4. Я більше не почуваюся неповноцінною через своє незграбне мовлення
Змалку я була доволі замкнутою й погано вміла висловлюватися. Під час спілкування з незнайомцями мені бракувало сміливості говорити, а коли навколо було багато людей, я дуже нервувала. Я завжди боялася, що не зможу чітко висловитися й осоромлюся. Через це я часто почувалася неповноцінною порівняно з іншими. У серпні 2023 року церква доручила мені поливати новонавернених. Виконання цього обов’язку зобов’язувало мене часто збиратися з новонаверненими, і я також мала спілкуватися з іншими поливальниками. Стикаючись із такими ситуаціями, я часто нервувала й боялася: коли настане моя черга бесідувати, я не зможу говорити чітко, і що тоді про мене подумають брати й сестри?
Одного разу Стейсі, сестра, з якою я співпрацювала, взяла мене на зібрання з новонаверненими. Там було аж 40 чи 50 людей. Побачивши цю сцену, я не могла не розхвилюватися. Людей було просто занадто багато. Як же ганебно буде погано провести бесіду перед стількома людьми! Вони подумають: «Якщо ти така, що навіть не можеш говорити зрозуміло, то чи справді ти можеш нас поливати?». Хіба вони не дивитимуться на мене зверхньо? Від таких думок я не могла заспокоїтися, і моє серце калатало. Особливо коли я побачила, що під час бесіди Стейсі її думки були чіткими, а зміст – практичним, я дуже позаздрила. Я також сильно тривожилася й боялася, що перед такою кількістю людей я розхвилююся, у голові стане порожньо, і я не зможу ні про що побесідувати. Як же це буде соромно! Що про мене подумають новонавернені? Подумавши про це, я вирішила, що не буду говорити. Я просто буду в ролі слухачки! Тож за все зібрання я не промовила ані слова. Коли я проводила зібрання з іншими поливальниками, усе було так само. Коли я бачила, що всі вони доволі добре вміють висловлюватися, я заздрила. Вважаючи своє мовлення незадовільним і неприйнятним для публічного виступу, я ще більше втратила впевненість у собі, коли доводилося говорити. Я була дуже пригніченою і думала: «Ми всі виконуємо обов’язки з поливу, тож чому між нами така велика різниця? Я ніколи нічого не кажу; хіба вони не подумають, що я взагалі не вмію бесідувати і що я – суцільне розчарування?». Я була дещо негативно налаштованою і навіть думала: «Тоді, коли мені доручили обов’язки з поливу, хіба це не було помилкою? Щоб виконувати цей обов’язок, треба вміти бесідувати про істину й добре висловлюватися. А я така недорікувата, що боюся не впоратися з цим обов’язком». Але потім я подумала, що Бог визначає, який обов’язок людина виконує на якому етапі, і я не хотіла бути негідною Його кропіткого наміру. Але в майбутньому мені ще часто доведеться виступати перед багатьма людьми, – що ж мені робити? Ті кілька днів я щодня жила в стражданні й не могла позбутися цього настрою.
Одного дня я розповіла сестрі про свій стан, і вона дала мені прочитати уривок зі слів Божих. Всемогутній Бог говорить: «Якщо ти живеш із частим відчуттям звинувачення в серці, відчуваєш неспокій, не маєш миру чи радості, і якщо ти часто стурбований і засмучений через усілякі речі, про що це свідчить? Лише про те, що ти не практикуєш істину й що ти не є непохитним у своєму свідченні для Бога. Коли ти живеш серед сатанинських характерів, ти дієш за власною волею, не любиш практикувати істину й навіть зраджуєш істину, вдаючись до будь-яких засобів для досягнення своїх цілей. Ти захищаєш лише власне марнославство, гордість, репутацію, статус та інтереси. Хіба це не означає бути егоїстичним і ницим? Коли ти завжди живеш для себе й заради власних інтересів, життя стає надзвичайно болісним. У тебе так багато егоїстичних бажань, тягарів, пут, побоювань і прикрощів; у тобі немає ні найменшого миру чи радості. Життя заради розбещеної плоті – це не що інше, як надзвичайні страждання. Ті, хто прагне до істини, – інші. Що більше вони розуміють істину, то більш вони звільнені й вільні; що більше вони практикують істину, то більше в них миру й радості. Коли вони здобудуть істину, то житимуть повністю у світлі й насолоджуватимуться Божими благословеннями, вільні від страждань» (Слово, т. 3. Промови Христа останніх днів. Життя-входження починається з виконання обов’язку). Божі слова викрили мій справжній стан, і я зрозуміла, чому весь цей час мені було так боляче. Це було тому, що я постійно жила в стані марнославства й гордині та не практикувала істину. Байдуже, чи проводила я зібрання з новонаверненими, чи спілкувалася з поливальниками, я не наважувалася по-справжньому розкритися й завжди боялася, що інші зневажатимуть мене, якщо я погано проведу бесіду. Я знову й знову прокручувала це в голові, сповнена тривог за власне марнославство й гординю, і думала лише про своє самолюбство та свої інтереси. Мені було нестерпно боляче лише тому, що я цілоденно перебувала під владою свого розбещеного характеру. Читаючи Божі слова, я здобула певне розуміння своєї проблеми.
