3. Пробудження від прагнення благословень
У 1994 році моя мама повірила в Господа Ісуса. За три місяці вона вилікувалася від ішемічної хвороби серця, і в цьому я побачила Божу всемогутність та Його благословення. Я думала, що якщо я щиро віритиму в Бога, Він захищатиме нашу сім’ю і берегтиме нас від хвороб та лиха. Саме так я, слідом за мамою, повірила в Господа. Відтоді я активно відвідувала зібрання, а також бачила Господні благословення в діловій діяльності; я була безмежно вдячна.
Першого червня 2002 року я почула Євангеліє про прихід Господа Ісуса й дізналася, що Бог повернувся у плоті, щоб виконати роботу спасіння людей востаннє. Я подумала, що я така благословенна, і що маю вхопитися за цю останню можливість і старанно виконувати свій обов’язок. Того ж листопада я покинула свій бізнес із продажу пиломатеріалів і присвятила весь свій час виконанню обов’язку. Я думала: «Якщо я щиро вірю в Бога, якщо я тружуся й присвячую себе Йому, Він благословить мене й подбає, щоб усе було добре». Тому я з ранку до ночі працювала в церкві, завжди з радістю, і ніколи не втомлювалася. У 2012 році я привела свого сина до Божого дому. Після цього ми із сином разом виконували обов’язок у церкві. Я думала: усі ці роки ми з сином зреклися всього й витрачали весь свій час, присвячуючи себе Богові; ми неодмінно отримаємо Божий захист і благословення. Але саме тоді, коли я завзято присвячувала себе Богові в очікуванні ще більших благословень, один раптовий випадок розбив мої мрії про них.
17 жовтня 2020 року, трохи після шостої вечора, мені зателефонував син. Пригніченим голосом він сказав: «Мамо, я захворів, приїжджай швидше!». Тоді я не дуже повірила й відповіла: «Коли я бачила тебе вдень, ти мав нормальний вигляд; минуло лише кілька годин, як ти міг раптом захворіти?». Син нетерпляче сказав: «Мамо, це дуже серйозна хвороба! Приїжджай негайно!». Я поспіхом спіймала таксі й поїхала до нього. Щойно я зайшла до кімнати, син сказав: «Мамо, я не можу встати. Я не відчуваю нижньої частини тіла». Я побачила свого сина, який не міг поворухнутися, і в мене в голові стало зовсім порожньо. Молодий брат, що був поруч, квапливо сказав: «Треба негайно везти його до лікарні!». Тоді я отямилася, – ми з молодим братом підхопили сина й уже збиралися спускатися сходами, але його ноги були як вата, і він не міг ступити й кроку. Ми нічого не могли вдіяти, тож викликали швидку, і його відвезли до лікарні. Лікар сказав: «Ці симптоми вказують на синдром Гієна-Барре, але цю хворобу нелегко вилікувати. Нещодавно одній медсестрі з нашої лікарні поставили такий самий діагноз. Вона витратила шістдесят чи сімдесят тисяч юанів, але так і не вилікувалась, – вона все одно померла». Ці слова стали для мене справжнім шоком, і мої ноги вмить підкосилися. Я страшенно тривожилася, думаючи: «Як мій син міг раптом підхопити таку жахливу хворобу? Ми із сином залишили дім і приїхали сюди виконувати свої обов’язки. Як таке могло статися? Чому Бог нас не захистив?». Я не наважувалася повірити в те, що сталося. Лікар сказав нам негайно їхати до обласної лікарні, оскільки там більше шансів вилікувати хворобу. У моєму серці промайнув промінь надії. Але коли я повернулася до палати й побачила сина, який там лежав, моє серце стиснулося. У мене зараз було лише двадцять тисяч юанів, – цього не вистачало, щоб його вилікувати! Я не могла не дорікати Богу: я стільки років виконувала свій обов’язок далеко