Коли лідер наказує їм зробити крок, вони роблять крок; якщо лідер каже щось зробити, вони це роблять. Якщо лідер нічого не каже й не дає вказівок, вони нічого не роблять і просто зволікають. Без того, щоб хтось їх підганяв або наглядав за ними, вони взагалі не виконують жодної роботи. Скажіть Мені, чи виконує така людина обов’язок? Навіть у труді в них немає жодної відданості! Є ще один спосіб, у який проявляється страх людини перед взяттям відповідальності за виконання обов’язку. Виконуючи свій обов’язок, дехто здійснює лише трохи поверхової, простої роботи, роботи, яка не передбачає взяття виконавцем відповідальності. Роботу, пов’язану з труднощами та взяттям відповідальності, вони звалюють на інших, а якщо щось іде не так, вони перекладають провину на тих людей і поводяться так, ніби це їх не стосується. Коли керівники церкви бачать, що такі люди безвідповідальні, вони терпляче пропонують допомогу й обттинають їх, щоб ті могли взяти на себе відповідальність. Однак, ці люди досі не бажають цього робити й думають: «Цей обов’язок важко виконувати, мені доведеться брати на себе відповідальність, коли справи підуть погано, і мене, можливо, навіть буде вичищено й відсіяно, і це стане для мене кінцем». Що це за ставлення? Якщо в таких людейвідсутнє почуття відповідальності під час виконання свого обов’язку, як вони можуть виконувати свій обов’язок добре? Ті, хто щиро не присвячує себе повністю Богові, не можуть добре виконувати жоден обов’язок, а ті, хто боїться брати на себе відповідальність, лише спричинятимуть затримки під час виконання своїх обов’язків. Такі люди не заслуговують на довіру і їм нічого не можна довірити; вони виконують свій обов’язок лише для того, щоб жити чужим коштом. Чи слід відсіяти таких «жебраків»? Так. Дім Божий не хоче таких людей. Це три прояви людей, які бояться брати на себе відповідальність у виконанні свого обов’язку. Люди, які бояться брати на себе відповідальність у своєму обов’язку, не можуть навіть досягти рівня вірного трудівника й не гідні виконувати обов’язок. Деяких людей відсіюють через таке ставлення до свого обов’язку. Навіть зараз вони можуть не знати причини й досі скаржитися, кажучи: «Я виконував свій обов’язок із палким ентузіазмом, то чому ж мене так холодно вигнали?» Навіть зараз вони не розуміють. Ті, хто не розуміє істини, усе своє життя не можуть зрозуміти, чому їх відсіяли. Вони сперечаються за себе й продовжують захищатися, думаючи: «Захищати себе – це інстинкт людей, і вони мають це робити. Кому не доводиться трохи захищати себе? Кому не доводиться трохи дбати про себе? Кому не доводиться залишати собі шлях для відступу?» Якщо ти завжди захищаєш себе, коли з тобою щось стається, і залишаєш собі таємні дворі й шлях для відступу, чи практикуєш ти істину? Це не практика істини – це вивертання. Зараз ти виконуєш свій обов’язок у Божому домі. Який перший принцип виконання обов’язку? Те, що ти маєш передусім виконувати цей обов’язок усім своїм серцем, не шкодуючи зусиль, і так захищати інтереси Божого дому. Це істина-принцип, яку ти маєш практикувати. Захищати себе, залишаючи собі запасний план і шлях для відступу, – це принцип практики, якого дотримуються невіруючі, і їхня найвища філософія. Передусім думати про себе у всіх справах, ставити власні інтереси понад усе й не думати про інших, вважаючи, що інтереси Божого дому та інтереси інших не мають до людини жодного стосунку, думати спочатку про власні інтереси, а потім про шлях для відступу, – хіба це не те, ким є невіруючий? Це саме те, ким є невіруючий. Така людина не гідна виконувати обов’язок. Є ще деякі люди, як-от Сяоган з історії, – він типовий приклад. Вони не можуть нічого робити сумлінно. Вони хочуть полегшувати собі все, що роблять. Вони не хочуть зазнавати навіть найменших труднощів чи розчарувань. Їхня плоть має бути в спокої, вони мають бути спроможними регулярно їсти й спати, і вітер не має на них дути, а сонце – їх палити. Ба більше, вони не беруть на себе жодної відповідальності за свою роботу. Те, що вони роблять, має бути чимось, що їм подобається, у чому вони вправні, що вони сильно бажають робити. Якщо вони не роблять того, чого хочуть, у них немає ані найменшої слухняності. Вони постійно вагаються й сумніваються. Вони ніколи не віддаються тому, що роблять, – вони завжди стоять однією ногою всередині, а іншою – ззовні. Коли вони страждають, то хочуть відступити. Вони терпіти не можуть обтинання. До них не можна ставити високих вимог. Вони не можуть страждати. Те, що вони роблять, повністю залежить від їхнього власного інтересу та їхнього власного плану, – у них немає ані крихти слухняності. Якщо така людина не може шукати істину й розмірковувати над собою, то ці практики й розбещені характери важко змінити. Виконання обов’язку людини як віруючого в Бога вимагає принаймні трохи щирості. Як ви думаєте, чи щирі ці люди? Коли потрібні серйозні зусилля, вони ховаються. У них немає ані крихти щирості. Розбиратися із цим дуже клопітно й тяжко. Вони вважають себе великими й почуваються скривдженими, навіть коли їх відсторонюють або обтинають. Якщо люди не шукають істини або не входять в істину-реальність, це настільки клопітно. Досить про цю тему – перейдімо до головного.

Розбір того, як антихристи роблять так, щоб інші корилися лише їм, а не істині й Богу

Сьогоднішню бесіду присвячено восьмому пункту різних способів того, як проявляються антихристи: вони хочуть, щоб інші корилися лише їм, а не істині й Богу. Чи можете ви зрозуміти цей пункт? Спочатку обдумайте, які прояви цього пункту ви можете співвіднести з тим, що вже розумієте. Вони хочуть, щоб інші корилися лише їм, а не істині й Богу, – буквальне значення цих слів легко зрозуміти, але в ньому криється багато станів, а також різні характери, що їх демонструють різні типи людей, і різні види поведінки, що їх демонструють ці різні характери. Це велика тема; нам потрібно побесідувати про неї, виходячи з деяких її дрібніших аспектів. Щоб пояснити цей пункт відповідно до його буквального значення, люди, які проповідують слова та доктрини, найчастіше скажуть: «Це означає дослухатися до них у всьому – вони роблять так, щоб люди дослухалися до них, навіть коли їхні слова не відповідають істині. Коли вони читають проповідь про кілька слів і доктрин, то роблять так, щоб інші до них дослухалися; коли вони кажуть якусь фразу, то роблять так, щоб інші до неї дослухалися. Вони завжди схильні давати іншим накази, делегувати іншим роботу та змушувати інших дослухатися до них». Хіба не так вони найчастіше висловлюються, коли говорять кілька слів про буквальне значення цього пункту? Що ще? «Вони вважають, що мають рацію в усьому. Вони роблять так, щоб усі дослухалися до них і щоб люди корилися тому, що вони кажуть, хоча воно не відповідає істині. Вони вважають, що вони істина й Бог і що, дослухаючись до них, люди коряться істині й Богу. Ось що це означає». Подумайте, як вам слід було б висловитися, якби це ви говорили на цю тему. Якби ви починали з того, що бачили або пережили особисто, з якого аспекту ви почали б? Щойно ми починаємо говорити про реальність, ви не знаєте, що сказати. А у звичайних бесідах із братами й сестрами вам теж немає що сказати? Як можна добре виконувати свою роботу, нічого не кажучи? Спершу трохи скажіть про кілька конкретних способів дій і видів поведінки, притаманних цьому прояву. Які з них ви раніше бачили або з якими стикалися? Чи орієнтуєтеся ви в цьому? (Коли я виконую свій обов’язок, у мене виникають досить сильні ідеї, і я дуже хочу втілити їх у життя. Я вважаю, що ці мої думки добрі та правильні, і коли інші висловлюють сумніви щодо них, я кажу, що цю справу не можна відкладати, що її потрібно вирішити негайно. Далі я примусово роблю по-своєму. Хоча інші воліють пошукати, я не хочу давати їм часу на це – я хочу, щоб вони зробили відповідно до моїх ідей.) Це конкретний прояв. Хто назве ще якийсь? (Якось я бесідував із братами й сестрами про питання просування та зрощування однієї людини. Насправді я вже вирішив просунути цю людину. Я вважав, що вже пошукав у Вишнього та що в просуванні цієї людини немає нічого поганого. Кілька братів і сестер іще не дуже добре розібрались у справі, а я не побесідував про те, чому потрібно просунути цю людину, які тут принципи та яка істина за цим стоїть, – я просто з тиском сказав їм, у чому саме ця людина хороша та що її просування відповідає принципам. Я змусив їх послухатися мене та повірити, що я роблю правильно.) Ви говорите про певний клас проблем, певний клас станів, які загалом збігаються із цим пунктом. Схоже, ваше розуміння істини обмежується цією крихтою буквального розуміння, тож Мені доведеться про це побесідувати. Якби ви достатньо розуміли цей пункт, ми б його пропустили та побесідували про наступний. Але, схоже, так не вийде, і нам доведеться побесідувати про нього, як і заплановано.

Восьмий пункт різних проявів антихристів такий: вони хочуть, щоб інші корилися лише їм, а не істині й Богу. Тут криються кілька виражень сутності антихриста. Це, безперечно, не одне питання, не одна фраза, не один погляд і не один спосіб вирішення справ – це певний характер. Що ж це за характер? Він проявляється кількома способами. Перший спосіб: такі люди ні з ким не здатні співпрацювати. Це спосіб дій? (Ні, це характер.) Правильно, це вияв певного характеру – такого, сутність якого полягає в зарозумілості й упевненості у власній праведності. Такі люди ні з ким не здатні співпрацювати. Це перше. Другий спосіб, яким проявляється цей характер, такий: у них є жага й амбіція контролювати та підкорювати людей. Це характер? (Так.) Це спосіб дій? (Ні.) Чи відрізняється він від того, про що ви казали? Ви говорили про окремі події, окремі способи дій – усе це не сутність. Хіба цей прояв не тяжчий за те, про що ви говорили? (Тяжчий.) Це зачіпає корінь справи. І третій спосіб: такі люди забороняють іншим втручатись у всяку роботу, за яку беруться, розпитувати про цю роботу та наглядати за тим, як вони її виконують. Це сутність? (Так.) Кожна із цих сутностей включає багато видів поведінки та способів дій. Знову ж таки, ця сутність відповідає пункту восьмому, правильно? Четвертий спосіб: вони прикидаються втіленням істини, щойно набувши трохи досвіду та знань і засвоївши деякі уроки. Це означає, що коли вони можуть побесідувати про дещицю істини, то вони вже вважають, що володіють істиною-реальністю, і бажають показати іншим, що вони люди, які мають істину, – люди, які практикують істину, люблять її та мають істину-реальність. Вони прикидаються втіленням істини – хіба це не справа з тяжкою природою? (Так і є.) Чи відповідає цей прояв пункту восьмому? (Так.) Відповідає. Загалом пункт восьмий проявляється цими чотирма способами. Зачитайте їх, починаючи з першого. (Перший – такі люди ні з ким не здатні співпрацювати в гармонії.) «Гармонія» і значить здатність співпрацювати; такі люди просто не здатні співпрацювати хоч із кимось. Вони все роблять самі, діючи одноосібно; «одноосібність» – це визначальна риса першого прояву. Далі другий. (У них є жага й амбіція контролювати та підкорювати людей.) Це серйозний прояв? (Так.) То яка ж визначальна риса другого прояву? Опишіть її одним словом. (Нечестивий.) «Нечестивий» – це прикметник; він описує їхній характер. Потрібне слово тут – «контролювати». «Контролювати» – це дія, дія з тих, що випливають із такого характеру. І третій прояв. (Вони забороняють іншим втручатись у всяку роботу, за яку беруться, розпитувати про цю роботу та наглядати за тим, як вони її виконують.) Хіба це не характер, звичайний для антихристів? (Так і є.) Це показова риса, специфічна для антихристів. Чи є якесь влучне слово, яким можна підсумувати цей прояв? Так – «опір». Вони чинять опір будь-кому, хто приходить; про те, щоб вони приймали нагляд і розпитування братів, сестер і звичайних людей, годі й казати – вони навіть Боже проникливе спостереження не приймають. Хіба це не опір? (Опір.) І четвертий прояв. (Вони прикидаються втіленням істини, щойно набувши трохи досвіду та знань і засвоївши деякі уроки.) Підсумуємо це одним підхожим словом – «прикидання». Прикидання серйозніше за симуляцію. У ці чотири прояви входять усі докорінні, показові види поведінки, способи дій і характери, пов’язані з пунктом восьмим. Визначальна риса першого прояву – це «одноосібність». Вони ні з ким не співпрацюють, а хочуть діяти самостійно. Вони ні до кого не дослухаються, крім себе, і роблять так, щоб інші дослухалися тільки до них і ні до кого іншого. Або по-їхньому, або ніяк. Визначальна риса другого прояву – це «контроль». Вони бажають контролювати людей і використовують різноманітні засоби, щоб контролювати тебе, твої думки, твій спосіб дій, твоє серце та твої погляди. Вони не бесідують із тобою про істину. Вони не роблять так, щоб ти зрозумів істини-принципи, щоб ти зрозумів Божі наміри. Вони хочуть контролювати тебе з метою використання для власних цілей, аби ти говорив за них, робив для них різні речі та трудився для них, щоб ти звеличував їх і свідчив про них. Вони хочуть контролювати тебе як свого раба, свою маріонетку. Визначальна риса третього прояву – це «опір», що означає опір усьому – вони без розбору опираються та протистоять усьому, що може становити розрізнення їхньої роботи й мови, нагляд за ними чи загрозу для них. Визначальна риса четвертого прояву – це «прикидання». Ким вони прикидаються? Вони прикидаються втіленням істини, тобто вимагають, щоб інші запам’ятовували те, що вони говорять і що роблять, і навіть записували це в зошит. Вони кажуть: «Хіба може бути достатньо тримати це лише в голові? Ти мусиш записувати це в зошит. Ніхто з вас не розуміє, про що я говорю, – це дуже глибокі речі!». Як вони розцінюють свої слова? Як істину. Далі побесідуємо про кожний пункт по черзі.

I. Розбір нездатності антихристів ні з ким співпрацювати

Перший пункт полягає в тому, що антихристи ні з ким не здатні співпрацювати. Це перший прояв того, що антихристи роблять так, щоб інші корилися лише їм, а не істині й Богу. Вони не можуть ні з ким співпрацювати – у це «ні з ким» входять усі. Незалежно від того, чи сумісні вдачі в антихриста й когось іншого, незалежно від обставин, він просто не здатен на співпрацю. Це не питання звичайного вияву розбещеності – це проблема з його природою. Дехто скаже: «У певних людей вдачі несумісні з моєю, і через це я не можу з ними співпрацювати». Це не просте питання вдачі – це питання розбещеного характеру. Мати розбещений характер – означає мати характер антихриста, але це не означає, що в цієї людини сутність антихриста. Якщо людина може шукати істину та слухатися того, що кажуть інші, хто б вони не були, якщо сказане відповідає істині, то хіба цій людині не буде легко досягти гармонійної співпраці з іншими? (Буде.) Людям, які можуть коритись істині, легко співпрацювати з іншими; люди, які не можуть коритись істині, не можуть ні з ким співпрацювати. Наприклад, деякі люди досить зарозумілі й упевнені у власній праведності. Вони нітрохи не приймають істину та ні з ким не можуть гармонійно співпрацювати. Це вже серйозна проблема – вони мають природу антихриста й не можуть коритись істині й Богу. Люди мають розбещений характер: якщо вони можуть прийняти істину, їм буде легко спастися; але якщо вони мають природу антихриста й не можуть прийняти істину, вони в біді – спастися їм буде нелегко. Багато антихристів викрито насамперед через те, що вони не здатні ні з ким співпрацювати й завжди діють самовладно. Це вияв розбещеного характеру чи природа-сутність антихриста? Нездатність ні з ким співпрацювати – що це за проблема? Як вона стосується того, що антихристи роблять так, щоб інші корилися лише їм, а не істині й Богу? Якщо ми роз’яснимо це питання в бесіді, ви побачите, що ті, у кого природа-сутність антихриста, ні з ким не здатні співпрацювати, що в них розходяться шляхи з усякою людиною, з якою вони співпрацюють, і вони навіть стають із нею запеклими противниками. На перший погляд може здатися, що деякі антихристи мають помічників або напарників, але факт той, що коли щось трапляється, антихрист ніколи не вислуховує думки інших, наскільки б ті не були праві. Він навіть не зважає на їхні слова, не кажучи вже про те, щоб обговорити їх або побесідувати про них. Він узагалі не звертає на них уваги, наче впритул інших не бачить. Коли антихристи вислуховують думку інших, вони просто роблять це для галочки або грають роль іншим напоказ. Але коли зрештою настає час для остаточного рішення, антихристи ухвалюють його самі; усі інші говорять даремно – їхні слова не мають жодного значення. Наприклад, коли дві людини за щось відповідають і одна з них має сутність антихриста, що проявляється в цій людині? Що б це не було, вона, і тільки вона, запускає процес, ставить питання, розбирається в усьому та знаходить рішення. І більшість часу вона тримає свого напарника в повному невіданні. Ким є її напарник у її очах? Не її заступником, а просто декорацією. В очах антихриста його напарника просто не існує. Коли виникає проблема, антихрист обмірковує її, і щойно він ухвалює рішення про порядок дій, він повідомляє всім іншим, що саме так те чи інше мусить бути зроблено, і нікому не дозволено ставити це під сумнів. У чому полягає сутність його співпраці з іншими? Загалом у тому, щоб мати вирішальне слово, ніколи ні з ким не обговорювати проблеми, брати на себе одноосібну відповідальність за роботу й перетворювати своїх напарників на декорації. Він завжди діє самотужки й ніколи ні з ким не співпрацює. Він ніколи ні з ким не обговорює свою роботу й не повідомляє нічого про неї; він часто ухвалює рішення одноосібно й розв’язує проблеми самотужки, і багато в чому інші дізнаються, як усе було завершено або залагоджено, тільки після того, як справу вже зроблено. Інші кажуть йому: «Усі проблеми необхідно обговорювати з нами. Коли ти розібрався з тією людиною? Як ти з нею повівся? Як ми могли про це не знати?». Він не надає жодних пояснень і не звертає жодної уваги; його напарники взагалі не потрібні йому та є просто прикрасою або декорацією. Коли щось трапляється, він обмірковує це, ухвалює власне рішення й діє як забажає. Скільки б людей його не оточувало, він діє так, ніби цих людей узагалі там немає. Для антихриста вони пусте місце. Враховуючи зазначене, чи є в його співпраці з іншими хоч якийсь реальний аспект? Зовсім ні – він просто діє для галочки та грає певну роль. Інші кажуть йому: «Чому ти не спілкуєшся з усіма іншими, коли стикаєшся з проблемою?». Він відповідає: «А що вони знають? Я – лідер команди, мені вирішувати». Інші кажуть: «А чому ти не побесідував зі своїм напарником?». Він відповідає: «Я сказав йому, а в нього не було своєї думки». Вони використовують те, що інші не мають власної думки чи не здатні думати самостійно, як виправдання, щоб приховати той факт, що вони діють за принципом «сам собі закон». І за цим не слідує ні найменшого самоаналізу. Для когось такого прийняти істину неможливо. Ось у чому полягає проблема природи антихриста.

Як пояснити та практикувати термін «співпраця»? (Обговорювати питання, коли вони виникають.) Так, це один зі способів її практикування. Що ще? (Компенсувати слабкі сторони одного сильними сторонами іншого, наглядати одне за одним.) Це цілком підходить; практикувати так – значить співпрацювати в гармонії. Є ще щось? Питати про думку інших, коли щось трапляється, – хіба це не співпраця? (Співпраця.) Якщо одна людина бесідує про свою думку, інша – про свою, і зрештою вони просто роблять так, як сказала перша, то навіщо бесідувати для галочки? Це не співпраця – це не відповідає принципам і не дає результатів співпраці. Якщо ти безперервно тараториш, як кулемет, не даєш іншим бажаючим можливості висловитись і не слухаєш інших навіть після того, як висловиш усі свої ідеї, хіба це обговорення? Хіба це бесіда? Це лише для галочки – це не співпраця. А що ж таке співпраця? Це коли після того, як ти висловив свої ідеї та рішення, ти можеш спитати в інших про їхні думки та погляди, а далі зіставити свої та їхні твердження й погляди одне з одним, щоб кілька людей разом їх розрізнили, пошукали принципи й так дійшли спільного розуміння та визначили правильний шлях практики. Ось що значить обговорювати та бесідувати – ось що значить «співпраця». Деякі люди, будучи лідерами, не бачать певну справу наскрізь, але не обговорюють її з іншими, поки не вичерпають усі власні варіанти. Тоді вони кажуть групі: «Я не можу вирішувати це авторитарно; я мушу співпрацювати в гармонії з усіма. Я дам вам усім виразити свої думки щодо цієї справи й обговорити її, щоб визначити, як нам правильно зробити». Виступивши та сказавши своє слово, усі питають у лідера, що він про це думає. Він каже: «Чого всі хочуть, того і я хочу – я теж так думав. Я від початку так і планував зробити, і завдяки цій дискусії одностайність гарантовано». Хіба він каже щиро? З його словами дещо нечисто. Він геть не бачить цю справу наскрізь, і в його словах криється намір ввести людей в оману й обдурити їх – ці слова сказано для того, щоб люди його шанували. Те, що він спитав про думки всіх інших, – це лише формальність, щоб усі сказали, що він не діє самовладно й авторитарно. Щоб уникнути такого ярлика, він прикривається за допомогою цього метода. Насправді поки всі говорять, він зовсім не слухає й геть не бере до серця те, що вони кажуть. І коли він дає всім висловитися, він теж не діє щиро. На перший погляд він дає всім побесідувати та провести обговорення, але насправді він дає всім поговорити лише для того, щоб знайти метод, який відповідає його власним намірам. І щойно він визначить, як йому доцільно підійти до справи, він змусить людей прийняти те, як він має намір учинити, незалежно від того, правильно це чи ні, і зробить так, аби всі думали, що його спосіб правильний і що всі мають намір зробити саме так. Зрештою він упроваджує його примусово. Хіба це можна назвати співпрацею? Ні. А як би ви це назвали? Він діє самовладно. Він хоче, щоб вирішальне слово було тільки за ним, незалежно від того, правий він чи ні. Ба більше, коли трапляється щось таке, чого він не бачить наскрізь, він дає всім іншим висловитися першими. Після цього він узагальнює їхні погляди та шукає в них метод, який йому до смаку та який він вважає доцільним, і робить так, щоб усі його прийняли. Він використовує видимість співпраці, а в результаті однаково чинить так, як і збирався, – вирішальне слово все одно тільки за ним. Він чіпляється та прискіпується до слів усіх інших, коментує та задає тон, а потім синтезує все сказане в одне повне, точне твердження, на основі якого ухвалює рішення, показуючи всім, що він вищий за інших. Зовні здається, що він вислухав те, що кожен хотів сказати, і він дійсно дає всім висловитися. Але факт той, що зрештою рішення ухвалює тільки він один. Насправді це рішення – думки та погляди всіх інших, просто узагальнені ним і викладені трохи повніше й точніше. Деякі люди не бачать цього наскрізь і тому вважають, що це саме він вищий. Яка натура таких його дій? Хіба це не крайня хитрість? Він узагальнює те, що сказали всі, і висловлює це як власну думку, щоб люди поклонялися йому та слухалися його, і зрештою всі чинять за його волею. Хіба це гармонійна співпраця? Це зарозумілість і впевненість у власній праведності, це самовладність – він приписує всі заслуги собі. У співпраці з іншими такі люди вкрай нещирі, украй зарозумілі й упевнені у власній праведності; із часом люди це побачать. Хтось скаже: «Ти говориш, що я ні з ким не можу співпрацювати, але ж у мене є напарник! Він добре зі мною співпрацює: куди я, туди й він, що я роблю, те й він робить; він іде туди, куди я кажу, і робить те, що я кажу, так, як я кажу». Хіба під співпрацею це мається на увазі? Ні. Це називається бути лакеєм. Лакей виконує твої накази – хіба це співпраця? Очевидно, що це лакей без власних ідей, поглядів і тим більше думок. Ба більше, він мислить як безвідмовна людина. Він усе робить не скрупульозно, а недбало, для галочки, і не захищає інтереси Божого дому. Якій меті може служити така співпраця? З ким би не співпрацювала така людина, вона лише виконує його накази, як вічний лакей. Вона дослухається до всього, що кажуть інші, і робить усе, що їй кажуть інші. Це не співпраця. Що таке співпраця? Треба вміти обговорювати речі одне з одним, виражати свої погляди та думки; необхідно доповнювати одне одного, наглядати одне за одним, шукати одне в одного, розпитувати одне в одного та підказувати одне одному. Ось що таке співпрацювати в гармонії. Скажімо, ти вирішив якусь справу самочинно, а хтось сказав: «Ти зробив це неправильно, цілком усупереч принципам. Чому ти вирішив цю справу так, як захотів, не пошукавши істини?». На це ти відповідаєш: «Правильно – я радий, що ти мене застеріг! Якби ти цього не зробив, то було б лихо!». Ось що таке підказувати одне одному. Що ж таке наглядати одне за одним? Усі мають розбещений характер і можуть виконувати свій обов’язок недбало, захищаючи лише власний статус і обличчя, а не інтереси Божого дому. Такі стани є в кожній людині. Якщо ти дізнаєшся, що в когось є проблема, то мусиш узяти на себе ініціативу побесідувати із цією людиною, нагадавши їй виконувати свій обов’язок відповідно до принципів, та й собі взявши своє ж попередження до уваги. Це і є взаємний нагляд. Яка функція взаємного нагляду? Він покликаний захищати інтереси Божого дому, а також не давати людям піти неправильною дорогою. Крім взаємних підказок і взаємного нагляду, у співпраці є й іще одна функція – взаємне розпитування про справу. Наприклад, коли ти хочеш розібратися з якоюсь людиною, треба побесідувати з напарником і розпитати його: «Раніше я з таким не стикався. Я не знаю, як із цим розбиратися. Як краще із цим розібратися? Я ніяк не можу цього втямити!». Він скаже: «Я вже мав справу з подібними проблемами. Тоді контекст був трохи іншим, ніж у випадку із цією людиною; якби ми розібрались із цією ситуацією так само, як і з тією, це було б дещо схоже на формальне дотримання правил. Я теж не знаю, як краще розібратися з поточною ситуацією». Ти відповіси: «У мене є одна ідея, і я хочу обговорити її з тобою. Ця людина здається злою, судячи з її моральних якостей, але поки що ми не можемо бути в цьому впевнені. Проте вона може трудитися, тож хай поки що так і робить. Якщо вона не зможе трудитись і продовжуватиме переривати й заважати, тоді ми з нею розберемося». Він почує це та скаже: «Це хороший спосіб. Він виважений і повністю відповідає принципам, і він не покликаний ні придушити когось, ні зірвати особисту злість. Що ж, розберімось із цим саме так». Ви двоє дійшли згоди шляхом обговорення. Коли робота виконується саме так, вона йде гладко. Припустімо, що ви двоє не співпрацюєте й не обговорюєте справи, і коли твій напарник не знає, як із чимось розібратися, то перекладає це на тебе, думаючи: «Роби як забажаєш. Якщо щось піде не так, то в будь-якому разі відповідальність буде на тобі – я її з тобою не ділитиму». Ти бачиш, що твій напарник так діє, бо не бажає брати на себе відповідальність, але не вказуєш йому на це, а чиниш безрозсудно, згідно з власною волею, думаючи: «Не хочеш брати на себе відповідальність? Хочеш, щоб я сам із цим розібрався? Гаразд, тоді я із цим розберуся – я виключу цю людину». Ви двоє не однодумні, у кожного є свої потаємні гадки – і в результаті справа вирішується хаотично, з порушенням принципів, а людину, здатну трудитися, свавільно вичищають. Хіба це гармонійна співпраця? Гармонійна співпраця – єдиний спосіб досягти позитивних результатів. Якщо одна людина не бере на себе відповідальності, а інша діє свавільно, це рівнозначно відсутності співпраці. Обидва діють згідно з власною волею. Як таке виконання обов’язку може відповідати стандарту?

