98. Я позбувся свого прагнення до статусу
У грудні 2023 року мене обрали проповідником. Ця новина мене трохи збентежила. «Як проповідник я повинен нести відповідальність за кілька церков. Я маю часто збиратися з церковними лідерами й дияконами, щоб бесідувати з ними й давати вказівки щодо роботи. Це вимагає розуміння істини й здатності бесідувати щодо неї для розв’язання проблем. Я повірив у Бога лише на короткий проміжок часу, але моє розуміння істини є лише поверхневим. Я тільки-но розпочав навчатися на проповідника, тож маю недоліки в багатьох питаннях. Якщо я не зможу допомогти своїм братам і сестрам під час зібрань, що вони про мене подумають? Чи не вважатимуть вони, що я не здатен виконувати цей обов’язок, і чи не зневажатимуть мене?» Але потім я подумав: «Обов’язок кличе мене з Божого дозволу і до того ж це Божа благодать. Я не можу підвести Бога й повинен покладатися на Нього у своїй роботі». Тому я прийняв цей обов’язок.
Спочатку я просто листувався з лідерами й дияконами церков щодо роботи, але це виявилося не дуже ефективним. Деяка робота потребувала проведення зібрань, щоб особисто розібратися в ситуації й надати практичних вказівок. Я замислився над тим, що більшість церковних лідерів вірили в Бога довше за мене і безумовно розуміли більше істин, ніж я. Якби я не вмів добре проводити бесіди й розв’язувати їхні проблеми та труднощі, чи не було б це дійсно соромно? Як би ми спілкувалися шляхом листування, я міг би не поспішаючи поміркувати над їхніми проблемами й порадитися зі своїми керівниками щодо незрозумілих мені питань. Принаймні я б не зганьбився перед усіма. Однак без проведення зібрань було неможливо повною мірою розібратися в їхніх проблемах і труднощах, тому мені не залишалось нічого іншого, як запросити їх на зібрання. Під час зібрання я дуже нервував. Одна сестра сказала, що вона зіткнулася з багатьма труднощами під час роботи з очищення, але не знала як їх подолати, і що її стан також був поганим. Мій розум відключився, і я не зміг одразу збагнути, як розв’язати цю проблему, тому занервував ще більше. Я подумав про себе: «Моя сестра все ще чекає, щоб я з нею побесідував. Це моє перше зібрання. Якщо я не зможу роз’язувати проблеми, що про мене подумають мої брати й сестри? Чи подумають вони, що я, проповідник такого рівня, не можу розв’язати навіть ці проблеми?». Щоб мої брати й сестри не побачили мене наскрізь, мені не залишалося нічого іншого, як змусити себе шукати відповідь у словах Божих. Після довгих пошуків мені так і не вдалося підібрати слів, якими можна було описати стан цієї сестри. Нарешті, мені вдалося знайти відповідний уривок, але після того, як я його зачитав, ніхто не бесідував про нього. У кімнаті настала мертва тиша, а я відчував страшенний сором і збентеження. «Як же ніяково. Очевидно, що знайдений мною уривок є недоречним і не сприяє розв’язанню цих проблем. Тепер мої брати й сестри, можливо, побачили мій істинний рівень. Як мені потім дивитися їм в очі?» Чим більше я про це думав, тим більше відчував, що не зможу виконати цей обов’язок. Зрештою, я просто формально промовив бесіду на кілька слів і змінив тему, перейшовши до обговорення робочих питань. Але через те, що я нервував і хвилювався щодо того, як мої брати й сестри ставитимуться до мене, якщо я не зможу розв’язувати проблеми, я дуже поверхнево ознайомився з їхньою роботою і ледь протримався до кінця зібрання. Коли я повернувся додому, я був дуже негативно налаштованим і подумав: «Сьогоднішнє зібрання було повним провалом. Я не тільки не зміг розв’язати проблеми своїх братів і сестер, але й відкрито продемонстрував свій істинний рівень. Як мені надалі дивитися в очі своїм братам і сестрам?». Тоді я перебував у негативному стані й не мав сил, щоб їсти й пити Божі слова. Я вже не так старанно слідкував за роботою й навмисно уникав зібрань. Я навіть не наважувався відвідувати зібрання з лідерами й дияконами майже місяць. Деякі церковні лідери не розуміли принципів розрізнення людей, і прогрес у підготовці матеріалів для очищення був особливо повільним. Після деякого часу листування ситуація так і не покращилася, тому нам довелося зустрітися особисто для практичних настанов. Однак, щоб зберегти обличчя, я не наважився прийти на зустріч і бесідувати з ними. Це затримало церковну роботу з очищення.
