82. Наполегливість крізь знегоди
У травні 2022 року жителі кількох сіл прийняли роботу Всемогутнього Бога останніх днів. Але невдовзі після цього багато новонавернених раптово перестали приходити на зібрання. Після з’ясування обставин ми дізналися, що озброєні солдати патрулювали вночі й заарештовували всіх, хто проводив зібрання. В інших районах деяких братів і сестер вже оштрафували, заарештували та ув’язнили через їхню віру. Новонавернені в тих селах були настільки налякані, що не наважувалися відвідувати зібрання. Саме тоді мій керівник доручив нам з Ісою поїхати підтримати новонавернених. У той час ми з Ісою окремо поливали новонавернених.
Одного вечора, перед моїм поверненням додому, Іса раптово зателефонувала мені і сказала, що приймаюча сестра боїться, що її оштрафують або посадять у в’язницю, тож просить нас виїхати. Я подумала: «Де ж нам знайти приймаючу сім’ю о такій порі?». Згодом ми звернулися до сестри Яни, але Яна з сином боялися арешту і не наважувалися нас прийняти, тому ми опинилися без даху над головою посеред ночі. Я відчувала глибокий смуток і несправедливість. Тієї ночі йшов дощ, і ми з Ісою не знали, куди подітися. Нам хотілося залишити це місце, але ще було так багато новонавернених, які потребували нашого поливу й підтримки. Якби я поїхала, а новонавернені не отримали поливу, те, що вони самі твердо вистояли б, було б ще менш імовірним, а я б не виконала свій обов’язок. Зрозумівши це, я вирішила залишитися і чекати, чи знайдеться хтось, хто погодиться нас прийняти. Пізніше один новонавернений дозволив нам зупинитися в його будинку, але ми могли залишитися там лише на одну ніч. У той момент я плакала й думала: «Я можу залишитися там лише на одну ніч, а після цього мені все одно не буде, де зупинитися! Я хочу працювати, але стикаюся з великими перешкодами. Ми не знайомі з цією місцевістю, і якщо уряд дізнається, що ми проповідуємо Євангеліє, нас заарештують і переслідуватимуть». Я була у розпачі і хотіла все кинути. Коли моя куратор почула, що я хочу піти, вона сказала: «Новонавернені не розуміють правди й живуть у боязкості та страху – їм потрібні підтримка та полив. Ми не можемо кинути новонавернених, подивися, чи зможеш ти знайти спосіб залишитися. Ми повинні навчитися покладатися на Бога, Він приготує для тебе місце». Її порада допомогла мені усвідомити, що мені слід більше покладатися на Бога в цей важкий час. Тож я молилася до Бога, просячи Його відкрити нам шлях. Після цього, переглядаючи повідомлення в нашому груповому чаті, я натрапила на цей уривок із Божих слів: «З того моменту, як Бог довірив будівництво ковчега Ною, той жодного разу не подумав про себе: “Коли Бог збирається знищити світ? Коли Він збирається дати мені сигнал, що Він це зробить?”. Замість того, щоб розмірковувати над подібними питаннями, Ной щиро приймав до серця кожну річ, яку говорив йому Бог, а тоді кожну з них виконував. Прийнявши те, що йому довірив Бог, Ной взявся за виконання та звершення будівництва ковчега, про який говорив Бог, як за найважливішу справу в його житті, без найменшого натяку на недбалість. Минали дні, минали роки, день за днем, рік за роком. Бог не курував Ноя й не підганяв його, але протягом усього цього часу Ной наполегливо виконував важливе завдання, довірене йому Богом. Кожне слово й фраза, промовлені Богом, були написані в серці Ноя, як слова, висічені на кам’яній скрижалі. Не звертаючи уваги на зміни в зовнішньому світі, на глузування оточуючих, на пов’язані з цим труднощі або