36. Як я подолала пригніченість
Раніше я виконувала в церкві одне завдання. Навантаження було невеликим, усе давалося відносно легко, тож я вважала, що виконувати свій обов’язок у такому режимі – це чудово. Згодом мене обрали кураторкою євангельської роботи. Я бачила, що сестра, з якою я співпрацювала, щодня має відстежувати безліч завдань. Їй доводилося своєчасно проводити бесіди, щоб вирішувати проблеми, стани чи труднощі братів і сестер, щойно вони виникали, зрощувати євангельських працівників, регулярно підбивати підсумки роботи тощо. Її розклад був забитий під зав’язку. Я лише дивилася на це, а вже відчувала моральне виснаження. «Невже й мій обов’язок надалі виглядатиме так само? З такою кількістю дрібних завдань хіба мій мозок не муситиме працювати без упину щодня? До того ж, коли виникатимуть проблеми, мені треба буде шукати істину, щоб швидко їх вирішувати. Але моє життя-входження мілке, і мені бракує істини щодо проповідування Євангелія. Щоб узяти на себе цей обов’язок – навіть не уявляю, скільки доведеться страждати моїй плоті!» Я відчувала сильний тиск, і в мене було мало ентузіазму активно братися за майбутню роботу.
Одного вечора, закінчивши роботу, я відчула внутрішню порожнечу та незрозумілу дратівливість. Думаючи про труднощі та проблеми, з якими доведеться зіткнутися в роботі, я почувалася дуже пригніченою та мала тягар на серці. Я усвідомила, що такий стан неправильний, тому помолилася Богу: «О Боже, моє серце ніяк не може заспокоїтися, я відчуваю пригніченість та роздратування, і мій стан ненормальний. О Боже, прошу, спрямуй мене вийти із цього стану. Амінь!». Після молитви я відкрила книгу з Божими словами й прочитала такий уривок: «Якщо людина постійно шукає фізичного комфорту та щастя, постійно прагне до них і не бажає страждати, то коли вона фізично страждає навіть трішечки або ж дещо більше за інших, коли вона перевантажена роботою хоч трохи більше, ніж зазвичай, вона почувається пригніченою. Це одна з причин пригніченості. Якщо ж людина вважає, що трохи фізичних страждань – це не така вже й велика проблема, і прагне не до фізичного комфорту, а до істини, якщо така людина намагається виконувати свої обов’язки, щоб догодити Богові, то часто вона й не відчуває фізичного страждання. Хай час від часу вона почувається трохи заклопотаною, втомленою чи виснаженою, проте коли вона поспить, їй уже краще, і вона знову береться за роботу. Такі люди концентруються на своїх обов’язках і роботі; вони не бачать у невеликій фізичній втомі суттєвої проблеми. Проте коли в людському мисленні виникає проблема й людина постійно прагне до фізичного комфорту, то щоразу, коли її фізичне тіло зазнає невеликої кривди чи не може отримати задоволення, у людині виникають певні негативні емоції. Чому ж такі люди, що постійно хочуть робити як заманеться, потурати своїй плоті й насолоджуватися життям, часто опиняються в пастці цієї негативної емоції пригніченості, коли вони незадоволені? (Тому що вони прагнуть до комфорту й фізичної насолоди.) У деяких випадках так і є» (Слово, т. 6. Про прагнення до істини. Як прагнути до істини (5)). «А хто вони в суспільстві – люди, які не займаються дорученою їм роботою? Це нероби, дурні, ледарі, хулігани, розбишаки, лобурі – ось такі люди. Вони не бажають опановувати жодних нових навичок і вмінь, не хочуть робити серйозну кар’єру, не збираються шукати роботу, яка б їх прогодувала. У суспільстві вони нероби й лобурі. Вони проникають у церкву, а потім хочуть отримати щось