від дому. Я ніколи не відмовляла в жодному обов’язку, який мені доручала церква. Я так присвячувала себе; як Бог міг дозволити, щоб таке сталося з моїм сином? Я лежала в ліжку, крутилася туди-сюди й не могла заснути. У моїй голові безперестанку крутилися думки: «Бог же не дасть моєму синові померти, правда? Може, це випробування від Бога, і Він перевіряє нашу віру? Можливо, коли зійде сонце, із сином усе буде добре?». Я не стулила очей усю ніч, у голові роїлися думки, а наступного дня я швидко передала виконання свого обов’язку й повезла сина до обласної лікарні. Оглянувши сина, черговий лікар сказав: «На перший погляд, симптоми схожі на синдром Гієна-Барре, але нам треба дочекатися остаточного діагнозу завтра, щоб почати лікування медикаментами. Будьте дуже уважні цієї ночі: якщо в нього перехопить подих, він може легко померти». Почувши це, я просто остовпіла. Невже мій син і справді не зможе уникнути смерті? Я страшенно боялася, що він не переживе цю ніч. Що більше я думала, то страшніше мені ставало, тож я поспішно подумки помолилася Богові: «Боже! Будь ласка, врятуй мого сина. Ти всемогутній, і якщо Ти простягнеш руку допомоги, він не помре. Боже, я більше нічого в Тебе не проситиму. Єдине, про що я прошу – захисти мого сина й дозволь йому жити…». Після молитви на серці стало трохи спокійніше. Тієї ночі я без упину молилася Богові й не зводила очей із сина. Щоразу, коли я чула, як він важко дихає, я одразу його будила. Я боялася, що він задихнеться. На третій ранок моєму синові поставили діагноз – гострий поперечний мієліт. Головний лікар сказав: «Якщо він не помре, то цілком може залишитися паралізованим або впасти у вегетативний стан». Від цих слів я була на межі нервового зриву. Я подумала: «Якщо він лишиться паралізованим або лежатиме як овоч, хіба решта його життя не буде зруйнована?». Потім призначений лікар повідомив, що використання гормональних препаратів дуже ризиковане, і попросив мене підписати згоду на лікування. У той момент у мене аж руки тремтіли. Я боялася, що якщо підпишу, то від ліків залишаться важкі наслідки, і подальше життя мого сина буде зруйноване. Але не підписати означало відмовитися від лікування й просто чекати його смерті. Тоді я трохи вагалася, але подумала: «Бог всемогутній, і всі справи в Його руках, зокрема й хвороба мого сина. Мені слід заспокоїтися й довірити все це Богові». Тож я підписала документ. Після того, як синові дали гормональні препарати, на другий день до його ніг повернулася якась чутливість, а на третій день він уже міг трохи поворухнутися. Мене переповнювали емоції, і я безперестану подумки дякувала Богові. Та я аж ніяк не очікувала, що вранці четвертого дня, коли я подаватиму синові телефон, його рука раптом знесилиться, і телефон з глухим стукотом впаде на ліжко. Я завмерла, коли це побачила: що відбувається? Чому раптом стало гірше? Я поспішно покликала лікаря, і він сказав: «Стан вашого сина погіршується. Якщо так піде й далі, він цілком може впасти у вегетативний стан. Ви повинні бути до цього готові». Від цих слів у мене в голові наче бомба вибухнула. Я подумала: «Якщо він лежатиме як овоч, хіба це не те саме, що смерть?». Мене охопив жах, і я поспішила подумки помолитися Богові: «Боже, мій син ще такий молодий. Ці кілька років він постійно виконував свій обов’язок у церкві. Прошу, захисти його. Я віддаю свого сина в Твої руки, – Тобі вирішувати, житиме він чи помре».