на інші перешкоди, з якими він стикався, він наполегливо виконував те, що було довірено йому Богом, ніколи не занепадаючи духом і не думаючи здаватися. Божі слова були написані на серці Ноя, і Ной виконував їх у своєму повсякденному житті. Ной підготував усі матеріали, необхідні для будівництва ковчега, і форма та характеристики ковчега, заповідані Богом, поступово вимальовувалися з кожним обережним ударом Ноєвого молотка та рухом його долота. Незважаючи на вітер і дощ, і незалежно від того, як люди знущалися з нього або ганьбили його, отак життя Ноя протікало рік за роком. Бог таємно спостерігав за кожною дією Ноя, ніколи не кажучи йому більше ані слова, і Ной зворушив Його серце. Ной, однак, не знав і не відчував цього; від початку до кінця він просто будував ковчег і збирав усі види живих істот, будучи непохитно вірним Божим словам. У серці Ноя Божі слова були найвищою настановою, якої він мусив дотримуватися і яку мав виконувати, і вони були метою і спрямуванням, які він переслідував усе своє життя. Отже, незалежно від того, що Бог сказав йому, незалежно від того, що Бог попросив його зробити, велів йому зробити, Ной повністю все прийняв і взяв до серця; він вважав це найважливішим у своєму житті і поводився відповідно. Він не тільки не забув, він не тільки зберігав усе у своєму серці, але й виконував у своєму повсякденному житті, приймаючи й виконуючи Боже доручення своїм життям. І в такий спосіб, дошка за дошкою, був побудований ковчег. Кожен рух Ноя, кожен його день був присвячений словам і заповідям Бога. Могло здатися, що Ной не здійснював монументального починання всесвітнього масштабу, але в очах Бога кожен рух Ноя, навіть усе, що він намагався робити, щоб досягти наступного етапу роботи, кожне завдання, виконане його рукою, – усе це було дорогоцінним, і заслуговувало згадки, і було гідним наслідування з боку цього людства. Ной дотримувався того, що йому довірив Бог. Він був непохитний у своїй вірі в те, що кожне слово, сказане Богом, було істинним; у цьому він не сумнівався. І, як наслідок, ковчег було завершено, і всі роди живих істот змогли жити на ньому» (Слово, т. 4. Викриття антихристів. Екскурс другий. Як Ной і Авраам слухали Божі слова та слухалися Його (частина перша)). Ной почув Божі слова, зберігав їх і Його доручення в серці; він вважав будівництво ковчега найважливішим у своєму житті, а завершення ковчега – своєю найбільшою відповідальністю. День за днем, рік за роком, незважаючи на страждання, втому, випробування, негоду, наклепи, насмішки та відчуження від інших, він наполегливо виконував доручення Бога і жодного разу не подумав здатися. Він робив це, бо мав богобоязливе серце, тому кожне Боже слово було закарбоване в його серці. Порівнюючи свою поведінку з поведінкою Ноя, я завжди прагнула, щоб виконання мого обов’язку проходило легко, без труднощів і перешкод. Коли у виконанні мого обов’язку з’явилися труднощі, коли я залишилася без даху над головою та ризикувала потрапити за ґрати, я завжди прагнула відступити, я не хотіла страждань і жертв. Я зрозуміла, що була недостатньо уважною до Божого наміру і насправді не прагнула задовольнити Бога. Досвід Ноя був для мене великою мотивацією, але водночас викликав почуття сорому. Я більше не хотіла потурати своїй плоті та вирішила залишитися, щоб підтримувати новонавернених. Якби мене ніхто не прийняв, я б пішла спати в поле. Незалежно від обставин, я вирішила непохитно продовжувати проповідувати Євангеліє та підтримувати новонавернених.