Коли під час співпраці щось стається, треба розпитувати одне одного й обговорювати питання одне з одним. Чи можуть антихристи так практикувати? Антихристи ні з ким не здатні співпрацювати; вони постійно бажають установити одноосібне правління. Ознака цього прояву – «одноосібність». Чому для його опису використовується слово «одноосібність»? Тому що перед тим, як ужити заходів, вони не постають перед Богом у молитві, не шукають істин-принципів і тим більше не знаходять когось, з ким можна побесідувати та спитати: «Чи доречно так зробити? Що визначено в упорядкуваннях роботи? Як слід мати з таким справу?». Вони ніколи нічого не обговорюють зі співпрацівниками й напарниками та не прагнуть досягти консенсусу – вони просто все зважують і прораховують самостійно, розробляючи власні плани й упорядкування. Лише побіжно переглянувши упорядкування роботи Божого дому, вони вважають, що зрозуміли їх, а далі сліпо організовують роботу – і коли про це дізнаються інші, роботу вже організовано. Ніхто інший не може заздалегідь почути про їхні погляди й думки з їхніх власних вуст, бо вони не розповідають про свої думки та погляди ніколи й нікому. Хтось може запитати: «Але ж у всіх лідерів і працівників є напарники, хіба не так?». Номінально в них може бути хтось у напарниках, але коли настає час для роботи, у них уже немає напарника – вони діють одноосібно. Хоча лідери та працівники мають напарників, і кожен, хто виконує будь-який обов’язок, має напарника, антихристи вважають, що вони мають хороший духовний рівень і кращі за звичайних людей, тому звичайні люди не гідні бути їхніми напарниками, і всі вони нижчі за них. Ось чому антихристи полюбляють командувати й не люблять нічого ні з ким обговорювати. Вони думають, що, роблячи це, вони виглядають як некомпетентні нікчеми. Що це за точка зору? Що це за характер? Чи це зарозумілий характер? Вони думають, що співпрацювати й обговорювати що-небудь з іншими, розпитувати їх і шукати в них – це негідно й принизливо, це ображає їхню самоповагу. І тому, щоб захистити свою самоповагу, вони не допускають прозорості ні в чому з того, що вони роблять, і не розповідають про це іншим, не кажучи вже про те, щоб обговорювати це з кимось. Вони думають, що обговорення з іншими вказує на їхню некомпетентність; що завжди цікавитися думкою інших людей означає, що вони тупі й не здатні мислити самостійно; що, співпрацюючи з іншими над виконанням завдання або розв’язанням якоїсь проблеми, вони виглядають непотрібними. Хіба це не їхній зарозумілий і безглуздий менталітет? Хіба це не їхній розбещений характер? Зарозумілість і упевненість у власній праведності в них є надто очевидними; вони втратили всякий нормальний людський розум, і в них не все в порядку з головою. Вони завжди думають, що в них є здібності, що вони можуть закінчити все самі та їм не потрібно співпрацювати з іншими. Через ці свої розбещені характери вони не здатні досягти гармонійної співпраці. Вони вважають, що співпрацювати з іншими – означає послаблювати та фрагментувати свою владу, що коли роботу виконувати спільно з іншими, їхня власна влада слабшає й вони не можуть вирішувати все самі, а це означає, що їм бракує реальної влади, що для них є величезною втратою. І тому, що б із ними не сталося, якщо вони вважають, що розуміють це та знають правильний спосіб упоратись із цим, вони не обговорюватимуть це ні з ким іншим і ухвалюватимуть усі рішення одноосібно. Вони вважають за краще робити помилки, ніж щось повідомляти іншим; вони воліють бути неправими, але не ділитися владою з кимось іншим; і вони радше виберуть відсторонення, ніж дозволять іншим втручатись у їхню роботу. Такими є антихристи. Вони радше завдадуть шкоди інтересам дому Божого, радше поставлять на карту інтереси дому Божого, ніж поділяться своєю владою з ким-небудь. Вони вважають, що коли вони роблять якесь завдання чи розв’язують якесь питання, то це не виконання обов’язку, а нагода проявити себе та виділитися з-поміж інших, а також нагода застосувати свою владу. Тому хоча вони й кажуть, що гармонійно співпрацюватимуть з іншими й обговорюватимуть разом із ними питання, які виникатимуть, але насправді в глибині душі вони не бажають відмовлятися від своєї влади та статусу. Вони вважають, що раз вони розуміють певні доктрини та здатні зробити справу самостійно, то їм не потрібно співпрацювати ні з ким іншим; вони думають, що її слід виконувати й завершувати самостійно та що лише це робить їх компетентними. Чи правильний цей погляд? Вони не знають, що якщо вони порушують принципи, то вони не виконують своїх обов’язків, не здатні виконати Боже доручення й просто трудяться. Замість того, щоб шукати істини-принципи при виконанні свого обов’язку, вони використовують владу відповідно до своїх думок і намірів, хизуються й виставляють себе напоказ. Хто б не був їхнім напарником і що б вони не робили, вони ніколи не хочуть нічого обговорювати, вони завжди хочуть діяти самостійно й постійно бажають залишати за собою вирішальне слово. Вони явно граються з владою й використовують її для виконання тих чи інших дій. Усі антихристи люблять владу, і коли вони мають статус, вони хочуть іще більшої влади. Коли антихристи мають владу, вони зазвичай використовують свій статус, аби хизуватись і виставляти себе напоказ, щоб зробити так, аби інші дивилися на них знизу вгору, і досягти своєї мети – виділитися з натовпу. Ось чому антихристи зациклюються на владі та статусі й ніколи, у жодному разі не поступляться владою. Який би обов’язок вони не виконували, з якою б сферою професійних знань він не був пов’язаний, вони прикидатимуться, що знаються на цьому, навіть коли це явно не так. А якщо хтось звинуватить їх, що вони не розуміються на цьому, а просто прикидаються, то вони скажуть: «Навіть якщо я візьмуся вивчати це зараз, я зрозумію це краще за тебе. Для цього треба просто знайти якісь ресурси в інтернеті, хіба ні?». Ось які антихристи зарозумілі й упевнені у власній праведності. Вони все вважають простим і за все наважуються братися без розбору й самотужки. І, як наслідок, коли Вишнє перевіряє роботу й запитує, як просувається справа, вони кажуть, що все більш-менш зроблено. Насправді ж вони діють одноосібно, ні з ким нічого не обговорюючи, – вони все вирішують самі. Якщо ти запитаєш у них: «За твоїм способом дій стоять якісь принципи?» – вони викладуть цілу низку теорій, аби довести, що роблять правильно та відповідно до принципів. Насправді ж їхнє мислення викривлене та помилкове. Вони взагалі не обговорюють нічого з іншими, а завжди залишають вирішальне слово за собою, ухвалюючи рішення самостійно. Рішення, ухвалені лише однією людиною, здебільшого неминуче містять відхилення – то що ж це за характер, коли вони вважають, що мають рацію й точні? Це явний характер зарозумілості. Вони мають зарозумілий характер, і саме тому вони й самовладні – саме тому вони й безчинствують, роблячи погані речі. Це авторитаризм – це монополія. Ось такий в антихристів характер. Вони ніколи не бажають ні з ким співпрацювати, а вважають це зайвим, непотрібним. Вони завжди думають, що вони кращі за інших, що ніхто не може з ними зрівнятися. Саме тому в душі антихристи не мають ні бажання, ні волі співпрацювати з іншими. Вони хочуть, щоб було так, як вони скажуть; вони хочуть монополії. Тільки тоді вони задоволені – тільки тоді вони можуть продемонструвати свою вищість, зробивши так, щоб інші в ній переконалися та стали їм поклонятися.

Тут є й іще один аспект, а саме: антихристи завжди бажають абсолютної влади та хочуть, щоб вирішальне слово було тільки за ними. Цей аспект їхнього характеру теж робить їх нездатними співпрацювати з іншими. Якщо ти спитаєш у них, чи готові вони співпрацювати, вони скажуть, що готові, проте коли настає час це робити, у них нічого не виходить. Такий у них характер. Чому в них це не виходить? Якби, скажімо, антихрист був заступником лідера команди, а хтось інший – лідером команди, то той, у кого природа-сутність антихриста, із заступника лідера команди зробився б її лідером, і тоді лідер команди став би його заступником. Вони помінялися б ролями. Як би антихрист цього досяг? У нього багато тактик. Один із прийомів у його тактиках такий: він використовує моменти, коли він діє при братах і сестрах, – моменти, коли майже всі його бачать, – щоб багато говорити й діяти, щоб хизуватись і робити так, аби люди його шанували та визнавали, що він набагато кращий за лідера команди та перевершив його. Із часом брати й сестри починають говорити, що лідер команди поступається заступнику. Чуючи це, антихрист радіє; він думає: «Нарешті вони визнають, що я кращий за лідера команди. Я досяг своєї мети». Які зобов’язання та повинності має виконувати заступник лідера команди за нормальних обставин? Він мусить співпрацювати з лідером команди над виконанням і реалізацією роботи, влаштованої церквою, а також указувати лідеру команди на моменти, що потребують уваги, підказувати йому та наглядати за ним – і спільно діяти з ним в обговореннях. Лідер команди має відігравати головну керівну роль; його заступник мусить допомагати йому та співпрацювати з ним, щоб кожний робочий проєкт було зроблено як слід. Крім того, що заступник не має вставляти палки в колеса, він також мусить усе робити в співпраці з лідером команди, щоб робота, яку треба виконати, виконувалася добре. Якщо дії лідера команди порушують принципи, то його заступник повинен указати йому на це, допомогти йому та виправити помилку. А в усьому, що лідер команди робить правильно й добре та що відповідає істинам-принципам, його заступник мусить підтримувати його, діяти з ним у злагоді, докладати всіх зусиль для сприяння та бути єдиним серцем і розумом із лідером команди, щоб виконувати роботу добре. Якщо виникає або виявляється певна проблема, вони двоє мусять обговорити, як її розв’язати. Іноді виникає необхідність виконати два завдання водночас; обговоривши це між собою, і лідер, і заступник мусять кожен окремо подбати про свої власні завдання. Це і є співпраця – гармонійна співпраця. Хіба антихристи співпрацюють з іншими в такий спосіб? У жодному разі. Якщо заступником лідера команди служить антихрист, він починає метикувати, що йому треба зробити, щоб помінятися місцями з лідером команди, аби той перетворився на заступника, а заступник – на лідера команди, так ставши головним. Він наказує лідеру команди робити те й се, показуючи всім, що набагато кращий за нього та гідний бути лідером команди. Так його авторитет серед інших зростає, і само собою виходить, що його обирають лідером команди. Він навмисно виставляє лідера команди посміховиськом і робить так, аби той утратив обличчя, щоб інші дивилися на нього зверхньо. Далі він словесно висміює лідера команди, глузує з нього, розвінчує та принижує його. Потроху розрив між ними двома дедалі більшає, і місце, яке кожен із них посідає в серцях людей, дедалі більше відрізняється. Так антихрист зрештою стає лідером команди – він переманив людей на свій бік. То чи може він із таким характером співпрацювати в гармонії з іншими? Ні. У будь-якій ситуації йому конче потрібно бути головною опорою, мати монополію, тримати владу у власних руках. Яке б звання ти не мав, – керівника чи заступника, високе чи низьке, – у його очах статус і влада рано чи пізно мусять дістатися йому одному. Неважливо, хто разом із ним виконує певний обов’язок, працює над будь-яким робочим проєктом або навіть дискутує про якесь питання: він залишається одинаком, який діє одноосібно. Він ні з ким не співпрацює. Нікому не дозволено мати такий самий авторитет або посаду, такі самі здібності чи репутацію. Щойно хтось перевершує його та загрожує його статусу, як він одразу намагається змінити ситуацію будь-якими доступними засобами. Наприклад, усі обговорюють якесь питання, і коли це обговорення ось-ось дасть якийсь результат, антихрист відразу це бачить і розуміє, що треба зробити. Він каже: «Невже із цим так складно впоратися? Хіба це треба стільки обговорювати? Ніщо з того, що ви кажете, не спрацює!». І він висуває якусь незвичну теорію чи пишномовну ідею, про які ніхто не подумав, зрештою спростовуючи думки всіх. У результаті люди думають: «Він і справді вищий за нас; як же ми до цього не додумалися? Ми просто темний люд. Так не годиться – нам потрібно, щоб ти стояв біля керма!». Саме цього результату й хоче антихрист; він завжди висловлює пишномовні ідеї, щоб виглядати не таким, як усі, і завоювати пошану інших. Яке ж враження про нього зрештою залишається в людей? Таке, що звичайним людям до його ідей далеко та що ці його ідеї вищі за їхні. Наскільки вищі? Без антихриста група не може ні ухвалити рішення, ні затвердити хоч щось, тому всі мусять чекати, поки він прийде та щось скаже. Коли він так і робить, усі ним захоплюються, і навіть якщо його слова облудні, усі однаково кажуть, що вони вищі. Хіба тим самим він не вводить людей в оману? То чому ж він не може ні з ким співпрацювати? Він вважає: «Співпрацювати з людьми – значить ставити себе на один щабель із ними. Хіба два тигри уживуться на одній горі? Може бути лише один цар гори, і царство дістається тому, хто на нього годиться, – а на це здатна саме така здібна людина, як я. Ви всі не дуже кмітливі, ваш рівень низький, і ви боязкі. До того ж ви не ошукували й не дурили людей у мирському світі – це лише вас дурили. Тільки я один придатний бути тут лідером!». Ось так для нього погане стає хорошим. Він хизується тим поганим, що за ним водиться, – хіба це не безсоромно? Чому він таке говорить? І з якою ж ціллю він так чинить? Щоб бути лідером і посідати перше місце, незалежно від розміру групи людей, у якій він перебуває. Хіба не такий у нього намір? (Такий.) Тому він вигадує всі можливі способи принизити, зневажити й висміяти всіх, а далі пропонує власні пишномовні ідеї, щоб переконати всіх і домогтися того, щоб вони робили що він скаже. Хіба це співпраця? Ні. Що це? Це узгоджується з пунктом восьмим, про який ми говоримо, а саме: антихристи хочуть, щоб інші корилися лише їм, а не істині й Богу. Це щодо співпраці. Чим би антихристи не займалися, що у словах, що в діях, чи можуть вони виконувати свій обов’язок у співпраці з іншими? (Ні.) Вони не співпрацюють, а лише вимагають, щоб інші діяли відповідно до їхніх слів і вчинків. А чи можуть вони прислухатися до чужих порад? Однозначно ні. Які б поради їм не давали інші, їм байдуже. Вони не цікавляться ні деталями, ні причинами, не запитують, як насправді краще впоратися зі справою, і тим більше не шукають істин-принципів. Гірше того, вони навіть Мене не питають, коли Я перед ними, – вони ставляться до Мене як до пустого місця. Я їх питаю, чи є в них якісь проблеми, – вони кажуть, що ні. Вони явно не знають, що робити з тим, що щойно сталося, проте Мене вони не питають, хоча Я просто перед ними. То чи можуть вони співпрацювати хоч із кимось іншим? Ніхто не придатний бути їхнім напарником – інші годяться їм лише в раби та лакеї. Хіба не так? Деякі з них можуть мати напарників, але насправді ці напарники – їхні лакеї, подібні до маріонеток. Антихрист каже: «Ходи сюди», і його напарник іде; «Піди туди», і його напарник іде; його напарник знає те, що антихрист вважає за потрібне йому повідомити, а про те, що не вважає, напарник навіть запитати не наважується. Усе так, як говорить антихрист. Хтось може сказати йому: «Так не годиться. За деякі речі ти не можеш відповідати одноосібно. Тобі треба знайти когось для співпраці, когось, хто за тобою наглядатиме. Ба більше, було таке, що ти не дуже добре впорався з певною роботою. Тобі треба знайти когось із рівнем і здатністю до виконання роботи, щоб він співпрацював із тобою й допомагав тобі, – ти мусиш захищати роботу церкви й інтереси Божого дому!». Що на це скаже антихрист? «Якщо ти відсторониш мого напарника, для співпраці зі мною більше ніхто не згодиться». Що це він таке каже? Що в нього не буде напарника – чи що він не зможе знайти такого лакея й раба? Він боїться, що не зможе знайти такого раба та лакея, такого «напарника», який робить лише так, як він скаже. Він піднімає цю проблему – як би ви її розв’язували? Ти можеш сказати: «А, то ти не можеш знайти напарника? Тоді тобі не треба братися за цей проєкт: хай над ним працює той, у кого є напарник». Хіба це не розв’язує проблему? Якщо ніхто не годиться для співпраці з тобою та не може з тобою співпрацювати, то що ти тоді таке? Ти почвара, ти ненормальний. Ті, хто справді має розум, щонайменше здатні співпрацювати з пересічними людьми, якщо тільки в тих не надто низький рівень – тоді не вийшло б. Насамперед розумні люди мусять навчитися співпрацювати з іншими при виконанні свого обов’язку. Треба, щоб вони могли співпрацювати з будь-ким, крім слабоумних і дияволів – з такими співпрацювати неможливо. Здатність співпрацювати з більшістю людей – це дуже важливо: це ознака нормального розуму.

Одна з найочевидніших рис сутності антихриста – те, що він монополізує владу й установлює власну диктатуру: він нікого не слухає, нікого не поважає, і які б сильні сторони не мали інші люди, які б правильні погляди чи мудрі думки вони не виражали, які б доцільні методи не пропонували, він на них не зважає, ніби ніхто не придатний співпрацювати з ним і долучатися до того, що він робить. Ось такий в антихристів характер. Дехто каже, що це в них погана людськість, але як же це може бути звичайною поганою людськістю? Це цілком сатанинський характер, і такий характер надзвичайно порочний. Чому Я кажу, що їхній характер надзвичайно порочний? Антихристи привласнюють усе з дому Божого й майна церкви та ставляться до цього як до своєї особистої власності, якою їм належить управляти, і не дозволяють нікому іншому в це втручатися. Єдине, про що вони думають, виконуючи роботу церкви, – це власні інтереси, власний статус і власне обличчя. Вони нікому не дозволяють зашкодити їхнім інтересам, і вони тим більше не дозволяють нікому, хто має рівень або хто може розповісти про своє досвідне свідчення, загрожувати їхній репутації та статусу. Тож хто здатен розповісти про досвідне свідчення та може бесідувати про істину й постачати Божих обранців, того вони намагаються придушувати й бойкотувати як конкурента, і вони відчайдушно намагаються повністю ізолювати таких людей від усіх інших, повністю очорнити їхні імена й занапастити їх. Тільки тоді антихристам буде спокійно. Якщо ці люди ніколи не впадають у негатив і можуть продовжувати виконання свого обов’язку, розповідати про своє свідчення й підтримувати інших, то антихристи вдадуться до крайніх заходів: вони знайдуть, до чого причепитися, і засудять їх або ж підставлять їх і сфабрикують причини мучити їх, доки не доможуться того, що тих вичистять із церкви. Тільки тоді антихристи повністю заспокояться. Ось що в антихристах найпідступніше та найзлостивіше. Найбільше страху та тривоги в них викликають люди, які прагнуть до істини та мають справжнє досвідне свідчення, бо ті, кого Божі обранці схвалюють і підтримують найбільше, – це саме люди з таким свідченням, а не ті, хто беззмістовно базікає про слова та доктрини. Антихристи не мають справжнього досвідного свідчення та не здатні практикувати істину; у найкращому разі вони здатні зробити кілька добрих учинків, аби заручитися прихильністю людей. Але скільки б добрих учинків вони не робили, скільки б приємних речей не говорили, усе це однаково не зрівняється з тією користю та перевагами, які людям може принести добре досвідне свідчення. Ніщо не може замінити результатів постачання та поливу, які забезпечують Божим обранцям ті, хто може розповісти про своє досвідне свідчення. І тому коли антихристи бачать, як хтось розповідає про своє досвідне свідчення, їхній погляд кам’яніє. У їхніх серцях спалахує лють, піднімається ненависть, і їм так і не терпиться закрити мовцю рота й не дати йому більше сказати ні слова. Якщо він продовжить говорити, репутацію антихристів буде повністю зруйновано, а їхні потворні обличчя – повністю викрито на очах у всіх, тому антихристи знаходять привід завадити людині, яка говорить про своє свідчення, і придушити її. Антихристи лише собі дозволяють вводити людей в оману словами та доктринами; вони не дозволяють Божим обранцям прославляти Бога, розповідаючи про своє досвідне свідчення, що показує, яких саме людей антихристи ненавидять і бояться найбільше. Коли хтось виділяється тим, що зробив невелику роботу, або може розповісти про справжнє досвідне свідчення, а Божі обранці отримують від цього користь, повчання та підтримку, і це здобуває від усіх велику похвалу, то в серцях антихристів здіймається заздрість і ненависть, і вони намагаються бойкотувати та придушити цю людину. Вони за жодних обставин не дозволяють таким людям братися хоч за якусь роботу, щоб ті не стали загрозою їхньому статусу. Люди з істиною-реальністю підкреслюють і висвітлюють бідність, жалюгідність, потворність і нечестя антихристів, коли ті перебувають у їхній присутності, тож коли антихристи вибирають напарника чи співпрацівника, вони ніколи не зупиняються ні на людях з істиною-реальністю, ні на тих, хто може розповісти про своє досвідне свідчення, ні на чесних людях, ні на тих, хто здатен практикувати істину. Саме до цих людей антихристи відчувають найбільшу заздрість і ненависть, і ці люди для антихристів – кістка в горлі. Скільки б ці люди, які практикують істину, не робили чогось доброго чи корисного для роботи Божого дому, антихристи щосили намагаються приховати ці вчинки. Вони навіть перекручують факти, щоб приписати заслуги за добрі справи собі, водночас перекладаючи провину за погані справи на інших, як засіб вивищення себе та приниження інших. Антихристи відчувають велику заздрість і ненависть до тих, хто прагне до істини та може розповісти про своє досвідне свідчення. Вони бояться, що ці люди загрожуватимуть їхньому статусу, і тому роблять усе можливе, щоб атакувати й бойкотувати їх. Вони забороняють братам і сестрам контактувати та зближуватися з ними, а також підтримувати та хвалити цих людей, які можуть розповісти про своє досвідне свідчення. Ось що найбільше викриває сатанинську природу антихристів, якій властива відраза до істини та ненависть до Бога. А ще це доводить, що в церкві антихристи – зла протитечія, що саме вони винні в завадах роботі церкви та перешкоджанні Божій волі. Ба більше, антихристи часто вигадують брехню та перекручують факти серед братів і сестер, принижуючи й засуджуючи людей, які можуть розповісти про своє досвідне свідчення. Яку б роботу не виконували ці люди, антихристи знаходять приводи бойкотувати та придушити їх, а також ставляться до них осудливо, кажучи, що ті зарозумілі й упевнені у власній праведності, що вони люблять хизуватися та плекають амбіції. Насправді ж ці люди мають певне досвідне свідчення й у чомусь володіють істиною-реальністю. У них відносно добра людськість, вони мають совість, розум і здатні прийняти істину. І хоча в них можуть бути деякі недоліки, вади й періодичні вияви розбещеного характеру, вони здатні розмірковувати над собою та каятися. Саме цих людей Бог і спасе, і саме вони мають надію бути вдосконаленими Богом. Словом, ці люди придатні для виконання обов’язку. Вони відповідають вимогам і принципам виконання обов’язку. Проте антихристи думають собі: «Я нізащо не стану цього терпіти. Ти хочеш мати роль на моїй території, конкурувати зі мною. Це неможливо, навіть не думай про це. Ти освіченіший за мене, красномовніший за мене, популярніший за мене та прагнеш до істини старанніше за мене. Якщо я співпрацюватиму з тобою, а ти мене затьмариш, що мені тоді робити?». Чи рахуються вони з інтересами дому Божого? Ні. Про що вони думають? Вони думають тільки про те, як утримати власний статус. Хоч антихристи знають, що не здатні на реальну роботу, проте вони не зрощують і не просувають людей із добрим рівнем, які прагнуть до істини; єдині, кого вони просувають, – це ті, хто їм лестить, хто схильний поклонятись іншим, хто в душі схвалює їх і захоплюється ними, хто є слизьким спритником, хто не має розуміння істини та не здатен розрізняти. Антихристи просувають цих людей, щоб ті були поруч і служили їм, метушилися для них і день у день крутилися навколо них. Це дає антихристам владу в церкві, а це означає, що багато людей наближається до них, слідує за ними та що ніхто не наважується їх ображати. Усі ці особи, яких зрощують антихристи, – це люди, які не прагнуть до істини. Більшість із них не має духовного розуміння та тільки й уміє, що дотримуватися правил. Вони люблять слідувати за тенденціями та сильними світу цього. Вони з тих, хто сміливішає від того, що в них могутній пан, – вони зграя безтолкових людей. Як там кажуть невіруючі? Краще бути зброєносцем доброї людини, ніж шанованим предком поганої. Антихристи роблять якраз навпаки – вони виступають у ролі шанованих предків таких людей і спеціально зрощують їх як своїх уболівальників і групу підтримки. Коли при владі в церкві антихрист, він завжди вербує безтолкових людей і тих, хто любить зчиняти безглуздий галас, як своїх помічників, одночасно бойкотуючи та придушуючи тих людей із рівнем, які розуміють і практикують істину, які можуть братися за роботу, – а особливо тих лідерів і працівників, які здатні на реальну роботу. Так у церкві утворюються два табори. В одному – ті, хто має відносно чесну людськість, виконує свій обов’язок щиро та є людьми, які прагнуть до істини. Інший табір – це зграя людей, які безтолкові та люблять зчиняти безглуздий галас, на чолі з антихристами. Ці два табори боротимуться один з одним, поки антихристів не буде викрито й відсіяно. Антихристи завжди борються й діють проти тих, хто щиро виконує свій обов’язок і прагне до істини. Це серйозно заважає роботі церкви, хіба ні? Це перериває Божу роботу й заважає їй, хіба ні? Хіба ця сила антихристів – не камінь спотикання та перешкода, що не дає Божій волі виконуватись у церкві? Хіба це не нечестива сила, що протистоїть Богу? Чому антихристи так діють? Тому що в душі їм ясно: якщо ці позитивні особи піднімуться та зробляться лідерами й працівниками, вони стануть конкурентами антихристів; вони стануть силою, що протистоїть антихристам, і в жодному разі не слухатимуть і не слухатимуться слів антихристів; вони в жодному разі не виконуватимуть усього, що скажуть антихристи. Ці люди вже самі по собі становитимуть загрозу статусу антихристів. Коли антихристи бачать цих людей, у душі в них здіймається ненависть; на душі в них не буде ні миру, ні спокою, якщо вони не візьмуться бойкотувати цих людей, не повергнуть їх і не знищать їхню репутацію. Тож їм треба хутчіше заходитися культивувати власні лави та зміцнювати свої ряди. Так вони зможуть контролювати більше Божих обранців, і їм більше ніколи не доведеться перейматися через те, що їхньому статусу загрожує жменька людей, які прагнуть до істини. Антихристи формують у церкві власну фракцію, беручи тих, хто їх слухає, слухається та вислужується перед ними, і просуваючи їх на керівні посади в усіх аспектах роботи. Чи корисні такі дії для роботи дому Божого? Ні. Вони не тільки не корисні, а ще й створюють переривання та заваду в роботі церкви. Якщо ця нечестива фракція матиме на своєму боці понад половину людей, є ймовірність, що вона повалить церкву. Річ у тім, що людей, які прагнуть до істини, у церкві меншість, тоді як трудівників і маловірів, які там тільки для того, щоб насититися з хлібів, – не менше половини. Якщо в такій ситуації антихристи зосередять сили на тому, щоб ввести цих людей в оману та переманити на свій бік, то само собою вийде, що в них буде перевага, коли церква обиратиме лідерів. Тому дім Божий завжди наголошує, що під час виборів потрібно бесідувати про істину, доки вона не стане ясною. Якщо не вийде розвінчати та здолати антихристів за допомогою бесід про істину, то антихристи можуть ввести людей в оману й опинитись обраними в лідери, захопивши та взявши під контроль церкву. Хіба це не буде небезпечно? Якби в церкві з’явилось один-два антихристи, це саме по собі було б не страшно, але якби антихристи сформували фракцію та здобули достатньо великий вплив, тут уже варто було б боятися. Тому антихристів необхідно викорінювати та виключати із церкви, перш ніж вони здобудуть такий вплив. Це завдання найпріоритетніше та суттєве. Ба більше, цих маловірів у церкві, особливо тих, хто схильний поклонятися людям і слідувати за людьми, хто любить слідувати за силою, кому до душі бути спільником і поплічником дияволів, хто любить утворювати кліки, – таких маловірів і дияволів, як вони, слід якнайшвидше вичищати. Це єдиний спосіб зробити так, щоб це збіговисько не зібралось у силу, яка заважатиме церкві та контролюватиме її. Це така річ, яку Божі обранці мусять чітко бачити, а ті, хто розуміє істину, – узяти на себе як ношу. Усі, хто бере на себе ношу роботи церкви, усі, хто дбає про Божі наміри, мусять бачити ці речі наскрізь. Особливо потрібно бачити наскрізь поріддя антихристів, а також дрібних дияволів, які люблять лестити й поклонятися людям, а далі слід накладати на них обмеження чи вичищати їх із церкви. Така практика вкрай потрібна. Такі, як антихристи, спеціально беруться налагоджувати добрі стосунки з такими безтолковими особами, нікчемними слабаками та мерзенними людьми, які не приймають і не люблять істину. Вони переманюють таких на свій бік і «співпрацюють» із ними досить гармонійно, тісно та з ентузіазмом. Що ці люди за істоти такі? Хіба вони не зі зграї антихристів? Якщо Вишнє відсторонить їхнього «шанованого предка», ці вірні нащадки не змиряться – вони розсудять, що Вишнє несправедливе, і об’єднаються, щоб відстояти антихристів. Чи може Божий дім дозволити їм перемогти? Він може тільки накинути на них усіх тенета й вичистити їх усіх. Вони – зграя антихристів, злих демонів, і жодному з них не можна дати втекти. Такі люди, як антихристи, рідко діють поодинці; здебільшого вони збирають групу принаймні з двох-трьох осіб, щоб діяти разом. Однак бувають окремі випадки, коли антихристи діють самі по собі. Причина в тому, що вони не мають талантів або, можливо, ще не отримали потрібної нагоди. Однак що їх об’єднує з іншими, то це особлива любов до статусу. Не думай, що вони не люблять статус, бо в них немає навичок або освіти. Це не так. Ти не бачиш наскрізь сутність антихриста: якщо хтось антихрист, то він любить статус. Раз антихристи ні з ким не здатні співпрацювати, то чому ж вони дресирують собі таку групу безтолкових людей, нікчем і непотребу, щоб ті лизали їм чоботи? Чи мають вони намір співпрацювати із цими людьми? Якби вони дійсно могли з ними співпрацювати, то твердження, що «антихристи ні з ким не здатні співпрацювати», не мало б сенсу. Вони ні з ким не здатні співпрацювати – це «ні з ким» стосується насамперед позитивних людей, але, з огляду на характер антихристів, вони не можуть співпрацювати й зі своїми спільниками. То навіщо ж вони дресирують цих людей? Вони дресирують собі групу безтолкових людей, якими легко командувати, легко маніпулювати, які не мають власних поглядів і роблять усе, що скажуть антихристи, – які надалі разом захищатимуть статус антихристів. Якби антихристи покладалися лише на себе, вони були б зовсім самі, і їм було б нелегко захищати свій статус. Ось чому вони переманюють на свій бік групу безтолкових людей, аби ті день у день крутилися навколо них і щось для них робили. Вони навіть вводять в оману Божих обранців: вони розказують, як ці люди прагнуть до істини та як вони страждають; вони кажуть, що ці люди заслуговують на зрощування; вони навіть кажуть, що коли в цих людей виникають проблеми, вони розпитують про них антихристів і просять поради, – що всі вони слухняні, покірні люди. Хіба вони співпрацюють над виконанням свого обов’язку? Антихрист знаходить групу людей, які на нього працюватимуть, які будуть його поплічниками, його спільниками, щоб зміцнити його статус. Це не співпраця – це дбання про власні справи. Така вона – сила антихристів.

