100. Муки через маскування
Одного разу в 2018 році мій керівник доручив мені поїхати й підтримати новостворену церкву. Коли я отримала цю новину, я була і здивована, і схвильована. Здавалося, що мій керівник досить високої думки про мене; але як би мої брати й сестри поставилися до мене, якби я не змогла виконати жодної практичної роботи? Чи подумали б вони, що я не така вже й хороша керівниця? Якби так сталося, яка гідність у мене залишилася б? Ці думки викликали в мене тривогу й мені стало важко спокійно виконувати свої обов’язки. Через тиждень із серцем, сповненим невпевненості, я вирушила до нової церкви. Спершу, коли брати й сестри порушували ті чи інші питання, я могла їх вирішувати, поєднуючи в спілкуванні Божі слова та принципи з власним досвідом. Але згодом вони стикнулися з деякими проблемами, які я не була спроможна цілковито осягнути. Я не знала, як їх розв’язати, тому почала нервувати.
Я пам’ятаю, як під час одного зібрання брати й сестри винесли на обговорення деякі запитання та труднощі, з якими вони стикалися у своїй роботі, і я просто не могла збагнути, про який аспект істини мені слід вести бесіду, щоб вирішити ці питання. Я хвилювалася, що вони перестануть мене поважати, і була на межі нервового зриву. Я ламала собі голову, намагаючись згадати уривки з Божих слів або принципи, щоб якомога швидше почати спілкування, але що більше я хвилювалася, то менше думок залишалося в моїй голові. Дивлячись на братів і сестер, які спокійно сидять і чекають моєї відповіді, я ще більше запанікувала, думаючи: «Якщо я не можу розв’язати їхніх проблем, чи не означає це, що я не розумію істину й не спроможна виконувати практичну роботу? Що подумають про мене брати й сестри? Це було б так незручно!» Зрештою, я просто зібралась із силами й вибрала уривок із Божих слів для спілкування. Насправді, я чітко знала, що просто викладаю доктринальне знання та що це не розв’яже їхніх проблем. Але, бачачи, як мої брати й сестри слухають, і кивають головами, і більше нічого не коментують, я припинила про це думати. Іншого разу одна сестра запитала про свою дочку, яка була настільки зайнята роботою, що не могла регулярно відвідувати зібрання. Сестра була стурбована тим, що її дочка не шукає істини, а отже втратить шанс досягти спасіння, і тому вона часто нагадувала дочці про необхідність читати Божі слова та частіше ходити на зібрання. Але вона водночас переживала, що надто великий тиск може засмутити дочку. Це питання дійсно обтяжувало сестру, і вона не знала, як їй слід діяти. Тоді я не була впевнена, як мені слід спілкуватися із цією сестрою, щоб розв’язати її проблему. Я подумала: «Якщо я взагалі не зможу запропонувати цій сестрі жодного спілкування в присутності всіх інших, цьому не буде жодного виправдання. У зібранні цієї групи я беру участь уперше. Якщо я не зможу розв’язати жодну з їхніх проблем, чи не погіршиться думка братів і сестер про мене й чи не скажуть вони, що я не здатна розв’язувати проблеми через спілкування про істину? Хай там як, але я мушу якось урятувати цю ситуацію». Отже, я провела бесіду, сказавши: «Що стосується цього питання, ми маємо шукати істину й розпізнавати Божу волю. Бог спасає тих, хто має справжню віру в Нього та любить істину. Він ніколи не змушує нас збиратися або виконувати наші обов’язки, і тому, якщо твоя дочка не шукає істину, ти не можеш змусити її це зробити. Ти маєш підкоритися Божим розпорядженням та утримуватися від дій, що ґрунтуються на твоїх емоціях». Після мого спілкування сестра нічого не сказала, але