Пізніше ми з Ісою зв’язалися з новонаверненим на ім’я Невін і запитали, чи можемо ми зупинитися в хатині на його полі. Невін та його батьки погодилися. Я знала, що Бог відкрив для нас шлях. Потім я зібрала всіх новонавернених у селі на зібрання і бесідувала з ними: «Коли Бог здійснює Свою роботу по спасінню людей, сатана постійно чинить завади. Бог допускає завади й переслідування від сатани, щоб удосконалити віру і любов людини, виявити та відсіяти людей, а також випробувати їхню віру. Якщо ми, віруючі, хочемо прагнути істини та життя, ми не можемо уникати страждань. Через переслідування ми не можемо проводити зібрання в наших будинках, тому нам доводиться збиратися в горах. Незважаючи на тяжкість цих обставин, страждання, які ми переживаємо, мають глибокий сенс. Якщо ми чекатимемо, поки сатанинський режим впаде і переслідування припиняться, щоб повірити в Бога, Божа робота вже завершиться, і ми втратимо свій шанс на спасіння. Чому ми повинні проповідувати Євангеліє? Бо це останні дні, і це останній етап у Божій роботі спасіння людства. Якщо ми пропустимо цей час, то ніколи не будемо спасенні. У майбутньому лиха ставатимуть дедалі серйознішими та нестерпнішими». Ми тоді багато бесідували, і після цього деякі новонавернені сказали: «Ми не можемо захистити себе від цих нещасть, і ніхто, навіть уряд, не здатен нас урятувати. Тільки Бог може нас спасти, тому ми повинні вірити в Бога та відвідувати зібрання». Деякі новонавернені сказали: «Ми не маємо боятися арештів чи штрафів від уряду – усе в Божих руках, і ми повинні продовжувати збиратися». Після цього ми бесідували про істину втілення та роботу суду. Після того, як ми поливали їх ще десять днів, усі вони змогли регулярно відвідувати зібрання.
Приблизно через десять днів поліція знову наказала провести нічне патрулювання. Невін боявся, що його викриють, і не хотів, щоб ми і далі залишалися в його хатині. Я не могла не жалітися, коли зіткнулася з цією ситуацією. У нас було так багато новонавернених, яких потрібно було поливати і підтримувати, стільки труднощів у роботі, а ми навіть не мали де зупинитися. Як я мала виконувати цю роботу? Мені було дуже важко, і я не хотіла вирішувати проблеми новонавернених. Пізніше одна сестра надіслала мені уривок із Божих слів: «Бо коли людина приймає те, що Бог їй доручає, у Бога є стандарт для оцінки того, добрі її вчинки чи погані, чи покорилася людина, чи задовольнила вона Божі наміри й чи відповідає стандарту те, що вона робить. Богу важливе серце людини, а не її дії на поверхні. Це не так, що Бог повинен благословляти людину, поки вона щось робить, незалежно від того, як вона це робить. Це помилкове уявлення, яке люди мають про Бога. Бог дивиться не лише на кінцевий результат справ – Він більше наголошує на тому, яке в людини серце та ставлення в процесі розвитку справ, і Він дивиться на те, чи в серці людини є покора, уважність і бажання догодити Богу» (Слово, т. 2. Про пізнання Бога. Божа робота, Божий характер і Сам Бог I). Після прочитання Божих слів я розмірковувала над собою: коли я тільки почала підтримувати новонавернених, мені здавалося, що я виконую свій обов’язок, що все має йти гладко, і що новонавернені зрозуміють мене, приймуть у себе й захищатимуть. Коли я зіткнулася з переслідуванням, ніхто не хотів мене прийняти, і в нашій роботі виникло кілька труднощів, я лише нарікала на те, яка в мене важка ситуація, і що новонавернені не прагнуть істини. Я відчувала, що ця робота надто важка, і мені хотілося поїхати додому. Коли прийшлося страждати й платити ціну, я просто не хотіла коритися. Я думала лише про інтереси своєї плоті й зовсім не зважала на Божий намір. Коли я про це подумала, мені стало соромно. Пізніше одна сестра надіслала мені нагадування: «Чому ти не змогла коритися, коли справа дійшла до страждань і плати ціни? Чому ти завжди думала лише про інтереси своєї плоті? Який розбещений характер це спричинив?». Я постійно розмірковувала над запитаннями цієї сестри.