На вашу думку, чи складно співпрацювати з іншими людьми? Насправді ні. Можна навіть сказати, що це легко. Але чому люди досі вважають це складним? Тому що в них розбещені характери. Тим, у кого є людськість, совість і розум, співпрацювати з іншими відносно легко, і вони відчувають, що це щось радісне. Річ у тім, що нікому не легко досягти чогось самотужки, і, незалежно від сфери діяльності й виду виконуваної роботи, завжди добре, коли поруч є хтось, хто може вказати на щось і запропонувати допомогу, адже це набагато простіше, ніж працювати поодинці. Окрім того, існують обмеження щодо здатності людей з огляду на їхній рівень і на те, що вони самі можуть пережити на власному досвіді. Ніхто не може бути експертом у всьому: неможливо, щоб одна людина все знала, все могла, всього досягла, – такого бути не може, і такий розум має бути в кожного. І тому незалежно від того, чим ти займаєшся та чи важливо це, тобі завжди буде потрібен хтось, хто тобі допоможе, дасть тобі вказівки, пораду або зробить щось спільно з тобою. Це єдиний спосіб гарантувати, що ти робитимеш правильніше, допускатимеш менше помилок і з меншою ймовірністю зіб’єшся зі шляху, – це хороша річ. Зокрема, служіння Богу – це велика справа, і якщо ти не вирішиш проблему свого розбещеного характеру, це може поставити тебе в небезпечне становище! У людей є сатанинські характери, і вони можуть повставати проти Бога та протистояти Йому в будь-який час і в будь-якому місці. Люди, що живуть за сатанинськими характерами, можуть будь-коли заперечувати Бога, протистояти Йому та зраджувати Його. Антихристи дуже нетямущі, вони цього не розуміють; вони думають: «Я мав достатньо клопоту з отриманням влади, навіщо мені ділитися нею з іншими? Давати владу іншим означає, що мені самому нічого не залишиться, чи не так? Як я зможу продемонструвати свої таланти та здібності без влади?». Вони не знають, що Бог довірив людям саме обов’язок, а не владу чи статус. Антихристи приймають тільки владу та статус, вони відкладають свої обов’язки вбік і не виконують реальну роботу. Натомість вони прагнуть лише слави, вигоди, статусу й хочуть лише захопити владу, контролювати Божих обранців і впиватися благами статусу. Чинити так дуже небезпечно – це протистояння Богові! Будь-яка людина, що прагне лише до слави, вигоди та статусу, а не належно виконує свій обов’язок, грається з вогнем і зі своїм власним життям. Ті, хто грається з вогнем і власним життям, можуть приректи себе на загибель у будь-який момент. Будучи лідером чи працівником, сьогодні ти служиш Богу – це не звичайна річ. Ти не робиш щось для жодної людини, не кажучи вже про заробіток коштів на оплату рахунків і на харчування; натомість ти виконуєш свій обов’язок у церкві. Тим паче цей обов’язок походить від Божого доручення. Що ж означає його виконання? Що ти муситимеш звітувати перед Богом про свій обов’язок, незалежно від того, добре ти його виконуєш чи погано; у кінцевому підсумку необхідно дати звіт Богу, має бути певний результат. Річ у тім, що прийняте тобою – це Боже доручення, священна відповідальність, і незалежно від того, наскільки важлива чи незначна ця відповідальність, вона – це щось серйозне. Наскільки вона серйозна? У меншому масштабі вона стосується того, чи зможеш ти досягнути істини в цьому житті, і того, як на тебе дивиться Бог. У ширшому масштабі вона прямо пов’язана з твоїми перспективами й долею, з твоїм фіналом; якщо ти чиниш зло та протистоїш Богові, тебе буде засуджено й покарано. Усе, що ти робиш, коли виконуєш свій обов’язок, записано Богом, і Бог має власні принципи та стандарти щодо того, як це оцінювати та як про це судити; Бог визначає твій фінал на підставі всього твого виконання обов’язку. Чи серйозна це справа? Так, серйозна! Отже, якщо тобі призначають завдання, то хіба це твоя приватна справа? (Ні.) Ця робота – не те, що ти можеш виконати самостійно, але вона вимагає від тебе взяти на себе відповідальність за неї. Ця відповідальність лежить на тобі; ти мусиш виконати це доручення. Чого це стосується? Це стосується співпраці, того, як співпрацювати в служінні, того, як співпрацювати для виконання обов’язку, того, як співпрацювати для здійснення даного тобі доручення, і того, як співпрацювати так, щоб слідувати Божій волі. Ось чого це стосується.

Гармонійна співпраця передбачає багато аспектів. Принаймні один із цих багатьох аспектів полягає в тому, щоб давати іншим можливість висловлюватися та висувати різні пропозиції. Якщо ти дійсно розумний, то, яку б роботу ти не виконував, ти мусиш спершу навчитися шукати істини-принципи, а також брати на себе ініціативу шукати думки інших. Якщо ти серйозно ставишся до кожної пропозиції, а потім розв’язуєш проблеми, будучи єдиним з іншими серцем і розумом, ти, по суті, досягнеш гармонійної співпраці. У такий спосіб ти зіткнешся з набагато меншою кількістю труднощів у виконанні свого обов’язку. Які б проблеми не виникали, їх буде легко розв’язувати та розбиратися з ними. Таким є ефект гармонійної співпраці. Іноді виникають суперечки через дрібниці, але якщо вони не впливають на роботу, вони не будуть проблемою. Однак щодо ключових питань і важливих справ, пов’язаних із роботою церкви, ти мусиш досягати консенсусу й шукати істину для їх розв’язання. Якщо ти як лідер або працівник завжди вважаєш себе вищим за інших і насолоджуєшся своїм обов’язком, ніби це урядова посада, завжди впиваєшся благами свого статусу, завжди складаєш власні плани, завжди зважаєш на свою славу, вигоду та статус і насолоджуєшся ними, завжди дбаєш про власні справи та постійно прагнеш здобути вищий статус, керувати більшою кількістю людей і контролювати їх, а також розширювати рамки своєї влади, – це проблема. Ставитися до важливого обов’язку як до шансу насолодитися своїм становищем, неначе ти якийсь державний чиновник, – це дуже небезпечно. Якщо ти завжди так поводишся, не бажаючи співпрацювати з іншими, не бажаючи послаблювати свою владу й ділитися нею з кимось іншим, не бажаючи, щоб хоч хтось інший затьмарив тебе й перебрав на себе увагу, якщо ти хочеш лише одноосібно насолоджуватися владою, тоді ти антихрист. Але якщо ти часто шукаєш істину, практикуєш повстання проти своєї плоті, мотивацій та ідей і здатен взяти на себе співпрацю з іншими, відкриваєш своє серце для того, щоб радитись і шукати разом з іншими, уважно прислухаєшся до чужих ідей і пропозицій та приймаєш поради, які є правильними й узгоджуються з істиною, від кого б вони не походили, тоді ти практикуєш у мудрий і правильний спосіб, і ти здатен уникнути виходу на неправильний шлях, і це є для тебе захистом. Ти мусиш відмовитися від керівних звань, позбутися мерзенної поведінки людини з великим статусом, ставитися до себе як до звичайної людини, стояти на одному щаблі з іншими й відповідально ставитися до свого обов’язку. Якщо ти постійно ставишся до свого обов’язку як до офіційного звання та статусу або як до якихось лаврів і вважаєш, що інші існують для того, аби працювати на твою посаду та служити їй, це проблематично, і Бог відчуватиме до тебе огиду й відразу. Якщо ти вважаєш, що ти рівний із іншими, що в тебе просто трохи більше доручень і відповідальності від Бога, якщо ти можеш навчитися ставити себе на один щабель з іншими й навіть не гребуєш тим, щоб запитувати думку інших людей, і якщо ти здатен щиро, пильно й уважно прислухатися до їхніх слів, тоді ти співпрацюватимеш у гармонії з іншими. Якого ефекту досягне ця гармонійна співпраця? Величезного ефекту. Ти здобудеш те, чого ніколи раніше не мав, а саме світло істини та реальності життя; ти відкриєш для себе переваги інших і вчитимешся на їхніх сильних сторонах. І ще дещо: ти вважаєш інших людей тупими, недалекими, дурними, нижчими за тебе, але коли ти прислухаєшся до їхньої думки або коли інші люди відкриваються тобі, ти мимоволі виявляєш, що ніхто з них не настільки звичайний, як ти думаєш, що кожен може висловлювати різні думки й ідеї, що в кожного свої переваги. Якщо ти навчишся гармонійно співпрацювати, це не просто допоможе тобі вчитися на сильних сторонах інших, а й може виявити твою зарозумілість і впевненість у власній праведності та не дати тобі уявляти, що ти дуже розумний. Коли ти більше не вважатимеш себе розумнішим і кращим за всіх інших, ти перестанеш жити в цьому стані самозакоханості та поцінування себе. І це тебе захистить, чи не так? Саме такий урок тобі слід засвоїти від співпраці з іншими, і саме такі переваги від неї можна отримати.

Маючи справу з людьми, Я уважно слухаю те, що говорить більшість із них. Я маю за правило досліджувати найрізноманітніших людей, прислухатися до того, як вони говорять, і вивчати мову та стиль, якими вони при цьому послуговуються. Ти, наприклад, раніше вважав, що більшість людей має якусь мінімальну освіту, не більше, але не володіє професійними навичками, тому з ними не потрібно мати справу. Насправді це не так. Коли ти контактуєш із цими людьми чи навіть із кимось специфічним, ти можеш зрозуміти те, що криється глибоко в їхніх серцях і чого ти не бачиш і не сприймаєш, – такі речі, як їхні думки та погляди, з яких одні викривлені, а інші – прийнятні. Звісно, ця «прийнятність» може бути досить далекою від істини; між ними може не бути нічого спільного. Але ти зможеш пізнати більше аспектів людськості. Хіба для тебе це не добре? (Добре.) Ось що таке кругозір; це спосіб розширити твій кругозір. Дехто може сказати: «Яка користь від того, що ми розширимо кругозір?». Це корисно для розуміння людей різних типів, для розрізнення й аналізу людей різних типів, а ще більше – для здатності допомагати людям різних типів. Це шлях, на якому робиться багато роботи. Деякі люди неправдиво духовні та вважають: «Тепер, коли я вірю в Бога, я не слухаю радіопередач і новин, не читаю газет. Я не взаємодію із зовнішнім світом. Усі люди з усіх прошарків суспільства та професій – дияволи!». Однак ти помиляєшся. Якщо ти маєш істину, хіба ти боятимешся взаємодіяти з дияволами? Навіть Бог іноді має справу із сатаною в духовному світі. Хіба Він через це змінюється? Нітрохи. Ти боїшся мати справу з дияволами, і в цьому страху криється проблема. Чого справді слід боятися, то це того, що ти не розумієш істини й маєш неточне сприйняття та погляд у плані віри в Бога й істини, що в тебе багато уявлень і фантазій, що ти занадто догматичний. Тому неважливо, чи ти лідер, чи працівник, чи керівник групи, неважливо, за яку роботу ти відповідаєш і яку роль виконуєш: ти мусиш навчитися співпрацювати з іншими та мати з ними справу. Припини висловлювати пишномовні ідеї та вічно виставляти себе благородним задля того, щоб люди тебе слухалися. Якщо ти завжди висловлюєш пишномовні ідеї й ніколи не можеш практикувати істину та співпрацювати з іншими, ти виставляєш себе посміховиськом. І хто тоді звертатиме на тебе увагу? Як пали фарисеї? Вони вічно проповідували теологічні теорії та висловлювали пишномовні ідеї. Поки вони співали своєї, у їхніх серцях не стало Бога: вони Його заперечували й навіть, використовуючи людські уявлення, закони та правила, засуджували Бога, протистояли Йому та прибили Його до хреста. Вони цілими днями не випускали з рук Біблію, читаючи та досліджуючи її, і могли вільно цитувати Писання. І що із цього зрештою вийшло? Вони не знали, де Бог і який у Нього характер, і хоча Він виразив багато істин, вони не прийняли ні слова з них, а протистояли Йому та засуджували Його. Хіба це не стало для них кінцем? Ви добре знаєте результат. Чи маєте ви такі облудні погляди у своїй вірі в Бога? Хіба ви не замкнулися? (Замкнулися.) Хіба ви бачите, щоб Я замикався? Часом Я читаю новини, часом дивлюсь інтерв’ю із запрошеними гостями й інші подібні програми; часом Я невимушено розмовляю з братами й сестрами, а часом – з тими, хто куховарить або прибирає. Я перекидаюся кількома словами з усіма, кого зустрічаю. Не думай, що ти особливіший за інших лише тому, що ти взявся за якесь завдання, маєш якийсь особливий талант або взяв на себе особливу місію. Це не так. Щойно ти почнеш вважати себе особливішим за інших, цей помилковий погляд непомітно замкне тебе в клітці – він замурує тебе ззовні мідними стінами й залізними валами. Тоді в тебе виникне відчуття, що ти вищий за всіх, що тобі не слід робити того й сього, що тобі не слід розмовляти чи спілкуватися з тим-то, що тобі навіть сміятися не слід. І чим це закінчується? На кого ти перетворюєшся? (На одинокого самітника.) Ти стаєш одиноким самітником. Подивіться, як імператори давнини завжди говорили речі на кшталт «Я один є таким-то», «Я самий є таким-то», «Я один думаю», постійно заявляючи про своє одиноцтво. Якщо ти постійно заявляєш, що ти один такий, то наскільки великим ти, певно, вважаєш себе? Може, настільки великим, що ти дійсно став сином неба? Хіба ти син неба? По суті, ти звичайна людина. Якщо ти вічно вважаєш себе великим і надзвичайним, у тебе проблеми – буде біда. Якщо ти маєш справу з мирським світом і живеш як людина, маючи такий помилковий погляд, то способи та засоби твоїх дій зміняться – твої принципи зміняться. Якщо ти вічно думаєш, що ти не такий, як усі, що ти вищий за всіх, що тобі не слід робити того чи іншого, що робити такі речі – це нижче за твій статус і становище, то хіба це не біда? (Біда.) У тебе буде таке відчуття: «З моїм статусом я не можу просто брати й розповідати іншим усе!». «З моїм статусом я не можу казати іншим, що я бунтівничий!». «З моїм становищем я не можу казати іншим про такі принизливі речі, як мої слабкості, недоліки, вади та брак освіти, – я в жодному разі не можу дозволити, щоб хтось про це знав!». Це було б виснажливо, чи не так? (Так.) Якби ти жив отак виснажливо, хіба ти міг би добре виконувати свій обов’язок? (Ні.) Де тут виникає проблема? Вона виникає у твоїх поглядах на свій обов’язок і статус. Яким би великим «чиновником» ти не був, яку б посаду не обіймав, скільки б людей тобі не підпорядковувалося, насправді це не більше ніж просто інший обов’язок. Ти нічим не відрізняєшся від інших. Ти не бачиш, яка ситуація насправді, але в душі в тебе постійно таке відчуття: «Це не інший обов’язок – це дійсно різниця в становищі. Я мушу бути вищим за інших; як я можу співпрацювати з іншими? Це вони хай співпрацюють зі мною – я з ними співпрацювати не можу!». Якщо ти постійно так думаєш, постійно бажаєш бути вищим за всіх інших, постійно бажаєш стояти на чужих плечах, вище за інших, дивлячись на них згори вниз, тобі буде нелегко співпрацювати з людьми. Ти постійно думатимеш: «Та що він знає? Якби він щось знав, то брати й сестри обрали б лідером його. То чому ж вони обрали мене? Бо я кращий за нього. Тож мені не слід нічого з ним обговорювати. Якби я так робив, це означало б, що я не такий уже й великий. Щоб довести, що я великий, я мушу ні з ким нічого не обговорювати. Ніхто не гідний обговорювати зі мною роботу – узагалі ніхто!». Ось як думають антихристи.

У материковому Китаї Комуністична партія придушує релігійні переконання. Це жахливе середовище. Віруючі в Бога ризикують бути заарештованими в будь-який момент, тому лідери й працівники збираються не так часто. Іноді вони не можуть проводити зібрання співпрацівників навіть раз на місяць; вони чекають, поки умови дозволять зібратися чи поки знайдеться підхоже місце. Як же тоді виконується робота? Коли є впорядкування роботи, то потрібно знайти когось, хто їх доставить. Якось ми знайшли поблизу брата, щоб він доставив упорядкування роботи регіональному лідеру. Цей брат був звичайним віруючим, і коли він доставив упорядкування роботи, регіональний лідер прочитав їх і сказав: «Гм. Я цього й чекав». Чим він хизувався перед тим братом? Він показував свою силу, щоб усі, хто це бачив, сказали: «Ого, це було так гідно. Яка в нього манера триматися!». І це ще нічого – відразу після цього він сказав: «Кого це вони прислали передати мені впорядкування роботи? Його ранг недостатньо високий!». Це означало: «Я регіональний лідер, я високопоставлений лідер. Як можна було прислати звичайного віруючого передати мені щось? Хіба це не порушення ієрархії? Вишнє явно мене зневажає. Я регіональний лідер, тож вони б мали послати когось не нижче районного лідера – а вони прислали найнижчого, звичайного віруючого. Його ранг недостатньо високий!». Що ж воно таке – цей лідер! Наскільки ж він дорожить своїм статусом, щоб казати, що до нього прислали когось із недостатньо високим рангом? Він використовує своє звання як привід показати свою владу. Хіба він не диявольська істота? (Так і є.) Він таки диявольська істота. Коли ми займаємося роботою церкви, чи ми вибагливі щодо того, з ким передавати речі або повідомлення? У середовищі на кшталт материкового Китаю брати й сестри, передаючи їх, наражаються на такий великий ризик, проте коли цей брат прибув з упорядкуваннями роботи, то почув від лідера, що його ранг недостатньо високий, тобто що треба було знайти когось із достатнім рангом, когось, хто відповідав лідеру за становищем і статусом, і що зробити інакше – значило зневажити того лідера. Хіба це не характер антихриста? (Це він.) Це характер антихриста. Ця диявольська істота не може виконувати ніякої реальної роботи й не має жодних навичок, але все одно висуває такі вимоги – вона все одно надає статусу такого значення. Яка її коронна фраза? «Його ранг недостатньо високий». Хто б не розмовляв із цим лідером, той спершу запитує: «Ти лідер якого рангу? Ти лідер малої групи? Іди звідси – твій ранг недостатньо високий!». Якщо це Вишній брат проводить зібрання, цей лідер завжди пхається вперед, кажучи: «Цей брат найвищий серед церковних лідерів, а я наступний після нього. Де б він не сидів, я сідаю поруч із ним, відповідно до рангу». Ось як це чітко в його голові. Хіба це не безсоромно? (Безсоромно.) Це так безсоромно – він не знає свого місця й можливостей! Наскільки він безсоромний? Достатньо, щоб викликати в людей огиду. Хоча він і має звання лідера, що він може робити? Наскільки добре він це робить? Перш ніж хизуватися своїми кваліфікаціями, він мав би показати якісь результати, – це було б доречно, це було б логічно. Проте він розмежовує людей за рангом, не досягнувши жодних результатів, не зробивши ніякої роботи! Що ж тоді за ранг у нього самого? Як регіональний лідер він зробив небагато реальної роботи – він не дотягує до цього рангу. Якби це Я розмежовував людей за рангом, хіба хоч хтось міг би наблизитися до Мене? Ні. Ви бачите, щоб Я розмежовував людей за рангом, коли Я з ними спілкуюся? Ні – кого б Я не зустрів, за можливості Я перекидаюсь із цією людиною кількома словами, а коли немає часу, Я просто вітаюся з нею, і все. Проте цей антихрист так не мислить. Він вважає становище, статус і соціальну вагу важливішими за все, навіть дорогоціннішими за його власне життя. Чи розмежовуєте ви інших за рангом, коли разом виконуєте свої обов’язки? Деякі розмежовують інших за рангом у всьому, що роблять; вони на кожному кроці кажуть, що інші перевищують свій ранг у роботі, яку виконують, і повідомленнях, які передають. Який це ранг вони перевищують? Ти спершу власний обов’язок добре виконуй. Ти не можеш добре виконувати жодного обов’язку, не можеш робити ніякої роботи, проте однаково розмежовуєш людей за рангом – хто тебе про це просив? Ще не час розмежовувати за рангом. Ти робиш це зарано; ти не знаєш свого місця й можливостей. Часом ми йдемо кудись і знаходимо там людей, щоб розв’язати певну проблему. Хіба ми шукаємо підхожих людей на основі рангу? Загалом ні. Якщо це ти відповідальний за роботу, то ми шукатимемо тебе, а якщо тебе немає, ми знайдемо когось іншого. Ми не розмежовуємо ні на основі рангу, ні на основі високого чи низького статусу. Якщо хтось береться отак розмежовувати, то він не знає свого місця й можливостей і не розуміє принципів. Якщо ти розмежовуєш на основі статусу, рангу та звань у Божому домі так само дріб’язково, як невіруючі, тобі дійсно бракує розуму! Ти не розумієш істини; ти дуже сильно не дотягуєш. Ти не розумієш, що значить вірити в Бога.

