82. Як я подолала горе після смерті мами
У червні 2019 року я поїхала в інший регіон виконувати свої обов’язки. Я не поверталася додому понад рік, тому мій невіруючий чоловік доніс на мене та на мою маму. Щоб уникнути арешту поліцією, з того часу я не сміла повертатися додому та не наважувалася навідати маму. Я часто думала про неї: «Моя мама старіє, тато рано пішов із життя, і в неї немає родичів, які б могли про неї подбати. Тепер, коли мій чоловік доніс на неї, вона не наважується спілкуватися з братами й сестрами. Я не знаю, в якому вона стані та як вона зараз дає собі раду». Моя мама важко працювала, щоб мене виростити, а тепер, коли вона постаріла й потребувала турботи, я не лише не могла бути поруч, щоб виконати свій дочірній обов’язок, а ще й втягнула її в неприємності – і вона живе у страху. Кожного разу, коли я про це думала, мені ставало дуже боляче, і я відчувала провину перед мамою. Я з нетерпінням чекала дня, коли зможу повернутися, побачити її й виконати свій дочірній обов’язок. Але я боялася, що мене заарештує поліція, якщо я повернуся додому. Я також була зайнята виконанням своїх обов’язків, тому не могла поїхати додому, щоб побачити маму.
У липні 2023 року під час зібрання я дізналася від однієї сестри, що в моєї мами почалася деменція і вона більше не могла піклуватися про себе, тож тепер живе в будинку для літніх людей. Я просто не могла повірити своїм вухам. Як таке могло статися, що в моєї мами почалася деменція? Вона не могла піклуватися про себе, а поруч не було жодного родича, який би подбав про неї. Я навіть не могла уявити, скільки страждань вона переживала! Під час зібрання я стримувала свої емоції. Пізніше, коли я заспокоїлася ввечері, я подумала: «Як таке могло статися, що в моєї мами почалася деменція? Якби в неї була інша хвороба, то хоча б розум залишався би ясним, і в такому випадку вона могла б поміркувати, зрозуміти себе та винести уроки, а, можливо, й одужати. Та зараз, коли її розум затьмарений, хіба може бути надія на її спасіння?». Я також відчувала, що деменція мами могла бути наслідком того, що мій чоловік доніс на неї й на мене. Це позбавило її можливості ходити на зібрання та виконувати свої обов’язки, а ще вона мусила хвилюватися за мене. Це могло вплинути на її розумовий стан. Якби я могла виконувати свої обов’язки в рідному місті, я б змогла піклуватися про неї, бесідувати з нею про Божі слова та підтримувати її, і, можливо, ця хвороба б не розвинулася. У той час, коли мама найбільше потребувала моєї турботи, я не могла бути поруч із нею. Який сенс був у тому, що вона виростила таку доньку, як я? Я відчувала себе у великому боргу перед мамою. У мене не було мотивації виконувати свої обов’язки, і я навіть шкодувала, що поїхала в інший регіон заради цього.
Коли куратор дізналася про мій стан, вона прочитала мені уривок із Божих слів: «Тобі не потрібно надмірно аналізувати чи досліджувати питання того, що твої батьки тяжко захворіли або їх спіткало якесь велике нещастя, і тобі, звісно, не слід витрачати на це сили – це не принесе жодної користі. Те, що люди народжуються, старіють, хворіють, помирають і стикаються з різними великими й малими справами в житті, – це дуже нормальні явища. Якщо ти доросла людина, тобі слід мати зрілий спосіб мислення, і ти маєш підходити до цього питання спокійно й правильно: “Мої батьки хворі. Дехто каже, що це тому, що вони так сильно за мною сумували, – хіба це можливо? Вони точно за мною сумували – як людина може не сумувати за власною дитиною? Я теж за