За кілька днів куратор сказав, що відтепер ми по черзі вестимемо спілкування між поливальниками. Почувши ці слова, я знову розхвилювалася й подумала: «Тепер я перед братами та сестрами, які виконують той самий обов’язок, що і я. Їх загалом 11. Я й так бесідую про істини щодо видінь гірше за них, а тепер ще й муситиму проводити зібрання. Якщо зі своїм невмінням висловлюватися я розхвилююся під час бесіди, почну заїкатися, запинатися й мої думки плутатимуться, то що всі про мене подумають?». Через кілька днів настав день зібрання. Куратор зателефонував і переконував мене взяти участь. Хоча я не проводила зібрання, усередині я все одно боролася із собою. Я боялася: якщо я піду й мене попросять побесідувати, я не зможу й слова вимовити. Це було б найбільшим приниженням! Тож мені так і не вистачило сміливості долучитися. Кілька днів після того мені здавалося, що на серці лежить камінь – я буквально не могла дихати. Хоч того дня я і втекла від проблеми, та хіба я зможу ховатися вічно? Я подумала, що, можливо, справді не підходжу для обов’язків із поливу. Та коли я думала все покинути, то відчувала докори сумління й розуміла, що завинила перед Богом. Мій стан змінився лише тоді, коли я прочитала ці слова Божі. Бог говорить: «Деякі люди з дитинства були досить інтровертними; вони не люблять розмовляти й насилу спілкуються з іншими. Навіть будучи дорослими у свої тридцять чи сорок років, вони й досі не можуть подолати цю вдачу: вони й досі не вправні в мовленні й не вміють гарно говорити, а також не вміють добре спілкуватися з іншими. Після того як вони стають лідерами, ця риса вдачі певною мірою обмежує їхню роботу й перешкоджає їй, і це часто завдає їм страждань і розпачу, змушуючи їх почуватися дуже скутими. Інтровертність і нелюбов до розмов – це прояви нормальної людськості. Оскільки це прояви нормальної людськості, чи вважаються вони переступами перед Богом? Ні, це не переступи, і Бог ставитиметься до них правильно. Незалежно від твоїх проблем, дефектів чи вад, ніщо із цього не є проблемою в Божих очах. Бог дивиться лише на те, як ти шукаєш істину, практикуєш істину, дієш згідно з істинами-принципами й слідуєш Божому шляху за умов, притаманних нормальній людськості, – ось на що дивиться Бог. Тому не дозволяй таким базовим умовам, як рівень, інстинкти, вдача, звички та життєві уклади нормальної людськості, обмежувати тебе в питаннях, що стосуються істин-принципів. Звісно, не витрачай свою енергію й час на спроби подолати ці базові умови й не намагайся змінити їх. … Якою б не була твоя початкова вдача, вона залишається твоєю вдачею. Не намагайся змінити свою вдачу заради здобуття спасіння; це облудна ідея – хоч яку вдачу ти маєш, це об’єктивний факт, і ти не можеш його змінити. З погляду об’єктивних причин цього результат, якого Бог хоче досягти у Своїй роботі, не має нічого спільного з твоєю вдачею. Також із твоєю вдачею не пов’язано те, чи зможеш ти здобути спасіння. Крім того, твоя вдача не має жодного стосунку до того, чи є ти людиною, яка практикує істину й має істину-реальність. Тому не намагайся змінити свою вдачу через те, що виконуєш певні обов’язки або служиш куратором певного робочого завдання, – це помилкова