на дурняк, набути свою частку благословень. Вони опортуністи. Ці опортуністи ніколи не хочуть виконувати свої обов’язки. Коли щось іде хоч трохи не так, як їм бажається, вони почуваються пригніченими. Вони хочуть завжди жити вільно, не виконуючи жодної роботи, але при цьому добре їсти й гарно вдягатися, ласувати чим заманеться та спати коли захочеться. Вони впевнені, що коли для них нарешті настане таке життя, воно буде чудовим. Вони не хочуть терпіти навіть найменших тягот і бажають жити в розкошах. Ці люди навіть вважають життя виснажливим; вони зв’язані негативними емоціями. Оскільки вони не можуть чинити як заманеться, то часто відчувають утому й розгубленість. Вони не хочуть ні займатися дорученою їм роботою, ні виконувати належні справи. Вони не хочуть добросовісно виконувати завдання від початку й до кінця, ставлячись до них як до власної професії й обов’язку, як до свого зобов’язання та повинності; вони не хочуть доводити роботу до кінця, досягати бажаних результатів і працювати відповідно до найвищого стандарту. Їхнє мислення завжди було зовсім іншим. Вони просто хочуть діяти поверхово й використовувати свій обов’язок як засіб для заробітку. Коли вони стикаються навіть із невеликим тиском або якимось контролем, коли від них вимагають відповідати трохи вищим стандартам або покладають на них якусь невелику повинність, такі люди відчувають дискомфорт і пригніченість. У них виникають оці негативні емоції, життя здається їм виснажливим, і вони почуваються нещасними» (Слово, т. 6. Про прагнення до істини. Як прагнути до істини (5)). Розмірковуючи над Божими словами, я відчула глибокий смуток і біль. Я побачила, що в Божих очах ті, хто під час виконання свого обов’язку завжди шукає комфорту та впадає в стан пригніченості від найменших страждань є людьми, які нехтують своєю належною роботою, і пристосуванцями, що проникли в дім Божий. Аналізуючи свій стан і те, що я виявляла протягом цього часу, я усвідомила, що є саме тією людиною, яку розвінчав Бог. Я ще навіть не розпочала офіційно виконувати свої завдання, а лише побачила, як багато справ мала сестра, з якою я співпрацювала. Їй доводилося щодня докладати зусиль, міркувати й сушити собі голову, а також розв’язувати стани й проблеми братів і сестер, проводячи бесіди про істину. Мені стало тяжко на душі, бо все це здавалося таким метушливим і виснажливим. Коли я подумала, що мені самій доведеться взяти на себе відповідальність за всі ці деталі, то відчула пригніченість і тягар на серці, і зовсім не хотіла брати на себе цю ношу. Проте я знала, що поширення Євангелія Царства Божого – це Його нагальний намір, і всі, хто має совість і розум та прагне істини, рахуються з Божим наміром, реально терплять страждання, платять ціну й роблять у це свій внесок. Тепер, коли я прийняла цей обов’язок, я мала подумати, як якнайшвидше взятися за цю роботу, зрощувати людей, розв’язувати їхні стани й труднощі, виправляти проблеми та відхилення в роботі тощо. Із цими завданнями я раніше не стикалася, тому мусила поступово в усьому розібратися й увійти в курс справ. Але в мене не було такого позитивного практикування. Натомість я цілими днями переймалася тим, що моїй плоті доведеться страждати ще більше, і через це впала в стан пригніченості. Я справді нехтувала своєю належною роботою! Через ці думки я відчула глибоку провину, тож я постала перед Богом у молитві, просячи Його дати мені відчуття ноші та рішучість витерпіти страждання, щоб я змогла взяти на себе цю роботу.