ними сумував, то чому ж я не захворів?” Хіба хтось хворіє, бо сумує за своїми дітьми? Це не так. То що ж відбувається, коли твої батьки стикаються із цими значними справами? Можна лише сказати, що Бог організував таку справу в їхньому житті. Це було влаштовано Божою рукою – ти не можеш зосереджуватися на об’єктивних причинах і підставах, – твої батьки мали зіткнутися з цією справою, коли досягли цього віку, вони мали бути вражені цією хворобою. Хіба вони могли б уникнути цього, якби ти був поруч? Якби Бог не влаштував так, щоб вони захворіли в рамках своєї долі, то з ними нічого б не сталося, навіть якби тебе не було з ними. Якби їм судилося зіткнутися з таким великим нещастям у своєму житті, який вплив ти міг би мати, якби був поруч? Вони однаково не змогли б цього уникнути, чи не так? (Так.) Подумай про тих людей, які не вірять у Бога, – хіба їхні родини не разом, рік у рік? Коли ті батьки стикаються з великим нещастям, члени їхньої великої родини та їхні діти – усі з ними, чи не так? Коли батьки хворіють або коли їхні хвороби погіршуються, хіба це тому, що їхні діти їх покинули? Це не так, цьому судилося статися. Просто, як їхня дитина, оскільки ти маєш цей кровний зв’язок зі своїми батьками, ти засмутишся, коли почуєш, що вони хворі, тоді як інші люди нічого не відчують. Це дуже нормально. Однак те, що твоїх батьків спіткало таке велике нещастя, не означає, що тобі потрібно аналізувати й досліджувати або роздумувати над тим, як цього позбутися чи як це вирішити. Твої батьки – дорослі люди; вони стикалися з цим у суспільстві не раз і не два. Якщо Бог улаштовує середовище, щоб позбавити їх цієї справи, то рано чи пізно вона повністю зникне. Якщо ця справа є для них життєвою перешкодою, і вони мусять її пережити, то від Бога залежить, як довго вони муситимуть її переживати. Це те, що вони мусять пережити, і вони не можуть цього уникнути. Якщо ти хочеш самотужки вирішити цю справу, аналізувати й досліджувати її джерело, причини та наслідки, – це дурна думка. Це не принесе жодної користі й це зайве» (Слово, т. 6. Про прагнення до істини I. Як прагнути до істини (17)). Після прочитання Божих слів я зрозуміла, що народження, старіння, хвороба та смерть – це закони, встановлені Богом. Всі труднощі та страждання, через які людина має пройти в житті, заздалегідь визначені Богом, і мені не слід аналізувати чи вивчати їх з людської точки зору. Моє завдання – прийняти їх від Бога й навчитися підкорятися Його улаштуванню та упорядкуванню. У моєї мами розвинулася деменція, і це було страждання, яке їй належало пережити. Воно було пов’язане з її власною долею і не було спричинене її турботою про мене чи тим, що мене не було поруч, щоб піклуватися про неї. Але я помилково думала, що якби я була поруч, піклувалася про неї та допомагала їй у її входженні в життя, то вона б не захворіла на цю хворобу. Це було нерозуміння Божого володарювання та упорядкування і викривлена думка. Я думала про батьків у цьому світі, в яких є поруч діти, що їх підтримують і піклуються про них. Вони все одно страждають від хвороб, які їм призначені, і помирають у відведений їм час. Навіть якщо діти поруч і піклуються про них, це не звільняє їх від великих страждань. Хвороба моєї мами та її тяжкість були повністю визначені Богом. Якби я повернулася додому, я змогла б лише трохи подбати про неї, але не змогла б полегшити її страждання. Я мусила покоритися і довірити хворобу мами Богові, дозволити Йому все улаштувати й упорядкувати і віддатися своїм обов’язкам усією душею.