Одного дня я натрапила на уривок із Божих слів: «Отже, чи можуть речі, що трапляються з тобою і не відповідають твоїм уявленням, впливати на виконання твого обов’язку? Наприклад, іноді робота стає напруженою, і від людей вимагається зазнати деяких труднощів і заплатити певну ціну, щоб добре виконувати свої обов’язки; у голові деяких людей тоді виникають уявлення, і в них з’являється опір, і вони можуть стати негативно налаштованими й недбало ставитися до своєї роботи. Іноді робота не є напруженою, і обов’язки людей стає легше виконувати, і деякі люди тоді радіють і думають: “Було б чудово, якби виконання мого обов’язку завжди було таким легким”. Що це за люди? Це ледачі особи, які жадають тілесних утіх. Чи віддані такі люди у виконанні своїх обов’язків? (Ні.) Такі люди стверджують, що готові коритися Богові, але їхня покора має умови – щоб вони покорилися, усе має відповідати їхнім власним уявленням і не завдавати їм жодних труднощів. Якщо може статися так, що вони стикаються з поневіряннями й мусять зазнати труднощів, вони багато скаржаться і навіть бунтують проти Бога й противляться Йому. Що це за люди? Це люди, які не люблять істину. Коли дії Бога відповідають їхнім власним уявленням і бажанням, і їм не доводиться зазнавати труднощів чи платити ціну, вони здатні коритися. Але якщо робота Бога не відповідає їхнім уявленням чи вподобанням, і вона вимагає від них зазнати труднощів і заплатити ціну, вони не здатні коритися. Навіть якщо вони не противляться відкрито, у своїх серцях вони чинять опір і роздратовані. Вони вважають, що зазнають великих труднощів, і таять у своїх серцях скарги. Що це за проблема? Це показує, що вони не люблять істину» (Слово, т. 3. Бесіди Христа останніх днів. Частина третя). З Божих слів я зрозуміла, що деякі люди прагнуть, щоб виконання їхнього обов’язку йшло благополучно. Як тільки вони стикаються з труднощами і змушені терпіти страждання чи платити ціну, вони чинять опір і скаржаться. Такі люди ліниві, жадають утіх для плоті, не вірні у виконанні свого обов’язку, зовсім не враховують Божого наміру й не люблять істину. Я зрозуміла, що я теж така. Я прагнула з легкістю виконувати свій обов’язок і щоб робота йшла гладко. Я не була готова страждати чи платити ціну. Зіткнувшись із переслідуваннями, коли новонавернені боялися приймати нас чи збиратися через страх бути заарештованими, і я, окрім фізичних труднощів через відсутність місця для ночівлі, ще мусила платити більшу ціну – знаходити новонавернених, бесідувати з ними про Божі слова і підтримувати їх, я скаржилася на важкість життя через переслідування, на боягузтво новонавернених і просто хотіла покинути свій обов’язок та піти. Щойно з’являлися труднощі, я одразу починала думати про інтереси своєї плоті і зовсім не мала жодної вірності чи покори. Бог допустив цю ситуацію, щоб я шукала істину і навчалася на цьому досвіді, але я не цінувала входження у життя, постійно прагнула утіх для плоті й дивилася на свій обов’язок лише крізь призму власних уподобань. Я просто не була людиною, яка любить істину.