Спочатку я була досить активною: ознайомлювалася з різними принципами та озброювала себе істиною проповідування Євангелія для вирішення проблем. Хоча було нелегко, але завдяки молитві й покладанню на Бога я змогла дещо здобути, і кожен день здавався досить насиченим. Але через деякий час я виявила, що всіляких дрібних завдань набагато більше, ніж я очікувала. Коли настав час підбивати підсумки роботи, я побачила таку кількість невирішених проблем, що просто схопилася за голову. Наприклад, євангельські працівники не розуміли принципів своїх обов’язків, не знали, як відповідати на запитання потенційних одержувачів Євангелія, у деяких людей були погані стани тощо. Щоб вирішити всі ці проблеми одну за одною через бесіду, доведеться витратити так багато моральних сил! До того ж я майже не мала досвіду, а пошук відповідних принципів для розв’язання цих питань і роздуми над тим, як ефективно відповідати потенційним одержувачам Євангелія, вимагали такої величезної розумової напруги! Я відчувала величезний тиск і, бездумно дивлячись в екран комп’ютера, не могла позбутися думки: «Кожна проблема, що виникатиме в майбутньому, вимагатиме ретельного обдумування та зусиль для її вирішення. Цей обов’язок занадто важкий для мене. Я хочу бути просто на підхваті. Хіба я не можу зосередитися лише на проповідуванні Євангелія та взяти на себе якийсь простіший обов’язок?». У той час щоранку, ледве розплющивши очі, я відчувала, що мене просто завалює роботою, з якою треба впоратися, і навіть уві сні я проводила бесіди, щоб вирішити якісь проблеми. Поступово я відчувала все більше виснаження від свого обов’язку, моє серце було вкрай стомленим, а гнітючі негативні емоції ставали дедалі сильнішими. Щодня я сподівалася, що завдань і проблем поменшає, щоб я не так сильно втомлювалася. Кілька днів поспіль я ходила як у тумані, просто змушуючи себе виконувати свій обов’язок. У серці майже не було відчуття ноші, і я постійно відкладала на потім проблеми, які потребували вирішення. Коли я перевіряла роботу, то не могла виявити жодних недоліків. Мій мозок був наче дерев’яний, а продуктивність праці була вкрай низькою. Навіть молитва та їжа й пиття Божих слів не приносили жодного просвітлення чи світла, і в дусі відчувалася суцільна темрява. Брати й сестри також помітили, що з моїм станом щось не так, і запитували: «Що з твоїм станом останнім часом? Ти постійно сонна й не дуже активна під час бесід на зібраннях». Чути ці слова було ще болючіше, і я дивувалася, як я до такого докотилася. Невже я втратила роботу Святого Духа? Невже Бог відсторонив мене й більше не зважає на мене? Пізніше завдяки шуканню я нарешті почала дещо розуміти свій стан.
Я прочитала такі Божі слова: «Наявність негативних емоцій доводить, що в людини є якась проблема, а коли в тебе проблема, її треба долати. Коли потрібно подолати якусь проблему, для цього завжди є спосіб і шлях: непереборних проблем немає. Усе залежить лише від того, чи можеш ти подивитися в очі проблемі та чи хочеш ти її подолати. Якщо хочеш, то немає настільки складної проблеми, щоб її не можна було подолати. Приходь до Бога, шукай істину в Його словах, і ти зможеш подолати будь-які труднощі. Однак твої пониклість, депресія, зневіра та пригніченість не тільки не допоможуть тобі подолати твої