У січні 2024 року я раптом дізналася, що місяць тому моя мама померла через хворобу. Ця звістка повністю вибила мене з колії. Я й уявити не могла, що мама так швидко піде з життя. Упродовж останніх кількох років я сподівалася, що матиму змогу повернутися і побачити маму, але перш ніж я встигла виконати свій дочірній обов’язок, вона назавжди пішла з цього світу. У мене більше не було можливості виконати свій дочірній обов’язок перед нею. Я була дуже пригнічена та ледве стримувала сльози. Я безупинно зверталася до Бога, благаючи вберегти мене від нарікань на Нього та нерозуміння Його. Весь день я сиділа розгублена перед комп’ютером, і в мене не було сил братися за свої обов’язки. Я думала про те, що не доглядала маму під час її хвороби й навіть не змогла побачити її востаннє перед смертю, і відчувала глибоке почуття провини та боргу. Я знала, що родичі та знайомі засуджуватимуть мене за відсутність сумління і назвуть невдячною та нелюблячою донькою. Протягом наступних кількох днів, хоч я й виконувала свої обов’язки, я почувалася зовсім безсилою. У моїй свідомості постійно виникали образи мами, що страждає від хвороби, і я думала про те, як вона, напевно, дуже хотіла, щоб я приїхала додому та побачила її востаннє перед смертю. Чим більше я про це думала, тим сильніше відчувала борг перед мамою і не могла стримати сльози. Ті дні минули для мене в абсолютній розгубленості. Пізніше я усвідомила, що продовжувати так і надалі було небезпечно, тож я помолилася Богу, попросивши Його допомогти мені звільнитися від пут моєї прихильності та стурбованості. Я знайшла уривок із Божих слів, який мені дуже допоміг. Бог говорить: «Те, що твої батьки захворіли, уже було б для тебе великим потрясінням, тож їхній відхід був би ще більшим потрясінням. Тоді, перш ніж це станеться, як тобі слід упоратися з несподіваним ударом, який це тобі завдасть, щоб це не вплинуло на виконання твого обов’язку чи на шляху, яким ти йдеш, не завадило їм і не позначилося на них? По-перше, погляньмо, що саме таке смерть і що саме таке відхід, – хіба це не означає, що людина покидає цей світ? (Так.) Це означає, що життя, яким володіє людина і яке має фізичну присутність, забирається з матеріального світу, який можуть бачити люди, і зникає. Ця людина потім продовжує жити в іншому світі, в іншій формі. Відхід твоїх батьків означає, що стосунки, які ти маєш із ними в цьому світі, розірвалися, зникли й закінчилися. Вони живуть в іншому світі, в інших формах. Що ж до того, як їхнє життя триватиме в тому іншому світі, чи повернуться вони в цей світ, чи зустрінуть тебе знову, чи матимуть із тобою будь-які тілесні стосунки чи емоційні зв’язки, – це визначено Богом, і це не має до тебе жодного стосунку. Одним словом, їхній відхід означає, що їхні місії в цьому світі завершені, і за ними поставлено крапку. Їхні місії в цьому житті й у цьому світі закінчилися, тож і твої стосунки з ними також закінчилися. … Відхід твоїх батьків буде лише останньою звісткою, яку ти почуєш про них у цьому світі, й останнім з етапів, який ти побачиш або про який почуєш, коли йдеться про їхній досвід народження, старіння, хвороби та смерті в їхньому