Ми щойно поговорили про практику співпраці з іншими. Чи легко це робити? Будь-яка людина, що може шукати істину й має хоч трохи почуття сорому, а також людськість, совість і розум, може практикувати співпрацю з іншими. На неї не здатні тільки ті, у кого немає людськості, хто постійно жадає монополії на статус, постійно думає про власне достоїнство, статус, славу й вигоду. Звісно, це ще й один з основних проявів антихристів: вони ні з ким не співпрацюють і ні з ким не можуть досягти гармонійної співпраці. Вони не практикують цей принцип. З якої причини? Тому що вони не бажають поступатися владою; вони не бажають, щоб інші знали, що деякі речі антихристи не бачать наскрізь, що про деякі речі їм потрібно консультуватися з іншими. Антихристи створюють для людей ілюзію, щоб ті думали, що немає нічого, що вони не можуть, чого не знають і в чому не тямлять, що вони знають відповіді на всі запитання та що для них усе здійсненне, можливе й досяжне, – що їм не потрібні ні інші люди, ні їхня допомога, нагадування й поради. Це одна з причин. Крім цього, який в антихристів найбільш кричущий характер? Інакше кажучи, коли ти зіткнешся з антихристом, який характер ти побачиш наскрізь, почувши лиш одну-дві його фрази? Зарозумілість. Наскільки зарозумілі антихристи? Вони зарозумілі до відсутності розуму – це як психічна хвороба. Наприклад, якщо вони роблять ковток води та при цьому приймають гарну позу, то вони це згадають як щось таке, чим варто похвалитися: «Подивіться, яку гарну позу я приймаю, коли п’ю воду». Вони особливо добре вміють виставляти себе напоказ і хизуватися; вони особливо безсоромні та безпардонні. Ось що вони таке – антихристи. З їхньої точки зору, ніхто не може з ними зрівнятися. Вони особливо вправні в хизуванні та геть не знають свого місця й можливостей. Деякі антихристи особливо потворні, проте думають, що вони гарні, з овальним обличчям, мигдалеподібними очима та красиво вигнутими бровами. Вони навіть цієї крихти про себе не знають. У тридцять-сорок років пересічна людина вже більш-менш точно оцінює свою зовнішність і здібності. Проте в антихристів немає такої раціональності. У чому тут проблема? У тому, що їхній зарозумілий характер виходить за межі нормальної раціональності. Наскільки вони зарозумілі? Навіть якщо антихрист виглядає як жаба, він скаже, що виглядає як лебідь. У цьому є певна нездатність відрізняти правду від неправди та певне перевертання речей із ніг на голову. Зарозумілість такого масштабу вже доходить до безсоромності; вона нестримна. Коли звичайні люди хвалять власну зовнішність, вони вважають це непристойним і ніяковіють. Сказавши щось таке, вони потім до кінця дня соромляться й червоніють. Антихристи ж не червоніють. Вони хвалять себе за свої хороші вчинки та сильні сторони, за те, у чому вони молодці та кращі за інших, – ці слова так і линуть із їхніх вуст, ніби звичайна мова. Вони навіть не червоніють! Це зарозумілість без усякої міри, сорому та раціональності. Ось чому в очах антихристів кожна нормальна людина – особливо кожна людина, яка шукає істину та володіє совістю й розумом нормальної людськості, а також нормальним мисленням, – є посередністю, не має таланту, нижча за них і не має їхніх сильних сторін і переваг. Буде справедливо сказати, що через свою гордовитість і переконання, що з ними ніхто не зрівняється, через оцю причину, вони й не бажають співпрацювати та обговорювати щось ні з ким і ні в яких своїх справах. Вони можуть слухати проповіді, читати Божі слова, бачити розвінчання в Його словах і часом зазнавати обтинання, але вони в жодному разі не визнають ні того, що виявляли розбещеність і чинили переступи, ні тим більше того, що вони зарозумілі й упевнені у власній праведності. Вони не здатні зрозуміти, що вони просто пересічні люди з пересічним рівнем. Вони не можуть такого зрозуміти. Як їх не обтинай, вони все одно вважають, що мають добрий рівень і вищі за звичайних людей. Хіба це не безнадійно? (Безнадійно.) Це безнадійно. Оце і є антихрист. Як його не обтинай, він просто не здатен схилити голову й визнати, що він нікчемний і некомпетентний. З його точки зору, визнати свої проблеми, недоліки чи розбещеність – це все одно що бути засудженим, знищеним. Ось як він мислить. На його думку, щойно інші побачать його недоліки чи він сам визнає, що його рівень поганий і він не має духовного розуміння, як він утратить енергію у вірі в Бога та почне вважати її безглуздою, бо його статус уже буде не гарантовано – він утратить свій статус. Він думає: «Який сенс жити без статусу? Краще вже вмерти!». А якщо він має статус, то він нестримний у своїй зарозумілості й безчинствує, роблячи погані речі; а якщо він наштовхується на стіну та його обтинають, то він хоче покинути роботу, впадає в негатив і починає працювати абияк. Ви хочете, щоб він діяв відповідно до істин-принципів? Навіть не мрійте. У що він вірить? «Як щодо того, щоб ти дав мені посаду та дозволив діяти самостійно? Ти хочеш, щоб я співпрацював з іншими? Це неможливо! Не шукай мені напарника – мені він не потрібен; ніхто не годиться мені в напарники. Або просто не використовуй мене – хай цією справою займається хтось інший!». Що це за істота така? «Цар гори може бути лише один» – ось який в антихристів умонастрій, і ось які в них прояви. Хіба це не безнадійно? (Безнадійно.)

У першому пункті говориться, що антихристи ні з ким не здатні співпрацювати, – що мається на увазі під цим «не здатні»? Хіба те, що вони ні з ким не співпрацюють і що вони не можуть досягти співпраці з іншими, – не два різних аспекти цієї нездатності? У ній закладено ці два значення, що визначається сутністю антихристів. Хоча люди можуть працювати з ними в тандемі, за сутністю це не справжня співпраця – вони лише лакеї, які забезпечують підтримку, виконують доручення та займаються справами для них. Це навіть близько не можна назвати співпрацею. Як же тоді визначається «співпраця»? Факт той, що кінцевою метою співпраці є досягти розуміння істин-принципів, діяти відповідно до них, розв’язувати кожну проблему, ухвалювати правильні рішення – рішення, які узгоджуються з істинами-принципами, без відхилень, – і мінімізувати помилки в роботі, щоб усі твої дії були виконанням обов’язку, а не свавіллям і не безчинством. Перший прояв того, що антихристи хочуть, щоб інші корилися лише їм, а не істині й Богу, – це те, що вони ні з ким не здатні співпрацювати. Хтось може сказати: «Бути не здатними ні з ким співпрацювати – це не те саме, що хотіти, щоб інші корилися лише їм». Нездатність ні з ким співпрацювати означає, що вони не дослухаються ні до чиїх слів і не просять ні в кого порад – вони навіть не шукають Божих намірів та істин-принципів. Вони просто чинять і поводяться за власною волею. Який тут прихований смисл? У їхній роботі панують саме вони, а не істина, не Бог. Отже, принцип їхньої роботи – домагатися того, щоб інші дослухалися до їхніх слів і ставилися до них так, ніби вони істина, ніби вони Бог. Хіба не така в цього природа? Хтось може сказати: «Якщо вони ні з ким не здатні співпрацювати, то, можливо, річ у тім, що вони розуміють істину та не потребують співпраці». Чи так це? Що більше хтось розуміє істину та практикує її, то більше джерел, до яких він звертається із запитами та пошуками, коли діє. Він більше обговорює справи й бесідує з людьми, намагаючись мінімізувати шкоду та ймовірність помилок. Що більше хтось розуміє істину, то більше в нього розуму й то більше він готовий і здатний співпрацювати з іншими. Хіба не так? І що менше людина готова та здатна співпрацювати з іншими: ні до кого не дослухається, не зважає ні на чиї пропозиції, не рахується з інтересами Божого дому та не бажає шукати з приводу того, чи відповідають її дії істинам-принципам, коли вона чимось займається, – що менше вона шукає істину, то менше вона її розуміє. У що вона хибно вірить? «Брати й сестри обрали мене своїм лідером; бог дав мені цей шанс бути лідером. А отже, все, що я роблю, відповідає істині – що б я не робив, це правильно». Хіба це не хибне розуміння? Чого б це в неї виникло таке хибне розуміння? Одне точно: такі люди не люблять істину. І ще одне: такі люди просто не розуміють істину. Це не підлягає жодному сумніву.

Антихристи ні з ким не здатні співпрацювати. Це серйозна проблема. Який би обов’язок антихрист не виконував, з ким би він не співпрацював, при цьому завжди будуть конфлікти й суперечки. Хтось може сказати: «А якщо він відповідає за прибирання та щодня наводить лад у хаті, чого б йому не співпрацювати з іншими?». Тут проблема з характером: з ким би антихрист не взаємодіяв або не виконував якесь завдання, він завжди їх зневажатиме, завжди бажатиме читати їм нотації й домагатися того, щоб вони робили як він говорить. Ви сказали б, що така людина може співпрацювати з іншими? Вона не може співпрацювати ні з ким; річ у тім, що її розбещений характер занадто тяжкий. Вона не тільки не може співпрацювати з іншими, а й постійно читає їм нотації та сковує їх, займаючи вищу позицію, – їй завжди хочеться сидіти на чужих плечах і силувати людей до послуху. Це не просто проблема з характером – це ще й серйозна проблема з людськістю. У такої людини немає совісті й розуму. Ось які вони – злі люди. Вони ні з ким не можуть співпрацювати; вони ні з ким не можуть ладнати. Що спільного буває в людськості різних людей? Що із цього сумісне? Совість і розум, а також ставлення, що полягає в любові до істини, – це і є спільне. Якщо обидві сторони мають таку нормальну людськість, то вони можуть ладнати; якщо не мають, то не можуть; якщо ж в однієї сторони вона є, а в іншої немає, то вони теж не поладнають. Добрі люди й погані люди не можуть ладнати – доброзичливі люди та злі люди не можуть ладнати. Щоб люди могли нормально ладнати між собою, мусить бути виконано певні умови. Перш ніж люди зможуть співпрацювати одне з одним, вони мусять як мінімум мати совість і розум, бути терплячими й терпимими. Щоб зуміти співпрацювати над виконанням обов’язку, люди мусять бути однодумними; вони мусять використовувати сильні сторони одне одного та компенсувати власні слабкі сторони, бути терплячими й терпимими, а також мати певні мінімальні межі у своєму житті по-людськи. Ось як можна ладнати в гармонії, і тоді співпраця зможе тривати, хай навіть часом буватимуть конфлікти й суперечки, – принаймні при цьому не виникатиме ворожнечі. Якщо одна людина не має мінімальних меж, не совісна, не розумна та діє заради вигоди, прагнучи виключно до вигоди й постійно бажаючи отримувати вигоду за рахунок інших, то співпраця буде неможлива. Саме так воно й буває серед злих людей і серед диявольських царів, які безперервно воюють одне з одним. Різні злі духи з духовного світу не ладнають між собою. Хоча дияволи можуть іноді утворювати союзи, усе це заради взаємної експлуатації з метою досягнення власних цілей. Їхні союзи тимчасові та незабаром самі собою розпадаються. Так само й серед людей. Ті, у кого немає людськості, – це паршиві вівці, що псують усю отару; тільки з тими, хто має нормальну людськість, легко співпрацювати, тільки вони терплячі й терпимі до інших, здатні дослухатися до чужих думок і відсувати в роботі власний статус на другий план, аби виконувати її в обговореннях з іншими. Вони теж мають розбещені характери та завжди хочуть зробити так, аби інші до них дослухалися, – у них теж є такий намір, – але оскільки вони мають совість і розум, можуть шукати істину, знають себе та відчувають, що зробити так було б неприйнятно, за що відчувають докори сумління, і вони здатні стримувати себе, то через це їхні способи й засоби дій мало-помалу зміняться. І так вони зможуть співпрацювати з іншими. Вони виявляють розбещений характер, але вони не злі люди й не мають сутності антихристів. У них не буде серйозних проблем зі співпрацею з іншими. Якби вони були злими людьми чи антихристами, то не змогли б співпрацювати з іншими. Усі злі люди й антихристи, яких вичищає Божий дім, саме такі. Вони ні з ким не здатні співпрацювати, і, як наслідок, їх усіх викривають і відсіюють. Однак багато людей, що мають характер антихристів і йдуть шляхом антихристів, після того, як їх багато пообтинають, можуть прийняти істину, щиро покаятися та бути терплячими й терпимими з іншими. Такі люди здатні поступово прийти до гармонійної співпраці з іншими. Тільки антихристи ні з ким не здатні співпрацювати. Наскільки б вони не виявляли розбещений характер, вони не шукатимуть істину, щоб розв’язати цю проблему, а вперто стоятимуть на своєму та залишатимуться свавільними й нестриманими. Річ не лише в тім, що вони не можуть співпрацювати в гармонії з іншими: якщо вони бачать, що хтось розрізнив їх і незадоволений ними, то навіть візьмуться мучити цю людину та почнуть ставитися до неї з позиції бойкоту й ворожості. Вони залишатимуться ворожими до неї навіть ціною будь-якого перешкоджання роботі церкви. Це визначається природою-сутністю антихристів.

Які уроки ви маєте засвоїти, вправляючись співпрацювати в гармонії? Навчитися співпрацювати – це один з елементів практики любові до істини, а також одна з її ознак. Це один із базових способів, якими проявляється наявність совісті й раціональності. Ти можеш говорити, що маєш совість, достоїнство й раціональність, але якщо ти ні з ким не можеш співпрацювати й не можеш ладнати зі своєю родиною, сторонніми та друзями, взаємодія руйнується, при роботі над спільними завданнями виникають нескінченні суперечки й тим самим ти наживаєш собі ворогів, – якщо через це ти ніколи не можеш ні з ким ладнати, то ти в небезпеці. Якщо така поведінка входить до числа поведінок, властивих усьому твоєму розбещеному характеру, або якщо це одна з усіх тих твоїх поведінок, які не відповідають істині, і є не більше ніж поведінкою, про яку ти знаєш і в плані якої постійно шукаєш і змінюєшся, то в тебе ще є шанс. Іще є можливість спасіння; це не серйозна проблема. Але якщо ти за натурою людина такого сорту, якщо ти за натурою не можеш ні з ким ладнати, і жодні розмови про це не допомагають: ти просто не можеш це стримувати, – то це серйозна проблема. Якщо ти не вважаєш це вартим уваги, як із тобою не бесідують про істину, а вважаєш, що в цій проблемі немає нічого страшного, що це твоє нормальне життя, основний спосіб прояву твого розбещеного характеру, то в тебе сутність антихриста. А якщо це твоя сутність, то це інша справа, ніж якби ти йшов шляхом антихристів. Деякі люди йдуть шляхом антихристів, а деякі самі є антихристами. Хіба тут немає різниці? (Є.) Ті, хто йде шляхом антихристів, демонструють у своїх діях цю поведінку антихристів; вони виявляють характер антихриста трохи помітніше й очевидніше, ніж пересічна людина, проте однаково здатні виконувати роботу, яка відповідає істині, має людськість і раціональність. Якщо хтось узагалі не може виконувати ніякої позитивної роботи, а натомість тільки й робить, що вдається до цієї поведінки антихристів, цих виявів сутності антихриста, – якщо вся його робота й виконувані обов’язки становлять такі вияви, і в них немає нічого, що відповідало б істині, – то в такому разі це антихрист.

Раніше деякі лідери та працівники часто виявляли характери антихристів: вони були свавільними та самочинними, і все завжди мало бути по-їхньому. Проте вони не коїли явного зла, і їхня людськість не була жахливою. Завдяки обтинанню, допомозі братів і сестер, коригуванню призначених обов’язків або відстороненню, певний час побувши в негативі, вони нарешті усвідомлюють, що те, що вони виявляли раніше, було розбещеними характерами, стають готовими покаятись і думають: «Найважливіше – це не кидати виконання обов’язку, незважаючи ні на що. Хоча я йшов шляхом антихриста, мені не дали характеристику “антихрист”. Це Божа милість, тож я мушу наполегливо працювати у своїй вірі та прагненні. У шляху прагнення до істини немає нічого поганого». Мало-помалу вони навертаються, а далі й каються. У них є хороші прояви, при виконанні свого обов’язку вони здатні шукати істини-принципи, і при взаємодії з іншими вони теж шукають істини-принципи. Вони в усіх аспектах входять у позитивному напрямку. То хіба вони не змінилися? Замість шляху антихристів вони пішли шляхом практики істини та прагнення до неї. У них є надія й шанс досягти спасіння. Чи можна характеризувати таких людей як антихристів лише тому, що вони колись демонстрували якісь прояви антихриста чи йшли шляхом антихристів? Ні. Антихристи радше помруть, ніж покаються. Вони не мають почуття сорому; крім того, характер у них порочний і нечестивий, і вони відчувають до істини крайню відразу. Хіба людина, яка відчуває таку відразу до істини, може практикувати її чи покаятися? Це неможливо. Те, що вони відчувають до істини таку категоричну відразу, означає, що вони ніколи не покаються. Про людей, здатних покаятися, одне можна сказати напевно: вони помилялися, але вони здатні прийняти суд і кару Божих слів, здатні прийняти істину та здатні намагатися щосили робити свою частину роботи при виконанні своїх обов’язків, беручи слова Божі за свої особисті максими та перетворюючи Божі слова на реальність свого життя. Вони приймають істину, і в глибині душі вони не відчувають до неї відрази. Хіба різниця не в цьому? У цьому й полягає різниця. Проте антихристи не зупиняються на тому, що відмовляються від обтинання, – вони не слухають нікого, чиї слова узгоджуються з істиною, не вірять, що Божі слова є істина, і не визнають їх за істину. Що це в них за природа? Це природа відрази й ненависті до істини, причому до крайньої міри. Коли будь-хто бесідує про істину чи розповідає про досвідне свідчення, вони відчувають крайню неприязнь до цього та ворожість до людини, яка бесідує. Якщо хтось у церкві поширює різні безглузді та нечестиві тези, кажучи абсурдні, безглузді речі, вони цьому дуже радіють; вони відразу підтакують і разом із ним опиняються в одному болоті, тісно співпрацюючи. Це той випадок, коли люди – одного поля ягоди, коли подібне притягується до подібного. Якщо вони чують, як Божі обранці бесідують про істину чи розповідають про досвідне свідчення щодо свого самопізнання та щирого покаяння, то несамовито лютують і задумуються, як їм бойкотувати й атакувати цю людину. Словом, вони терпіти не можуть нікого, хто прагне до істини. Вони хочуть бойкотувати таких людей і бути їхніми ворогами. Усіх тих, хто вміє хизуватися, проповідуючи слова й доктрини, вони дуже полюбляють і схвалюють так, наче знайшли довірену особу й попутника. Якщо хтось скаже: «Той, хто робить найбільше роботи та вносить найбільший внесок, отримає превелику нагороду, вінець і царюватиме разом із богом», вони будуть у нестямі від радості, і їхня кров аж скипить. У них буде відчуття, що вони на голову вищі за інших, що вони нарешті виділилися з натовпу, що тепер у них є місце показати себе та продемонструвати, чого вони варті. Тоді вони будуть дуже задоволені. Хіба це не відраза до істини? Припустімо, ти скажеш їм у бесіді: «Бог не любить таких, як Павло, а найбільше Йому огидні ті, хто йде шляхом антихристів, і ті, хто цілими днями ходить і каже: “Господи, Господи, хіба я не зробив для Тебе багато роботи?”. Йому огидні люди, які цілими днями ходять і благають Його про нагороду й вінець». Ці слова, безперечно, істина, але яке почуття залишається в тих людей, коли вони чують таку бесіду? Хіба вони відповідають на такі слова «амінь» і приймають їх? Яка їхня перша реакція? Неприязнь у серці та небажання слухати – ось що вони мають на думці: «Як ти можеш бути такий упевнений у своїх словах? Хіба вирішальне слово за тобою? Я не вірю твоїм словам! Я робитиму як робитиму. Я буду як Павло та вимагатиму в бога вінець. Так я зможу отримати благословення та хороше місце призначення!» Вони вперто дотримуються поглядів Павла. Хіба тим самим вони не борються проти Бога? Хіба це не очевидне протистояння Богу? Бог розвінчав і проаналізував сутність Павла; Він стільки про це сказав, і кожне слово тут – істина, проте ці антихристи не приймають ні істину, ні той факт, що всі дії та поведінка Павла протистояли Богу. Подумки вони досі допитуються: «Якщо ти щось говориш, то, значить, це правильно? На якій підставі? На мій погляд, Павло говорив і робив правильно. У цьому немає жодних помилок. Я прагну до вінця та нагороди – я на таке здатен! Хіба ти можеш мене зупинити? Я прагнутиму виконувати роботу; коли я зроблю багато, у мене буде капітал – я зроблю внесок, і тоді я зможу ввійти в Царство Небесне й отримати нагороду. У цьому немає нічого поганого!». Ось наскільки вони вперті. Вони нітрохи не приймають істину. Ти можеш бесідувати з ними про істину, але до них не дійде; вони відчувають до неї відразу. Ось яке в антихристів ставлення до Божих слів, до істини, та й до Бога теж. То що ж ви відчуваєте, почувши істину? Ви відчуваєте, що не прагнете до істини та не розумієте її. Ви відчуваєте, що вам до неї ще дуже далеко та що вам потрібно буде тягнутися до істини-реальності. І щоразу, зіставляючи себе зі словами Бога, ви відчуваєте, що вам забагато чого бракує, у вас занизький рівень і вам дуже не вистачає духовного розуміння – що ви досі недбалі та що у вас досі є нечестя. І тоді ви впадаєте в негатив. Хіба не такий у вас стан? З іншого боку, антихристи ніколи не впадають у негатив. Вони завжди сповнені ентузіазму й ніколи не розмірковують над собою та не пізнають себе, але думають, що в них немає серйозних проблем. Ось які вони – люди, що завжди зарозумілі й упевнені у власній праведності: дорвавшись до влади, вони відразу перетворюються на антихристів.