продовжувала морщити свого лоба. Побачивши, що проблема сестри не розв’язана, керівниця, сестра Ван Лінь, запропонувала власне спілкування: «Тобі все ж слід допомагати своїй дочці та забезпечувати спілкування в любові. Свого часу стане зрозуміло, чи є твоя дочка шукачкою істини. Якщо вона істинно вірить у Бога, то навіть якщо спочатку в неї є світські бажання й вона не шукає істини, ти маєш бути терплячою, приймати й підтримувати її з любов’ю. Потім, щойно вона почне осягати якусь частину істини, вона, само собою, почне надавати їй більшого значення. Якщо вона не любить істину й вірить у Бога тільки номінально, щоб отримати благословення, то жодна допомога або молитва за неї не принесуть жодної користі, тому що Бог не спасає невіруючих. Отже, давайте спочатку допоможемо й підтримаємо її з любов’ю, а потім, коли ми точно дізнаємося, що вона за людина, ми зможемо вирішити, як ставитися до неї відповідно до принципів». Сестра безперервно кивала головою, і я теж отримала більш чітке розуміння цього питання. Спілкування Ван Лінь намітило чіткий шлях практики. Але я не хотіла визнавати нічого із цього вголос; я думала, що якби я зробила таке визнання, брати й сестри змогли б ще краще розпізнати, що я вела бесіду тільки про доктринальне знання, і тоді я опинилася б у повній скруті. Відтоді я почувалася дедалі більш пригніченою, нажаханою тим, що не зможу розв’язати проблеми, підняті моїми братами й сестрами. Іноді, коли я стикалася з труднощами, я хотіла поспілкуватися зі своїми братами й сестрами, щоб почути їхні ідеї та точки зору. Але потім я згадувала, що моїм завданням там було поливати й підтримувати їх, і якби я змінила ролі та звернулася до них по допомогу, їхня думка про мене точно б погіршилася. Я прокручувала в голові то одне, то інше, і саме тоді, коли я збиралася щось сказати, я починала сумніватися й продовжувала мовчати. Бувало й таке, що я йшла до вбиральні або придумувала привід, щоб зайнятися якою-небудь іншою справою, коли виникало складне питання, і просила братів і сестер спочатку обговорити його між собою. Коли я поверталася, вони вже знаходили кілька можливих рішень, і тому ніхто не міг побачити мене такою, якою я була насправді. Щоразу, коли я діяла в такий спосіб, я лаяла себе, знаючи, що не маю чіткого розуміння проблеми, і якби я просто була відвертою в спілкуванні й звернулася по допомогу до своїх братів і сестер, я отримала б глибше розуміння. У такі моменти я завжди ухвалювала рішення не уникати подібних ситуацій у майбутньому, але щоразу, коли виникали певні труднощі, я інстинктивно хотіла захистити свої статус і гідність. Я або брала участь у дискусії абияк, цитуючи деякі доктринальні відомості, або просто взагалі уникала такої ситуації. У той період мій стан поступово погіршувався – у мене не було проникливості, коли я спілкувалася під час зібрань; здавалося, що мій розум був затуманений, коли я намагалася розібратися з проблемами, і виконувати свої обов’язки ставало дедалі тяжче. Я почувалася такою пригніченою й зболеною через необхідність постійно прикидатися й маскуватися. Я навіть думала, що, можливо, цей обов’язок був просто непосильним для мене, і мені було б краще повернутися до свого попереднього обов’язку. Я зрозуміла, що перебуваю в поганому стані, і тому помолилася Богові: «Любий Боже! Останнім часом я вважаю свою роботу такою тяжкою, і мені не вистачає чіткості мислення. Здається, Ти відвернувся від мене, але я не знаю, що зробила неправильно. О Боже, я хочу, щоб Ти спрямував мене до кращого самоусвідомлення».