ідея. Що ж тобі тоді робити? Незалежно від твоєї вдачі чи вроджених даних, ти маєш дотримуватися істин-принципів і практикувати їх. Зрештою, Бог не оцінює, чи слідуєш ти Його шляху, чи можеш здобути спасіння, ґрунтуючись на своїй вдачі або на тому, яким вродженим рівнем, навичками, здібностями, дарами чи талантами ти володієш, і, звісно, Він також не дивиться на те, наскільки ти стримував свої тілесні інстинкти й потреби. Натомість Бог дивиться на те, чи практикуєш і переживаєш ти Його слова, слідуючи за Богом і виконуючи свої обов’язки, чи маєш ти бажання й рішучість прагнути до істини, і, зрештою, чи досяг ти того, щоб практикувати істину й слідувати Божим шляхом. Ось на що дивиться Бог. Ви це розумієте? (Так, ми розуміємо.)» (Слово, т. 7. Про прагнення до істини. Як прагнути до істини (3)). Слова Божі мене дуже зворушили, і я відчула певне звільнення. Я зрозуміла, що Бог не хоче змінювати інстинкти та вдачу людей, а радше їхні розбещені характери. Недоліки вдачі – це прояви нормальної людськості, які Бог не засуджує. Я завжди дотримувалася одного погляду: думала, що я замкнута, не вмію висловлюватися й не підходжу для обов’язків з поливу. Щоразу, коли я зустрічала відкритих людей, які добре говорили, я почувалася скованою. Я завжди боялася: що про мене подумають, якщо я висловлюся погано? Я почувалася неповноцінною, соромилася й іще більше переконувала себе, що не впораюся з цим обов’язком. Виявляється, це був мій викривлений погляд. Згадавши, як у минулому я виконувала інші обов’язки, я зрозуміла, що тоді старанно розмірковувала над словами Божими, і, сумлінно виконуючи свій обов’язок, могла досягати певних результатів. Під час зібрань і бесід я також отримувала певне просвітлення й осяяння. Хоча я висловлювалася не так добре, як інші, це не означало, що я взагалі не могла чітко висловитися. Насправді, того, що дав мені Бог, було достатньо. Здебільшого ж я просто була скована марнославством і гординею та боялася, що як погано проведу бесіду, то виставлю себе на посміховисько. Крім того, я постійно виправдовувалася своєю замкнутістю й невмінням говорити. Я не замислювалася над тим, як мені подолати ці труднощі у виконанні обов’язку, не кажучи вже про те, щоб порозмірковувати над своїм розбещеним характером. Я загрузла у своєму марнославстві й гордині та не могла вирватися з них. Божі слова дали мені зрозуміти: мій підхід до вирішення проблем був хибним. Не варто було постійно почуватися неповноцінною та негативно налаштованою через свою замкнутість і невміння висловлюватися. Адже вдача людини визначається Богом і не підлягає змінам, і це не розбещений характер. Усе, що я могла зробити, – це прагнути істини, подолати свій розбещений характер і більше не бути скованою марнославством і гординею. Тоді я була б розслабленою і вільною. Пізніше я практикувала згідно з Божими словами: я визнала й прийняла недоліки своєї вдачі. У тих сферах, де я могла впоратися, я робила все можливе, а там, де мені не вистачало здібностей, я співпрацювала із сестрами-напарницями та вчилася в них, щоб компенсувати свої слабкості. Я більше не почувалася неповноцінною і сумною через те, що була замкнутою і не вміла добре говорити.