Був ще один уривок, який справив на мене глибоке враження. Бог говорить: «Сьогодні ти не віриш у слова, які Я кажу, і не звертаєш на них уваги; коли прийде день поширення цієї роботи й ти побачиш її в усій повноті, то ти пошкодуєш, і в той час ти будеш приголомшений. Благословення є, однак ти не знаєш, як ними тішитися; істина є, однак ти її не шукаєш. Хіба ти не накликаєш на себе неприємності? Хоча сьогодні наступний етап Божої роботи поки що не почався, у вимогах, які до тебе висуваються, і в тому, чим тебе просять жити, немає нічого додаткового. Є так багато роботи й так багато істин; хіба вони не варті того, щоб ти їх пізнав? Чикара й суд не здатні пробудити твій дух? Чи кара й суд не здатні викликати в тобі ненависть до себе? Чи тебе влаштовує життя під впливом сатани, із миром, радістю й невеликим плотським комфортом? Хіба ти не найнижчий з усіх людей? Немає нікого дурнішого за тих, хто бачив спасіння, та не прагне його здобути; це люди, які упиваються плоттю й тішаться сатані. Ти сподіваєшся, що твоя віра в Бога не потягне за собою ні проблем, ні нещасть, ні найменших тягот. Ти постійно женешся за тим, що нічого не варте, і не бачиш у житті ніякої цінності, а натомість ставиш власні навіжені думки вище за істину. Ти такий нікчемний! Ти живеш як свиня – чим ти відрізняєшся від свиней і собак? Хіба всі ті, хто не шукає істини, а натомість любить плоть, – не звірі? Хіба всі ці мерці, позбавлені духу, – не ходячі трупи? … Я дарую тобі реальне людське життя, але ти його не шукаєш. Чи ти нічим не відрізняєшся від свині або собаки? Свині не шукають людського життя, не шукають очищення та не розуміють, що таке життя. Щодня, наївшись, вони просто засинають. Я дав тобі істинний шлях, але ти його не здобув: твої руки порожні. Чи хочеш ти й далі жити саме так, свинячим життям? Яке значення має те, що такі люди живуть? Твоє життя жалюгідне й ганебне, ти живеш серед скверни та розпусти й не прагнеш до жодних цілей; хіба твоє життя не найганебніше? Чи маєш ти нахабство постати перед Богом? Якщо ти й далі набуватимеш саме такий досвід, хіба ти не набудеш геть нічого? Тобі було дано істинний шлях, але те, зможеш ти зрештою його здобути чи ні, залежить від твого власного особистого пошуку» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Досвід Петра: його знання про кару та суд). Через Божі слова я зрозуміла, що Бог висловлює Свої слова, поливає та забезпечує людей і дає нам можливість виконувати наші обов’язки з надією, що ми будемо прагнути та досягнемо істини у своїх обов’язках, отримаємо трансформацію характеру та будемо спасенні. Це Боже звеличення і благодать. Ті, хто любить істину, цінують такі можливості. Виконуючи свої обов’язки, вони прагнуть істини та досягають її. Що ж до мене, то я не любила істину, і коли стикалася з труднощами у виконанні свого обов’язку, я відчувала опір і скаржилася на свою ситуацію. Мені все це здавалося надто виснажливим і важким, я не хотіла страждати чи платити ціну, а лише прагнула відсторонитися. Усвідомивши власну лінь і небажання шукати істину, я зрозуміла, що навіть якщо йтиму за Богом до самого кінця, я ніколи не здобуду істини і не зазнаю змін у своєму характері, а врешті-решт мене відсіють і покарають. Я мала перестати потурати своїй плоті, я мала повстати проти неї та добре виконувати свій обов’язок. Я зрозуміла, що ці новонавернені були боязкими й наляканими, адже вони лише нещодавно увірували, ще не вкорінились у істинному шляху й не осягнули істини. Якби я не пішла на жертви й не пережила певних страждань, щоб поливати й підтримувати їх, то ці новонавернені, ймовірно, не змогли б міцно стояти самі по собі, а мене