Після цього я натрапила на цей уривок із Божих слів: «Усі розбещені люди страждають від спільної проблеми: не маючи статусу, вони не зазнаються, спілкуючись чи розмовляючи з кимось, не застосовують певний стиль чи тон у своїй мові; вони просто звичайні та нормальні, і їм не потрібно прикидатися тими, ким вони не є. Вони не відчувають жодного психологічного тиску й можуть спілкуватися відкрито та щиросердно. Вони доступні, з ними легко мати справу, оточуючі вважають їх дуже добрими людьми. Щойно досягши статусу, вони підносяться та стають могутніми, ігнорують простих людей, і до них ніхто не може підійти; їм здається, що вони належать до якогось дворянського роду і що вони та прості люди виліплені з різного матеріалу. Вони дивляться на простих людей зверхньо, в розмові задирають носа й перестають відкрито спілкуватися з іншими. Чому вони більше не спілкуються відкрито? Бо відчувають, що тепер у них є статус і вони стали керівниками. Вони вважають, що керівник повинен мати певний імідж, бути трохи вищим за звичайних людей, мати вищий духовний стан і кращу здатність брати на себе відповідальність; вони вважають, що керівник, як порівняти зі звичайними людьми, повинен мати більше терпіння, здатність більше страждати та більше присвячувати себе Богові, а також здатність протистояти будь-яким спокусам з боку сатани. Навіть якщо помирають батьки чи інші члени сім’ї таких людей, вони вважають, що повинні мати самоконтроль, щоби не плакати, або щонайменше плакати таємно, подалі від інших, аби ніхто не бачив їхніх недоліків, вад чи слабкостей. Вони навіть вважають, що керівник, ставши негативним, нікому не може про це розповісти; натомість він повинен приховувати такі речі. Вони вважають, що саме так має поводитися людина зі статусом. Коли вони придушують себе до такої міри, хіба статус не став їхнім Богом, їхнім Господом? А якщо так, то чи залишається в них нормальна людська сутність? Коли вони мають такі погляди, кладуть себе в цю скриньку та грають такі ролі, то чи статус не зачарував їх?» (Слово, т. 3. Промови Христа останніх днів. Як подолати спокуси та пута статусу). Завдяки одкровенню Божих слів я зрозуміла, що вважала свою роботу такою виснажливою та стомливою через свою надмірну одержимість репутацією та статусом. До того, як я прийшла до цієї церкви, я почувалася такою вільною й розкутою на зібраннях зі своїми братами й сестрами – не було жодного тиску, і якщо я не розуміла якесь питання, я порушувала його на спілкуванні. Але відтоді, як я прибула підтримати ту церкву, я піднесла себе на п’єдестал, думаючи, що, напевне, я краща й вправніша, ніж люди в церкві, тому що мене відправили їх підтримати. Я вважала, що тільки вирішуючи всі питання, порушені моїми братами й сестрами, я діятиму згідно зі своїм статусом. Щоб заслужити захоплення та визнання своїх братів і сестер, я лицемірила й прикидалася. Хоча я, безсумнівно, не мала чіткого розуміння питань, я не бажала бути відвертою й шукати відповідей, натомість уперто відбуваючи роботу абияк, читаючи лекції про доктринальні знання, обманюючи своїх братів і сестер, а іноді навіть знаходячи виправдання, щоб узагалі уникнути такої ситуації. Я аніскілечки не зважала на те, чи були вирішені проблеми моїх братів і сестер, і я навіть не могла змусити себе сказати таку просту фразу: «Я не розумію цієї проблеми». Тільки тоді я усвідомила, що надавала надто великого значення статусу, а всі мої дії мали на меті захистити той статус. Бог підніс мене, аби я пішла туди й працювала з братами й сестрами, щоб розв’язувала проблеми й питання, які стоять перед цією церквою, але я взагалі не думала про те, як найкраще виконувати свій обов’язок і практичну роботу, а натомість міркувала лише про те, що брати й сестри подумають про мене, і як найкраще захистити свій статус і свою гідність. Я навіть знаходила способи обманути їх, щоб зберегти свої гідність і статус. Нехтуючи своїми обов’язками, я не тільки завдавала страждань собі, але й шкодила своїм братам і сестрам і затримувала роботу церкви. Мабуть, через це Бог вважав мене такою огидною й мерзенною. Я впала в темряву – це показало Божу праведність, і мені потрібно було слухняно проаналізувати себе й покаятися перед Богом.