Пізніше, коли я відвідав зібрання зі своїми співпрацівниками, то розповів їм про свій стан. Моя сестра-напарниця показала мені відео, у якому читали Божі слова. Всемогутній Бог говорить: «Коли брати й сестри обирають когось лідером або дім Божий просуває людину для виконання певної роботи чи обов’язку, це не означає, що така людина має особливий статус чи позицію, або що істини, які вона розуміє, глибші й численніші, ніж в інших людей, – і це тим більше не означає, що така людина здатна коритися Богові й не зрадить Його. Безумовно, це також не означає, що така людина знає Бога й боїться Бога. Насправді вона нічого цього не набула. Підвищення й зрощування – це просто підвищення й зрощування в прямому розумінні, і вони не рівноцінні тому, що завчасно призначено Богом та що Він вважає достойним. Просування та зрощування означають лише те, що людину просунули й вона чекає на зрощування. А кінцевий результат цього зрощування залежить від того, чи прагне людина істини й чи здатна вона обрати шлях прагнення до істини. Тож коли когось у церкві просувають і зрощують, щоб він став лідером, то його просто просувають і зрощують у прямому сенсі; це не означає, що така людина вже відповідає стандартам і компетентна як лідер, що вона вже здатна взяти на себе лідерську роботу й може виконувати реальну роботу, – це не так. Більшість людей не може бачити наскрізь таких речей і поважає тих, кого просунули, керуючись своїми фантазіями. Це помилка. Скільки б років ті, кого просунули, не вірили в Бога, чи справді вони володіють істиною-реальністю? Не обов’язково. Чи здатні вони реалізовувати робочі упорядкування дому Божого? Не обов’язково. Чи є у них почуття відповідальності? Чи віддані вони? Чи здатні вони коритися? Стикаючись із проблемою, чи здатні вони шукати істину? Усе це невідомо. Чи мають ці люди богобоязливі серця? І наскільки великі їхні богобоязливі серця? Чи здатні вони не слідувати власній волі, коли щось роблять? Чи здатні вони шукати Бога? Чи здатні вони регулярно й часто поставати перед Богом, щоб шукати Божих намірів, поки виконують лідерську роботу? Чи здатні вони вести людей в істину-реальність? Безперечно, вони на таке не спроможні. Вони не пройшли підготовку й не здобули достатньо досвіду, тому вони не здатні на такі речі. Ось чому підвищення й розвиток людини не означають, що вона вже розуміє істину, і не говорять про те, що вона вже здатна виконувати свій обов’язок так, щоб це відповідало стандарту. Отже, у чому полягають мета й значення просування та зрощування людини? Справа в тому, що цю людину просувають окремо, щоб вона практикувала, щоб її особливо поливали та готували, і так давали їй змогу зрозуміти істини-принципи, а також принципи, засоби й методи виконання різних справ і розв’язання різноманітних проблем, а ще те, як поводитися з різними типами середовищ і людей, з якими вона стикається, відповідно до Божих намірів і так, щоб захищати інтереси Божого дому. Судячи з цих пунктів, чи є талановиті люди, яких просуває та зрощує Божий дім, достатньо спроможними брати на себе роботу та добре виконувати свій обов’язок протягом періоду просування та зрощування або до нього? Звісно, ні. Отже, неминуче, що протягом періоду зрощування ці люди зазнають обтинання, суду й кари, розвінчування і навіть відсторонення; це нормально, це і є підготовка та зрощування» (Слово, т. 5. Зобов’язання лідерів і працівників. Зобов’язання лідерів і працівників (5)). Прочитавши Божі слова, я зрозумів: те, що людина була просунута й зрощена, не означає, що вона краща за інших, володіє істиною-реальністю чи здатна чітко бачити й розв’язати будь-яку проблему. Коли церква просуває й зрощує якусь людину, вона покладає на неї відповідальність і ношу, а також надає більше можливостей практикувати