б затаврували за переступ. Незалежно від того, чи матимемо ми приймаючу родину, і чи доведеться нам зазнавати страждань, я була готова бути вірною своєму обов’язку й виконувати відповідальність, покладену на мене. Того дня мати Невіна прийшла до мене в поле і сказала: «Міліціонери вже починають нічні патрулі, ми турбуємося, що ти можеш натрапити на них, адже ти чужинка, яка ходить туди і назад у село». Я побесідувала з нею і сказала: «Коли Бог збирався зруйнувати Содом, жителі Содома хотіли нашкодити двом ангелам, яких Бог послав туди. Лот залишився живим, бо прийняв у своєму домі двох ангелів. Зараз Бог звершує останній етап Своєї роботи спасіння людства. Люди, які переслідують віруючих, настільки ж злі, як і содомляни. Хвилюватися – нормально, але ми повинні мати віру. Чи знайдуть нас міліціонери, чи ні – усе в Божих руках. Ми повинні більше молитися Богу, Він захистить Свою роботу. Якщо ви нас не приймете, і нам доведеться піти, ми не зможемо вас поливати. Якщо ви прийматимете нас, поки ми проповідуємо тут Євангеліє, це буде ваш добрий вчинок, і Бог про це пам’ятатиме». Після моєї бесіди вона вже так не боялася і навіть зраділа. Після цього вона добре піклувалася про нас, і я змогла облаштуватися, бесідувати з новонаверненими та проводити зібрання вдень і вночі. Після того як новонавернені зрозуміли деякі істини, вони почали запрошувати своїх друзів і рідних послухати Євангеліє. Усього за два місяці 120 селян прийняли Божу роботу останніх днів. Мені було дуже радісно бачити, як усі ці новонавернені відвідують зібрання. Попри те, що це був нелегкий шлях і мені довелося трохи постраждати, я відчувала спокій у серці, знаючи, що виконала свій обов’язок. Ставши свідком Божої опіки, я зміцнилася у вірі.
Згодом наша куратор доручила нам підтримувати новонавернених в іншому селі. Спершу ми пішли до дому одного новонаверненого – брата Джона. Джон раніше був досить активним у своїх обов’язках і зумів збирати новонавернених на зібрання, але згодом перестав приходити на зібрання через страх бути заарештованим. Спершу ми хотіли підтримати брата Джона, а потім через нього підтримувати інших новонавернених, але Джон не хотів із нами спілкуватися. Його дружина сказала: «Під час зустрічі в нашому селі нам сказали не слухати проповідей і не вірити в Бога. Міліція проводить нічні патрулі і заарештовує всіх, кого застукають за слуханням. Вони заборонили нам слухати проповіді, ми боїмося, що нас заарештують. Ми також дуже зайняті, тож слухати немає часу». Сказавши це, вона просто почала ігнорувати нас. Я бачила, що цей новонавернений навіть не дозволяє нам щось сказати і уникає нас, і мені здалося, що ми справді в глухому куті. Дорога до села і назад була довгою та виснажливою, тож я припинила підтримувати новонавернених і продовжила займатись іншою роботою. Через деякий час моя куратор знову нагадала мені, що новонавернені вдень будуть зайняті, тож я могла приходити вночі. Я подумала: «Вони уникають нас і не хочуть слухати; навіть якщо я піду, я не знаю, що робити. Дорога туди довга, а вночі буде ще важче», – тож я не хотіла йти. Тоді я усвідомила, що, постійно відкладаючи візити, я ухиляюся від своєї відповідальності перед новонаверненими. Я згадала Божі слова, які викривають, як діють фальшиві керівники, і натрапила на такі слова для читання. Божі слова говорять: «Є робота, яку одна людина може виконати за один місяць. Якщо на виконання цієї роботи йде шість місяців, хіба витрати за решту п’ять місяців не є втратою? Дозвольте Мені навести приклад про проповідь Євангелія. Скажімо, людина бажає дослідити істинний шлях, і її, ймовірно, можна було б навернути лише за один