Згодом загроза життю мого сина минула, і вірус був під контролем. Я побачила надію і зі сльозами на очах подякувала Богові в молитві. Після того, як ця ситуація тривала пів місяця, лікар порадив нам перевестися до реабілітаційного центру, щоб відновити функції його тіла. Коли ми приїхали до реабілітаційного центру, лікар сказав: «Найкращий час для відновлення після цієї хвороби – перші три місяці. Зважаючи на тяжкість хвороби вашого сина, ймовірність того, що він зможе знову стояти, низька. Якщо він не зможе встати протягом наступних трьох місяців, він ніколи більше не зможе стояти». Одного дня я супроводжувала сина на реабілітаційному тренуванні й побачила, як він паралізований лежить на ліжку із тривожним виразом обличчя, мені стало ще гірше на душі. Я подумала: «Я вірила в Бога з такою радістю, і моєю єдиною надією було те, що Він зможе зберегти мене й мого сина в безпеці. Я ніколи не думала, що мій син раптом зляже й не зможе рухатися, а тепер навіть невідомо, чи зможе він знову стояти. Коли ж це все закінчиться?». Я згадала те, що мені казала одна сестра: «Те, що твій син раптово переніс таку серйозну хворобу, – не випадковість. Іноді Бог використовує певні обставини, щоб очистити розбещений характер усередині нас». Я задумалася, яким саме може бути Божий намір, узяла телефон і прочитала уривок із Божих слів: «Так багато вірить у Мене тільки для того, щоб Я їх зцілив. Так багато вірить у Мене тільки для того, щоб Я Своєю силою вигнав із їхніх тіл нечистих духів, і так багато вірить у Мене, просто щоб отримати від Мене мир і радість. Так багато вірить у Мене тільки для того, щоб вимагати від Мене більшого матеріального багатства. Так багато вірить у Мене лише для того, щоб провести це життя в мирі та бути в безпеці та неушкодженими в наступному житті. Так багато вірить у Мене, щоб уникнути пекельних страждань і отримати небесні благословення. Так багато вірить у Мене тільки задля тимчасового комфорту, однак не прагне нічого здобути в наступному житті. Коли Я наділяю людей Своїм гнівом і забираю в них усю радість і мир, які вони колись мали, вони починають сумніватися. Коли Я наділяю людей пекельними стражданнями й забираю назад небесні благословення, вони впадають у лють. Коли люди просять Мене зцілити їх, а Я на них не зважаю і відчуваю до них огиду, вони йдуть від Мене, щоб натомість шукати шлях лихого знахарства та чаклунства. Коли Я забираю все, чого люди від Мене вимагали, усі вони зникають без сліду. Тож Я кажу, що люди в Мене вірять, бо Моя благодать занадто рясна і бо можна здобути занадто багато вигод» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Що ти знаєш про віру?). Кожне Боже слово відлунювало в моєму серці. Він викрив, що погляди людей на віру в Бога неправильні, що всі вони мають власні наміри й цілі. Вони висувають вимоги й прохання до Бога, щоб отримати від Нього благодать і вигоди. Я була саме такою людиною. Від самого початку я бачила, що після того, як моя мама повірила в Господа, її важка ішемічна хвороба серця була вилікувана. Лише побачивши Божі благословення на власні очі, я почала вірити в Бога, зрікатися всього й присвячувати себе Йому. Я також хотіла, щоб Бог захистив мене, беріг і піклувався, щоб усе йшло добре. Незалежно від того, чи це була хвороба, лихо чи будь-які труднощі, з якими я стикалася, я завжди волала до Бога по допомогу. Я ставилася до Бога як до прихистку. Коли я прийняла Божу роботу останніх днів, я ще більше хотіла трудитися й присвячувати себе Йому, думаючи, що якщо я так прагнутиму, то неодмінно отримаю від Бога ще більші благословення. Але коли мій син серйозно захворів і опинився перед загрозою паралічу чи навіть смерті, я не могла це приняти. Я нарікала на Бога, сперечалася з Ним і зводила з Ним рахунки. Я підраховувала, скільки всього я присвятила в минулому, і використовувала це як ресурс, щоб вимагати від Бога вилікувати хворобу мого сина, сприймаючи як належне, що Він це зробить. Я була такою ж, як ті релігійні люди, що вважали себе немовлятами в Божих руках, – я вважала Бога таким Богом, який відповідає на кожне прохання людей і лише дарує їм благодать і благословення. Що б я від Нього не вимагала, Він мав мене задовольнити. Хоча я йшла за Всемогутнім Богом, хіба мій підхід до віри не був таким самим, як у тих релігійних людей? Це як у період Благодаті, коли Господь Ісус нагодував ті п’ять тисяч людей п’ятьма хлібинами й двома рибинами. Ці люди хотіли лише отримувати вигоди від Бога. Вони не знали Бога й ніколи не цікавилися істинами, які Він висловлював, чи роботою, яку Він виконував. Бог лише задовольняв їхні плотські потреби й більше їм не проповідував. Те, що Бог робить в останні дні, – це не робота зцілення хворих і вигнання демонів, а радше висловлення істин для того, щоб судити й очищати людей, аби вони позбулися своєї розбещеності й здобули Боже спасіння. А я вірила в Бога всі ці роки лише для того, щоб отримувати благословення й вигоди. Таке прагнення йшло врозріз із Божою роботою, тож як я могла спастися? У цей час я зрозуміла, що хвороба мого сина була дозволена Богом, що вона мала на меті допомогти мені шукати істину та входити в неї. Проте я не розуміла Божої роботи й не шукала Божого наміру, щоб здобути істину, а лише хотіла, щоб Він захистив і благословив мого сина, аби якнайшвидше вилікувати його хворобу. Я була такою ж, як ті релігійні люди, що шукали того, щоб насититися з хлібів: хіба я не поводилася як маловірка? Я більше не могла нерозумно висувати вимоги Богові. Хоч би як розвивався стан мого сина, я була готова коритися Божій роботі й переживати її.