та вчитися знаходити проблеми й шукати істину для їх розв’язання. Цілком нормально, що є речі, яких вона не розуміє або не може зробити. Так само було, коли я проводив зібрання з братами і сестрами. Оскільки я недовго вірив у Бога й щойно почав виконувати цей обов’язок, було цілком нормально, що я не знав, як розв’язати деякі проблеми. Однак я завжди вважав, що як проповідник я повинен уміти розв’язувати будь-які проблеми та не можу сказати, що й гадки не маю, як це зробити. Я приховував свої недоліки, коли не міг розв’язати проблеми. Я також був негативно налаштованим і сам собі виніс вердикт, що я нездатний виконувати обов’язок проповідника, і навіть не наважувався відвідувати зібрання з лідерами й дияконами майже місяць, що затримало роботу церкви. Насправді, хоч я й був проповідником, мій духовний зріст залишився тим самим. Я все ще мав багато недоліків і поверхневе розуміння істини. Мені потрібно було більше шукати й розпитувати про те, чого я не розумів або не міг зробити, а також відкриватися під час бесід із братами і сестрами, використовуючи їхні сильні сторони, щоб компенсувати свої слабкості й належно виконувати свій обов’язок. Зрозумівши це, я був готовий зустрітися з церковними лідерами й дияконами на зібранні.
Але коли я написав їм, щоби повідомити про зібрання, мої попередні хвилювання підсвідомо знову спливли на поверхню. Пізніше я прочитав уривок із Божих слів, який точно описував мій стан. Всемогутній Бог говорить: «Усі розбещені люди страждають від спільної проблеми: не маючи статусу, вони не зазнаються, спілкуючись чи розмовляючи з кимось, не застосовують певний стиль чи тон у своїй мові; вони просто звичайні та нормальні, і їм не потрібно прикидатися тими, ким вони не є. Вони не відчувають жодного психологічного тиску й можуть спілкуватися відкрито та щиросердно. Вони доступні, з ними легко мати справу, оточуючі вважають їх дуже добрими людьми. Щойно досягши статусу, вони підносяться та стають могутніми, ігнорують простих людей, і до них ніхто не може підійти; їм здається, що вони належать до якогось дворянського роду і що вони та прості люди виліплені з різного матеріалу. Вони дивляться на простих людей зверхньо, в розмові задирають носа й перестають відкрито спілкуватися з іншими. Чому вони більше не спілкуються відкрито? Бо відчувають, що тепер у них є статус і вони стали керівниками. Вони вважають, що керівник повинен мати певний імідж, бути трохи вищим за звичайних людей, мати вищий духовний стан і кращу здатність брати на себе відповідальність; вони вважають, що керівник, як порівняти зі звичайними людьми, повинен мати більше терпіння, здатність більше страждати та більше присвячувати себе Богові, а також здатність протистояти будь-яким спокусам з боку сатани. Навіть якщо помирають батьки чи інші члени сім’ї таких людей, вони вважають, що повинні мати самоконтроль, щоби не плакати, або щонайменше плакати таємно, подалі від інших, аби ніхто не бачив їхніх недоліків, вад чи слабкостей. Вони навіть вважають, що керівник, ставши негативним, нікому не може про це розповісти; натомість він повинен приховувати такі речі. Вони вважають, що саме так має поводитися людина зі статусом. Коли вони придушують себе до такої міри, хіба статус не став їхнім Богом, їхнім Господом? А якщо так, то чи залишається в них нормальна людська сутність? Коли вони мають такі погляди, кладуть себе в цю скриньку та грають такі ролі, то чи статус не зачарував їх?» (Слово, т. 3. Промови Христа останніх днів. Як подолати спокуси та пута статусу). Завдяки розвінчанню Божих слів я зрозумів, що причина, з якої я ніколи не міг правильно ставитися до власних недоліків і вад, відколи став проповідником, полягала в тому, що я поставив себе, як проповідника, на п’єдестал. Перед