місяць, після чого вона увійшла б до церкви й продовжувала б отримувати полив і забезпечення, і протягом шести місяців вона могла б закласти основу. Але якщо ставлення людини, що проповідує Євангеліє, до цієї справи – це зневага й недбалість, а лідери та працівники також ігнорують свої обов’язки, і в підсумку на навернення цієї людини йде пів року, – хіба ці пів року не будуть втратою для її життя? Якщо вона зіткнеться з великими лихами, а ще не заклала основи на істинному шляху, вона опиниться в небезпеці, і хіба ті люди тоді не підведуть її? Таку втрату не можна виміряти грошима чи матеріальними речами. Якщо розуміння істини цією людиною затримується на пів року, і вона із запізненням на пів року закладає основу й починає виконувати свій обов’язок, хто візьме за це відповідальність? Чи можуть лідери та працівники дозволити собі взяти за це відповідальність? Ніхто не може дозволити собі нести відповідальність за затримку чийогось життя. Оскільки ніхто не може дозволити собі нести цю відповідальність, що доречно робити лідерам і працівникам? Чотири слова: віддавати цьому всі сили. Віддавати всі сили на що? На виконання власних обов’язків, роблячи все, що ти можеш бачити на власні очі, придумати у своєму розумі й досягти за допомогою свого особистого рівня. Це і означає віддавати всі сили, це і означає бути відданим і відповідальним, і це той обов’язок, який повинні виконувати лідери та працівники» (Слово, т. 5. Обов’язки керівників і працівників. Обов’язки керівників і працівників (4)). З Божих слів я зрозуміла, що незалежно від того, яку роботу людина виконує, якщо її можна було завершити за місяць, але в результаті вона тривала шість місяців, це є дуже великою втратою. Наприклад, якщо йдеться про проповідь Євангелія, якщо хтось готовий досліджувати істинний шлях, то за умови, що працівник із благовістя виконає свій обов’язок, цю людину можна привести до віри за місяць, і вона своєчасно ввійде в Божий дім. Це дозволить їм раніше зрозуміти істину та вкорінитися на істинному шляху. Якщо ми не платимо ціну у виконанні обов’язку, якщо ставимося до нього легковажно та недбало, і через це людину вдається привести до віри лише через пів року, це стане великою втратою для її життя. Якщо трапляться лиха, а ці люди ще не приймуть Божу роботу, їм бракуватиме поливу й забезпечення істиною і вони помруть, то ніхто не витримає відповідальності за такі смерті. Тому ми не маємо зволікати з виконанням обов’язків, а повинні зробити все можливе, щоб сумлінно виконати свою відповідальність і мати чисту совість. Підтримуючи новонавернених і проповідуючи Євангеліє, я не хотіла платити ціну й не бажала страждати. Коли мене призначили підтримувати новонавернених і проповідувати Євангеліє в тому селі, я, зіштовхнувшись із труднощами та довгою дорогою, догоджала тілу і не хотіла йти, кожен день відкладаючи це. Ці новонавернені були боязкі, налякані й не наважувалися відвідувати зібрання через переслідування з боку влади; вони дуже потребували поливу та підтримки, щоби зрозуміти істину й звільнитися від своїх пут. Якщо б Божа робота завершилася, а ці люди так і не звільнилися б від темних сил, не збиралися б і не слухали Божі слова, то вони не змогли б зрозуміти істину, здобути Боже спасіння і загинули б у лихах. Більше того, в тому селі було багато людей, які ще не чули Божого голосу. Якби інші так само потурали своїй плоті, як і я, відмовляючись проповідувати Євангеліє через труднощі, ці люди не почули б голосу Божого і не змогли б прийняти Його спасіння. Я мала припинити зволікати і відкинути свої тривоги. Що б не трапилося, я мала пройти через це і виконати свої обов’язки.