Надалі моєму синові доводилося виконувати шість видів реабілітаційних вправ щодня. Щоразу, закінчивши одну, він рясно пітнів. Приблизно через пів місяця до його рук і ніг повернулася чутливість. Я побачила світло в кінці тунелю і щодня чекала на диво, сподіваючись, що одного разу мій син знову стане на ноги. Але все склалося не так, як я уявляла. Одного дня я супроводжувала сина на тренуванні, і він випорожнився в штани. Тоді бачити таку картину було вкрай боляче. Хоча життю мого сина більше нічого не загрожувало, він усе ще щодня носив сечоприймач і підгузок. Жити так було занадто боляче! Моєму синові було трохи більше за тридцять, він був ще такий молодий, – як він зможе жити так у майбутньому? На серці в мене була зневіра, тож я постала перед Богом і подумки помолилася Йому: «Боже! Якщо мій син не зможе про себе подбати, як він житиме далі? Боже, я вірю в Твою силу. Якщо мій син знову стане на ноги, я обов’язково працюватиму старанніше й сумлінно виконуватиму свій обов’язок». Але потім я зрозуміла, що така молитва не відповідає Божому наміру, тож я порозмірковувала над собою. Я ж казала, що готова підкоритися Божим влаштуванням і впорядкуванням, то чому я знову висунула вимогу Богові? У цей час я згадала один уривок із Божих слів, тож я знайшла його й прочитала. Бог говорить: «Ви прагнете, щоб Бог тішився вами, але ви далекі від Бога. У чому тут справа? Ви приймаєте тільки Його слова, але не Його обтинання, і тим більше ви не здатні прийняти будь-який Його устрій, мати повну віру в Нього. У чому ж тоді справа? Зрештою, ваша віра – це порожня шкаралупа, з якої ніколи не з’явиться пташеня. Бо ваша віра не принесла вам істини й не дала вам життя, але натомість дала вам оманливе почуття забезпеченості та надії. Саме це почуття забезпеченості та надії є вашою метою у вірі в Бога, а не істина й життя. Тому Я кажу, що шлях вашої віри в Бога був нічим іншим, як спробою заслужити прихильність Бога в спосіб, який є раболіпним і безсоромним, і жодним чином не може вважатися істинною вірою. Як може пташеня народитися від такої віри? Іншими словами, чого може досягти така віра? Мета вашої віри в Бога – використовувати Його для досягнення своїх власних цілей. Чи це не є ще одним подальшим фактом вашої образи характеру Бога?» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Як справді пізнати Бога на землі). Прочитавши Божі слова, я відчула, як мої щоки палають. Через ці слова я відчула, ніби Бог судить мене віч-на-віч. Коли лікар сказав, що хворобу мого сина навряд чи вдасться вилікувати, я поклала всі свої надії на Бога, кажучи приємні слова, щоб вислужитися перед Ним і підлеститися до Нього. Коли Бог захистив мого сина й повернув його з межі смерті, я радісно дякувала Йому. Коли мій син чіплявся за життя, але потім зіткнувся з паралічем або вегетативним станом, я знову вимагала від Бога, щоб Він не дав моєму синові стати овочем, навіть жадібно просила Бога: якщо Він дозволить моєму синові самому дбати про себе, я неодмінно буду старанно виконувати свій обов’язок, щоб віддячити за Його любов. Я побачила, що я безсоромно підлещувалася до Бога лише заради досягнення власних цілей. Я була такою ницою! Я думала про Бога так само, як про розбещене людство, вважаючи, що Йому подобаються лестощі. Я думала, що варто мені сказати кілька приємних слів, як Бог зрадіє, дасть мені вигоди, і мій син одужає. Бог святий і вірний. Він бажає, щоб люди поклонялися Йому, керуючись серцем і чесністю, щоб ставилися до Нього зі щирим серцем. А я натомість лестила Богу й підлещувалася до Нього заради власних цілей. Це те, до чого Бог відчуває відразу. Цього разу я на власному досвіді відчула Божі кропіткі наміри. Якби Він не влаштував такі обставини, я б ніколи не зрозуміла, що всі ці роки вірила лише заради безпеки й благословень. Навіть якби я так вірила все життя, я б ніколи не здобула істину й життя. Для мене ці обставини стали величезним спасінням і проявом милосердя. Усвідомивши це, я плакала від почуття провини й докору сумління. Я шкодувала, що так сильно бунтувала проти Бога, підлещувалася до Нього й використовувала Його, – я не ставилася до Нього як до Бога. Проте Бог не відплатив мені згідно моїх учинків, а Своїми словами спрямував мене до розуміння Його наміру. Тоді мені стало ще соромніше від того, що я отримала Божу любов і спасіння. Я мовчки помолилася Богові: «Боже, незалежно від того, чи зможе мій син сам про себе дбати, я готова коритися, шукати істину, переживати Твої слова та роботу й винести урок із цих обставин».