Наступного дня я розповіла своїм братам і сестрам про свій недавній стан, а також винесла на обговорення під час спілкування деякі запитання, щодо яких я мала труднощі. Спілкуючись разом і маючи Боже керівництво, ми, зрештою, краще зрозуміли ці питання та знайшли шлях практики. Після цього, оскільки я продовжувала інстинктивно маскуватися, коли стикалася з труднощами або не могла розібратися в певних питаннях, не бажаючи розкривати свої слабкі сторони перед своїми братами й сестрами, я молилася Богові, просячи Його спрямувати мене. Потім я натрапила на уривок із Божих слів, який вказав мені шлях практики. Всемогутній Бог говорить: «Що потрібно зробити в першу чергу, аби звільнитися від контролю статусу над собою? Перш за все, необхідно очистити від нього свої наміри, думки та серце. Як цього досягти? Раніше, коли ти не мав статусу, ти ігнорував тих, хто тобі не подобався. Тепер, маючи статус, якщо ти бачиш когось непривабливого або з проблемами, то відчуваєш відповідальність за те, щоб допомогти йому, і тому проводиш більше часу в спілкуванні з ним, намагаючись розв’язати якісь практичні проблеми, які він має. І що ти відчуваєш у своєму серці, роблячи такі речі? Радість і мир. Так само й ти повинен довіряти людям і частіше відкриватися їм, коли опиняєшся в скруті чи зазнаєш невдачі, ділитися своїми проблемами й слабкостями, розповідати, як ти не послухався Бога та як потім вийшов із цього і зміг виконати Божу волю. І який ефект має таке довірливе спілкування? Без сумніву, позитивний. Ніхто не зневажатиме тебе і, можливо, навіть заздритиме твоїй здатності пройти через ці переживання. Дехто завжди думає, що людина, маючи статус, повинна поводитися як чиновник і говорити у певній манері, щоб її сприймали серйозно й поважали. Чи правильний такий спосіб мислення? Якщо ти здатен усвідомити, що такий спосіб мислення є неправильним, тоді ти повинен молитися до Бога й відвернутися від плотських речей. Не задирай носа та не йди дорогою лицемірства. Щойно в тебе з’являється така думка, ти повинен боротися з нею, шукаючи істину. Якщо ти не шукатимеш істину, ця думка, ця точка зору набуде форми і вкорениться у твоєму серці. Як наслідок, воно домінуватиме над тобою, і ти маскуватимешся і створювати свій образ до такої міри, що ніхто не зможе побачити тебе крізь нього або зрозуміти твої думки. Ти розмовлятимеш із іншими ніби через маску, яка приховує від них твоє справжнє серце. Ти повинен навчитися дозволяти іншим бачити твоє серце, навчитися відкривати його для інших і зближуватися з ними. Ти повинен зректися бажань плоті й поводитися згідно з Божими вимогами. Тоді твоє серце пізнає мир і щастя» (Слово, т. 3. Промови Христа останніх днів. Як подолати спокуси та пута статусу). Божі слова допомогли мені усвідомити, що аби скинути із себе кайдани репутації й статусу, я мусила навчитися відмовлятися від потягу до статусу у своєму серці. Насправді, який би обов’язок я не виконувала, або який би статус у мене не був, я досі мала глибоке розбещення від сатани та багато вад і недоліків. Це було цілком нормально – те, що людина стає керівником і має статус, не означає, що вона раптом стає кращою за всіх інших, здобуває духовний стан, розуміє істину й може усвідомити та розв’язати будь-яку проблему. Мені слід було правильно розуміти саму себе. Пізніше, коли я хотіла захистити свій статус і приховати власні недоліки, я робила прямо протилежне: я відкривалася й виявляла свою справжню сутність перед усіма без удавання, дозволяючи своїм братам і сестрам побачити мій справжній духовний стан. Коли я стикалася з проблемою, яку не могла розв’язати, я правдиво визнавала, що не розумію її, і ми разом із братами й сестрами шукали істину, доповнюючи сильні та слабкі сторони одне одного. Практикуючи в такий спосіб, я почувалася набагато вільнішою та спокійнішою, а мій обов’язок уже не здавався мені таким виснажливим.