житті, – ось і все. Їхня смерть нічого в тебе не забере й нічого тобі не дасть, вони просто помруть, їхня подорож як людей добіжить кінця. Отже, коли йдеться про їхній відхід, не має значення, чи це випадкова смерть, звичайна смерть, смерть від хвороби тощо, – у будь-якому разі, якби не Боже володарювання та улаштування, жодна людина чи сила не змогла б забрати їхнє життя. Їхній відхід означає лише кінець їхнього фізичного життя. Якщо ти сумуєш за ними й тужиш за ними або відчуваєш провину перед ними через свої почуття, тобі не слід, усе це непотрібно. Вони покинули цей світ, тож сумувати за ними – зайве, чи не так? Якщо ти думаєш: “Чи сумували мої батьки за мною всі ці роки? Наскільки більше вони страждали, бо я не був поруч, щоб виявляти до них синівську шану стільки років? Усі ці роки я завжди бажав, щоб я міг провести з ними кілька днів, я ніколи не очікував, що вони так скоро підуть. Мені сумно й соромно”. Тобі не потрібно так думати, їхня смерть не має до тебе жодного стосунку. Чому вона не має до тебе жодного стосунку? Бо, навіть якби ти виявляв до них синівську шану чи супроводжував їх, це не той обов’язок чи завдання, яке дав тобі Бог. Бог визначив, скільки щастя й скільки страждань твої батьки зазнають від тебе, – це не має до тебе абсолютно жодного стосунку. Вони не житимуть довше, бо ти з ними, і не житимуть коротше, бо ти далеко від них і не міг бути з ними часто. Бог визначив, скільки вони житимуть, і це не має до тебе жодного стосунку. Тому, якщо ти за свого життя почуєш звістку про те, що твої батьки померли, тобі не потрібно відчувати провину. Тобі слід підійти до цього питання правильно й прийняти його» (Слово, т. 6. Про прагнення до істини I. Як прагнути до істини (17)). Божі слова дуже чітко кажуть: народження, старість, хвороби й смерть людини – усе це призначено Богом. Незалежно від того, скільки людині років і як вона помирає – природною смертю чи внаслідок нещасного випадку – усе це наперед визначено Богом, і ніхто не може цього змінити. Те, як померла моя мама, також було частиною Божого володарювання й упорядкування – Бог наперед це визначив ще до її народження, і тепер, коли її час настав, природно, що вона мала піти. Навіть якби я була поруч і доглядала її, я не змогла б продовжити їй життя. Я згадала, як під час хвороби мого батька я відвезла його до лікарні на лікування і протягом кількох місяців ретельно піклувалася про нього, але не змогла полегшити його страждання – врешті-решт він усе одно помер від хвороби. Народження, старість, хвороби й смерть – усе наперед визначено Богом. Я не змогла полегшити страждання своїх батьків і не могла продовжити їм життя, тому повинна була зберігати розважливий підхід і скоритися Божому володарюванню та впорядкуванню. Я також думала про те, що в мами було багато хвороб, перш ніж вона знайшла Бога. Лікарі всі казали, що вона довго не проживе, але з того часу, як вона знайшла Бога, різні її недуги відступили. Те, що моя мама дожила до сімдесяти років, уже було Божою благодаттю і благословенням. Зрозумівши це, я відчула певне звільнення і більше не картала себе так сильно та не відчувала такої провини через смерть матері.