зібранням, щойно подумавши, що лідери й диякони, з якими я мав зустрітися, вірять в Бога вже багато років, я занервував, боячись, що не зможу розв’язати проблеми й що вони вважатимуть мене некомпетентним проповідником, що змусить мене соромитися й почуватися ніяково. Під час зібрання, хоча я явно не міг побачити наскрізь проблеми сестри або розв’язати їх, я однаково вважав, що як проповідник, не можу просто сказати, що не бачу їх наскрізь. Тому я просто випадково знайшов уривок із Божих слів і недбало провів бесіду, не зважаючи на те, чи розв’язалися проблеми сестри, чи ні, перш ніж перевести розмову на з’ясування інших робочих питань. Навіть тоді, боячись, що не зможу розв’язати виявлені проблеми, я запитав про роботу дуже коротко. У результаті зібрання не розв’язало жодних проблем. Якби я зміг тоді відкритися й бути чесним, а потім бесідувати та шукати разом з усіма, проблеми сестри могли б бути певною мірою розв’язані. А якби їх дійсно не вдалося розв’язати, я міг би потім порадитися з іншими. Однак я на кожному кроці захищав свій статус та імідж проповідника, постійно вдаючи й маскуючись. Я згадав, що, коли був на зібраннях із вищими лідерами, то бесідував про все, що розумів, відкривав своє серце й запитував про все, чого не розумів. Під час тих зібрань я почувався розслабленим і вільним. Однак, щоразу на зібраннях із братами і сестрами, це відчуття розслабленості й свободи повністю зникало. Я вважав, що як проповідник я маю розв’язувати їхні проблеми, і тому підсвідомо підніс себе, як проповідника, на п’єдестал. Я постійно намагався приховувати й ховати свої недоліки, і в результаті не міг отримати Божого керівництва. Це призвело до того, що мої бесіди на зібраннях були сухими й безплідними, і я почувався виснаженим.
Я прочитав ще один уривок із Божих слів і здобув трохи більше розуміння своєї проблеми. Всемогутній Бог говорить: «Леліяння антихристами власної репутації й статусу набагато більше, ніж у звичайних людей: це щось притаманне їхньому характеру-сутності; це не тимчасовий інтерес, не скороминущий вплив їхнього оточення – це щось у їхньому житті, у їхніх кістках, і тому це їхня сутність. Це означає, що в усьому, що роблять антихристи, вони в першу чергу дбають про власну репутацію та статус і ні про що інше. Для антихриста статус і престиж – це його життя, це мета, до якої вони прагнуть упродовж свого життя. Що б він не робив, він завжди в першу чергу думає про таке: “Що буде з моїм статусом? А з моєю репутацією? Якщо я це зроблю, чи дасть це мені хорошу репутацію? Чи підвищить мій статус в очах людей?”. Це перше, про що думає така людина, що переконливо доводить, що вона має характер і сутність антихристів і тільки через це вона так розглядає ці питання. Можна сказати, що для антихристів репутація і статус не є якоюсь додатковою вимогою, а тим паче якимись зовнішніми речами, без яких вони могли б обійтися. Вони є частиною природи антихристів, вони в їхніх кістках, в їхній крові, вони їм внутрішньо притаманні. Антихристам не байдуже, чи мають вони репутацію і статус; це не їхнє ставлення. Тоді яким є їхнє ставлення? Репутація і статус тісно пов’язані з їхнім повсякденним життям, з їхнім повсякденним станом, із тим, до чого вони прагнуть щодня. Для антихристів статус і репутація – це їхнє життя. Незалежно від того, як вони живуть, незалежно від того, у якому середовищі вони живуть, незалежно від того, яку роботу вони виконують, незалежно від того, до чого вони прагнуть, які їхні цілі, яким є напрямок їхнього життя, усе це обертається навколо володіння доброю репутацією та високим статусом. І ця мета не змінюється; вони ніколи не зможуть відмовитися від таких речей. Це справжнє обличчя антихристів і їхня сутність» (Слово, т. 4. Розвінчання антихристів. Пункт