Однак і далі траплялися випадки, коли мені не вдавалося втілювати істину в життя. Одного разу Ван Лінь прийшла на зібрання раніше за мене. Я подумала: «Вона вже знає про мої вади й недоліки після мого останнього спілкування, коли я обговорювала лише доктринальні знання. Якщо мені знову не вдасться розв’язати проблеми моїх братів і сестер, то її думка про мене точно стане ще гіршою. Що залишиться від моєї гідності?» Ця думка дещо стривожила мене, і я відчула, що мені буде дуже тяжко проводити зібрання разом із нею. Я сказала Ван Лінь: «Якщо в тебе є якісь інші обов’язки, ти можеш іти, а я сама впораюся з проведенням цього зібрання». Вона пішла, нічого не відповівши. На мій подив, через кілька днів вона сказала мені: «Того дня я спершу планувала обговорити наприкінці зібрання деякі проблеми та відхилення в роботі, але щойно я прибула на місце зібрання, ти сказала, що я там не потрібна. Я обміркувала це й вирішила, що мушу звернути твою увагу на деякі твої проблеми. Це піде на користь і тобі, і роботі церкви». Вона сказала, що я захищала свій статус і свою гідність у всьому, що робила, завжди приховуючи свої недоліки й маскуючись, і що я не змогла долучитися до жодної реальної співпраці зі своїми братами й сестрами. Мені буде важко здобути роботу Святого Духа й досягти будь-яких результатів у своїй роботі, враховуючи мій неправильний намір у виконанні свого обов’язку. Коментарі Ван Лінь змусили мене зашарітися від зніяковіння. Мені було соромно за себе, і я почувалася дійсно жахливо. Всі її слова були правдою: моя робота полягала в підтримці церкви, але оскільки я хвилювалася, що буду викрита та зганьблена, я знайшла привід відправити її подалі, коли вона хотіла працювати зі мною, щоб якомога швидше визначити та розв’язати проблеми. Вона знала роботу церкви краще за мене, тож як я мала досягти хороших результатів, не співпрацюючи з нею у виконанні наших обов’язків? Ван Лінь не тільки зрозуміла, що я не маю реальності істини та не в змозі розв’язувати проблеми, але й також виявила, наскільки я одержима статусом і репутацією. У той час я почувалася абсолютно приниженою. Посеред своїх страждань я постала перед Богом у молитві: «Любий Боже! Сьогодні Ван Лінь указала на мої проблеми та недоліки. Я мушу винести урок із цієї ситуації, і тому я благаю Тебе направити мене, щоб я краще себе зрозуміла, змогла виправити свій зіпсований характер і зазнати справжнього перетворення». Після молитви я натрапила на уривок із Божих слів, який розкрив мій тодішній стан. Всемогутній Бог говорить: «Чи можуть створені істоти досягти всемогутності? Чи можуть вони досягти досконалості та бездоганності? Чи можуть вони досягти майстерності в усьому, зрозуміти все, бачити все наскрізь і бути на все здатними? Ні, не можуть. Однак у людях є розбещені характери та фатальна слабкість: щойно люди опановують якусь навичку чи професію, то починають думати, що вони здібні, що мають статус і цінність, що вони професіонали. Якими б невинятковими вони не були, усі вони хочуть подати себе як якусь відому чи виняткову особу, зробити із себе якусь незначну знаменитість і домогтися того, щоб інші люди вважали їх досконалими й бездоганними, позбавленими жодної вади; вони хочуть стати в чужих очах відомими, впливовими, могутніми або якимись великими діячами, здатними на все та спроможними зробити що завгодно. Людям здається, що коли вони звернуться по допомогу до інших, то виглядатимуть нездібними, слабкими, неповноцінними, а інші дивитимуться на них зверхньо. Тому люди постійно хочуть щось із себе вдавати. … Що це за характер? Пиха таких людей не має меж, вони втратили всякий розум. Вони не хочуть бути такими, як усі, – звичайними людьми, нормальними людьми, – а хочуть бути надлюдьми, винятковими особами, якимись крутеликами. Це така величезна проблема! Що ж до слабкостей, недоліків, невігластва, дурості, браку розуміння в межах нормальної людської сутності, то вони все це загорнуть, не дадуть іншим людям нічого побачити й маскуватимуться далі. … Вони не знають, хто вони самі, і не знають, як жити нормальною людською сутністю. Вони жодного разу не діяли як практичні люди. Якщо ти проводиш свої дні, витаючи в хмарах і роблячи справи абияк, без зв’язку з реальністю, постійно живучи за власною