проблеми – навпаки, вони можуть призвести до того, що ці проблеми ставатимуть дедалі серйознішими та дедалі погіршуватимуться. Ви в це вірите? (Так.)» (Слово, т. 6. Про прагнення до істини. Як прагнути до істини (1)). «Наостанок хочу сказати вам: не дозволяй якомусь маленькому почуттю чи простій незначній емоції обплутати тебе на все життя так, щоб це вплинуло на досягнення тобою спасіння та знищило твою надію на спасіння, розумієш? (Так.) Ця твоя емоція не просто негативна: якщо говорити точніше, насправді вона протистоїть Богові й істині. Ти можеш думати, що ця емоція в межах нормальної людської сутності, але в Божих очах це не просто емоційна реакція, а метод протистояння Богові. Це метод, позначений негативними емоціями, які люди використовують для опору Богові, Божим словам та істині. Тому Я сподіваюся, що раз ти хочеш прагнути до істини, то ретельно дослідиш себе й подивишся: чи немає в тебе такого, що ти тримаєшся за ці негативні емоції й уперто, нерозумно опираєшся Богові та змагаєшся з Ним? Якщо це дослідження дало тобі відповідь, якщо ти збагнув її та прийшов до її ясного усвідомлення, то Я прошу тебе спершу відпустити ці емоції. Не плекай їх і не тримайся за них, бо вони знищать тебе, твоє місце призначення та твій шанс і надію прагнути до істини й добитися спасіння» (Слово, т. 6. Про прагнення до істини. Як прагнути до істини (1)). Бог сказав дуже чітко. Негативні емоції можуть здаватися дріб’язком, але вони сильно впливають на прагнення істини та виконання обов’язку людиною. Раніше я думала, що кожен переживає негативні емоції, що це лише вияв думок та ідей у певних обставинах, і що в цьому немає великої проблеми. Тож коли я побачила, як Бог викрив те, що негативні емоції можуть призвести людину до опору істині та Богу, і можуть зруйнувати її шанс на спасіння, у моєму серці не було справжнього розуміння чи досвіду цього. Розмірковуючи над тим, що я виявляла протягом цього періоду, я відчула хвилювання. Коли я бачила великий обсяг роботи й безліч завдань, то думала, що виконання цього обов’язку принесе страждання й виснаження моїй плоті. Я почувалася пригніченою та мала тягар на серці, нездатна відчути себе вільною. Коли я справді бралася за відстеження виконання цього обов’язку, то виявляла, що є багато конкретних завдань, з якими треба впоратися, і багато проблем, які необхідно вирішити через бесіду про істину. Але мені бракувало досвіду в цій роботі, і я думала, що для того, аби добре виконати кожне завдання, моїй плоті доведеться страждати. Через це я відчувала великий смуток, а негативні емоції постійно давалися взнаки. Щодня я просто змушувала себе виконувати обов’язок і не мала справжнього відчуття ноші в серці. Я дбала про плоть, потопала в гнітючих емоціях, була слабкою та пасивною в своєму обов’язку. По суті, це зводилося до того, що я випліскувала своє невдоволення та виявляла непослух щодо середовища, впорядкованого Богом. Це був опір істині та Богу, це було протистояння Богу. Бог проникливо спостерігає за глибинами людських сердець, і моє ставлення до обов’язку викликало в Нього відразу. Я втратила роботу Святого Духа у своєму обов’язку. Це Божий праведний характер спіткав мене. Це усвідомлення налякало мене, і я знала, що маю якнайшвидше подолати свої негативні емоції.