дев’ятий, частина третя). Бог розвінчує, що антихрист вважає репутацію й статус своїм життям. Хоч би що робив антихрист, він завжди спершу думає про власну репутацію й статус, а без них в нього немає мотивації щось робити. Це визначається його природою-сутністю. Я теж на кожному кроці захищав свою репутацію й статус. Після того, як мене обрали проповідником, я почав перейматися, що не зможу розв’язувати проблеми, ще до того, як відвідав будь-яке зібрання. Я не хотів відвідувати зібрання, бо боявся, що мої брати і сестри побачать мій справжній рівень. Хоча я чітко усвідомлював, що мої брати і сестри не розуміють принципів підготовки матеріалів для очищення й потребують особистих настанов, я боявся виставити себе дурнем перед ними й втратити обличчя, тому не відвідував зібрання. Це означало, що розв’язання проблем у роботі з очищення значно затягнулося й затримало роботу. Я надто переймався репутацією й статусом! У минулому, коли я жив у світі, я особливо сильно бажав репутації й статусу. На роботі начальник зміни часто хвалив мене під час нарадів за високу трудову етику й певні навички. Керівник теж високо цінував мене й доручав мені відповідальні завдання. Це мене дуже тішило. Але коли виконана мною робота вимагала переробки, і начальник зміни критикував мене, через те, що я відчував, що втратив обличчя перед великою кількістю людей, мені просто хотілося звільнитися. Прийшовши до Божого дому, щоб виконувати свій обов’язок, я однаково ставив на перше місце власну гордість і статус та не наважувався визнати, що не знаю, як упоратися з якоюсь роботою. Я вірив у Бога недовго, але Божу дарував мені благодать, щоб я міг виконувати обов’язок проповідника. Божий намір полягав у тому, щоб я вправлявся в пошуці істини для розв’язання проблем у своєму обов’язку. Це була гарна нагода здобути істину. Однак я не думав про те, як належно виконувати свій обов’язок і задовольняти Бога, а наполегливо намагався захистити власну гордість і статус. Побачивши в роботі церкви проблеми, що потребують розв’язання, я відступав і уникав їх, щоб захистити власну гордість і статус. Я зовсім не зважав на роботу церкви. Я був особливо егоїстичним і ницим. Шлях, яким я йшов, був шляхом антихристів, що опираються Богові! Зрозумівши це, я відчув, що мій стан у великій небезпеці, і був готовий негайно покаятися й змінити ситуацію.
Пізніше, дізнавшись про мій стан, вищі лідери поділилися зі мною двома уривками з Божих слів, які вказали мені шлях практики у відмові від статусу. Всемогутній Бог говорить: «Як ви можете бути звичайними, нормальними людьми? … По-перше, не давай собі титулу та не зв’язуй ним себе, кажучи: “Я – керівник, я – голова команди, я – куратор, ніхто не знає цю справу краще за мене, ніхто не розуміється на цих навичках краще за мене”. Не впіймайся на свій самопризначений титул. Щойно ти так зробиш, він зв’яже тебе по руках і ногах, і це впливатиме на те, що ти говориш і робиш. Це також впливатиме на твоє нормальне мислення й судження. Ти маєш звільнитися від кайданів цього статусу. Спочатку спустись із висоти цього офіційного титулу й посади та стань на місце звичайної людини. Якщо ти це зробиш, твоє мислення стане нормальним до певної міри. Ти також маєш визнати й сказати: “Я не знаю, як це зробити, і я цього не розумію: мені треба буде розібратись у питанні й повчитися”, – або: “Я ніколи із цим не стикався, тому я не знаю, що робити”. Коли ти будеш здатен казати те, що думаєш насправді, і говорити чесно, ти станеш наділеним здоровим глуздом. Інші знатимуть тебе справжнього, а отже, матимуть нормальне уявлення про тебе, і тобі не доведеться прикидатися, на тебе не буде сильного тиску, і ти зможеш нормально спілкуватися з людьми. Таке життя вільне й легке; кожен, кому життя здається