II. Розбір того, як антихристи завжди мають жагу й амбіції контролювати та завойовувати людей

Продовжимо бесідою про наступне питання: антихристи завжди мають жагу й амбіції контролювати та завойовувати людей. Ця проблема серйозніша за їхню нездатність ні з ким співпрацювати. Як би ви сказали – що за люди ті, хто любить контролювати та завойовувати інших? Що за люди мають жагу й амбіції контролювати та завойовувати інших? Наведу приклад. Чи ті, хто особливо любить статус, отримують задоволення від того, що контролюють і завойовують інших? Хіба вони не поріддя антихристів? Вони вводять в оману, контролюють і скоряють інших людей, які потім поклоняються їм і дослухаються до них. Так вони здобувають високу оцінку й повагу людей і роблять так, щоб ті поклонялися їм і дивилися на них знизу вгору. Хіба тоді вони не отримують місце в серцях людей? Якби люди не були ними переконані та не схвалювали їх, хіба б вони їм поклонялися? У жодному разі. Отже, після того, як ці люди здобули статус, їм усе одно треба переконати інших і зробити так, щоб ті повністю з ними погодились і стали ними захоплюватися. Тільки тоді інші їм поклонятимуться. Це один тип людей. Є й другий тип – особливо зарозумілі. Вони обходяться з людьми так само: спочатку скоряють їх і роблять так, щоб усі поклонялися їм і захоплювалися ними. Тільки тоді вони задоволені. Дуже порочні люди теж люблять контролювати інших і робити так, щоб ті дослухалися до них, крутилися навколо них і робили для них справи. І дуже зарозумілі, і ті, у кого порочний характер, отримавши владу, стають антихристами. Антихристи завжди мають амбіції й жагу контролювати та завойовувати інших; при зустрічах із людьми вони завжди бажають з’ясувати, як їх бачать інші, чи є для них місце в серцях інших людей, чи інші захоплюються ними та поклоняються їм. Зустрівши когось, хто вміє підлизуватися, лестити й підлабузнюватися, вони дуже радіють; далі вони починають із висоти повчати людей і базікати про пишномовні ідеї, прищеплюючи людям приписи, методи, доктрини й уявлення. Вони змушують людей приймати ці речі як істину та навіть прикривають їх красивими словами: «Якщо ти можеш прийняти ці речі, ти той, хто любить істину та прагне до неї». Люди, які не вміють розрізняти, думають, що їхні слова розумні, і хоча сказане для них неясне й вони не знають, чи відповідає воно істині, вони лише мають таке відчуття, що в сказаному немає нічого поганого та що воно не порушує істини. І тому вони слухаються антихристів. Якщо хтось здатен розрізнити антихриста й може його розвінчати, це розлютить антихриста, який безцеремонно осипле його звинуваченнями, засудить його та погрожуватиме йому, показово здійснюючи тиск. Ті, хто не вміє розрізняти, повністю скоряються антихристу й захоплюються ним до глибини душі, що породжує в них поклоніння антихристу, залежність від нього та навіть страх. У них є таке почуття, що вони стали рабами антихриста, наче на душі в них було б неспокійно, якби вони втратили лідерство, вчення й докори антихриста, – нібито без усього цього в них не було б почуття безпеки, а Бог міг би від них відвернутися. І ось усі навчились озиратися на вираз обличчя антихриста, коли щось роблять, бо вони бояться, що він буде незадоволений. Усі вони намагаються йому догодити; такі люди беззастережно слідують за антихристом. У своїй роботі антихристи проповідують слова й доктрини. Вони добре вміють учити людей дотримуватися певних приписів; вони ніколи не кажуть людям, яких саме істин-принципів ті мусять дотримуватися, чому вони мусять діяти саме так, які в Бога наміри, які впорядкування Божий дім уклав щодо роботи, яка робота найсуттєвіша та найважливіша, які основні завдання необхідно виконати. Антихристи геть нічого не кажуть про ці речі, які мають найбільше значення. Вони ніколи не бесідують про істину, коли виконують і призначають роботу. Вони самі не розуміють істин-принципів, тому вони можуть хіба що навчити людей дотримуватися низки приписів і доктрин – а якщо люди підуть проти їхніх висловлювань і приписів, то зіткнуться з доганою та докорами від антихристів. Антихристи часто працюють під прапором Божого дому, докоряючи іншим і читаючи їм нотації з висоти. Деякі від їхніх нотацій настільки розгублюються, що навіть почуваються так, ніби завинили Богу через те, що не діяли відповідно до вимог антихристів. Хіба такі люди не потрапили під контроль антихристів? (Так і є.) Що це за поведінка з боку антихристів? Це поведінка, що полягає в перетворенні людей на рабів. У термінах нації великого червоного дракона «перетворення людей на рабів» називається «промиванням мізків». Це так само, як коли великий червоний дракон полонить віруючих у Бога. Крім тортур, він використовує й іншу тактику – промивання мізків. Великий червоний дракон удається до своїх численних єресей і облуд: атеїзму, еволюції, марксизму-ленінізму – щоб промивати людям мізки, хто б ці люди не були: чи селяни, чи робітники, чи інтелігенція. Він насильно прищеплює людям усе це, наскільки б огидним і відразливим воно для них не було, а потім використовує ці ідеї й теорії, щоб зв’язувати людей по руках і ногах та контролювати їхні серця. Ось як великий червоний дракон не дає людям вірити в Бога, приймати істину та прагнути до істини, щоб бути спасенними й удосконаленими. Так само скільки б проповідей не слухали люди, підконтрольні антихристам, вони не можуть зрозуміти ні істину, ні те, навіщо насправді потрібна віра в Бога, ні те, що за шлях вони мусять обрати, ні те, який правильний погляд вони мусять мати, роблячи кожну справу, ні те, яку позицію вони мусять зайняти. Вони нічого цього не розуміють; усе, що в них у серцях, – це слова, доктрини та порожні теорії цих антихристів. А довго пробувши під оманою та контролем антихристів, ці люди стають повністю схожими на них – вони стають людьми, які вірять у Бога, проте зовсім не приймають істину й навіть протистоять Богові та виступають проти Нього. Що це за люди – введені в оману та контрольовані антихристами? Безсумнівно, жоден із них – не людина, яка любить істину: усі вони – лицеміри, люди, які не прагнуть до істини у своїй вірі в Бога та не займаються належними справами при виконанні своїх обов’язків. У своїй вірі в Бога ці люди не слідують за Богом – натомість вони слідують за антихристами, стають рабами антихристів і в результаті не можуть здобути істину. Цей фінал неминучий.

У чому полягає принцип, за яким Бог обходиться з людьми? Може, у примусі? А може, у контролі? Ні – це якраз протилежність контролю. Який принцип стоїть за поводженням Бога з людьми? (Бог дає їм свободу волі.) Так, Він дає тобі свободу волі. Він дає тобі можливість прийти до власного розуміння в обставинах, які Він організовує, щоб у тебе природно з’явилося людське розуміння та досвід. Він дає тобі можливість природно зрозуміти певний аспект істини, щоб, коли ти знов опинишся в таких обставинах, ти знав, як учинити та що вибрати. Він також дає тобі можливість усією душею зрозуміти, що правильно, а що ні, щоб зрештою ти вибрав правильний шлях. Бог тебе не контролює й не силує. Антихрист, однак, діє зовсім навпаки: вводячи тебе в оману, він промиває тобі мозок та ідеологічно перевиховує, а далі робить тебе своїм рабом. Чому Я використовую слово «раб»? Що значить «раб»? Це значить, що ти не розрізнятимеш, чи антихрист має рацію, чи ні, і не наважишся розрізняти – ти не знатимеш, чи він має рацію, чи ні; в душі ти будеш заплутаний і безтолковий. Тобі буде неясно, що правильно, а що ні; ти не знатимеш, що слід робити, а що ні. Ти просто чекатимеш на вказівки антихриста, як маріонетка, не наважуючись діяти, якщо антихрист не скаже своє слово, і насмілюючись щось зробити лише після того, як почуєш його накази. Ти втратиш свої вроджені здібності, і твоя свобода волі не працюватиме. Ти станеш мерцем. Ти матимеш серце, але не зможеш думати, матимеш розум, але не зможеш обмірковувати проблеми – ти не знатимеш, що правильно, а що ні, які речі позитивні, а які негативні, як правильно чинити, а як неправильно. Непомітно для тебе антихрист візьме тебе під контроль. Що саме він контролюватиме? Твоє серце чи твій розум? Твоє серце, а твій розум тоді сам собою потрапить під контроль антихриста. Він туго зв’яже тебе по руках і ногах, опутавши тебе міцно й надійно, так що з кожним кроком ти грузнутимеш у ваганнях і сумнівах, а потім відступатимеш; а далі ти хочеш зробити ще один крок, удатися до якихось дій, але знову відступаєш. Твоє бачення буде затуманеним і неясним у всьому, що ти робитимеш. Це невіддільно від оманливих висловлювань антихриста. У чому полягає головна техніка, за допомогою якої антихристи контролюють людей? Вони тільки й говорять, що речі, які відповідають уявленням і фантазіям людей, людським почуттям і людській логіці. Коли вони говорять, то складається враження, що в них є трохи людськості, проте вони не володіють жодними істинами-реальностями. Скажіть Мені, хіба люди, які підконтрольні антихристам і слідують за ними, можуть виконувати обов’язки в Божому домі всім серцем і всіма силами? (Ні.) У чому тут причина? Вони не розуміють істини – ось головна причина. Є й іще одна причина: антихристи плетуть політичні інтриги; коли вони виконують свій обов’язок, вони не практикують істину та не займаються ним усім серцем і всіма силами. То чи можуть їхні лакеї практикувати істину? Яким би не був антихрист, його лакеї, що слідують за ним, теж будуть такими самими. Антихристи подають приклад у тому, що не практикують істину, ідуть проти принципів, зраджують інтереси Божого дому, діють свавільно та поводяться як диктатори. Хіба це може не зачепити їхніх лакеїв? Це категорично неможливо. То що ж буде з тими людьми, яких сковує й контролює антихрист? Вони будуть насторожі одне з одним, підозрюватимуть одне одного та боротимуться одне з одним, змагаючись за славу та вигоду, за шанс блиснути й за капітал. У глибині душі всі, кого контролює антихрист, перебувають у розбраті й уже не однодумні. У своїх діях вони обережні й обачні; вони не відкриті одне з одним і не мають між собою нормальних людських стосунків. Між ними не буває нормальних бесід, не буває молитовних читань, не буває нормального духовного життя. Вони роздроблені, точно як невіруючі групи, що від сатани, там, у мирському світі. Ось як буває, коли при владі антихрист. Між людьми є настороженість, відкрита й прихована боротьба, саботаж, заздрість, осуд і порівняння того, хто бере на себе менше відповідальності: «Якщо ти не береш на себе відповідальність, то я теж не братиму. На якій підставі ти хочеш, щоб я рахувався з інтересами Божого дому, коли ти сам із ними не рахуєшся? Значить, я просто не стану з ними рахуватися!». Хіба таке місце – то Божий дім? Ні. Що це за місце? Це табір сатани. Істина там не панує; там немає ні роботи Святого Духа, ні Божого благословення, ні Божого лідерства. Тому геть усі люди там подібні до дрібних дияволів. На перший погляд їхні слова похвали на адресу інших звучать приємно: «О, він дійсно любить бога; він дійсно робить приношення; він дійсно страждає, виконуючи свій обов’язок!». Але скажи їм дати оцінку якійсь людині, і в неї за спиною вони наговорять тобі зовсім не те, що кажуть їй в обличчя. Якщо брати й сестри потраплять до рук неправдивого лідера, у виконанні своїх обов’язків вони будуть розпорошені, наче купка сипучого піску, – вони не досягатимуть результатів, не матимуть роботи Святого Духа, і більшість із них не прагнутиме до істини. Що ж тоді буде, як вони потраплять під контроль антихриста? Цих людей уже не можна буде називати церквою. Вони повністю належатимуть до табору сатани та до банди антихриста.

Чому ж антихристам вічно хочеться контролювати людей? Тому що вони не захищають інтереси Божого дому та не дбають про життя-входження Божих обранців. Вони думають лише про власну владу, статус і престиж. Вони вірять, що якщо вони контролюватимуть серця людей і зроблять так, щоб усі їм поклонялися, то їхні амбіції й жага будуть задоволені. А до питань, що стосуються інтересів Божого дому, роботи церкви та життя-входження Божих обранців, антихристи геть байдужі. Навіть коли виникають проблеми, вони їх не бачать. Вони не бачать проблем на кшталт того, що якісь кадрові призначення в Божому домі недоцільні чи майно Божого дому розподілено нерозумно, з надмірними втратами, – вони не бачать ні того, хто саме його розтратив, ні того, хто спричиняє переривання й завади в їхній роботі, ні того, хто використовує людей недоцільно, ні того, хто виконує свою роботу недбало; і вони тим більше не розбираються з такими проблемами. Із чим вони розбираються? У що вони втручаються? (У дріб’язок.) Які це речі – дріб’язок? Наведіть подробиці. (Деякі лідери беруться вирішувати сімейні справи певних братів і сестер – наприклад, коли в родині хтось із кимось посварився. Це просто повсякденні життєві справи.) Таким займаються неправдиві лідери. А що роблять антихристи? (Вони не звертають уваги ні на життя-входження братів і сестер, ні на речі, що суперечать істинам-принципам. Вони звертають увагу лише на речі, що зачіпають їхнє обличчя та статус, – як-от коли люди не роблять того, що вони кажуть, або коли вони комусь не подобаються. З такими речами вони розбираються.) Це один аспект. Таке буває. Антихристи дивляться, хто коле їм очі, хто з ними нешанобливий і хто може їх розрізнити. Вони все це бачать і запам’ятовують; такі речі для них дуже важливі. Що ще? (Якщо людина, обрана в якійсь церкві, розрізняє їх і не однодумна з ними, вони шукатимуть способи причепитися до якоїсь її вади та зробити так, щоб цю людину замінили. Їм подобається таке робити.) Коли йдеться про людину, яка робить погані речі, то які б вади чи проблеми в неї не були, як би вона не спричиняла переривання й завади, антихрист не звертає на це уваги – він спеціально чіпляється до вад тих, хто виконує свій обов’язок, і тих, хто прагне до істини; він шукає підстави та приводи зробити так, щоб цих людей замінили. Є й іще один основний спосіб, у який проявляється те, що антихристи контролюють інших: крім контролю над звичайними братами й сестрами, вони намагаються контролювати відповідальних за кожен аспект роботи. Їм вічно хочеться тримати всю владу у своїх руках. Тому вони про все розпитують, за всім стежать і спостерігають, щоб бачити, як люди роблять справи. Вони геть не бесідують із людьми про істини-принципи й не дають людям свободи дій. Вони хочуть зробити так, щоб усі виконували їхні вказівки й корилися їм. Вони вічно бояться, що їхня влада розпорошиться та що її заберуть інші. Коли обговорюється якесь питання, то неважливо, скільки людей про нього бесідують і які результати дає їхня бесіда: коли приходить черга антихриста, він відкидає все сказане, і доводиться починати обговорення спочатку. І який же кінцевий результат? Справа вирішується тільки тоді, коли всі до нього дослухаються, а якщо цього не стається, людям доводиться продовжувати бесіду. Часом вона затягується до пізньої ночі, так що нікому не дають спати; поки інші не дослухаються до слів антихриста, нічого не закінчиться. Ось як роблять антихристи. Чи є люди, які вірять, що такими діями антихрист бере на себе відповідальність за роботу? У чому відмінність між тим, щоб брати на себе відповідальність за роботу, і деспотизмом антихристів? (Тут відмінність у намірах.) Коли люди ставляться до роботи сумлінно й відповідально, вони роблять таке для того, щоб прояснити в бесіді істини-принципи, аби всі могли зрозуміти істину. З іншого боку, мета антихристів – це втримати владу, здобути перевагу, спростувати всі погляди, які розходяться з їхніми думками та через які антихристи можуть утратити обличчя. Хіба між цими намірами немає відмінності? (Є.) Чим вони відмінні? Чи можете ви це розрізнити? Допомагати людям зрозуміти істини-принципи за допомогою бесіди та боротися за пошану – у чому відмінність між цими двома речами? (У намірах.) Не тільки в намірах – звісно, що наміри тут різні. (Один із цих підходів принесе більше користі Божому дому.) Те, що один із них принесе більше користі Божому дому, – це ще одна відмінність, а саме зважання на інтереси Божого дому. Проте в чому полягає головна відмінність? Коли хтось справді бесідує про істину, то коли ти це чуєш, тобі очевидно, що це не самовиправдання та не самозахист. Усе, про що бесідує така людина, має на меті допомогти всім зрозуміти Божі наміри, і все це – свідчення про Божі наміри. Така бесіда прояснює істини-принципи, і, почувши її, люди мають шлях уперед: вони знають, у чому полягають принципи, знають, що треба робити в майбутньому, набагато менше ризикують порушити принципи при виконанні свого обов’язку, а мета їхньої практики буде точнішою. У такій бесіді немає ні найменших домішок самовиправдання й самозахисту. А ті, хто хоче повернути ситуацію на свою користь і взяти інших під контроль, – як вони проповідують? Про що вони проповідують? Вони проповідують про власні самовиправдання, про думки, наміри та цілі, що стояли за їхніми вчинками, щоб люди це прийняли, дали себе переконати й не зрозуміли їх неправильно. Усе це лише самовиправдання; у цьому немає ніякої істини. Якщо ти послухаєш уважно, то почуєш, що в їхніх бесідах немає істини – усе це людські висловлювання, відмовки та виправдання, не більше того. А чи розуміють принципи всі присутні після того, як ті люди висловилися? Ні – але вони чимало зрозуміли про наміри мовця. Ось такий в антихристів метод. Саме так вони контролюють людей. Щойно вони відчують, що їхній статус і престиж у групі постраждали та під загрозою, як вони відразу скликають зібрання, щоб спробувати врятувати їх як тільки можуть. А як же вони їх рятують? Відмовками, виправданнями, розповідями про свої думки в той момент. З якою метою вони все це кажуть? Аби розвіяти всі непорозуміння в решти людей щодо них. Так само й великий червоний дракон: помучивши когось, він реабілітує цю людину та знімає з неї звинувачення. З якою метою це робиться? (Щоб вибілити себе.) Він реабілітує тебе й дає тобі компенсацію після того, як закінчив робити тобі щось погане, щоб ти думав, що великий червоний дракон насправді все ж таки добрий і надійний. Так його правлінню ніщо не загрожує. Антихристи такі самі: вони нічого не кажуть і нічого не роблять не заради самих себе; вони нічого не скажуть заради істини й тим більше нічого не скажуть і не зроблять заради інтересів Божого дому. Вони все кажуть і роблять виключно заради власної репутації та статусу. Хтось може сказати: «З Твого боку несправедливо визначати їх як антихристів, адже вони багато гарують і дуже старанно виконують свою роботу, працюючи й бігаючи у справах для Божого дому з ранку до вечора. Іноді вони настільки зайняті, що не мають часу поїсти. Вони так багато страждають!» А заради кого вони страждають? (Заради себе.) Заради себе. Хіба вони робили б так само, якби не мали статусу? Вони так бігають у справах заради власної репутації та статусу – вони роблять це заради нагороди. Якби вони не отримували нагороди або не мали слави, вигоди чи статусу, вони б давно спасували. Вони це роблять прилюдно та при цьому хочуть зробити так, аби Бог знав про них і дав їм належну нагороду у світлі всього, що вони зробили. Зрештою вони хочуть саме винагороди, а не здобуття істини. Ти мусиш бачити це наскрізь. Коли вони почуваються так, ніби накопичили достатньо капіталу, коли в них з’являється нагода висловитися при інших, то який зміст їхніх слів? По-перше, вони хизуються своїм внеском – це психологічна атака. Що таке психологічна атака? Це значить, що вони дають усім зрозуміти в глибині душі, що вони звершили багато добрих справ на благо Божого дому, зробили внесок, брали на себе ризики, виконували небезпечну роботу, багато бігали у справах і чимало настраждалися, – тим самим вони прилюдно демонструють свої заслуги та говорять про свій капітал. По-друге, вони містично й безглуздо віщають про якісь безпредметні теорії – людям видається, що вони їх розуміють, хоча насправді це не так. Ці теорії звучать вельми глибоко, таємничо й абстрактно, і через них люди поклоняються антихристам. Далі ті пишномовно й заплутано говорять про речі, які, на їхню думку, ніхто ніколи не розумів, – наприклад, про технології, космос, фінанси й бухгалтерський облік, суспільні та політичні питання, навіть справи кримінального світу й афери. Вони розповідають свою особисту історію. То що ж це таке? Це вони хизуються. А хизуються вони з метою завдати психологічної атаки. Думаєте, вони дурні? Якби те, що вони говорять, не мало на людей впливу, хіба вони це говорили б? Ні. Вони це говорять із певною метою – щоб продемонструвати свої заслуги, похизуватись і виставити себе напоказ.

Крім того, як часто тримаються антихристи? Куди б не пішов антихрист, він тримається як голова сім’ї – куди б він не пішов, він каже: «Над чим це ви працюєте? Як успіхи? Чи є якісь труднощі? Хутчіш-но займіться тим, що вам доручили! Не будьте недбалими. У божому домі вся робота важлива, і її не можна затримувати!». Він точно як голова сім’ї, який постійно наглядає за роботою людей у домі. Що це означає – що він голова сім’ї? Це означає, що будь-хто в його домі може зробити помилку чи піти неправильним шляхом, тому він мусить їх пильнувати; якщо він цього не робитиме, ніхто не виконуватиме свого обов’язку – усі зрештою спіткнуться. Антихристи вважають, що всі інші – ідіоти, діти, і якщо не клопотатися про них і хоч на секунду спустити з них очі, то хтось із них наробить помилок і піде неправильним шляхом. Що це за погляд такий? Хіба вони не тримаються як голова сім’ї? (Так і є.) А чи виконують вони конкретну роботу? Ніколи. Вони порядкують так, щоб усю роботу виконували інші, а самі займаються лише бюрократією та пануванням, і коли інші виконали роботу, то це наче її зробили антихристи: вони приписують усі заслуги собі. Вони лиш упиваються благами свого статусу; вони ніколи не роблять нічого корисного для роботи Божого дому, і навіть якщо вони виявляють, що хтось виконує свої обов’язки недбало чи халатно, що хтось перериває роботу церкви та заважає їй, вони просто кажуть цій людині кілька слів напучування та втішають її, але ніколи не розвінчують і не обмежують її – вони ніколи нікого не ображають. Якщо ніхто не хоче їх слухати, вони кажуть: «У мене серце крається від турботи за вас усіх, я говорив до хрипоти – я так виснажився, що трохи навпіл не переламався! Ви завдаєте мені стільки турбот!». Хіба з їхнього боку не безсоромно так говорити? Чи гидко вам це чути? Це один зі способів, у які проявляється постійне бажання антихристів контролювати людей. Як такі антихристи бесідують із людьми? Наприклад, антихрист каже Мені: «Мої підлеглі не роблять того, що їм кажуть. Вони не ставляться до церковної роботи серйозно. Вони недбалі та розтринькують гроші божого дому. Ці люди – справжні звірі, вони гірші за собак!». Яким тоном він тут говорить? Він виставляє себе винятком; він має на увазі: «Я зважаю на інтереси божого дому, а вони – ні». Ким антихристи себе вважають? «Амбасадорами бренду». Хто такий амбасадор бренду? Погляньте на амбасадорів брендів із деяких країн – що це за люди? Їх обирають за красу; вони дуже гарні, красномовні, і всі вони пройшли підготовку. За лаштунками всі вони мають зв’язки та взаємини з високими, заможними, вродливими чоловіками, з високопоставленими чиновниками, з багатими бізнесменами – тому вони й амбасадори брендів. На що вони покладаються для того, щоб стати амбасадорами брендів? Хіба тільки на вроду, гарну фігуру та красномовність? Здебільшого вони покладаються на свої зв’язки за лаштунками. Хіба не так воно працює? (Так.) Отож, саме так воно й працює. Антихристи, які завжди тримаються як лідери чи голови сім’ї, вічно хочуть використовувати цю манеру триматися, цю позу, щоб вводити людей в оману та контролювати їх. Хіба тут немає певної схожості зі стилем амбасадора бренду? Вони стоять, склавши руки за спиною, і коли брати чи сестри кивають і кланяються їм, вони кажуть: «Непогано, працюйте як слід!». Хто вони такі, щоб так говорити? На яку посаду вони себе призначили? Куди б Я не пішов, Я такого ніколи не кажу – хіба ви колись чули, щоб Я таке говорив? (Ні.) Час від часу Я кажу: «Ця ваша нагода спокійно виконувати свій обов’язок дається нелегко! Ви мусите вхопитися за цю нагоду й добре виконувати свій обов’язок – не допустіть того, щоб вас відіслали за злочинства та завади». Однак чому Я це кажу? Зі щирості. Проте чи так думає антихрист? Він думає не так і діє не так. Він каже іншим працювати як слід – а сам він так робить? Ні. Він велить іншим працювати як слід, надриваючись для нього, трудячись на нього, а зрештою саме він приписує собі всі заслуги. Хіба зараз при виконанні своїх обов’язків ви надриваєтеся, працюючи на Мене? (Ні.) Такого, щоб ви на Мене трудилися, теж немає: ви виконуєте власні обов’язки й повинності, а тоді Божий дім вас забезпечує. Чи буде перебільшенням сказати, що Я вас забезпечую? (Ні.) Це не є неправильним твердженням, і насправді воно дійсно так і є. Але якби ви схотіли, щоб Я це сказав, Я б цього не зробив – з Мого язика ніколи б не злетіло такого. Я лише сказав би, що вас забезпечує Божий дім: ви виконуєте в Божому домі власні обов’язки, а Бог вас забезпечує. То для кого ж ви виконуєте свої обов’язки? (Для себе.) Ви виконуєте власні обов’язки та повинності; це зобов’язання, яке ви мусите виконувати як створені істоти. Ви робите це перед Богом. Вам категорично не можна говорити, що ви працюєте на Мене, – Мені це не потрібно. Мені не потрібно, щоб хтось на Мене працював; Я не начальник і не президент якоїсь компанії. Я на вас не заробляю, і ви не їсте Мою їжу. Ми просто співпрацюємо одне з одним. Я бесідую з вами про ті істини, про які мушу побесідувати, щоб ви могли зрозуміти їх і пішли правильним шляхом, і це приносить Мені душевний спокій: Моє зобов’язання та повинність виконано до кінця. Це взаємна співпраця, де кожен грає свою роль. Це далеко не той випадок, коли хтось когось експлуатує, коли хтось когось використовує, коли хтось когось годує. Не тримайся так – це марно й огидно. Справді добре виконуй роботу, так, щоб це було очевидно для всіх, і зрештою ти опинишся в доброму становищі для того, щоб відзвітувати перед Богом. Чи мають антихристи такий розум? Ні. Якщо вони беруть на себе трохи відповідальності, роблять невеликий внесок і виконують якусь роботу, вони хизуються цим так, що це, відверто кажучи, огидно, – вони навіть хочуть бути амбасадорами бренду. Якщо ти не намагаєшся бути амбасадором бренду та берешся за якусь реальну роботу, усі матимуть до тебе певну повагу. Якщо ж ти встаєш у позу амбасадора бренду, але не здатен виконувати ніяку конкретну роботу, змушуєш Вишнє турбуватися про всю роботу й особисто давати вказівки щодо неї, а далі наглядати за тобою та давати тобі настанови так, що всіма аспектами роботи займається Вишнє, і якщо ти ще вважаєш, що ти здібний і став компетентнішим, що ти сам усе це зробив, то хіба це не безсоромно? Антихристи на таке здатні. Вони крадуть у Бога Його славу. Нормальні люди, переживши певні події, можуть зрозуміти трохи істини та побачити: «Мій рівень настільки мізерний – я ніщо. Якби не турбота й нагляд Вишнього, якби вони отак не тримали мене за руку, щоб допомогти мені, я не зміг би нічого зробити. Я просто маріонетка. Тепер я трохи пізнав себе. Я знаю свою мізерну міру. Я не стану скаржитися, якщо надалі Вишнє знову мене обітне. Я просто коритимуся». Знаючи свою мізерну міру, ти виконуватимеш належну тобі роботу добропорядно, тверезо й відповідально. Що б Вишнє тобі не доручило, ти виконуватимеш це добре, усім серцем і всіма силами. Чи так роблять антихристи? Ні, не так – вони не зважають ні на інтереси Божого дому, ні на його роботу. Який найбільший інтерес Божого дому? Може, це багатство церкви? А може, приношення Богу? Ні. То що ж це? Навколо якого аспекту роботи обертається виконання кожним свого обов’язку? Навколо проповідування Євангелія та свідчення про Бога для того, щоб усе людство зрозуміло Бога та повернулося до Нього. Це найбільший інтерес Божого дому. І цей найбільший інтерес розгалужується, дроблячись на всі окремі команди та всі окремі аспекти роботи, а потім розділяючись іще дрібніше, аж до найнижчого щабля – різних обов’язків, які виконують усі окремі люди. Це і є інтерес Божого дому. Чи бачили ви це раніше? Ні, не бачили! Коли Я говорю про інтереси Божого дому, ви думаєте, що це гроші, будинки й автомобілі. Що це за інтереси такі? Хіба це не просто купка матеріальних речей? Може, тепер деякі люди скажуть: «Оскільки це не інтереси, то розтратьмо їх як нам заманеться»? Чи годиться так? (Ні.) У жодному разі! Розтрата приношень – це тяжкий гріх.