Пізніше я прочитала такі Божі слова: «Якою насправді є твоя мета, якщо ти не приймаєш істину – а тим більше не практикуєш її – і просто плутаєшся в домі Божому? Ти хочеш перетворити Божий дім на свій будинок для престарілих або богадільню? Якщо так, то ти помиляєшся: Божий дім не дбає про дармоїдів чи марнотратників. Будь-хто з поганою людською сутністю, хто не виконує свій обов’язок із радістю, хто не здатний виконати обов’язок, має бути видалений; усі невіруючі, які взагалі не приймають істину, мають бути вигнані. Деякі люди розуміють істину, але не застосовують її на практиці під час виконання своїх обов’язків. Коли вони бачать проблему, вони не вирішують її, а коли вони знають, що мають виконати певний обов’язок, вони не виконують його на повну силу. Якщо ти навіть не виконуєш зобов’язання, які ти здатен виконати, то яку цінність або який наслідок може мати виконання тобою свого обов’язку? Чи має сенс вірити в Бога в такий спосіб? Людина, яка розуміє істину, але не може впроваджувати її на практиці, яка не може переносити труднощі, які мусила б, непридатна для виконання обов’язку. Дехто дійсно виконує свій обов’язок тільки для того, щоб його нагодували. Він – жебрак. Він гадає, що якщо виконає кілька завдань у Божому домі, то про його харчування й проживання подбають, його забезпечуватимуть, і він не муситиме шукати роботу. Чи взагалі існує така дешева угода? Божий дім не забезпечує нероб. Якщо хтось, хто анінайменшою мірою не практикує істину, постійно байдужий і недбало виконує свій обов’язок, скаже, що він вірить у Бога, чи визнає його Бог? Усі такі люди – невіруючі, і в очах Бога вони є лиходіями» (Слово, т. 3. Промови Христа останніх днів. Щоб належно виконувати свій обов’язок, треба щонайменше мати совість і розум). «Сьогодні ти не віриш у слова, які Я кажу, і не звертаєш на них уваги; коли прийде день поширення цієї роботи й ти побачиш її в усій повноті, то ти пошкодуєш, і в той час ти будеш приголомшений. Благословення є, однак ти не знаєш, як ними тішитися; істина є, однак ти її не шукаєш. Хіба ти не накликаєш на себе неприємності? Хоча сьогодні наступний етап Божої роботи поки що не почався, у вимогах, які до тебе висуваються, і в тому, чим тебе просять жити, немає нічого додаткового. Є так багато роботи й так багато істин; хіба вони не варті того, щоб ти їх пізнав? Чи кара й суд не здатні пробудити твій дух? Чи кара й суд не здатні викликати в тобі ненависть до себе? Чи тебе влаштовує життя під впливом сатани, із миром, радістю й невеликим плотським комфортом? Хіба ти не найнижчий з усіх людей? Немає нікого дурнішого за тих, хто бачив спасіння, та не прагне його здобути; це люди, які упиваються плоттю й тішаться сатані. Ти сподіваєшся, що твоя віра в Бога не потягне за собою ні проблем, ні нещасть, ні найменших тягот. Ти постійно женешся за тим, що нічого не варте, і не бачиш у житті ніякої цінності, а натомість ставиш власні навіжені думки вище за істину. Ти такий нікчемний!» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Досвід Петра: його знання про кару та суд). Обдумуючи Божі слова, я відчула себе глибоко засудженою. Бог відчуває відразу до тих, хто постійно шукає плотського комфорту й насолод. Такі люди не терплять страждань і не платять ціну у своєму обов’язку, і для них неможливо виконати своє зобов’язання або щиро присвячувати себе Богові. Я завжди прагнула життя в плотському комфорті, я жила за сатанинськими отрутами: «Життя коротке, тож насолоджуйся ним, поки можеш», «Пий сьогоднішнє вино сьогодні, а про завтрашній день турбуйся завтра» та «Життя недовге, тому будь до себе добрим». Я вірила, що життя в цьому світі й так сповнене бід та печалей, і що не варто ще більше ускладнювати собі життя, а натомість треба вчитися насолоджуватися ним і бути доброю до себе. Після того, як я увірувала в Бога, я знала, що прагнення істини та виконання свого обов’язку – це правильний шлях у житті, і щоб здобути істину, треба терпіти страждання та платити ціну. Але коли мене