виснажливим, сам у цьому винен. Не прикидайся та нічого із себе не вдавай. Спершу відкрийся про те, що ти думаєш у душі, про свої справжні думки, щоб усі знали про них і розуміли їх. Унаслідок цього всі твої побоювання, підозри та перепони між тобою й іншими буде усунуто. Ти перебуваєш і в інших путах. Ти постійно думаєш, ніби ти голова команди, керівник, працівник або людина з титулом, статусом і репутацією: якщо ти кажеш, що чогось не розумієш, або якщо ти чогось не вмієш, хіба ти не принижуєш себе? Коли в душі ти відкидаєш ці пута й перестаєш думати про себе як про керівника чи працівника, коли припиняєш думати, що ти кращий за інших, і відчуваєш, що ти звичайна людина, така ж, як і всі, і що є сфери, у яких ти поступаєшся іншим, – то, коли ти спілкуєшся про істину та робочі питання з такої позиції, ефект є іншим, і атмосфера теж відрізняється. Якщо в душі в тебе завжди є побоювання, якщо ти завжди почуваєшся напруженим і скутим і якщо ти хочеш усього цього позбутися, але не можеш, тоді тобі слід серйозно молитися Богу, аналізувати себе, бачити свої недоліки й прагнути до істини. Якщо ти зможеш втілити істину в життя, ти отримаєш результати. Що б ти не робив, не говори й не дій із певної позиції чи з використанням певного титулу. Спочатку відклади все це вбік і постав себе на місце звичайної людини» (Слово, т. 3. Промови Христа останніх днів. Дорожити Божими словами – основа віри в Бога). «Що для тебе означає статус? Насправді статус – це просто зайва, додаткова річ, як одяг чи капелюх. Це просто прикраса. Він не має жодної реальної користі, і його наявність ні на що не впливає. Незалежно від того, чи маєш ти статус, чи ні, ти все одно залишаєшся тією самою людиною. Здатність людей зрозуміти та здобути істину й життя не має нічого спільного зі статусом. Доки ти не сприймаєш статус як щось надважливе, він не може тебе обмежити. Якщо ти любиш статус, надаєш йому особливого значення та завжди ставишся до нього як до чогось важливого, то він триматиме тебе під контролем; ти не захочеш відкритися, виявити та пізнати себе або відкласти свою роль керівника, аби діяти, говорити й спілкуватися з іншими та виконувати свій обов’язок. Що це за проблема? Хіба це не питання обмеження через статус? Це відбувається тому, що ти говориш і дієш з позиції статусу та не можеш відкинути свій гонор. Хіба ти не мучиш себе цим? Якщо ти дійсно розумієш істину та здатен мати статус, не вдаючись до такого ставлення, а натомість можеш зосередитися на тому, як добре виконувати свої обов’язки, робити все що необхідно й виконувати всі покладені на тебе обов’язки, і якщо ти вважаєш себе звичайним братом чи сестрою, то хіба ти не відкинув ярмо статусу?» (Слово, т. 3. Промови Христа останніх днів. Як подолати спокуси та пута статусу). Прочитавши Божі слова, я зрозумів, що слово «проповідник» – це лише титул, і воно нічого не представляє. Те, що я був проповідником, не означало, що я міг одразу зрозуміти істину й розв’язувати проблеми; мій духовний зріст залишався таким самим, як і раніше, і я все ще не вмів робити те, чого не вмів робити раніше. Бог сподівається, що я можу бути простою, звичайною людиною; не бути обмеженим чи скутим титулами; відкрито говорити про свою розбещеність і недоліки під час зібрань, бесідуючи про те, що розумію; практикувати, як бути чесною людиною, кажучи «я не знаю», зіткнувшись із проблемами чи труднощами, які не можу розв’язати; і бесідувати й шукати істину разом із моїми братами і сестрами, щоб належно виконувати свій обов’язок. Зрозумівши Божий намір, я був готовий покладатися на Бога, щоб увійти в цей аспект. Пізніше, під час зібрань, я більше не ставив себе на п’єдестал проповідника, а зіткнувшись із проблемами, яких не розумів, я обговорював і розв’язував їх разом з усіма.