уявою, то це біда. Шлях у житті, який ти обираєш, неправильний. Якщо ти так робиш, то як би ти не вірив у Бога, ти не зрозумієш істину й не зможеш її здобути. Направду кажучи, ти не можеш здобути істину, тому що твоя відправна точка неправильна» (Слово, т. 3. Промови Христа останніх днів. П’ять умов, які необхідно виконати, щоб стати на правильний шлях віри в Бога). Одкровення Божих слів допомогло мені зрозуміти: я постійно інстинктивно маскувалась, прагнучи завоювати захоплення інших, тому що мною керував мій гордовитий характер. Я була всього лише об’єктом творіння, тому ніяк не могла розуміти все й мати повністю чітке бачення кожного питання. Це цілком нормально – стикатися з проблемами та труднощами під час виконання свого обов’язку. Однак, щойно я досягла певного статусу, я почала вважати себе «надзвичайною» й не змогла визнати своє справжнє «я» та подивитися своїм недолікам у вічі. Я завжди намагалася стати кимось величним, важливою людиною, певним зразком досконалості, і тому я маскувалася й прикидалася на кожному кроці, щоб захистити свій імідж і статус в очах своїх братів і сестер. Я була розбещеною й зазнала глибокого впливу таких сатанинських принципів, як «Людина залишає своє ім’я всюди, де б не побувала, так само як гусак кричить усюди, де б не летів» і «Людина живе заради свого лиця, як дерево – заради кори». До якої б групи людей я не належала, я завжди хотіла справити найкраще враження й заслужити захоплення й похвалу кожного, вважаючи, що тільки так я зможу жити з гідністю й характером. Потім, коли мої недоліки та вади були викриті перед усіма, я сильно страждала та знаходила способи приховати та замаскувати ці вади. Яскравим прикладом став цей останній випадок: оскільки я хвилювалася, що Ван Лінь виведе мене на чисту воду, я навмисно відправила її подалі, щоб приховати той факт, що я не розуміла істини. У своєму прагненні захистити свої власні статус і гідність я не надавала анінайменшого значення роботі церкви й не зважала на власний обов’язок. Я була такою егоїстичною й підлою! Я усвідомила, що в церкві досі залишається так багато практичних питань, з якими потрібно розібратися, і якщо я не співпрацюватиму з Ван Лінь, то ті проблеми не будуть розв’язані. Це затримає роботу всієї церкви й нашкодить життю наших братів і сестер. Я жертвувала інтересами церкви, щоб зберегти свій імідж, – хіба я не коїла зло? Бог вимагає, щоб ми жили як нормальні люди, поклонялися Богові й підкорялися Йому, а також практично вели свої справи й виконували обов’язки відповідно до Божих вимог. Однак я у своїй дикій гордості втратила раціональність, якою повинна володіти будь-яка звичайна людина, і завжди прагнула створити собі ідеальний образ, щоб здобути захоплення інших. Я йшла шляхом опору Богові. Якби я не покаялася, то врешті-решт була б вкинута в пекло, щоб понести покарання. Коли я все це усвідомила, мені стало огидно й соромно за себе, і я молилася Богові, бажаючи покаятися й чесно та практично виконувати свій обов’язок як творіння.
Дійшовши такого розуміння, я шукала шлях практики задля вирішення своїх проблем. Я натрапила на два уривки з Божих слів, які звучали так: «В присутності Бога, незалежно від того, як ти маскуєшся, як ховаєшся або що собі вигадуєш, Бог має чітке уявлення про всі твої найщиріші думки й про те, що приховано в твоїх найглибших, найпотаємніших куточках; немає жодної людини, чиї приховані найпотаємніші речі могли б уникнути Божої пильної уваги» (Слово, т. 3. Промови Христа останніх днів. Шість показників зростання життя). «З якою б проблемою ти не зіткнувся, ти маєш шукати істину, щоб вирішити її, і в жодному разі не маскуватися й не лицемірити перед іншими. Будь цілковито відкритим щодо усіх своїх недоліків, своїх вад, своїх хиб, свого розбещеного характеру та спілкуйся про них. Не тримай їх усередині себе. Навчитися розкриватися – це перший крок до входження в життя, і це перша перешкода, яку найважче подолати. Коли ти її подолаєш, увійти в істину буде легко. Що означає цей крок? Він означає, що ти відкриваєш своє серце й показуєш усе, що в тебе є, добре чи погане, позитивне чи негативне; ти оголюєш справжнього себе перед іншими й перед Богом; ти нічого не ховаєш від Бога, нічого не приховуєш, нічого не маскуєш, будучи