Що ще цікавить антихристів, окрім їхньої жаги й амбіцій контролювати людей? По суті, нічого. Вони не надто цікавляться чимось іншим. Чи виконує кожна людина належний обов’язок, чи доцільні кадрові призначення, чи хтось не перериває роботу церкви й не заважає їй, чи гладко просувається кожний аспект роботи церкви, у яких ланках роботи є проблеми, які ланки досі слабкі, про які ланки ще не подумали, де робота не виконується як слід – антихристи не займаються нічим таким і не запитують про це. Вони ніколи про це не дбають, ніколи не виконують цю конкретну роботу. Наприклад, робота з перекладу, робота над монтажем відео, робота над виробництвом фільмів, робота з текстами, робота з проповідування Євангелія тощо – немає такого, щоб вони ретельно стежили хоч за якимось аспектом роботи. Поки справа не зачіпає їхню славу, вигоду чи статус, вона нібито геть ніяк їх не стосується. То яку ж єдину річ вони роблять? Вони просто займаються якимись загальними справами – поверховою роботою, на яку люди звертають увагу та яку бачать. Зробивши її, антихристи козиряють цим як стажем, а далі починають насолоджуватися благами статусу. Чи дбають антихристи про життя-входження Божих обранців? Ні. Вони дбають лише про свою репутацію та статус, про справи, у яких вони можуть виділитися та зробити так, щоб люди високо цінували їх і поклонялися їм. Тож незалежно від того, які проблеми виникають у роботі церкви, антихристи не переймаються ними та не запитують про них; наскільки б серйозною не була проблема, наскільки б великої шкоди вона не завдавала інтересам Божого дому, їм не здається, що це проблема. Скажіть Мені, хіба в них узагалі є серце? Хіба вони люди з вірністю? Хіба вони люди, які люблять і приймають істину? Над усім цим потрібно поставити знаки питання. То що ж вони, певно, роблять цілими днями, що призводять до такого безладу в роботі церкви? Це достатньо показує, що вони нітрохи не рахуються з Божими намірами. Вони не виконують суттєву роботу, яку їм довірив Бог, а займають себе виключно поверховими, загальними справами, щоб іншим здавалося, ніби вони працюють; зовні вони зайняті виконанням обов’язку, щоб показати людям, що вони мають ревність і віру. Це замилює декому очі. Але вони не виконують жодного аспекту суттєвої роботи церкви – вони не роблять ніякої роботи з поливу та з постачання істини. Вони ніколи не використовують істину для розв’язання проблем; вони просто займаються якимись загальними справами та виконують трохи роботи, яка сприяє їхньому іміджу. У суттєвій роботі церкви вони просто недбалі й безвідповідальні – вони не мають ані найменшого почуття відповідальності. Вони ніколи не шукають істину для розв’язання проблем, скільки б їх не виникало, і виконують свої обов’язки для галочки. І, владнавши деякі поверхові, загальні справи, вони вважають, що зробили реальну роботу. При виконанні своїх обов’язків антихристи безчинствують, роблячи погані речі, і діють свавільно та самовладно. Вони влаштовують у роботі церкви безлад і повний хаос. Жоден аспект роботи не виконується так, щоб це відповідало стандарту, і без помилок; жоден аспект роботи не виконується добре без того, щоб Вишньому доводилося втручатися, розпитувати про нього й наглядати за ним. І навіть при всьому цьому є такі, хто після відсторонення сповнений обурення й непокори; вони висувають оманливі аргументи на власну користь, перекладаючи відповідальність на лідерів і працівників вищого рівня. Хіба це не геть нерозумно? Справжнє ставлення людини до істини не побачиш, коли нічого не відбувається, проте коли її обтинають і відсторонюють, її справжнє ставлення до істини викривається. Люди, які приймають істину, здатні приймати її за будь-яких обставин. Якщо вони помиляються, то можуть визнати свою помилку; вони можуть подивитися правді в очі та прийняти істину. Люди, які не люблять істину, не визнають, що помиляються, навіть якщо їхню помилку розвінчано, і тим більше не приймають того, що Божий дім із ними розбирається, – і що деякі з них навіть використовують як виправдання? «Я ж хотів як краще – у мене просто не вийшло. Не можна звинувачувати мене, що я не впорався. Я хотів як краще, я страждав і платив ціну, я віддавав себе; не зробити справу добре – це не те саме, що зробити зло!». Чи доречно це – використовувати таке виправдання, таку відмовку, аби не погодитися на те, щоб Божий дім із ними розбирався? Які б виправдання та відмовки людина не наводила, вони не можуть приховати її ставлення до істини й до Бога. Це пов’язано з її природою-сутністю, і це найпоказовіше. Незалежно від того, чи сталося щось, а чи ні, твоє ставлення до істини відображає твою природу-сутність. Це твоє ставлення до Бога. Те, як ти ставишся до Бога, видно вже з того, як ти ставишся до істини.

Що ми щойно розглянули в нашому обговоренні щодо поведінки антихристів, яка полягає в контролі людей? (Антихристів цікавить лише контроль над людьми.) Правильно. Люди, які особливо зарозумілі й особливо люблять статус, вельми «зацікавлені» в контролі над іншими. Ця «зацікавленість» не позитивна – це жага й амбіція, це «зацікавленість» у негативному та зневажливому сенсі. Чого б це їм цікавитися контролем над людьми? З об’єктивної точки зору, така в них природа, але є й інша причина: люди, здатні контролювати інших, мають особливу пристрасть і прихильність до статусу, слави, вигоди, марнославства та влади. Чи можна так сказати? (Так.) І хіба ця особлива пристрасть і прихильність не схожі на сатанинські? Хіба це не сутність сатани? Сатана цілими днями обдумує, як йому ввести людей в оману та взяти їх під контроль; день у день він прищеплює людям облудні ідеї та погляди – чи то за допомогою ідеологічної обробки й освіти, чи то за допомогою традиційної культури, чи то за допомогою науки, високих знань і вчень, – і що більше він прищеплює людям усе це, то більше вони йому поклоняються. З якою метою сатана прищеплює людям усе це? Після того як він це зробив, люди мають його ідеї; люди мають його філософію та спосіб існування. Це рівнозначно тому, що сатана вкоренився в серцях людей. Вони живуть за сатаною, і їхнє життя – це життя сатани, життя дияволів. Хіба не так? Це теж природа того, що антихристи контролюють людей, хіба ні? Вони хочуть зробити всіх інших такими, як вони самі; вони хочуть зробити так, щоб усі жили для них, були в їхньому розпорядженні та робили для них справи. І все має бути під їхнім контролем: думки й мова людей, їхній стиль мовлення, ідеї та погляди, точка зору та ставлення, що стоять за їхніми діями, і навіть їхнє ставлення до Бога, їхня віра, їхня рішучість і жадання виконувати свої обов’язки – усе це має бути під контролем антихристів. Наскільки глибокий цей контроль? Спочатку вони промивають людям мізки й ідеологічно перевиховують їх, а далі роблять так, щоб усі чинили те саме, що вони. Вони стають «хрещеними батьками». Щоб зробити людей такими, антихристи вдаються до багатьох методів: введення в оману, прищеплювання, залякування – до чого ще? (До психологічних атак.) Це підпадає під введення в оману. До чого ще? (До примусу й підкупу людей.) Як вони підкуповують людей? Деякі люди при виконанні своїх обов’язків у Божому домі безчинствують, роблячи погані речі. Чи ясно це бачать антихристи? Для них це більш ніж ясно. А чи розбираються вони із цим? Ні. А чому ні? Вони бажають скористатися ситуацією, щоб підкупити цих людей; вони кажуть їм: «Тим, що я з тобою не розбираюся, я роблю тобі послугу. Ти мусиш мені подякувати. Я бачив, як ти зробив щось погане, проте не доповів про тебе та не розібрався з тобою. Я був поблажливий. Хіба ти тепер не винен мені вічну вдячність?». І далі ці люди вдячні антихристам і вважають їх своїми благодійниками. Тоді антихристи та ці люди стають точно такими, як свині, що валяються в одному хліві. Поки антихристи при владі, вони можуть підкуповувати таких людей – тих, хто чинить зло, хто шкодить інтересам Божого дому, хто потайки судить Бога та хто потайки підриває роботу Божого дому. Ось таку банду злих людей захищають антихристи. Хіба це не форма контролю? (Так і є.) Факт той, що глибоко в душі антихристи знають: ці люди не з тих, хто захищає інтереси Божого дому. Усі вони це знають – це негласне розуміння – і тому працюють у змові. «Ми однієї масті. Ти не рахуєшся з інтересами божого дому. Ти дуриш бога, і я теж; ти не прагнеш до істини, і я теж». Антихристи підкуповують таких людей. Хіба це не підкуп? (Підкуп.) Вони запросто допускають, щоб інтереси Божого дому постраждали. Ціною інтересів Божого дому вони потурають цим людям, які безчинствують, роблячи погані речі, і паразитують на Божому домі. Виходить так, наче це антихристи забезпечують цих людей, а ті їм несвідомо вдячні. Коли Божому дому настає час розбиратись із цими злими людьми, то як вони сприймають антихристів? Вони кажуть собі: «О ні. Їх уже відсторонили. Якби цього не сталося, ми змогли б іще певний час насолоджуватися життям – завдяки їхньому прикриттю ніхто не міг зі мною розібратися». Вони досі настільки прив’язані до антихристів! Очевидно, що все те, що роблять антихристи, – це переривання й завади, те, що вводить людей в оману, і лихі вчинки, що йдуть проти Бога. І будь-яка людина, що не любить істину, не ненавидітиме ці лихі вчинки та навіть прикриватиме їх. Наприклад, був один лідер, який покривав антихристів. Вишнє спитало в нього, чи є в церкві хтось, хто спричиняє переривання й завади або безчинствує, роблячи погані речі, і чи немає там антихристів, які вводять людей в оману. Лідер сказав: «Ну, я попитаю. Я перевірю це для тебе». Це ж теж його робота, хіба ні? Ось таким тоном – «я перевірю це для тебе» – він відмахнувся від Вишнього, і після того вони більше не чули про цю справу жодного слова. Він не став нічого перевіряти – він не захотів ображати цих людей! А коли Вишнє знову спитало в нього: «Ти це перевірив?» – він відповів: «Перевірив – нікого такого немає». Це була правда? Він сам був найбільшим антихристом, головним винуватцем завад у роботі церкви та шкоди інтересам Божого дому. Він сам був антихристом – що йому було перевіряти? При ньому ніхто не міг перевірити жодних поганих дій його підлеглих і жодних спричинених ними переривань і завад, яким би все це не було. Він ставав їм поперек дороги. Хіба із цього не випливає, що за таких обставин він відокремив людей під своїм керівництвом від Бога? Так і є. І до кого ж дослухалися ці люди, як він відокремив їх від Бога? Хіба вони дослухалися не до цього лідера? І так він став місцевим самодуром, ватажком бандитів, місцевим тираном – він узяв цих людей під свій контроль. Яким методом він скористався? Він ошукав Вишнє й замилив очі низам. Підлеглих він підкупив і наговорив їм приємних слів, а з Вишнім удався до ошуканства – він не давав Вишньому знати, що відбувається внизу. Він нічого не говорив про це Вишньому, а ще він створював видимість. Яку видимість він створив? Він сказав Вишньому: «У нашій церкві є одна людина, про яку всі брати й сестри доповідають, що вона має погану людськість, неймовірно злостива та не здатна виконувати жодний обов’язок. Що скажеш – чи можу я з нею розібратися?». Якщо послухати його, то з її проявів ясно випливало, що це зла людина, з якою слід було розібратися. Тож Вишнє сказало: «У такому разі можеш із нею розібратися. Ти з нею розібрався?». Він відповів: «Минулого місяця ми розібралися з нею й вичистили її». Чи справді все було так, як він сказав? Що з’ясувалося після детальнішого розслідування? Та людина з ним не ладнала. І в того, що вони не ладнали, була причина: цей лідер не виконував реальної роботи й постійно утворював серед братів і сестер банди та кліки – він демонстрував прояви антихриста, а та людина розрізнила його, доповіла про ці проблеми та розвінчала їх. Щойно вона про це доповіла, попихачі лідера дізналися про це, і в результаті він її помучив і вичистив. Цей антихрист уміло організував усіх своїх підлеглих, аби вони повстали проти цієї людини та відкинули її, а зрештою він розібрався з нею та вичистив її, після чого доповів про цю «добру новину» Вишньому. Насправді ж усе було не так, як він сказав. Чи буває таке в церкві? Буває. Ці антихристи придушують братів і сестер; вони придушують тих, хто може розрізнити їх і доповісти про їхні проблеми, а також тих, хто бачить їхню природу-сутність наскрізь. Вони навіть спочатку подають скарги на своїх жертв, доповідаючи Вишньому, що саме ці люди й спричиняють заваду. Хто насправді спричиняє заваду? Це якраз антихристи заважають церкві та контролюють її.

Якими тактиками антихристи домагаються того, щоб люди їм корилися? Одна з таких тактик – це використовувати різні засоби, щоб контролювати тебе: твої думки, твої методи, шлях, яким ти йдеш, і навіть – за допомогою їхньої влади – обов’язок, який ти виконуєш. Якщо ти зблизишся з ними, вони призначать тобі легкий обов’язок, який дасть тобі змогу виділитися; якщо ти раз у раз не слухаєшся їх, завжди вказуєш на їхні вади та розвінчуєш проблему їхньої розбещеності, вони призначать тобі роботу, яка людям не подобається, – наприклад, вони можуть поставити молоду сестру робити щось брудне й виснажливе. Легку, чисту роботу вони призначають тим, хто з ними зближується, лестить їм і завжди говорить те, що вони хочуть чути. Ось як антихристи обходяться з людьми й контролюють їх. Інакше кажучи, коли йдеться про владу над кадровими питаннями та перепризначеннями, те, хто що робитиме, залежить виключно від них – вони контролюють це одноосібно. Хіба це просто свого роду амбіція та жага? Ні. Хіба це не точно відповідає восьмому пункту проявів антихристів: «Вони хочуть, щоб інші корилися лише їм, а не істині й Богу»? Що означає «Вони хочуть, щоб інші корилися лише їм, а не істині й Богу»? Що не так із цим проявом? У чому його неправильність? У тому, що вони хочуть, аби люди корилися речам, які повністю суперечать істині. Ці речі не узгоджуються з істинами-принципами. Вони повністю суперечать інтересам Божого дому та Божим намірам; ніщо в них не захищає інтереси Божого дому, ніщо в них не узгоджується з істиною. Вони хочуть, аби люди корилися виключно їхнім власним амбіціям, жазі, вподобанням, інтересам і уявленням. Хіба не в цьому сутність проблеми? Це один зі способів того, як проявляється сутність антихристів. Хіба не в цьому полягає ключовий момент? Такий спосіб дій антихристів має бути легко розрізнити. Бувають такі лідери та працівники, які висувають правильні та слушні погляди, і хоча деяких це не переконує й вони не можуть їх прийняти, такі лідери здатні наполегливо впроваджувати ці правильні погляди та практикувати їх. У чому різниця між такою поведінкою й поведінкою антихристів? На перший погляд вони здаються схожими, проте за сутністю вони різні. Що роблять антихристи, то це навмисно йдуть проти істини та проти принципів роботи Божого дому, домагаючись, аби люди виконували їхні накази під виглядом виконання обов’язку для Божого дому та покори істині. Це неправильно – це кричуще, до абсурду неправильно. Деякі лідери та працівники твердо дотримуються правильних поглядів. Того, що відповідає істинам-принципам, слід твердо дотримуватися; це не зарозумілість, не впевненість у власній праведності й не сковування людей – це тверде дотримання істини. Зовні ці дві поведінки здаються схожими, проте сутності в них різні: одна – це тверде дотримання істин-принципів, а інша – тверде дотримання помилкових поглядів. Усе, що роблять антихристи, порушує істину, вороже до неї й повністю обумовлене їхніми особистими амбіціями та жагою – ось чому антихристи хочуть, щоб інші корилися лише їм, а не істині й Богу. Ось у чому ключовий момент цього пункту. Те, про що ми щойно говорили, – це доконаний факт. Що тут мається на увазі під жагою й амбіціями? Тут маються на увазі певні люди, що не роблять явних речей, які робив би антихрист, але все одно мають такі схильності. У них є такі схильності та прояви, тобто вони мають таку жагу й амбіції. У якій би групі вони не були, вони вічно бажають командувати людьми, як чиновники: «Ти, піди приготуй поїсти!» «Ти, піди повідом такого-то!». «Старанно виконуй свій обов’язок і май більше вірності – бог дивиться!». Хіба їм потрібно таке говорити? Що це за тон такий? Хто вони такі, щоб постійно поводитися як пани й господарі? Вони ніщо, але при цьому сміють таке говорити – хіба це не брак розуму? Хтось може сказати: «Вони барани». Але вони не звичайні барани – вони особливі. Чим особливі? Коли вони сперечаються чи радяться про щось із будь-ким, то їм неодмінно потрібно зрештою взяти гору, незалежно від того, мають вони рацію чи ні; їм потрібно мати останнє слово, одноосібно визначати хід подій і ухвалювати рішення, незалежно від того, мають вони рацію чи ні. Яким би не був їхній статус, вони хочуть, щоб це вони ухвалювали рішення. Якщо інша людина бере гору, виражаючи правильну думку, вони сердяться; вони полишають роботу й відмовляються продовжувати – вони все кидають, кажучи: «Можете говорити що хочете – все одно ви не робите як я кажу!». Хіба в них немає такої амбіції й жаги? До яких наслідків призводить те, що такі люди робляться панами й господарями, кураторами, лідерами? Вони стають типовими антихристами. Чи є у вас такі прояви? Це було б недобре! Якщо віруючий у Бога не здобуде істини, а натомість стане антихристом, хіба це не буде велика біда?

Як невіруючі сприймають людей? Коли їм хтось зустрінеться, вони спершу дивляться на його зовнішність і одяг; коли вони когось слухають, то завжди хочуть визначити, чи має ця людина знання. Якщо вони вважають, що зовнішність і одяг у тебе так собі, а сам ти не дуже освічений і обізнаний, то вони тебе зневажають і хочуть узяти гору в розмові з тобою. Я кажу: «Якщо ти хочеш посперечатися, то вперед – говори». Я помовкую; Я поступаюся. Більшість людей у Божому домі слухає Мене, куди б Я не пішов. Тому Я шукаю нагоди послухати інших, дати їм поговорити побільше – Я намагаюся дати кожному можливість висловитися від душі, розповісти про свої внутрішні труднощі та про своє розуміння. Слухаючи, Я чую певні відхилення. Я чую деякі їхні проблеми та недоліки, те, що за проблеми виникли зі шляхом, яким вони йдуть, у яких сферах церковна робота не виконується добре, які проблеми в ній залишаються та чи потребують вони розв’язання. Я зосереджуюся на тому, щоб дослухатися до цих речей. Якщо ми дискутуємо про якесь питання, – наприклад, Я кажу, що стакан паперовий, а ти наполягаєш, що пластиковий, – то Я скажу: «Добре, ти маєш рацію». Я не стану з тобою сперечатися. Дехто подумає: «Якщо Ти маєш рацію, то чого не сперечаєшся?». Це залежить від питання. Якщо це щось таке, що стосується істини, то більш ніж правильно буде, якщо ти дослухаєшся до Мене; якщо ж це якась зовнішня справа, то що б ви не сказали, Я не втручатимуся: таке Мене ніяк не стосується. Сперечатися про таке немає сенсу. Є такі люди, які обговорюють певні державні справи. Їм Я кажу: «Як Я розумію, ситуація така-то». На початку Я додаю «як Я розумію» – у цьому є трохи самоусвідомлення. Я наводжу відомий Мені факт, аби проілюструвати питання, кажучи: «Поточна ситуація така, проте якщо є якісь особливі обставини, то про них Я не знаю». Я тільки й можу, що оцінити це питання на основі такого факту, але Я не хизуюся тим, скільки Я знаю. Я просто надаю їм трохи інформації для довідки – Я не маю наміру ставити себе вище за них і придушувати їх, показувати, який Я блискучий, що Я все знаю, а вони нічого не знають. Я дивлюся на це не так. Коли хтось розмовляє зі Мною, Я згадую трохи інформації, яку вони не знають, і вони кажуть: «Ти ніколи не виходиш із дому – та що ти знаєш?». Вони не знають цієї інформації, проте хочуть сперечатися та змагатися зі Мною щодо неї. Я кажу: «Справді, Я не виходжу з дому, але ось це Я знаю. Я просто кажу тобі про це, от і все. Хочеш – вір, хочеш – ні». Про що тут сперечатися? Сперечатися про такі речі – це певний характер. Деякі люди хочуть змагатися за вищість, навіть коли йдеться про якусь зовнішню справу, кажучи: «Як ти про це дізнався? Чому я про це не знаю? Чому ти можеш пояснити це по пунктах, а я не можу?». Наприклад, Я кажу: «За ті роки, що Я тут живу, Я помітив, що клімат тут має певну особливість: він досить вологий». Це спостереження, до якого Я дійшов, проживши в цьому місці тривалий час, – це факт. Але деякі люди, почувши це, кажуть: «Невже? Чому ж тоді я не відчуваю вологості?». Те, що ти не відчуваєш вологості, ще не означає, що її немає. Не можна покладатися лише на твої відчуття – покладатися треба на дані. Щоденні прогнози погоди дуже детальні, і коли ти переглянеш достатньо прогнозів, то зрозумієш, що тут дійсно волого. Це не просто Моя вигадка, і Я говорю не на підставі відчуття. А чому так? Унизу на стінах, де затінок, цілий рік росте мох; навесні подекуди не ризикнеш ходити, бо там дуже слизько. Це спостереження породжено власним досвідом, тим, що побачено на власні очі й відчуто на собі. Такі слова не суперечать фактам, правда? Але є такі, хто в розмові зі Мною сперечається про ці речі: Я кажу, що тут волого, а вони собі кажуть, що ні. Хіба це не безтолкові люди? (Так і є.) Деякі твердження ґрунтуються на реальності, оскільки походять із досвіду, а не вигадані на рівному місці. Чому Я кажу, що вони не вигадані? Тому що деталі в них викладено чітко, досконально та систематично, і коли людина бачить і переживає описане в цих твердженнях, це точно збігається зі сказаним. То хіба ці твердження не точні? (Точні.) Проте навіть із такими точними твердженнями деяких людей постійно тягне на полеміку, і вони ось так зі Мною сперечаються. Заради чого вони сперечаються? Може, це битва до смерті? Може, вони борються за своє життя? Ні, вони не заради цього сперечаються – вони просто хочуть позмагатися за те, хто знає більше. Їм просто подобається сперечатися – це певний характер. Як ви вважаєте, як слід обходитися з такими людьми? Чи потрібно розвінчувати їх і сперечатися з ними, поки не запашієш від гніву? (Ні.) З такими невігласами немає сенсу сперечатися. Це принизливо. Просто не чіпайте їх. Так буде добре, хіба ні? Який сенс сперечатися з такими дурними, запальними людьми? Якщо суперечка чи дискусія виникає через те, що хтось не розуміє якогось питання, що стосується істини, то це нормально, проте хіба сперечатися про оті зовнішні справи – це не невігластво? Характер антихристів полягає передусім у тому, що вони не приймають істину, що вони зарозумілі, упевнені у власній праведності та відчувають до істини відразу. Антихристи навіть не приймають ні жодних правильних слів, ні тверджень і висловлювань, які відповідають фактам; вони їх розбирають, дискутують і сперечаються з тобою про них – що вже казати про істину. Хіба це не певний характер? (Так.) Який це характер? Зарозумілість. Ось що вони мають на увазі: «Ти ж просто розумієш трохи істини, чи не так? Ти не розумієшся на зовнішніх справах, тому щодо них правильно було б послухати мене! Не базікай – мене це дуже дратує. Ці зовнішні справи не у твоїй компетенції. У тому, що стосується твоїх зобов’язань, промовляння істини, я тебе слухатиму – але припини говорити про ці зовнішні справи. Замовкни вже! Ти ніколи не стикався із цими справами, то що ти знаєш? Тобі треба слухати мене!». Вони в усьому хочуть, щоб люди слухали їх. Вони бажають завоювати всіх, навіть не дивлячись, хто це. Що це за характер? Хіба в цьому є хоч якийсь розум? (Немає.)