Якось я пішов до однієї церкви, щоб дізнатися про її роботу, і зустрів там брата, з яким раніше спілкувався. Його життя-входження було досить добрим, і він міг бесідувати про істину, щоб розв’язувати певні проблеми. Я почав думати: «Якщо я не буду таким же вправним у розв’язанні проблем, як він, що про мене думатимуть мої брати і сестри? Чи не думатимуть вони, що я, проповідник, навіть не можу використовувати істину для розв’язання проблем? Це було б так соромно!». Я усвідомив, що мене знову сковують мій статус і титул, і згадав минулі зібрання, на яких я завжди приховував щось і маскувався заради репутації й статусу та не наважувався відкриватися й викривати те, чого не розумів або не міг зробити. Намагатися вдавати з себе когось на зібраннях було справді жалюгідно й болісно! Я більше не хотів цього робити. Я згадав Божі слова: «Якщо ти не хочеш сидіти на вогні й смажитися, тобі слід відмовитися від усіх цих титулів і німбів і розповісти своїм братам і сестрам про свій справжній статус і думки у твоєму серці. Так брати й сестри можуть правильно ставитися до тебе, й тобі не доводиться маскуватися. Тепер, коли ти відкрився й пролив світло на свій справжній стан, хіба твоє серце не почувається спокійнішим і розслабленішим? Навіщо ходити з таким важким тягарем на спині? Якщо ти оголосиш про свій справжній стан, чи будуть брати й сестри дійсно дивитися на тебе зверхньо? Чи дійсно вони покинуть тебе? Категорично, ні. Навпаки, брати й сестри схвалять тебе й захоплюватимуться тобою за те, що ти наважився говорити як на духу. Вони скажуть, що ти чесна людина. Це не перешкоджатиме твоїй роботі в церкві й не матиме на неї жодного негативного впливу. Якщо брати й сестри дійсно побачать, що в тебе труднощі, вони добровільно допоможуть тобі й працюватимуть із тобою. Що скажете? Хіба було б не так?» (Слово, т. 3. Промови Христа останніх днів. Дорожити Божими словами – основа віри в Бога). З Божих слів я зрозумів, що якщо хочу відмовитися від статусу й титулів, мені слід бути чесною людиною, під час бесід відкрито ділитися з братами і сестрами своїми справжніми думками, нічого не приховуючи й не маскуючи, запитувати братів і сестер та бесідувати з усіма про те, чого не розумію, переймаючи сильні сторони одне одного, щоб компенсувати свої слабкості. Це корисно і для мене, і для роботи церкви. Тому я подумки помолився до Бога, щоб Він допоміг мені відпустити гордість й статус, скинути кайдани титулів і бути чесною людиною, відкритою в бесіді. Під час зібрання я відкрився й сказав, що маю багато недоліків, і що якщо в когось є проблеми, ми можемо бесідувати разом і переймати сильні сторони одне одного. Переставши ставити себе на п’єдестал проповідника, я більше не почувався таким напруженим чи скутим на зібраннях. Натомість протягом усього того зібрання я почувався дійсно вільним і розкутим. Я також здобув певне світло від бесіди моїх братів і сестер та побачив проблеми ясніше. З глибини серця я відчув, як відмова від статусу й титулів під час зібрань зменшує напруженність.
Завдяки досвіду в цей період я зрозумів, що єдине, що мені принесло прагнення до репутації й статусу у виконанні мого обов’язку, – страждання й муки, і що шлях, яким я йшов, був шляхом антихристів, що опираються Богові. Я б лише закінчив тим, що Бог мене відсіяв би. Лише якщо я займаю належне становище створеної істоти, є простою, відвертою, відкритою й чесною людиною, я можу належно виконувати свій обов’язок.