обрали кураторкою і мені довелося взяти на себе більше зобов’язань, думка про те, що для хорошої роботи доведеться більше страждати й не вдасться жити комфортно та безтурботно, спонукала мене почуватися пригніченою та мати тягар на серці. Бачачи збільшення навантаження, я відчувала невдоволення, опір і була сповнена скарг, я навіть відкладала вирішення тих проблем, які були мені цілком під силу. Я побачила, що є саме тією людиною, яку розвінчав Бог: тією, хто не бажає виконувати свої обов’язки, дармоїдкою та нікчемою, яка любить комфорт і ненавидить працю. Я згадала, скільки братів і сестер, які проповідують Євангеліє, терпіли образи та приниження від релігійних людей, а також переслідування та арешти від великого червоного дракона, і навіть ризикували втратити власне життя. Деякі з них докладали зусиль, щоб озброїтися істиною для розв’язання проблем потенційних одержувачів Євангелія, знову і знову проводячи бесіди, аби розвіяти уявлення релігійних людей. Як би важко не було, вони не відступали й не здавалися, бажаючи рахуватися з Божими намірами та проповідувати Євангеліє якомога більшій кількості людей. Саме так мають чинити люди, які справді мають людськість. А тепер погляньмо на мене: моє ставлення до обов’язку було вкрай зневажливим і недбалим, ніби призначення мене кураторкою мало на меті навмисно ускладнити мені життя. Я ж хотіла просто уникнути страждань чи гарування, бути дармоїдкою в домі Божому та якось перебиватися з дня на день. Людина з такою людськістю як у мене не заслуговувала виконувати обов’язок. Я була справді егоїстичною та ницою! Насправді ж Бог давав кожному ношу відповідно до його фактичного духовного зросту, використовуючи обов’язок, щоб заповнити недоліки людини й допомогти їй здобути істину. Згадуючи час, коли я тільки починала виконувати цей обов’язок, я стикалася з труднощами та проблемами в роботі, але молячись і покладаючись на Бога в пошуку істини-принципів, я дещо здобувала. Згодом, коли в євангельських працівників виникали проблеми зі станом або роботою, через проведення з ними бесід задля їх вирішення я також досягала певного прогресу – того, чого неможливо було б здобути в комфортному середовищі. Але під впливом сатанинських отрут я прагнула нікчемних і ницих речей, постійно думаючи про те, як уникнути свого обов’язку заради захисту плотських інтересів, живучи в негативних емоціях і опираючись Богу. Я була справді бунтівничою і не могла відрізнити добро від зла! Якби я й далі жила заради плоті, то напевно втратила б шанс здобути істину через виконання свого обов’язку. Усвідомивши це, я відчула глибоку провину та докори сумління. Зі сльозами на очах я помолилася Богу: «Боже, я помилялася. Моє ставлення до обов’язку викликало в Тебе відразу та розчарування. Я не виправдала Твоїх намірів. Боже, я більше не хочу бунтувати проти Тебе, я готова повстати проти своєї плоті та взяти на себе цю відповідальність».
Пізніше я прочитала такі Божі слова: «Ті, хто по-справжньому вірить у Бога, – це завжди люди, які займаються дорученою їм роботою, готові виконувати свої обов’язки, здатні взяти на себе певну частину роботи та зробити її добре, відповідно до свого духовного рівня та норм Божого дому. Звісно, спершу призвичаїтися до такого життя може бути нелегко. Ти можеш почуватися фізично й морально виснаженим. Однак якщо ти справді рішуче налаштований на співпрацю, бажаєш стати нормальною доброю людиною та досягти спасіння, ти повинен заплатити певну ціну й дозволити Богові дисциплінувати тебе. Коли в тебе виникає бажання бути свавільним, відвертайся від нього та відкидай його: так ти поступово стишиш своє свавілля й егоїстичні бажання. У вирішальні моменти, у вирішальних питаннях і завданнях шукай Божої допомоги. Якщо ти налаштований рішуче, то проси Бога, щоб Він виправив, дисциплінував і просвітив тебе, аби ти зрозумів істину, і так ти зможеш досягти кращих результатів. Якщо ти справді налаштований рішуче, молишся Богу в Його присутності та благаєш Його, то дії Бога