Потім я прочитала уривок із Божих слів: «У невіруючому світі є такий вислів: “Ворони віддячують своїм матерям, годуючи їх, а ягнята стають на коліна, щоб отримати молоко від своїх матерів”. Є також такий вислів: “Людина, що не шанує батьків, – гірша за звіра”. Як пишномовно звучать ці вислови! Насправді явища, про які йдеться в першому вислові, – ворони, що віддячують своїм матерям, годуючи їх, і ягнята, що стають на коліна, щоб отримати молоко від своїх матерів, – справді існують, це факти. Однак це просто явища у світі живих істот. Це лише свого роду закон, який Бог установив для різних живих створінь. Усі види живих створінь, включно з людьми, дотримуються цього закону, і це ще раз демонструє, що всі живі створіння створені Богом. Жодне живе створіння не може порушити цей закон, і жодне живе створіння не може його перевершити. Навіть відносно люті хижаки, як-от леви й тигри, виховують своє потомство й не кусають його, доки воно не досягне зрілості. Це тваринний інстинкт. Незалежно від того, до якого виду належать тварини, чи то люті, чи то добрі й лагідні, усі вони мають цей інстинкт. Усі види створінь, включно з людьми, можуть продовжувати розмножуватися й виживати, лише дотримуючись цього інстинкту й цього закону. Якби вони не дотримувалися цього закону або не мали цього закону й цього інстинкту, вони не змогли б розмножуватися й виживати. Біологічний ланцюг не існував би, як і цей світ. Хіба не так? (Так.) Ворони, що віддячують своїм матерям, годуючи їх, і ягнята, що стають на коліна, щоб отримати молоко від своїх матерів, якраз і демонструють, що світ живих істот дотримується такого закону. Усі види живих створінь мають цей інстинкт. Щойно народжується потомство, про нього піклуються й виховують його самки чи самці виду, доки воно не стане дорослим. Усі види живих створінь здатні виконувати свої обов’язки та зобов’язання перед своїм потомством, сумлінно й відповідально виховуючи наступне покоління. Тим більше це має стосуватися людей. Людство називає людей вищими тваринами – якщо вони не можуть дотримуватися цього закону й не мають цього інстинкту, то люди гірші за тварин, чи не так? Тому, незалежно від того, наскільки твої батьки піклувалися про тебе й наскільки вони виконували свій обов’язок перед тобою, поки виховували тебе, вони лише робили те, що мали робити в межах здібностей створеної людини, – це був їхній інстинкт. … Усі види живих створінь і тварин мають ці інстинкти й закони, і вони дуже добре їх дотримуються, виконуючи їх досконало. Це те, що жодна людина не може зруйнувати. Є також деякі особливі тварини, як-от тигри й леви. Коли ці тварини досягають зрілості, вони покидають своїх батьків, а деякі самці навіть стають суперниками, кусаючись, змагаючись і борючись, коли це необхідно. Це нормально, це закон. Вони не звертають уваги на почуття й не живуть серед почуттів, як люди, завжди бажаючи відплатити за доброту, яку їхні батьки виявили, виховуючи їх, завжди турбуючись, що якщо вони не виявлятимуть синівської шани до своїх батьків, інші люди засуджуватимуть їх, дорікатимуть їм і критикуватимуть їх за спиною. Цих ідей не існує у тваринному світі. Чому люди говорять таке? Тому що в суспільстві та в групах людей є різні ідеї та загальноприйняті погляди, які є неправильними. Після того, як люди зазнали впливу, роз'їдання та розтління від цих речей, у них виникають різні способи тлумачення та поводження зі стосунками між батьками й дітьми, і вони зрештою ставляться до своїх батьків як до своїх кредиторів – кредиторів, яким вони ніколи не зможуть відплатити за все своє життя. Є навіть деякі люди, які все життя відчувають провину після смерті своїх батьків, відчуваючи провину, що не віддячили за доброту своїх батьків, бо колись зробили щось, що не ощасливило їхніх батьків або пішло не так, як ті хотіли. Скажіть Мені, хіба це не надмірно? Люди живуть серед своїх почуттів, тож вони можуть лише бути уражені й стурбовані різними ідеями, що випливають із цих почуттів» (Слово, т. 6. Про прагнення до істини I. Як прагнути до істини (17)). Після прочитання Божих слів я зрозуміла, що мій біль був спричинений тим, що мене виховали у традиційній культурі з отруйними переконаннями, такими як «Нелюбляча донька гірша за звіра» та «Виховуйте дітей, щоб вони вас підтримували в старості». Я вірила, що оскільки мої батьки важко працювали, щоб мене виростити, забезпечуючи їжею, одягом та освітою, і оскільки я не мала нагоди віддячити батькові за те, що він мене виростив, до його смерті, якщо я не відплатила мамі за її доброту, то я по-справжньому зганьбилась і навіть стала гіршою за звіра. Я вважала ці традиційні цінності позитивними речами та життєвими принципами, не усвідомлюючи, що життя мені дав Бог. Моя мати просто народила мене й виростила, а мої батьки виконували свої обов’язки та зобов’язання в усьому, що робили для мене, і це не можна вважати добротою. Якщо подумати, якби не Божа опіка та захист під час мого дорослішання, мене б зараз не було в живих. Коли я була молодою, я каталася на човні з подругою, і човен перевернувся. Ми обидві впали у річку й ледь не втопилися, але на щастя, двоє дорослих, які рибалили біля річки, нас врятували. Тоді я думала, що мені просто пощастило, але пізніше, прочитавши Божі слова й дізнавшись, що Бог цілодобово пильнує за людьми, я усвідомила, що насправді це була Божа опіка та захист. До того ж, турбота моїх батьків про мене та моє виховання також були Божим провидінням. Але я не дякувала Богові за Його опіку та захист і не виконувала свої обов’язки належним чином. Натомість я завжди відчувала борг перед матір’ю через те, що не могла піклуватися про неї, і це навіть впливало на виконання моїх обов’язків. Особливо після того, як я дізналася про смерть матері, я відчувала ще більшу провину й душевний біль через те, що не змогла піклуватися про неї в старості та достойно її провести. Я навіть жалкувала, що поїхала з дому, щоб виконувати свої обов’язки. Хіба я не була зовсім безсовісною? Я була під впливом традиційної культури, постраждала від її ідей і справді не могла розрізнити, що є правильним, а що – ні!