Одного дня, супроводжуючи сина на тренуванні, я мимоволі почала згадувати свій шлях віри в Бога: коли моя мама вилікувалася від важкої ішемічної хвороби серця, я почала вимагати від Господа благословень. У бізнесі я також сподівалася, що Господь зробить так, аби все йшло гладко. Прийнявши цей етап Божої роботи, я від дечого зреклася й дещо присвятила себе, але все одно лише для того, щоб вимагати від Нього благодаті й благословень. Потім я згадала уривок із Божих слів: «Характер людини став украйзлостивим, її розум украй занімів, її совість, повністю розтоптана лукавим, давно вже перестала бути первісною людською совістю. Людина не лише невдячна втіленому Богу за те, що Він дарував людству стільки життя та благодаті, але навіть відчуває відразу до Бога через істину, яку Він їй дарує; оскільки людина не зацікавлена в істині, вона відчуває відразу до Бога. Людина не лише не здатна віддати своє життя за втіленого Бога, але натомість намагається витягнути з Нього послуги й вимагає відплати, яка в десятки разів перевищує те, що людина віддала Богу. Ось якими є совість і розум людини, але вона все ж думає, що в цьому немає нічого страшного, досі вірячи, що вона занадто багато присвятила Богу, і що Бог дарував їй занадто мало. Є люди, які, давши Мені кухоль води, простягають руку та вимагають, щоб Я заплатив їм за два кухлі молока, або, давши мені кімнату на одну ніч, вимагають, щоб я заплатив у багато разів більше. Із такою людськістю і з такою совістю як ви можете й далі бажати здобути життя? Які ж ви мерзенні негідники! Через таку людськість та таку совість в людині втілений Бог змушений поневірятися по землі, не маючи для Себе притулку. Не кажучи вже про те, що втілений Бог виконав так багато роботи, навіть якби Він узагалі не виконував жодної роботи, тим, хто справді володіє совістю та людськістю, слід поклонятися Йому та служити Йому всім серцем. Ось що слід робити тим, хто має здоровий розум, і це людський обов’язок. Більшість людей говорить навіть про якісь умови їхнього служіння Богові. Їм байдуже, Бог Він чи людина, вони говорять лише про свої власні умови та прагнуть лише задоволення власних бажань. Коли ви готуєте для Мене, ви вимагаєте платні за службу; коли ви біжите для Мене, ви просите платні за біг; коли ви працюєте для Мене, ви вимагаєте платні за працю; коли ви перете Мою одежу, ви вимагаєте платні за прання; коли забезпечуєте церкву потрібним, ви вимагаєте відшкодування витрат; коли звертаєтеся зі словом, ви вимагаєте платні за виступ; коли роздаєте книги, ви вимагаєте платні за розповсюдження матеріалів; а коли пишете, вимагаєте платні за авторство. Ті, кого Я обітнув, навіть вимагають від Мене відплати, а ті, кого Я відправив додому, вимагають відшкодування за збитки, заподіяні їхньому імені; ті, хто не в шлюбі, вимагають приданого або відшкодувань за втрачену молодість; ті, хто зарізав курку, вимагають, щоб їм було заплачено, немов м’ясникові; хто смажить їжу, вимагають платні за смаження, а хто готує суп, теж вимагають за це платні… Ось ваша висока і могутня людськість, ось дії, продиктовані вашим теплим сумлінням. Де ваш розум? Де ваша людськість? Я вам скажу! Якщо ви так продовжуватимете далі, то Я перестану серед вас працювати. Я не буду працювати серед зграї звірів у людському вбранні, Я так не страждатиму за таке збіговисько людей, які під личиною своїх гарних облич приховують здичавілі серця, Я не буду терпіти за таку зграю тварин, які не мають