Скажіть Мені, зі Мною легко ладнати чи важко? (Легко.) Як ви це зрозуміли? Чому ви кажете, що це легко? Я вам скажу, і ви побачите, чи правильно й точно Я пояснюю Себе. По-перше, у Мене нормальна раціональність. Як можна пояснити цю нормальність? Це означає, що в Мене точні стандарти й точка зору щодо всіх питань. Отже, усі Мої погляди та твердження щодо всякого роду справ, а також Моє ставлення до всякого роду справ нормальні, чи не так? (Так.) Вони нормальні – вони щонайменше відповідають стандартам нормальної людськості. По-друге, Мене стримує істина. Ці дві речі – той мінімум, який має бути властивий нормальній раціональності. Тут також є ще один аспект: причина, з якої ви бачите, що зі Мною легко ладнати, полягає в тому, що Я знаю міру та стандарти, коли йдеться про всякого роду людей. Я знаю міру, а також способи та засоби в плані того, як Мені ставитися до лідерів і звичайних братів і сестер, як Мені ставитися до старих і молодих, як Мені ставитися до зарозумілих людей, схильних хизуватися, як Мені ставитися до тих, хто має духовне розуміння та хто його не має, тощо – і так для всякого роду людей. У чому передусім полягає ця міра, способи й засоби? У тому, щоб дотримуватись істин-принципів і не діяти навмання. Якби Я, наприклад, високо цінував тебе за те, що ти вчишся в університеті, чи зневажав тебе за те, що ти селянин, то це були б не принципи. То як же Я осягаю ці принципи? Дивлячись на рівень і людськість, на обов’язок, який виконує людина, на її віру в Бога та ставлення до істини. Я сприймаю людей на основі поєднання цих різних аспектів. Є й іще одна причина, чому, з вашої точки зору, зі Мною легко ладнати, і багато людей, можливо, має про це певні уявлення та не може цього прийняти. Вони думають: «Ти маєш статус, але чому Ти не виглядаєш як людина зі статусом? Ти не підкреслюєш Свій статус; ти не ставиш себе на п’єдестал. Люди собі уявляють, що на Тебе потрібно дивитися знизу вгору, – але чому, побачивши Тебе, вони вважають за найдоречніше дивитися на Тебе так, наче Ти на одному щаблі з ними, або навіть згори донизу?» Ось вони й думають, що зі Мною легко ладнати, і розслабляються. Хіба не так? Саме так воно і є. Як наслідок, вони думають, що не варто Мене боятися та що ось так ладнати зі Мною – це чудово. Скажіть Мені: якби Я придушував вас на кожному кроці, безпричинно обтинав вас, докоряв вам і читав вам нотації цілий день із похмурим виразом обличчя, хіба тоді все не було б інакше? Ви б думали: «З Тобою так важко ладнати, адже в Тебе така ексцентрична вдача й такі перепади настрою!». Тоді ладнати зі Мною було б нелегко. Якраз через те, що Я здаюся вам нормальним у всіх Моїх аспектах, у Моїй вдачі, у Моїх утіхах і гніві, у Моєму смутку й радості, і через те, що ви собі уявляєте, що люди зі становищем і високим статусом мають ставити себе на п’єдестал, однак Я, Кого ви бачите зараз, настільки звичайний, – саме через це ви розслабляєтесь і відчуваєте, що зі Мною легко ладнати. Крім того, як ви думаєте, чи використовую Я у Своїй мові канцелярит? (Ні.) Не використовую. У питаннях, яких ви не розумієте, Я допомагаю вам наскільки можу й чим можу, і Я рідко з вас глузую. Чому Я рідко так роблю? Буває, що Я дуже роздратований і не можу втриматися від того, щоб не сказати кілька глузливих слів, але Я також мушу враховувати, що ви можете стати слабкими, тому Я якомога менше говорю з вами в такий спосіб. Натомість Я проявляю терпимість, поблажливість і терпіння. Я допомагаю вам наскільки можу й у чому можу, учу вас наскільки можу й чому можу – ось як Я чиню в більшості випадків. А чому так? Тому що більшість людей найсильніше не дотягує в питаннях свідчення про Бога та розуміння істини – але коли йдеться про їду, пиття й веселощі, або одяг і макіяж, або ігри, або будь-які подібні мирські справи, то про це люди знають усе. З іншого боку, у питаннях віри в Бога та питаннях, що стосуються істини, люди не тямлять нічого; коли йдеться про свідчення про Бога та використання своїх професійних навичок, сильних сторін і дарів для того, щоб виконати трохи роботи свідчення про Бога, щоб зробити щось, що свідчить про Бога, людям немає що сказати. Що Мені робити, коли Я бачу таку ситуацію? Я мушу вас учити, поступово вас наставляючи та якнайкраще вас навчаючи. Я вибираю те, що розумію, знаю та можу робити, і навчаю вас цьому крок за кроком, доки певну роботу не буде завершено. Я вчу вас усьому, чому можу, настільки, наскільки можу. Люди з низьким рівнем, яких неможливо навчити, хай зрозуміють стільки, скільки можуть, і хай усе йде природним ходом – Я тебе не силуватиму. Зрештою, є й такі, хто каже: «Тих із нас, хто розуміється на певній професії, підкорив непрофесіонал. Ми, знавці в цій галузі, не змогли нічого зробити, і нам досі потрібно, щоб цей непрофесіонал давав нам указівки та допомагав нам, аби ми впоралися хоч із якоюсь справою, – це так принизливо!». Насправді це не принизливо, бо свідчення людини про Бога у її вірі пов’язане з істиною, а істина для людства – це незвідана територія. Жодна розбещена людина не народжується з розумінням істини; вона може зрозуміти істину тільки завдяки особистій роботі Бога з удосконалення людей. Якби люди народжувалися здатними свідчити про Бога, то ніхто б Йому не протистояв! Саме через те, що люди – поріддя сатани та мають природу-сутність, ворожу до Бога, вони й не здатні робити те, що пов’язано з істиною та свідченням про Бога. То що ж тоді робити людям? Якщо вони докладають максимум зусиль, аби робити що можуть, цього достатньо. Коли в Мене є сили на допомогу й наставництво, Я допомагаю. Коли їх немає чи Я зайнятий іншими справами та не можу знайти час, то просто робіть що можете. Це відповідає принципам, чи не так? Це єдиний можливий шлях. Я не силую вас стрибати вище голови. Це марно – усе одно не вийде. Зрештою люди думають: «З Тобою досить легко ладнати, і Твої вимоги легко виконувати. Ти кажи нам, що робити, а ми робитимемо, як Ти кажеш». Часом деяких людей обтинають. У більшості з них після обтинання все гаразд і є правильне сприйняття. Невелика частина кидає роботу, а інша невелика частина таємно спричиняє завади, не старається виконувати свій обов’язок і не робить реальної роботи. Таких людей надалі відсторонюють. Якщо ти не хочеш виконувати роботу, то йди собі. Навіщо використовувати для неї саме тебе? Ми тебе замінимо, та й квит. Просто, чи не так? Якщо в майбутньому ці люди покаються, зміняться й добре виконуватимуть свою роботу, то отримають іще один шанс – а якщо вони й надалі так само спричинятимуть переривання й завади, то їх більше ніколи не використовуватимуть. Краще Я використовуватиму когось слухняного. Який сенс постійно зв’язуватися з такими людьми, правда ж? Це було б важко для них і виснажливо для Мене. За тим, як Я розв’язую такі питання, стоять певні принципи, і за тим, як Я ладнаю з іншими, теж стоять певні принципи. Є й іще одна причина, чому ладнати зі Мною легко: ладнаючи з людьми, Я ніколи не вимагаю від них забагато. Роби те, що можеш, а те, чого не можеш, Я поясню покроково. Роби те, що можеш, усім серцем; якщо ти не робиш цього всім серцем, Я тебе не силуватиму. Решта ж – тобто те, як ти віриш у Бога, – це твоя особиста справа. Якщо зрештою ти нічого не здобудеш, у цьому не буде винен ніхто, крім тебе. Що ви думаєте про Мої принципи поводження з людьми? Чи здаються вони вам трохи поблажливими? Це категорично не так: те, як Я цим займаюся, повністю відповідає принципам. Яким саме принципам? Послухайте Мене, і ви зрозумієте.

Я, втілений Бог, працюю в межах людськості – чи можу Я повністю замінити Святого Духа, або Духа Божого, у виконанні роботи? Ні, не можу. Тому Я не намагаюся вийти за межі Своїх можливостей, кажучи, що хотів би замінити Бога на небі та виконувати всю Його роботу. Це було б самозвеличуванням – Я на таке не здатен. Я звичайна людина. Що Я можу зробити, те й роблю. Я роблю те, що можу робити добре; Я роблю це до кінця та належно. Я вкладаю в це Своє серце й усі Свої сили. Цього достатньо. Це та робота, яка припадає Мені. Проте якби Я цього не розумів, противився цьому факту й не визнавав його, а натомість завжди намагався прикидатися великим, завжди намагався блищати, завжди намагався хизуватися якимись неймовірними навичками, хіба б це відповідало принципам? Ні. Як ви думаєте, чи розумію Я це питання? Так, більш ніж добре розумію! Межі того, що може сказати Божа плоть і яку роботу може виконати плоть, – це межі роботи, яку Він виконує у плоті. Поза цими межами те, що люди приватно переживають Боже дисциплінування й обтинання, а також просвітлення й наставництво Святого Духа та навіть те, що Бог посилає видіння, те, кого Він удосконалить, а кого відсіє, і те, як Він дивиться на всіх людей і як до них ставиться, – усе це є справою Бога. Якщо ви тісно контактуєте зі Мною, Я теж усе це бачу – але як би Я не дивився, скільки із цього Мені видно? Кількість тих, кого Я можу бачити, і тих, з ким Я контактую, обмежена – як же сюди може входити кожнісінька людина? Це неможливо. Хіба ти не мусиш чітко розуміти це питання? Скажіть Мені, чи Я чітко розумію це питання? Так. Це те, що мусить робити нормальна людина. Я не думаю про ті речі, які не маю робити. Чи здатні на це люди? Ні – їм бракує такої раціональності. Дехто питає в Мене: «Ти ж постійно потай усе з’ясовуєш, хіба ні? Ти ж постійно розпитуєш, хто що робить, що поганого люди про Тебе говорять у Тебе за спиною, хто потай судить і досліджує Тебе, хіба ні?». Буду з тобою чесним: Я ніколи про таке не розпитував. Хто за все це відповідає? Божий Дух – Бог проникливо спостерігає за всім; Він проникливо спостерігає за всією землею та за серцями людей. Якщо ти не віриш у Боже проникливе спостереження, то твій розум ненормальний, хіба ні? (Так і є.) І в такому разі ти не той, хто справді вірить у Бога, ти займаєш неправильну позицію, і виникла велика проблема. Я вимагаю, щоб ви вірили в Бога, і Я категорично в цьому впевнений. Отже, Мої слова та вчинки ґрунтуються саме на цьому фундаменті. Я не роблю нічого, що виходить за Мої межі; Я не роблю нічого, що не в Моїх можливостях. Хіба це не певний характер? (Так і є.) Деякі люди дивляться на це не так. Вони думають, що Я ж маю цю ідентичність, цей статус і цю владу, тож вони гадають, чому Я так не чиню. Вони думають, що Мені потрібно більше зрозуміти й більше осягнути, щоб виглядати так, наче в Мене вище становище, більший статус, більше сили та влади. Скільки б влади та сили Бог Мені не дав, стільки Я й маю. Це не те, за що Я борюся, і не те, за що Я хапаюся. Божа влада, сила та всемогутність – це не те, що може представляти незначна плоть. Якщо тобі це не ясно, то з твоїм розумом щось не так. Якщо після багатьох років віри в Бога ти не бачиш це питання наскрізь, то ти вельми нерозумний і нетямущий. Є багато речей, про які Я не питаю, – але чи знаю Я про них у душі? (Так.) Що Я знаю? Чи знаю Я, як усіх звуть? Чи знаю Я, скільки років кожна людина вірить у Бога? Мені не потрібно всього цього знати. Мені достатньо знати те, який у кожного стан, чого всім бракує й наскільки вони здобули життя-входження, а також те, прослуховування, полив і постачання якими істинами всім необхідні. Це знати достатньо. Хіба не це Мені припадає? Знати, що Мені припадає, – що Я мушу говорити та яку роботу мушу виконувати, – хіба це не раціональність? (Це вона.) Як виникає така раціональність? Якби втілений Бог не мав навіть цієї раціональності, якби Він не мав навіть цього стандарту оцінювання всіх речей і всіх справ, то про яку істину Він би міг тоді говорити? Якби втілений Бог боровся з Духом Божим і змагався з Ним за статус, хіба щось не пішло б не так? Хіба це не було б неправильно? Хіба могло б так бути? Ні – такого не могло б статися ніколи.

Дехто постійно хвилюється й каже: «Потай Ти постійно розпитуєш про нас і досліджуєш нас, чи не так? Бог постійно намагається з’ясувати, що ми про Нього думаємо та як ми в душі на Нього дивимося, чи не так?». Я про таке не думаю. Це зайве! Який сенс про таке думати? Усе це в полі Божого проникливого спостереження. Обсяг дій Божого Духа має певні межі, і обсяг дій утіленого Бога тим більше має межі. Втілений Бог є Бог, Він є вихід і вираження істини, і робота, яку Він виконує на цьому етапі, представляє саме цей етап, а не попередній. Утілений Бог може виконувати тільки роботу в межах цього періоду та цього обсягу. То чи може ця робота представляти наступний етап? Що ж, ми не знаємо, що станеться в майбутньому. Це тільки Божа справа. Я не втручаюся не у Свою справу. Я роблю те, що належить робити Мені; Я роблю те, що мушу й можу. Я ніколи не виходжу за межі Своїх можливостей, кажучи: «Я всемогутній! Я великий!». Це про Духа Божого, а втілений Бог представляє лише вираження та вихід роботи, яку Бог виконує протягом цього періоду. Обсяг Його роботи й те, яку роботу Він має виконати, вже визначено Богом. Якби ти сказав: «Утілений Христос – усемогутній», ти б мав рацію чи не мав? Наполовину мав би, а наполовину ні. Божий Дух – усемогутній; про Христа не можна сказати, що Він усемогутній. Треба говорити, що Бог усемогутній. Це правильне й точне формулювання, і воно відповідає фактам. Яку раціональність Я мушу мати? Усі кажуть, що Я Бог, Сам Бог, що Я втілений Бог, – то чи вірю Я, що зміг би замістити Самого Бога, Його Духа? Не зміг би. Навіть якби Бог дав Мені таку силу та здатність, Я б не зміг із цим упоратися. Якби Я міг отак замістити Бога, хіба це не було б практично блюзнірством проти Його характеру й сутності? Плоть настільки обмежена! Не так це треба розуміти; не з такого ракурсу слід підходити до цієї теми. Хіба не так? (Так.) Отже, через такі Мої думки, принципи дій і міркування щодо кожної Своєї дії Я видаюся багатьом людям не схожим на Бога, і є навіть такі, хто до зустрічі зі Мною плекає якісь ілюзії, фантазії й уявлення, хто діє обережно й обачливо, а потім, щойно зустрівши Мене, думає: «Та він же просто людина, хіба ні? Він анітрохи не страшний». Після цього вони розпускаються – вони сміливішають і наважуються безчинствувати, роблячи погані речі. Як їх називають? Маловірами. Якщо ти віриш тільки в утіленого Бога, а не в Божого Духа, то ти маловір; і якщо ти віриш тільки в Божого Духа, а не в утіленого Бога, то ти так само маловір. Втілений Бог і Божий Дух – одне; Вони єдине ціле. Вони не борються між собою, Вони тим більше не окремі один від одного, і Вони двоє тим більше не осібні істоти. Вони єдине ціле – просто втілений Бог мусить підходити до Своєї роботи й до Бога з точки зору плоті. Це справа плоті, і вона не має з вами нічого спільного – це справа Христа, і вона не має нічого спільного з людством. Ти не можеш сказати: «То ти теж вважаєш себе звичайною людиною. Добре, тоді ми люди того самого сорту – усі ми однакові». Чи годиться так говорити? Це помилка. Дехто каже: «З тобою наче досить легко ладнати, тож нумо відкиньмо формальності. Ставмося одне до одного як приятелі, як друзі; будьмо одне для одного довіреними особами – нумо подружімося». Хіба так годиться? Ці люди не мають духовного розуміння; вони маловіри. Що більше ти ділишся з ними своїми почуттями та говориш із ними про істину, факти й істину-реальність, то більше вони тебе зневажають: ці люди – маловіри. Що більше ти говориш про глибокі таємниці й озвучуєш лозунги, доктрини й абстракції, що більше ти підкреслюєш свій статус, хизуєшся та виставляєш себе напоказ, то вище вони тебе цінують – це маловіри. Коли вони бачать когось, хто чинить принципово й виважено, чиї дії відповідають істині, хто може підходити до позитивних і негативних речей із чіткими межами та розрізненням, то що більше людина така, то більше вони її зневажають і вважають її не вартою уваги – це маловіри.

Коли Я зустрічаюся та взаємодію з людьми, хто б вони не були та скільки б це не тривало, чи відчуває хтось із них: «Він постійно намагається мене контролювати, Він береться командувати всіма справами в моєму домі, Він постійно намагається мене підкорити»? Я тебе не підкорюю! Яка з того користь? Сам читай Божі слова, роздумуй над ними та повільно входи в них. Якщо ти людина, яка прагне до істини, то Святий Дух працюватиме над тобою, і в Бога для тебе будуть благословення й настанови. Якщо ти не людина, яка прагне до істини, якщо ти постійно опираєшся всьому, що Я кажу, не хочеш цього чути й не приймаєш цього, то зрештою тебе завжди викриватимуть, і коли ти щось робитимеш, усе завжди йтиме не так – ти не матимеш Божого лідерства. Як це відбувається? (Бог проникливо спостерігає за всім.) Річ не тільки в тім, що Бог проникливо спостерігає за всім. Дізнайтеся про це на власному досвіді. Коли Я щось кажу, то незалежно від того, згодні люди із цим або ні, приймають вони це або ні, що робить Святий Дух – підтримує це чи не переймається цим? (Він це підтримує.) Святий Дух, безумовно, підтримує це й у жодному разі не стане цього підривати. Буде правильно, якщо ви про це пам’ятатимете. Незалежно від того, можуть люди прийняти Мої слова чи ні, настане день, коли факти стануть очевидними, і всі з першого погляду побачать: «То весь цей час Ти казав правильно! Ти вже давно це сказав – чого ж я й гадки про це не мав?». Незалежно від того, як ти тоді вважав: чи що Мої слова породжені Моєю уявою, чи Моїм розумом, чи знаннями, – одного дня, переживши певні речі, ти подумаєш: «Ти весь цей час казав істину!». А як же ти прийдеш до цього розуміння? Через досвід. Якщо ти зможеш здобути це знання, то хіба за допомогою розумового аналізу? У жодному разі; тебе приведе Святий Дух – це буде справа Божих рук. Невіруючі все життя живуть із дещицею знань про деякі правила неба, землі і всього сущого, але чи можуть вони здобути істину? (Ні.) То чого ж їм бракує? (У них немає роботи Святого Духа.) Правильно. У них немає роботи Святого Духа – ось чого їм бракує. Тож незалежно від того, як ти сприймаєш Мене та як ти оцінюєш Мене як особу, і незалежно від того, як ти ставишся до Моїх слів і вчинків, у цього зрештою має бути свій результат. Бог діятиме, і Він відкриє, правильним був твій вибір чи неправильним, правильним було твоє ставлення чи неправильним і чи не пішло щось не так із твоїм поглядом. Бог підтримує роботу Своєї плоті. Чому ж тоді Бог не підтримує інших людей? Чому Він не підтримує антихристів? Тому що Дух і плоть – одне; у Них те саме джерело. Насправді це не підтримка – тобто коли ти переживеш усе до кінця, незалежно від того, чи це слова, сказані втіленим Богом, чи слова, що прийшли до тебе від просвітлення Святого Духа, вони будуть узгодженими. Вони в жодному разі не суперечитимуть одні одним; вони сходитимуться між собою. Чи є у вас підтвердження цього? У декого є, а інші у своєму досвіді ще не прийшли до цього та не мають такого підтвердження. Це означає, що їхня віра ще до цього не дійшла; вона досі дуже мала. Інакше кажучи, коли твоя віра досягне певного ступеня, раптом настане день, коли ти відчуєш, що звичайна фраза, вимовлена цією звичайною плоттю, фраза, яка не справила на тебе великого враження, коли ти її почув, стала твоїм життям. Як вона стане твоїм життям? Сам того не усвідомлюючи, ти покладатимешся на неї у своїх діях. Вона стане твоєю настановою в повсякденному житті. І коли тобі бракуватиме шляху, ця фраза стане твоєю реальністю, стане метою, яка вкаже тобі шлях; коли тобі буде боляче, ця фраза допоможе тобі вийти з негативу та зрозуміти, у чому полягає твоя проблема. Після такого досвіду ти побачиш: хоч ця фраза і звичайна, у її словах є вага та життя – це істина! Якщо ти не концентруєшся на прагненні до істини та не любиш істину, то можеш засуджувати Бога, Його втілення й істини, які Він виражає. Якщо ж ти людина, яка прагне до істини, то у твоєму досвіді настане день, коли ти скажеш: «З Богом досить легко ладнати. З утіленим Богом досить легко ладнати», але ніхто не скаже: «Я ладнаю з Ним, ніби Він людина». Чому? Бо твій досвід слів Христа й робота, яку в тобі виконує Святий Дух, коли ти не бачиш Його в повсякденному житті, – це те саме. Що в тобі породить це «те саме»? Ти скажеш: «Бог прийняв звичайний, пересічний вигляд, образ плоті, тому люди не помітили Його сутності. Саме через те, що люди мають розбещені характери, вони й не можуть бачити ту сторону Бога, яка є Його сутністю. Вони бачать лише ту сторону, яку видно людині. Людям дійсно бракує істини!». Хіба все не так? (Так.) Саме так воно і є. Наприклад, якщо в певній роботі є багато аспектів, у яких Я не можу нічого зробити, то в багатьох людей неодмінно сформуються певні уявлення. Але коли Я можу зробити щось у кожному аспекті роботи, усі трохи спокійніші та відчувають у душі певне полегшення: «Гаразд. Він схожий на Бога – це все, що я можу сказати. Він здається втіленим Богом, Він здається Христом. Мабуть, Він Христос». У людей є тільки таке визначення. Проте якби Я тільки бесідував про істину, виражав деякі слова Бога й більше нічого не робив, – якби Я не давав практичних настанов щодо жодної роботи й не міг їх давати, – то від цього зменшилася б повага людей до цієї плоті й вага, яку вони Йому надають. Люди вірять, що плоть має володіти певними здібностями та певними талантами. Хіба насправді це талант? Ні. Бог може давати людям усілякі таланти, дари та здібності – то скажіть Мені, чи має все це Сам Бог? Більш ніж має! Отже, є такі люди, що не можуть розгадати цю загадку й кажуть: «Як Ти можеш указувати нам співати, якщо Сам не вмієш співати? Це, виходить, непрофесіонал указує професіоналам, хіба ні? Хіба це не суперечить принципам?». От що Я вам скажу: Я – виняток. Чому? Якщо ви не можете щось зробити добре, Я мушу простягати вам руку допомоги; якщо ви можете щось зробити, Я залюбки дам вам робити це самим: Я не хочу втручатися – Мене це втомило б. Якщо ви можете робити щось добре, то навіщо Мені простягати вам руку допомоги? Я тут не хизуюся та не висловлюю пишномовних ідей. Я просто хочу навчати вас як у сфері професійних навичок, так і у сфері істин-принципів. Коли всі ви опануєте навички й осягнете принципи, у Мене камінь із душі спаде, адже ці речі поза межами роботи, виконання якої припадає Мені. Дехто скаже: «Якщо це не та робота, виконання якої припадає Тобі, то чому Ти її виконуєш?». Її потрібно робити, а людям це завдання далеко не до снаги. Без таких Моїх настанов створені роботи не становили б нічого особливого, а свідчення про Бога давало б посередні результати. Якби Я не мав значних робіт, які можна показати, Я б теж почувався трохи недбалим і неспокійним, тому Я виконую трохи роботи, наскільки дозволяють Мої сили та фізичний стан. Чому? Тут є кілька міркувань. Коли все людство бачить і засвоює те, що створили люди, то точки зору, погляди та здатність до сприймання в людей відрізняються лише залежно від того, скільки вони пробули віруючими, від їхнього досвіду та рівня, але вихідні точки в них усіх загалом однакові. Їхні вихідні точки – це їхні переживання істин-реальностей на основі їхнього розуміння істини. Це те, що може створити людство. Я не зміг би ні робити щось, ні створювати якісь роботи з точки зору звичайної людини. То яку ж точку зору Я мушу вибрати? Може, точку зору плоті? Я й цього не можу зробити – це було б недоречно, чи не так? Звісно, Я вибрав би точку зору Бога та Його роботи у плоті, щоб говорити ці слова, робити ці речі та виражати ці погляди. Чи можна виміряти цінність цих речей грошима серед людства? (Ні.) Не можна. Причина в тому, що ці речі, перетворені на закінчені роботи, – це щось таке, що залишиться для людства навічно. Звісно, ці звичайні твори теж залишаться навічно. Але оскільки ці роботи залишаться навічно, існуватимуть у майбутньому та зроблять внесок для всього людства, – чи то як настанови з віри в Бога, чи то як постачання й допомога, – то Я мушу створити й кілька значиміших робіт, чи не так? Ось чому Я мушу говорити слова та створювати роботи з точки зору, яка для людства недоступна. Для чого Я це роблю? Щоб збільшити славу церкви. Чи правильний цей мотив? (Так.) Скажіть Мені: якщо слава церкви зростає, чи корисно це для свідчення про Бога? (Так.) Це сприяє йому чи заважає? (Сприяє.) Безумовно – це точно сприяє йому. Коли деякі невіруючі та релігійні групи бачать ці роботи, їх вражає, наскільки добре зроблені ці фільми, і вони завжди бажають зустрітися з режисером, який за ними стоїть. Я не зустрічаюсь із цими людьми. У мене немає часу зустрічатись із цими людьми, і Я не знаю, навіщо їм зустрічатися зі Мною. То яка користь від того, що Я з ними зустрінуся? Якщо ті люди, які бачать ці фільми, можуть прийняти істину, то цього достатньо, а якщо вони готові досліджувати істинний шлях, то це ще краще. Їм не обов’язково зі Мною зустрічатися. Словом, Я створюю кілька значущих робіт, щоб, коли людство побачить їх, це принесло йому дещо більшу користь. Це добре чи погано – залишити людству ці речі? (Добре.) Воно того варте; це варто зробити.

Ось у який спосіб Я з вами ладнаю. Мої стосунки з вами – це ті стосунки, які ви бачите й відчуваєте. То які ж стосунки з вами має Бог? Чи можна їх відчути? Вони такі самі. Не думайте такого: «Втілений Бог – це людина, з Ним легко ладнати. Але Бог на небі з Його величчю та гнівом не такий – Він викликає жах!». Бог такий, як і Я. Він не став би завойовувати й контролювати тебе якимись висловлюваннями, методами чи силою. Він не став би так робити. Він ладнав би з вами в той самий спосіб, у який, за вашими відчуттями, ладнаю Я: Я навчаю вас наскільки можу й даю вам можливість зрозуміти те, що можу. А чого ви не можете зрозуміти, того Я не насаджую вам примусово. Хтось може сказати: «Ти говориш, що нічого не насаджуєш нам примусово, – то що ж Ти тоді робиш, коли постійно проповідуєш істину?». Хіба це насаджування? Це називається постачанням – це не примус до прогресу, а полив. Полив – це доречно; це щось позитивне. Дехто скаже: «Хіба коли антихристи завойовують людей, це не те саме, що завоювання людей Богом?». (Це різні речі.) Чим вони різні? Вони називаються тим самим словом; чим відрізняється сутність використання цього слова для завоювання людей антихристами та для завоювання людей Богом? Чи можете ви чітко це пояснити? Якщо ви навіть на це не здатні, то ваше розуміння істини аж геть погане. (Завоювання людей сатаною – це насильницький контроль, а завоювання людей Богом – це постачання істини: Він говорить людям істини-принципи, і далі люди можуть практикувати їх, тим самим здобуваючи життя.) Отже, Я запитую вас: сатана контролює та завойовує людей, але чи має він істину? (Ні.) Що таке сатана? На якій підставі він завойовує людей? Інакше кажучи, що саме дає сатані право завойовувати людей і намагатися їх здобути? У сатани немає геть нічого такого. То що ж він використовує для завоювання людей? Чим він може постачати людей, коли завоює їх? Він може лише розбещувати тебе; він може лише гратися з тобою та губити тебе, а зрештою, остаточно погубивши тебе, він скине тебе до пекла. Якого роду його завоювання й контроль? Це чисте знущання. Він контролює й завойовує тебе для того, щоб не дати тобі коритися Богу й істині та зробити так, аби ти корився йому. Сатана вважає, що це неправильно, щоб ти корився Богу, а правильно – щоб ти корився йому. Якщо ти таки покоришся йому, опинишся під його контролем і будеш ним завойований, то цілковито покинеш і відкинеш Бога. Як же тоді відбувається завоювання людей Богом? Бог Сам є істина; Він є реальність усього позитивного, джерело всього позитивного, джерело істини. Що ж тоді таке люди? Люди належать до роду, розбещеного сатаною. Вони не мають істини. Тому Бог мусить судити й карати людей, випробовувати й переплавляти їх за допомогою вираження істини та розвінчання людських розбещених характерів, аби люди зрозуміли слова, які Він говорить, і визнали Його Творцем, а себе – Його створеними істотами, і постали перед Ним, упали перед Ним ниць і прийняли Його володарювання й упорядкування. Хіба все це не відповідає істині? (Відповідає.) То що ж таке це завоювання? Це здобуття людей, це спасіння; це щось позитивне. Це не шкода тобі. Хіба між цим і сатанинським завоюванням немає різниці? Богу й належить завойовувати людей. Він – істина, джерело всього позитивного. Сказати, що Він «завойовує людство», – це більш ніж влучне формулювання! Людство не має істини, воно глибоко розбещене сатаною та перетворене на його поріддя. Ось чому люди не коряться Богу, заперечують Його та відкидають Його. Що із цим робити? Бог мусить виражати істину й використовувати методи кари та суду, щоб люди зрозуміли, хто є Бог, хто є Творець, хто є створені істоти та хто є сатана, щоб вони впізнали Господа й повернулися до Нього, визнали Творця та визнали себе Його створеними істотами в Його присутності. Ось що означає завоювання. Завойовані Богом розуміють істину чи ні? (Розуміють.) А люди, завойовані сатаною, – що вони здобувають? Вони не розуміють істин, і вони тікають від Бога, зраджують і відкидають Його, мають про Нього певні уявлення та навіть слідують за сатаною й антихристами. Вони можуть навіть судити Бога, бунтувати проти Нього та проклинати Його, відмовляючись визнавати Його володарювання, не кажучи вже про те, щоб коритися цьому володарюванню. Хіба це створені істоти, що відповідають стандарту? (Ні.) Вони – повна протилежність людям, завойованим Богом; тут ефект зворотний до Божого завоювання людей.