вільним від обману й хитрості, а також однаково відкритим і чесним з іншими людьми. У такий спосіб ти живеш у світлі, і не тільки Бог тебе уважно досліджуватиме, а й інші люди також зможуть бачити, що ти дієш принципово та з певним ступенем прозорості. Тобі не потрібно використовувати будь-які методи задля захисту своєї репутації, іміджу та статусу, а також не потрібно приховувати чи маскувати свої помилки. Тобі не потрібно докладати цих марних зусиль. Якщо ти зможеш відпустити це, ти будеш дуже розслабленим, ти житимеш без кайданів або болю, і ти житимеш цілковито у світлі» (Слово, т. 3. Промови Христа останніх днів. Частина третя). Бог досліджує серце й розум людини; що стосується мого зіпсованого характеру, моїх намірів і скверни, Бог знав про кожен їхній аспект. Як би я не маскувалася й не лицемірила, мій порочний характер нікуди не зник, мій духовний стан залишався незмінним, і я й далі не розуміла істини й не володіла реальністю істини. Насправді не тільки Бог виявив мою спробу замаскуватися, але будь-яка сестра чи брат, які розуміли істину, також могли розгледіти моє лицемірство. Мої зусилля, спрямовані на те, щоб видати себе за досконалу людину, були просто формою самообману й самозваблення. Тільки тоді я нарешті зрозуміла, що прикидатися й маскуватися заради статусу й гідності було безглуздим заняттям, і що більше я себе прикривала, то більше мене викривали. Це був нерозсудливий спосіб життя. Дійшовши цього розуміння, я свідомо прийняла Боже дослідження, і коли мені хотілося захистити свої статус і гідність, я активно відкривалася й практикувала істину.
За день до того, як я полишила цю церкву, я хотіла запитати одну сестру, чи є в неї ще якісь проблеми або труднощі, які слід обговорити, але я також хвилювалася, що якщо не зможу допомогти розв’язати її проблеми, то виставлю себе дурепою перед нею. Я подумала: «Завтра я однаково поїду звідси; практикуватиму істину вже наступного разу». Саме тоді мені на думку спав уривок із Божих слів: «Якщо, коли тебе спіткають якісь особливі труднощі або ти стикаєшся з певними середовищами, ти завжди уникаєш їх або тікаєш від них, відчайдушно намагаєшся відкинути й позбутися їх; якщо ти не хочеш віддати себе на милість Божих улаштувань, не бажаєш підкорятися Його влаштуванням і розпорядженням, і не хочеш дозволити істині керувати тобою; якщо ти завжди хочеш бути головним і контролювати все, що стосується тебе, відповідно до свого сатанинського характеру, то це призведе до того, що рано чи пізно Бог неодмінно відсторонить тебе або віддасть сатані. Якщо люди розуміють це питання, вони мусять швидко повернути назад і йти своєю дорогою в житті згідно з правильним шляхом, якого вимагає Бог. Це правильний шлях, а коли він правильний, це означає, що напрямок правильний» (Слово, т. 3. Промови Христа останніх днів. Частина третя). Божі слова допомогли мені усвідомити, що хоча запитання про те, чи є в моєї сестри якісь проблеми чи труднощі, здавалося незначним, воно все-таки було нагодою відмовитися від мого прагнення до статусу та гідності й практикувати істину. Якби я продовжила маскуватися й лицемірити, щоб обманювати інших і захищати свої статус і гідність, то я ніколи не змогла б звільнитися від кайданів і обмежень свого зіпсованого характеру. Я більше не могла потурати своїм бажанням – я мусила практикувати істину й утілювати в життя подобу людської сутності, щоб посоромити сатану. Отже, перш ніж піти, я проявила ініціативу й перша запитала свою сестру, чи є в неї якісь проблеми чи труднощі. Якби я відчула, що розумію її ситуацію, я б запропонувала спілкування, а якби в мене не було відповіді, я б сказала: «Я не знаю, як розв’язати цю проблему, пошукаймо відповідь разом». Практикуючи в такий спосіб, я почувалася емоційно стабільною та спокійною.
Завдяки цьому досвіду я багато чому навчилася. Якби я не пішла до тієї церкви задля виконання свого обов’язку й зрештою мене не викрили в цій практичній ситуації, тоді я ніколи б не зрозуміла, що маю таку одержимість статусом і що захист свого статусу та гідності – це шлях протистояння Богові. Суд і одкровення Божих слів допомогли мені звільнитися від кайданів статусу й гідності й перестати маскуватися. Подяка Всемогутньому Богові за те, що Він спас мене!