анінайменшої можливості спасіння. День, коли Я відвернуся від вас – це день, коли ви помрете, це день, коли зійде на вас пітьма, і день, коли світло вас покине. Я вам скажу! Я ніколи не буду доброзичливим до такого збіговиська, як ви – до групи, нижчої навіть за тварин! Моїм словам і діям є межі, і з такою людськістю та совістю, як у вас, Я не виконуватиму більше роботи, бо ви занадто позбавлені совісті, ви завдали Мені забагато болю, а ваша мерзенна поведінка викликає у Мене завелику огиду. Такі люди, які позбавлені людськості та совісті, ніколи не матимуть шансу на спасіння, Я ніколи не спас би таких безсердечних і невдячних людей» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Залишатися без змін у характері – значить бути у ворожнечі з Богом). Раніше, коли я читала цей уривок Божих слів, то ніколи не приміряла його на себе й навіть зневажала таких людей. Я думала: люди, які висувають вимоги Богові й зводять із Ним рахунки, певно, зовсім не мають людськості! Але сьогодні від цих слів мої щоки запалали. Я ніби отримала ляпаса, – це було так принизливо. Хіба я не була саме такою людиною? Повіривши в Бога, я вважала, що Він берегтиме мою сім’ю від лиха. Я зреклася всього, щоб здобути більші благословення. Який би обов’язок я не виконувала, я робила це охоче, вважаючи, що якщо я так присвячую себе, Бог просто зобов’язаний дати мені благодать і благословення та задовольнити всі мої вимоги. Я перетворила виконання свого обов’язку створеної істоти на ресурс для вимог до Бога, причому благословення мали в десятки разів перевищувати те, що я віддала. Коли мій син захворів, я підрахувала, скільки всього віддала за ці роки, і вважала, що Бог обов’язково вилікує його. Я також жадібно вимагала, щоб Бог створив диво, аби мій син знову міг стояти й сам про себе дбати. Я думала, що якщо я вірю в Бога, Він зобов’язаний піклуватися про мене й задовольняти всі мої вимоги. А інакше Бог був би неправедним. Ось так я безсоромно тиснула на Бога й зухвало висувала Йому вимоги. Мені справді бракувало людськості та розуму. Я згадала Павла в період Благодаті, який виніс чимало страждань, проповідуючи Євангеліє, але не прагнув істини й не прагнув зміни характеру. Він перетворив страждання, сплату ціни та важку працю на умову й своєрідний ресурс для входження в Царство Небесне та вимагав від Бога вінця праведності. Він казав: «Я змагався добрим змагом, свій біг закінчив, віру зберіг. Наостанку мені призначається вінок праведности» (2 Тимофію 4:7–8). Павло вважав, що якщо Бог не дасть йому цього вінця, то Бог неправедний. Він відкрито обурювався проти Бога, і в результаті образив Божий характер і був покараний. Хіба шлях, яким ішла я, не був точнісінько таким, як у Павла? Це був шлях не прагнення істини чи зміни характеру, а лише прагнення здобути від Бога благодать і благословення. Я побачила, що використовувала свої роки зречення, присвячення й важкої праці, а також те, що мій син пожертвував своєю молодістю й відмовився від шлюбу після того, як повірив у Бога, щоб виконувати обов’язок, як ресурс для того, щоб тиснути на Бога. Коли Бог не задовольняв моїх бажань, я ставила Його під сумнів, ставилася до Нього вороже й обурювалася проти Нього. Я була справді безсоромною! Що більше я розмірковувала, то більше усвідомлювала, що моя поведінка образила Божий характер і викликала Його лють. Мені стало страшно: якщо я не покаюся, то неодмінно зазнаю Божого покарання, як і Павло. Я поспішно помолилася Богові й покаялася: «Боже, усі ці роки я не поклонялася Тобі щиро. Я завжди ставилася до Тебе як до інструмента, яким можна скористатися, і просила Тебе задовольнити моє бажання благословень. Я справді така ница! Боже! Я готова покаятися перед Тобою. Незалежно від того, чи мій син житиме, чи помре, чи залишиться паралізованим, я більше не буду нарікати на Тебе. Я готова підкоритися всім обставинам, які Ти влаштовуєш, і діяти як створена істота з розумом і людськістю, щоб віддячити за Твою любов і втішити Твоє серце!».