Якщо хтось на кшталт антихриста має статус і приходить кудись, де люди не знають, що він лідер, чи буде він тому радий? Ні. Куди б він не прийшов, він усіма доступними засобами доноситиме до всіх: «Це я лідер; приготуйте мені поїсти. Мені треба поїсти щось добре!». Як би ви сказали – який у Мене погляд на статус? (Ти ним не цікавишся.) Як проявляється ця незацікавленість? Коли Я кудись приходжу, то якомога більше кажу присутнім не розповідати направо-наліво про Мою ідентичність і не казати про неї людям. Чому Я так роблю? Тому що коли люди про неї знають, це дуже клопітно. Якщо вони не знають, то можуть трохи сказати Мені про те, що в них на душі; коли ж вони дізнаються, стає клопітно: вони прикушують при Мені язика. Скажіть Мені: якби ніхто не говорив зі Мною про те, що в нього на душі, хіба Я не був би самотнім? Я щосили стараюся не дати людям дізнатися, щоб вони поводилися зі Мною так, наче Я звичайна людина, і говорили Мені те, що хочуть сказати. Це так приємно, коли люди почуваються вільними та розкутими, без того, щоб Я постійно їх сковував, і коли вони не завжди такі шанобливі в Моїй присутності. Їм не потрібно так поводитися; Мені це не подобається. Ті, хто не розуміє істини, думають: «Тобі це точно подобається, тому я поводитимуся з Тобою саме так». Коли Я бачу таких людей, Я ховаюся. Коли Я бачу когось, хто завжди кланяється й підлещується, Я поспішаю сховатися. Я категорично не хочу мати контактів із такими людьми – від цього забагато клопоту, забагато проблем! Однак антихристи не такі. Вони сподіваються здобути повагу людей, сподіваються отримувати особливе ставлення всюди, куди б не пішли. А на що вони сподіваються ще більше? Що поки вони поруч, люди під їхнім проводом повністю слухатимуться їхніх наказів, слухатимуться беззаперечно, аж до абсолютної покори; далі вони думають: «Подивися-но – що ти думаєш про солдатів під моїм проводом, про команду під моїм проводом? Усі вони слухняно роблять те, що я кажу». Вони отримують особливе почуття задоволення від досягнутого. Вони тренують людей бути як маріонетки, як раби, без самостійного мислення, без власних думок і поглядів; вони роблять кожного з них нечутливим і тупоумним. Тоді антихристи відчувають у глибині душі радість і задоволення, почуваючись так, ніби їхня робота дала результати, а їхня жага й амбіції здійснилися. Якщо все не так, то в душі вони сумують: «Чому люди просто не роблять як я кажу? До якого методу мені вдатися, щоб домогтися від них послуху? Ну гаразд – раз ти не знаєш, який я молодець, то я тобі просто покажу! У мене ступінь магістра; я щодня ношу свій диплом із собою, щоб ти бачив. Я склав іспит найвищого рівня з англійської мови TEM-8 і був головою студентського союзу. Раз ви не дуже добре мене розумієте, то я трохи повиставляю себе напоказ перед вами!». Обговорюючи роботу, вони щоразу кажуть: «Які б думки у вас усіх не були, висловіть їх; вільно виражайте свої погляди – не будьте мною скуті». І ось присутні починають виражати свої думки. Коли вони закінчили, ця «видатна людина» зі ступенем магістра каже: «Ваші погляди нічого не варті. Усі вони пересічні, усі вони – погляди звичайних людей. Мені таки справді треба втрутитися – самі подивіться, ви ж не можете впоратись із цією роботою! Насправді я не хочу за неї братися, але якби мене тут не було, ви справді не зуміли б узяти на себе цю ношу. Тож доведеться мені простягнути руку допомоги. Я все обдумав. Ось що ми зробимо із цією справою. Жоден із названих вами прийомів не спрацює; я запропоную вам кращий. Це раніше впорядкування роботи вимагали від нас так робити, а відтепер ми не станемо дотримуватися цих приписів. Ми більше так не робитимемо». Хтось каже: «Якщо ми не діятимемо відповідно до впорядкувань роботи, це завдасть Божому дому дуже великих утрат». Ця людина відповідає: «Не заморочуйтеся цим – хіба божий дім хвилюватиме така дрібна сума? Зосередьмося на результатах – значення мають саме вони. Відтепер просто робіть як я кажу. Як щось піде не так, відповідатиму я!». Ніхто не може її відмовити. Вона просто торочить пишномовні ідеї, чи не так? З якою метою вона це робить? Аби хизуватись і постійно нагадувати кожнісінькій людині про своє існування, а також про свою блискучість. У чому вона блискуча? У тому, що вона незрозуміла звичайним людям. Навіть якщо антихристи поділяють погляд інших людей, вони все одно відкидають цей погляд, коли його виражають інші, після чого починають усе спочатку й беруть на себе ініціативу, висловлюючи цей погляд наново. Група їх чує й каже: «Хіба це не та сама ідея?». Вони відповідають: «Та сама чи ні, але це я її висловив. Не ви це сказали. Це я взяв на себе ініціативу, озвучивши цю ідею». Як би вони не міняли свої висловлювання, їхня мета – переконати всіх, дати людям зрозуміти: «Я недарма лідер; я недарма лідер команди та куратор. Я не просто балачки розводжу – я не був би на цій посаді без моїх талантів, дарів і здібностей». Якщо щось трапиться за їхньої відсутності, ніхто інший не може ухвалювати рішення, а якщо вони присутні, то рішення мусять ухвалювати саме вони. Усім доводиться стежити за виразом їхніх облич. Усі можуть зітхнути з полегшенням лише тоді, коли рішення ухвалюють вони; якщо це не так, то всім тривожно. Якщо їм не дозволять ухвалювати рішення, то розв’язати поставлене завдання буде неможливо. Хіба вони це роблять не з певною метою? Часом вони собі думають: «Чи правильно я роблю? Краще мені цього не робити – я ж виставляю себе на посміховисько. Хіба це не антихристи так чинять? Так не годиться; моє обличчя – ось що важливо. “Антихрист”? Вишнє мене не засуджує, тож я не антихрист!». І вони продовжують чинити як раніше. Іноді вони чудово знають, що їхні вчинки порушують упорядкування роботи й істини-принципи, що вони явно дбають про власне обличчя та статус, що в них є власні наміри, проте продовжують чинити як раніше, не думаючи про наслідки – що вже й казати про богобоязливе серце. Хіба це не проблема з характером? До яких дій їх веде такий характер? До того, щоб бути надзвичайно егоцентричними та безчинствувати, роблячи погані речі. Невже в душі вони справді не знають, як чинити належно? Невже вони справді не розуміють, що їхні вчинки порушують принципи? Невже вони справді не знають, що їхні вчинки вводять інших в оману й контролюють їх, що вони коять зло? Вони все це знають і розуміють. Отже, їхня здатність продовжувати чинити так само означає, що вони не люблять істину та відчувають до неї відразу. Вони відкидають будь-який погляд, спосіб, метод і твердження, якщо ті не озвучені ними самими. Хіба це не амбіції? (Це вони.) У цьому криються амбіції та злі наміри. Які злі наміри? Що за цим криється? (Вони домагаються, щоб люди робили так, як кажуть вони.) Вони домагаються, щоб люди робили так, як кажуть вони, – вони категорично не можуть ні впустити жодної такої переваги чи нагоди виділитися, ні дозволити, щоб ті дісталися будь-кому іншому. Це саме вони мають щоразу ухвалювати рішення; це саме за ними щоразу має бути останнє слово; плоди роботи щоразу мають належати тільки їм і вважатися тільки їхньою заслугою. Зрештою через них у всіх розвивається певна схильність. Яка саме? Схильність думати, що робота може відбуватися тільки тоді, коли в команді є вони, – наче без них більше ніхто не може нести цей тягар. Хіба тим самим вони не досягли своєї мети? Ті люди потрапили під їхній контроль. Яка передумова потрапляння під контроль? Бути повністю завойованим і переможеним: антихристи мученнями примушують тебе впокоритися їм, так що ти вже не можеш відрізнити правильне від неправильного, геть не намагаєшся розрізнити їх і пов’язати з ними будь-який аспект істини, твердо віриш, що всі їхні вчинки правильні, і більше не наважуєшся аналізувати, мають вони рацію чи ні. Ось до яких наслідків приводить те, що люди опиняються введеними в оману та взятими під контроль антихристами, і відразу після цього ті люди слідують за антихристами. Хіба не так? (Так.) Хіба це не очевидний прояв того, що антихристи хочуть, аби інші корилися лише їм, а не істині й Богу? (Так і є.) Які мотиви та злі наміри стоять за всім, що вони роблять, і яке джерело в їхніх дій, способів, засобів і навіть тверджень? Річ у тім, що вони хочуть перемогти тебе, скорити, зробити так, аби ти впокорився їм, і показати тобі, хто тут головний, хто годиться лідирувати та хто має вирішальне слово, показати, що вирішальне слово тут не за істиною – що ніхто, крім них, не може панувати над цими людьми, мати останнє слово й ухвалювати рішення. Ти й хотів би заговорити про істину, але це абсолютно неможливо. Ти й хотів би висловити інший погляд – але про це годі й думати. Який це характер антихристів? Це порочність; вони хочуть завойовувати й контролювати людей. На що не дивися: чи на жагу й амбіції антихристів, чи на їхні реальні дії, – усе це демонструє їхній характер порочності та відрази до істини. Ці способи, вияви та прояви завоювання людей і контролю над ними, властиві антихристам, а також їхні сутності ідеально збігаються з головною темою, про яку ми бесідуємо. Антихристи хочуть, щоб люди корилися лише їм, – під цим мається на увазі, що люди мусять робити так, як кажуть вони, і що чинити так – означає коритися Богу. Якщо хтось висловить інший погляд і скаже, що їхні вчинки суперечать істині, антихристи парирують: «Суперечать істині? То скажи нам, яка ж вона – істина? Зумієш чітко це пояснити – я тобі скорюся, а як не зможеш, то я тебе осоромлю!». Коли вони це кажуть, дехто дійсно лякається й говорить: «Я справді не можу чітко цього пояснити, тому я просто робитиму як ти кажеш». І так антихристи досягають своєї мети. Чи є люди, які так роблять? (Так.) Ви колись таке робили? (Ні.) В антихристів є це вміння. Коли звичайна людина бачить, що не може переконати інших, вона здається; вона не володіє цією технікою. З одного боку, це тому, що вона не вміє так говорити й виражатися – вона не вміє добре висловлюватись і дискутувати. З іншого боку, це ще й тому, що в душі вона недостатньо безжальна. У тих, хто на таке здатен, має бути нечестивий характер. Вони мусять бути порочними, достатньо безжальними та не дбати ні про чиї почуття. Якщо з ними хтось не погодиться, вони неймовірно люто мучитимуть його, і як би жорстоко вони це не робили, їхня совість не відчуватиме ні докорів через це, ні усвідомлення цього. Хтось сказав би: «Вони й так уже достатньо жалюгідні; чому я змушую їх робити як я кажу? Дам-но я їм спокій: вони вірять у Бога, а не в мене. Хай собі дослухаються до того, чиї слова узгоджуються з істиною, і неважливо, хто це. Цього разу я просто закрию на це очі». Чи антихристи так думають? Ні; в антихристів абсолютно немає такої раціональності. У них немає жодних двозначностей щодо їхніх амбіцій і жаги. Вони чіпляються за них і не відпускають, точнісінько як вовк, що вчепився пащею у вівцю. Якщо ти спробуєш домовитися з вовком і не дати йому з’їсти вівцю, хіба це спрацює? Ні. Чому? Тому що такий у нього характер. У що вірить вовк? «Я голодний. Я люблю їсти овець. Це правильно. Чи я захочу з’їсти вівцю, чи ні, і те і те буде правильно». Це його філософія, стандарт і джерело його дій. Так само й антихристи – коли вони завойовують і контролюють людей, хіба вони думають: «Я не Бог. Як це безсоромно, що я контролюю людей. Якщо люди почнуть мене розрізняти, як я зможу показатися комусь на очі?». Хіба в них є таке почуття сорому? (Ні.) У них немає почуття сорому. То чого ж бракує їхній людськості? Сорому, раціональності й совісті. У їхній людськості всього цього немає. Як вони не мають усього цього, то хіба вони досі люди? Ні. Не всі, хто має людське обличчя, обов’язково люди: деякі з них – демони, деякі – ходячі мерці, а деякі – тварини. То що ж таке антихристи? Вони дияволи; деякі з них – злі демони, а інші – злі духи. Словом, вони не люди. Саме через відсутність розуму, совісті й сорому нормальної людськості антихристи й можуть змагатися з Богом за людей і їхні серця. Це показує, що їхня природа-сутність нечестива. Те, що вони змагаються за статус з іншими людьми, уже не можна виправдати, а про змагання за статус і людей із Богом годі й казати! Це тим більше показує, що вони справжнісінькі антихристи, що вони дияволи та сатани.

Отже, ми обговорили в бесідах прояви антихристів до восьмого пункту включно. Чи можете ви тепер зіставити себе й антихристів, а також людей, які йдуть шляхом антихристів, і людей, які мають їхній характер, щоб побачити, що ви за люди? (Так.) Ви можете побачити деякі із цих відповідностей. Які проблеми людей це може розв’язати? (Це може не дати нам піти неправильним шляхом.) Це може не дати вам піти неправильним шляхом. Що ще? (Це дає нам змогу розрізняти людей, справи та речі навколо нас.) Це дає вам змогу розрізняти деяких людей навколо вас. Розрізнення інших – це один аспект, однак передусім ви мусите вміти розрізняти себе, характер антихриста у вас і шлях, яким ви йдете. Це допоможе тобі не збитися зі шляху при виконанні свого обов’язку й не піти шляхом антихристів. Коли хтось уже став на шлях антихристів, чи легко йому буде навернутися? Ні; коли людина вже стала на цей шлях, навернутися буде нелегко. Чи знаєте ви, з якої причини? (У ній не працює Святий Дух.) Це головна причина. Стати на неправильний шлях небезпечно, бо ти вибрав боротися проти Бога, змагатися з Ним за Його обранців і битися проти Нього до кінця; ти не шукаєш істини та прийняття Божого спасіння. Стань на такий шлях, і ти потрапиш у біду. Ти виступатимеш проти Бога – ти виступатимеш проти Нього своєю суб’єктивною волею; інакше кажучи, усі твої думки, погляди, судження та вибір будуть ворожими до Бога. Якщо перед тим, як стати на цей шлях, ти маєш певні об’єктивні прояви, характери й сутності, протилежні Богу та ворожі до Нього, проте в душі ти завжди стережешся, щоб не піти шляхом ворожості до Бога чи шляхом антихристів, то в тебе є шанс бути спасенним. Якщо ж ти таки станеш на шлях антихристів, шлях ворожості до Бога, то ти в небезпеці. Наскільки велика ця небезпека? Настільки велика, що навернутися буде нелегко. Хтось щойно сказав, що Святий Дух більше в тобі не працюватиме, – це настільки очевидно! Як Святий Дух може працювати в такій людині? Щойно ти став на подібний шлях, щойно ти зробив такий вибір, ти опинився в небезпеці. Якщо в душі ти це розумієш, але все одно робиш так, ідеш таким шляхом, робиш такий вибір і завжди дієш відповідно до власних принципів і своїх старих, колишніх методів у своїх учинках, не навертаючись і не каючись, не змінюючи свого курсу, то це відбиває твій вибір: ти ухвалив остаточне рішення піти цим шляхом у ворожості до Бога. Це не нерозуміння того, що ти робиш, – це ти свідомо коїш гріх. Тут так само, як із Павлом, який сказав: «Хто ти, господи? Чому хочеш мене побити?». Він чудово знав, що Господь Ісус є Господь, що Він Христос, але все одно протистояв Йому до кінця. Це свідоме скоєння гріха. Павло не свідчив про Господа та не звеличував Його. Він думав: «Хіба ти не просто звичайна людина? Хіба ти мене побиваєш не просто тому, що маєш таку силу? Може, ти й маєш таку силу, але я все одно вірю в бога на небі. Ти, втілення, – не бог; ти з богом не пов’язаний. Ти божий син, і ти нам рівня». Хіба не таким був його погляд? На чому ґрунтувався такий погляд Павла? Дізнавшись, що Господь Ісус – утілений Христос, Павло все одно дотримувався цього погляду, як і раніше. Це була серйозна проблема, і вона визначила його фінал. З огляду на те, що він весь час дотримувався цього погляду, чи міг змінитися шлях, яким він ішов? Шлях, яким іде людина, базується на її поглядах: якими б не були твої погляди, таким буде й твій шлях. І навпаки: яким би шляхом ти не йшов, такими будуть і погляди, які в тебе виникатимуть, погляди, які ти матимеш, погляди, які впливатимуть на тебе та скеровуватимуть тебе. Щойно ти ступиш на шлях ворожості до Бога, ці погляди сформуються та вкореняться в тобі, і тоді одне буде певним: ти неминуче протистоятимеш Богу до кінця; ти неминуче завжди триматимешся за власні помилкові погляди, знання та ставлення, до кінця здіймаючи галас проти Бога. Ти геть не зміниш свого курсу – ні якщо хтось скаже тобі це зробити, ні якщо Святий Дух тебе просвітить, ні якщо брати й сестри тебе напучуватимуть, ні якщо Бог тебе освітить. Для цього не буде можливості. Це твій вибір. Тобі буде дано перший, другий і третій шанс – якщо після трьох шансів покаятися ти цього не зробиш, то в майбутньому в тебе більше не буде шансів. Як тоді не працюй і не плати ціну, це не зворушить Бога – Він уже ухвалить щодо тебе остаточне рішення. Що Бог вирішить щодо тебе? Що буде зроблено так, аби ти надавав послуги, що тебе використовуватимуть, а коли тебе використають, Він відправить тебе кудись, де тебе піддаватимуть карі й покаранню, як Він вирішив. Як це відбувається – що Бог ось так ухвалює остаточне рішення? Може, це робиться через якусь твою хвилинну думку? А може, на основі твоїх скороминущих ідей? Чи того, що ти на мить ступив на неправильний шлях? Ні. Бог робить це на основі поглядів глибоко у твоєму серці, твого довгострокового ставлення до істини та шляху, яким ти вирішуєш піти. Ти ухвалив остаточне рішення діяти саме так, і що б хто не казав, усе даремно: ти ухвалив остаточне рішення використовувати цю теорію як основу для шляху, яким підеш у майбутньому. А раз ти ухвалив остаточне рішення, то хіба Бог не мусить визначити твій фінал? Твій фінал уже давно визначено; Богу не потрібно чекати до самого кінця, щоб це зробити. З деякими людьми Бог постійно дивиться на їхні прояви – коли ці люди нарешті доходять до кінця дороги, їхні фінали зрештою визначаються на основі їхніх різних проявів. Деякі люди зробили більше добрих вчинків, ніж лихих, у них було більше доброго й позитивного ставлення до Бога, ніж негативного та лиходійського, і на основі оцінювання суми різних їхніх поведінок і проявів визначаються їхні остаточні фінали. Але є й інші люди, чий фінал Бог визначає після одного погляду на шлях, яким вони йдуть. То чи дає Бог людям шанси, перш ніж визначити їхні фінали? Так, дає. Скільки? Найімовірніше, конкретного числа немає. Це залежить від природи-сутності людини, а також від її прагнень. Дехто може отримати три шанси. Деякі люди невиправні; вони неймовірно дурні й непоступливі та взагалі не приймають жодних істин – їхні фінали визначаються до того, як вони отримають три шанси. Проте для деяких людей Бог упорядковує певні обставини на основі їхніх станів, і на основі їхнього віку й того, що вони пережили, Він може дати їм п’ять шансів. Це залежить від їхньої природи, сутності та ставлення під час прийняття істини. Бог визначає фінал і місце призначення людини на основі цих речей.

З людьми трапляється всяке, і вони часто не знають, як із цим мати справу; чи гаразд буде, якщо вони не старатимуться осягнути істину? Коли люди не розуміють істини, їм легко піти неправильним шляхом. Чому Я так кажу? Люди живуть за розбещеними характерами сатани, і те, що виходить із людей, – це те, що вони виявляють природно, і ніщо із цього не відповідає істині та не є незрадливим щодо Бога. То чому ж їм слід завжди слухати проповіді? Завжди слухати проповіді, обдумувати їх і приймати їх до серця; завжди молитись і шукати; поставати перед Богом із богобоязливим серцем, із благочестивим серцем, із серцем, що жадає істини; мати встановлений час для щоденних духовних роздумів, молитви, їди та пиття Божих слів; бесідувати з іншими та співпрацювати в гармонії з ними для виконання роботи; щодня діяти відповідно до цих принципів і дотримуватися їх день у день – Бог дивиться на те, чи дають результати ці детальні елементи практики людей. Хтось може спитати: «Хіба це не просто процеси?». Що таке процес? Це не щось зовнішнє – цього можна дотримуватися, тільки якщо в тебе на це налаштоване серце. Скільки днів ти зможеш цього дотримуватися, не маючи серця, налаштованого саме так? Ти не зможеш цього дотримуватися. Деякі лідери ніколи не їдять і не п’ють Божих слів, ніколи не займаються духовними роздумами. Що це означає? Що вони не справжні віруючі. А якщо так, то як же вони стали лідерами? Подекуди немає нікого, хто підходив би для цієї роботи, тому церкві доводиться задовольнятися використанням цих людей. Вони помилково думають: «Мене обрали лідером. Я можу виконувати цю роботу й без їди та пиття Божих слів – із цією роботою впорається будь-хто з ногами й ротом». Це дурість. Бог не дивиться на те, чи можеш ти виконувати цю роботу, – Він дивиться на те, що ти зробив. З роботою, яку ти можеш зробити, впорається й хтось інший. З нею впорається будь-хто з дрібкою нормального інтелекту. Не думай, що раз тебе обрали лідером і ти можеш виконувати цю роботу, то твій успіх гарантовано, тебе зробили досконалим і в тебе є шанс вижити. Це не так. Бог ніколи не дивиться на те, скільки ти робиш; Він дивиться на те, що ти зробив, на шлях, яким ти йдеш. Не дури сам себе в цьому питанні. Ти можеш думати: «Стількох людей не вибрали, а мене вибрали. Схоже, я видатний, мій рівень більший, ніж в інших, і я кращий за інших». Що в тобі вдатного? Навіть якщо ти вдатний, у тебе, безумовно, немає права не практикувати істину та діяти в порушення істини, чи не так? Навіть якщо ти вдатний, у тебе, безумовно, немає права не займатися духовними роздумами, не молитись і не шукати істину, коли ти дієш, чи не так? У тебе немає на все це права. Жоден статус і звання не є твоїм капіталом. Це минущі речі, зовнішні речі. Бог дивиться на твою вірність; Він дивиться на твою практику істини, на твоє прагнення до істини та ставлення до неї; Він дивиться на твою покору; Він дивиться на твоє ставлення до свого обов’язку та місії. Деякі докладають багато зусиль до виконання свого обов’язку, але не виконують його відповідно до істин-принципів. Якщо ти кажеш їм, що вони мусять діяти відповідно до істин-принципів, вони опираються, зляться та не приймають цього. І ось їх викрито. Що саме викрито? Те, що вони не приймають істину. Що це за люди – ті, хто не приймає істину? Маловіри. Чим маловіри сліпо займають себе? Чому вони при цьому розвивають таку бурхливу діяльність? Вони мають певну мету – вони бачать так: «Тут у мене є шанс стати посадовцем, і якщо я це зроблю, то зможу жити за рахунок церкви, і всі мені поклонятимуться. Це місце чудове! Цю хлібну посаду ну дуже легко отримати, так само як і цю славу й вигоду; цього статусу ну так легко досягти – тут так легко бути посадовцем!». Вони й не гадали, що зможуть побути «посадовцями» в цьому житті. Але щойно втративши свою «посаду», вони показують своє справжнє обличчя. Вони більше не стараються для Божого дому. Чи зможуть вони й надалі страждати та платити ціну? Ні. То хіба їх не викрито? Деякі, отримавши статус, викладаються на повну, стараються в поті чола, не скаржаться, скільки б не страждали, – проте щойно втративши статус, вони впадають у негатив настільки, що їхній негатив поглинає їх. То хіба їх не викрито? Статус їх викрив. Чи є якась необхідність піддавати їх випробуванням? Ні. Гаразд, на цьому ми завершимо сьогоднішню бесіду.

1 жовтня 2019 року