змінять твій стан і думки. Якщо Святий Дух трохи попрацює, трохи зворушить і просвітить тебе, то твоє ставлення зміниться, і твій стан трансформується. … Якщо ти зумієш пройти таку трансформацію, то Божий дім радо запросить тебе залишитися виконувати свій обов’язок і місію, щоб ти повністю завершив свою поточну роботу. Звісно, якщо в людини є такі негативні емоції, їй можна допомогти лише з люблячим серцем. Якщо людина послідовно відмовляється прийняти істину та не кається навіть після неодноразових напучувань, то з нею необхідно попрощатися. Але якщо вона дійсно готова змінитися, виправитися, змінити напрямок свого руху на протилежний, ми радо запрошуємо її залишитися. Якщо людина щиро бажає залишитися та змінити свої попередні підходи й спосіб життя, якщо при виконанні свого обов’язку вона здатна поступово трансформуватися й із часом виконує його дедалі краще, таких людей ми запрошуємо залишитися з нами та сподіваємося, що вони й надалі ставатимуть ліпшими. Ми також висловлюємо їм дуже важливе побажання: хай вони зринуть зі своїх негативних емоцій, щоб ті більше не обплутували цих людей і не огортали їх своєю тінню; хай ці люди натомість займаються дорученою їм роботою й не пливуть за течією, а йдуть правильним шляхом, діючи так, як належить нормальним людям згідно з Його вимогами, втілюючи в життя те, чого Бог вимагає від нормальних людей, і неухильно виконуючи свої обов’язки в Божому домі згідно з Його вимогами. Ми бажаємо таким людям багатообіцяючого майбутнього, щоб вони більше не робили що заманеться, не думали тільки про пошук задоволень і фізичну насолоду, а натомість більше дбали про питання, пов’язані з виконанням їхніх обов’язків, про свій шлях у житті та втілення в життя нормальної людської сутності. Ми щиро бажаємо, щоб ці люди щасливо, вільно й розкуто жили в Божому домі, по всі дні відчуваючи мир і радість, і щоб їм було тепло та приємно тут жити. Хіба це не найважливіше побажання? (Так і є.)» (Слово, т. 6. Про прагнення до істини. Як прагнути до істини (5)). Побачивши Божі зусилля, спрямовані на те, щоб утримати тих, хто потрапив у пастку пригніченості, та Його побажання для них, я відчула тепло на душі, глибоке зворушення й підбадьорення. Бог сподівається, що я зможу жити як людина згідно з Його вимогами, втілювати нормальну людськість, займатися належною справою і виконувати свій обов’язок відповідно до істини-принципів. Я також усвідомила: щоб бути людиною з людськістю й іти правильним життєвим шляхом, треба мати рішучість прагнути позитивних речей, свідомо повставати проти плоті, стикаючись із труднощами та проблемами у виконанні обов’язку, і реально платити ціну за вирішення проблем, беручи на себе відповідальність, як і личить дорослій людині. Крім того, щодня перед виконанням обов’язку слід молитися Богу зі щирим серцем і приймати Його проникливе спостереження. Коли я відчуваю бажання потурати плоті й знехтувати своїм обов’язком, мені слід просити Бога докорити мені та дисциплінувати мене й прагнути виконувати обов’язок усім серцем і з усіх сил. Лише живучи так, я матиму людську подобу. Зрозумівши це, я захотіла практикувати згідно з Божими словами та увійти в них. Відтоді кожне завдання, до якого я була залучена, я довіряла Богу й покладалася на Нього. І я справді платила ціну: досліджувала матеріали, молилася, шукала й роздумувала над тим, як провести бесіду, щоб досягти хороших результатів. Стикаючись із тим, чого я не розуміла або з чим не могла впоратися, я спілкувалася з братами й сестрами. Проблеми, що виникали під час виконання мого обов’язку, поступово вирішувалися. Хоча обсяг роботи мого обов’язку залишився таким самим, як і раніше, я більше не почувалася пригніченою. Навпаки, я відчула, що докладати зусилля та платити ціну, аби добре виконувати свій обов’язок, варте того. Я також відчула радість і наповненість у серці й набула певних справжніх навичок у своїй роботі. Я відчуваю, що жити за Божими словами – це справді чудово і що я живу гідним і цінним життям!