Після цього я сказала синові: «Давай змінимо своє ставлення й будемо приймати все так, як воно є. Ми не можемо вимагати від Бога вилікувати твою хворобу, тому давай засвоїмо урок покори. Навіть якщо ти залишишся паралізованим і ніколи більше не зможеш стояти, ми не повинні нарікати». Він відповів: «Ти маєш рацію. Коли людина народжується й коли помирає – усе в Божих руках. Він уже визначив це, – я готовий підкоритися Йому!». Після цього ми з сином більше не відчували такого болю, і я більше не вимагала від Бога, щоб Він якнайшвидше зцілив мого сина. Ми переживали все так, як воно відбувалося. Несподівано, незабаром після цього, стан мого сина почав покращуватися з кожним днем. Якось син завжди їздив туди-сюди коридором на інвалідному візку. Я тоді трохи хотіла спати, тож зайшла в палату трохи відпочити. Тільки-но я прилягла, як почула чийсь гучний крик з коридору: «Подивіться, цей чоловік щойно встав!». Почувши цей крик, я відчинила двері, визирнула й побачила, що це встав мій син. Усе було як уві сні – я не могла повірити своїм очам. У серці я без упину повторювала: «Боже! Дякую Тобі, Боже! Я славлю Тебе! Мій син може стояти завдяки Твоїй силі. Це Твоє діяння!». Поступово мій син зміг контролювати сечовипускання та випорожнення, і навіть міг сам їздити до вбиральні на інвалідному візку. Одного дня родич іншого пацієнта заздрісно сказав мені: «У моєї дитини й вашого сина однакова хвороба. Ми витратили понад мільйон юанів, але він досі не встав!». Я подумала: «Те, що мій син сьогодні може стояти – це Боже діяння, і лише Бог має таку силу!». Хтось інший також сказав: «Ваша дитина справді одна на мільйон, якщо змогла так відновитися після цієї хвороби. Вам дуже пощастило!». Я посміхнулася, кивнула й подумки раз у раз дякувала Богові! Через кілька днів нас виписали з лікарні, і ми повернулися додому.
Я йду за Всемогутнім Богом уже двадцять один рік. Коли я озираюся назад, то розумію, що Бог крок за кроком вів мене через цей процес. Просто я була занадто бунтівничою та ставила додаткові умови у своїй вірі в Бога. Я укладала з Богом угоди, щоб здобути благодать і благословення. Якби Бог не використав хворобу мого сина, щоб викрити мене й розбити мої мрії про благословення, я б так і не усвідомила цього облудного погляду у своїй вірі в Бога. Я побачила, що моя мета віри в Бога була дуже потворною та ницою! Переживши цю роботу від Бога, я відчула, що хвороба мого сина стала для нас величезним спасінням. Божа любов проявляється не лише в благодаті й благословеннях; Його справжня любов криється у хворобах і болю, суді й карі, а також у випробуваннях і переплавці – і все це для того, щоб очистити й змінити мене. Хвороба мого сина також дала мені змогу пережити праведну, прекрасну й добру Божу сутність. Зараз організм мого сина досить добре відновився. Я згадую, як лікар виніс моєму синові смертний вирок, а тепер він не лише може сам про себе дбати, а й допомагає мені з деякою роботою. Про таке я навіть не наважувалася мріяти. Я бачу, що Бог володарює над усім і все влаштовує, що влада над життям і смертю людини перебуває в Його руках, і що Він усім керує. Дякувати Богу за Його спасіння!