Пізніше я прочитала два уривки з Божих слів, які навчили мене, як ставитися до батьків. Всемогутній Бог говорить: «Коли маєш справу зі своїми батьками, те, чи виконуєш ти свої обов’язки щодо піклування про них як дитина, має повністю ґрунтуватися на твоїх особистих умовах і Божих улаштуваннях. Хіба це не пояснює справу досконало? Коли деякі люди покидають своїх батьків, вони відчувають, що багато чим їм зобов’язані й нічого для них не роблять. Але потім, коли вони живуть разом, вони зовсім не шанують своїх батьків і не виконують жодних своїх обов’язків. Хіба це справді шаноблива людина? Це пусті слова. Незалежно від того, що ти робиш, що думаєш чи що плануєш, – ці речі не важливі. Важливо те, чи можеш ти зрозуміти й справді повірити, що всі створені істоти перебувають у руках Божих. Деякі батьки мають таке благословення й таку долю, що можуть насолоджуватися домашнім щастям і радістю великої та процвітаючої родини. Це Боже володарювання і благословення, яке Бог їм дає. Деякі батьки не мають такої долі; Бог не влаштував цього для них. Вони не благословенні насолоджуватися щасливою родиною чи тим, що їхні діти залишаються поруч. Це Боже улаштування, і люди не можуть цього змусити. У будь-якому разі, зрештою, коли йдеться про синівську шану, люди повинні принаймні мати світогляд покори. Якщо середовище дозволяє і ти маєш засоби для цього, то ти можеш виявляти синівську шану до своїх батьків. Якщо середовище не дозволяє і тобі бракує засобів, то не намагайся змусити себе, – як це називається? (Покора.) Це називається покора. Як виникає ця покора? Яка основа для покори? Вона ґрунтується на тому, що все це влаштовано Богом і керовано Богом. Хоча люди можуть хотіти обирати, вони не можуть, вони не мають права обирати, і вони повинні коритися. Коли ти відчуваєш, що люди повинні коритися і що все влаштовано Богом, хіба ти не відчуваєш себе спокійніше в серці? (Так.) Тоді чи буде твоє сумління все ще відчувати докори? Воно більше не відчуватиме постійних докорів, і думка про те, що ти не виявив шани до своїх батьків, більше не домінуватиме над тобою. Час від часу ти можеш усе ще думати про це, оскільки це деякі нормальні думки чи інстинкти в людськості, і ніхто не може їх уникнути» (Слово, т. 3. Бесіди Христа останніх днів. Якою є реальність істини?). «Як дитина, ти маєш розуміти, що твої батьки – не твої кредитори. Якщо ти звертатимеш увагу лише на відплату за доброту своїх батьків, це заважатиме багатьом обов’язкам, які тобі слід виконувати. У твоєму житті є багато речей, які ти мусиш робити, і ці обов’язки, які тобі слід виконувати, – це те, що має робити створена істота, і що довірив тобі Творець, і вони не мають нічого спільного з твоєю відплатою за доброту твоїх батьків. Виявлення синівської шани до твоїх батьків, відплата їм, повернення їхньої доброти – ці речі не мають нічого спільного з місією у твоєму житті. Можна також сказати, що тобі не обов’язково виявляти синівську шану до своїх батьків, відплачувати їм чи виконувати будь-які свої обов’язки перед ними. Простіше кажучи, ти можеш трохи цим займатися й трохи виконувати свої обов’язки, коли дозволяють обставини; коли ж не дозволяють, тобі не потрібно змушувати себе це робити. Якщо ти не можеш виконати свій обов’язок виявляти синівську шану до своїх батьків, це не жахлива помилка, це лише певною мірою суперечить твоєму сумлінню та моральній справедливості, і деякі люди тебе засуджуватимуть – ось і все. Але принаймні це не суперечить істині. Якщо це робиться заради виконання твого обов’язку та слідування Божій волі, то ти навіть будеш схвалений Богом. Тому, що стосується виявлення синівської шани до твоїх батьків, доки ти розумієш істину й розумієш Божі вимоги до людей, то навіть якщо твої умови не дозволяють тобі бути шанобливим до батьків, твоє сумління не відчуватиме докорів» (Слово, т. 6. Про прагнення до істини I. Як прагнути до істини (17)). Божі слова чітко вказують, як правильно ставитися до батьків. Це насамперед залежить від наших можливостей і обставин. Якщо дозволяють умови та наші можливості, ми можемо виконувати свої обов’язки й бути вірними дітьми для батьків, але якщо обставини не дозволяють – не потрібно наполягати, а слід підкоритися Божому володарюванню і впорядкуванню. Моя нездатність піклуватися про матір у період між її хворобою та смертю не означала, що я була байдужою чи невдячною. Я справді хотіла бути вірною дочкою для матері, але через переслідування та полювання КПК за мою віру в Бога в атеїстичній країні я не могла повернутися додому. Це не означало, що в мене немає совісті. Крім того, у мене є своє власне покликання у вірі в Бога – виконувати обов’язки створеної істоти. Якби я позбавила себе можливості виконувати свої обов’язки, зосереджуючись виключно на тому, щоб бути вірною дочкою для матері, то це справді свідчило б про відсутність совісті. Усвідомивши це, я більше не відчувала докори сумління і змогла заспокоїти своє серце у виконанні своїх обов’язків. Саме Божі слова змінили мої помилкові погляди, дозволивши мені правильно поставитися до смерті матері та знайти відчуття визволення у своєму серці.