Пізніше я подумала про інший уривок із Божих слів: «Проповідування Євангелія – це місія та обов’язок, які повинен прийняти кожен як створена істота, як один із тих, хто слідує за Богом, незалежно від віку, статі, чи того, молода людина, чи стара. Якщо ця місія приходить до тебе й вимагає, щоб ти присвятив себе, заплатив ціну або навіть віддав своє життя, що тобі слід робити? Твій обов’язок – прийняти її. Це істина, це те, що ти маєш зрозуміти. Це не проста доктрина – це істина. Чому Я кажу, що це істина? Тому що, незалежно від того, як змінюються часи, як минають десятиліття, чи як змінюються місця та простори, проповідування Євангелія та свідчення про Бога завжди буде позитивним. Його значення та цінність ніколи не зміняться: на нього абсолютно не вплинуть зміни в часі чи географічному положенні. Проповідування Євангелія та свідчення про Бога є вічним, і як створена істота, ти повинен це прийняти й практикувати. Це вічна істина» (Слово, т. 4. Викриття антихристів. Пункт 1. Вони намагаються залучити людей на свій бік). Божі слова глибоко торкнулися мого серця. Саме з Божою благодаттю я змогла почути Його голос. Проповідувати Євангеліє та поливати новонавернених було моїм обов’язком, і я мала довести цю роботу до кінця. Коли потрібно було терпіти й платити ціну, я мала прийняти це беззаперечно. Незалежно від труднощів чи ситуацій, з якими я стикалася, я мала коритися й виконувати свій обов’язок. Зрозумівши це, я сама пішла до села. Коли я вирушила, були сутінки, і почався дощ. Ідучи дорогою, я молилася Богу. Згодом, коли я йшла, я зустріла літню жінку. Я сказала їй, що йду до її села, і ми пішли одна за одною. Коли я дійшла до села, то більше не бачила тієї старенької. Було вже темно. Місцеві доріги були мені невідомі і я не знала, куди йти, тож просто сіла край дороги. Мені було доволі тривожно, я хвилювалася, що, якщо натраплю на нічного патрульного, то не знатиму, що сказати, тож у серці я безперервно кликала Бога. Саме в той момент поверталася з поля жінка. Побачивши, як я сиділа на самоті, вона запитала: «Що ти тут робиш? Ходімо до мене додому». Я пішла з нею до її дому, і коли я проповідувала їй Євангеліє, вона його прийняла. Згодом вона привела і інших послухати разом із нею. Коли люди дізнавалися, що я проповідую благу звістку, деякі самі приходили до мене й запрошували до себе додому, щоб я проповідувала Євангеліє там. Я свідчила про роботу Всемогутнього Бога в останні дні, і людям дуже подобалося про це слухати. Дехто сказав: «Всемогутній Бог – це Господь Ісус, Який повернувся, Вони є одним Богом. Ми повинні і далі слухати слова Всемогутнього Бога». Інші казали: «Навіть якщо уряд переслідує нас, ми все одно будемо слухати». Деякі з новонавернених були дуже заповзятими на зібраннях. Вони приходили і вранці, і ввечері, і справді прагнули та жадали збиратися і слухати проповіді. Я була досить здивована. Раніше я завжди потурала своїй плоті, не хотіла страждати і платити ціну, але коли я виправила свій стан і була готова продовжувати виконувати свій обов’язок, то побачила, що те, що робить Бог, перевищує всі наші уявлення. Можливість поширювати Євангеліє в цьому селі через ту жінку була знаком того, що Бог веде Свою роботу. Це дозволило мені побачити Божу владу та зміцнило мою рішучість продовжувати проповідувати Євангеліє. Приблизно через місяць ми проповідували благу звістку по всьому селу. Новонавернені, які раніше боялися бути арештованими, здебільшого знову почали збиратися. Більше 80 жителів села збиралися регулярно, і ми змогли започаткувати церкву. Дякувати Богу!
Завдяки цьому досвіду я зрозуміла, що ставлення людини до свого обов’язку дуже важливе. Коли ми корилися й враховували намір Бога то бачили, що незалежно від тяжкості нашої роботи, якщо ми виконували її щиро, Боже керівництво ставало очевидним. Хоча я виявляла свою слабкість, негативність і бажання здатися, а також своє розбещення, завдяки керівництву і підтримці Божих слів я не покинула проповідування Євангелія і ні про що не шкодувала. Все це було під Божим захистом. Завдяки цьому досвіду я здобула віру та досягла прогресу в житті. Дякувати Богу!