Пізніше, коли я розповіла про свій стан сестрі, вона дала мені прочитати уривок із Божих слів. Всемогутній Бог говорить: «Леліяння антихристами власної репутації й статусу набагато більше, ніж у звичайних людей: це щось притаманне їхньому характеру-сутності; це не тимчасовий інтерес, не скороминущий вплив їхнього оточення – це щось у їхньому житті, у їхніх кістках, і тому це їхня сутність. Це означає, що в усьому, що роблять антихристи, вони в першу чергу дбають про власну репутацію та статус і ні про що інше. Для антихриста статус і престиж – це його життя, це мета, до якої вони прагнуть упродовж свого життя. Що б він не робив, він завжди в першу чергу думає про таке: “Що буде з моїм статусом? А з моєю репутацією? Якщо я це зроблю, чи дасть це мені хорошу репутацію? Чи підвищить мій статус в очах людей?”. Це перше, про що думає така людина, що переконливо доводить, що вона має характер і сутність антихристів і тільки через це вона так розглядає ці питання. Можна сказати, що для антихристів репутація і статус не є якоюсь додатковою вимогою, а тим паче якимись зовнішніми речами, без яких вони могли б обійтися. Вони є частиною природи антихристів, вони в їхніх кістках, в їхній крові, вони їм внутрішньо притаманні. Антихристам не байдуже, чи мають вони репутацію і статус; це не їхнє ставлення. Тоді яким є їхнє ставлення? Репутація і статус тісно пов’язані з їхнім повсякденним життям, з їхнім повсякденним станом, із тим, до чого вони прагнуть щодня. Для антихристів статус і репутація – це їхнє життя. Незалежно від того, як вони живуть, незалежно від того, у якому середовищі вони живуть, незалежно від того, яку роботу вони виконують, незалежно від того, до чого вони прагнуть, які їхні цілі, яким є напрямок їхнього життя, усе це обертається навколо володіння доброю репутацією та високим статусом. І ця мета не змінюється; вони ніколи не зможуть відмовитися від таких речей. Це справжнє обличчя антихристів і їхня сутність» (Слово, т. 4. Розвінчання антихристів. Пункт дев’ятий, частина третя). Бог викрив, що найбільше антихристи дбають про свою репутацію та статус. Вони вважають репутацію та статус навіть важливішими за власне життя. Згадуючи минуле, я зрозуміла, що в мене теж був такий стан. Насправді ж, проводячи зібрання з новонаверненими, усе, що мені потрібно було робити, – це уважно розмірковувати над Божими словами й бесідувати про ті частини, які я могла зрозуміти. Однак я цього не робила. Коли я бачила новонавернених, я не зосереджувалася на розмірковуванні над Божими словами чи на тому, як вирішити їхні проблеми, а радше на тому, як побесідувати так, щоб залишити про себе гарне враження в їхніх серцях. Коли я думала про те, що інші подумають про мене, якщо я погано висловлюватимуся й бесідуватиму, моє серце сковувалося, і я не наважувалася бесідувати. Так само було, коли я проводила зібрання й спілкувалася з поливальниками. Коли я бачила, що всі вони висловлюються краще за мене, я не думала вчитися в них і спілкуватися з ними, щоб компенсувати свої слабкості. Натомість я лише переймалася тим, що вони подумають про мене, якщо я погано висловлюватимуся й бесідуватиму. А коли я нічого не казала, то теж хвилювалася про те, що вони про мене подумають. Коли кайдани марнославства й гордині певною мірою сковували мене, я не поспішала шукати істину для вирішення проблем. Натомість я боялася, що інші розкусять мене. Я краще взагалі відмовилася б від цього обов’язку, ніж дозволила б іншим вважати мене нікчемою. Так я принаймні зберегла б останні крихти свого достоїнства. Я зрозуміла: хоч говорила я, хоч мовчала, хоч би з якою групою людей була й де б не перебувала – я дбала лише про власні марнославство та гординю. Біль, негатив і почуття неповноцінності, які я відчула сьогодні, були спричинені виключно моїми марнославством і гординею. Мені було соромно показуватися на очі людям, і я навіть хотіла кинути свій обов’язок, бо не могла задовольнити свою гординю. Я згадала, як у дитинстві батьки часто казали мені: «Репутація – понад усе». Перебуваючи під впливом цієї сатанинської отрути, хоч би з ким я спілкувалася, я завжди хотіла справити гарне враження. Якщо вже не вдавалося змусити інших думати про мене добре, то я хоча б не могла дозволити їм зневажати мене. Я була такою в школі, на роботі й під час виконання обов’язку. А коли моя потреба репутації та статусу не задовольнялася, мені здавалося, що життя втрачає сенс. Я побачила, що виявляла характер антихристів. Усвідомивши це, я також зрозуміла, що за тим, що Бог дав мені таку вдачу, стояв Його кропіткий намір. Я прочитала такі Божі слова: «Після розбещення сатаною люди приймають сатанинський розбещений характер за свою життєву сутність, тобто всі вони живуть за своїм розбещеним характером, і їхнім життям керує їхній розбещений характер. Якщо, крім цього, хтось володіє хорошим або надзвичайним рівнем, і його здатності в усіх сферах повні, досконалі й бездоганні, це підживлюватиме його розбещений характер. Це призведе до нестримного посилення його розбещеного характеру, роблячи його неконтрольованим, і призведе до того, що ця людина стане більш зарозумілою, непоступливою, лукавою й нечестивою. Складність прийняття нею істини зросте, і не буде жодного способу розв’язати проблему її розбещеного характеру» (Слово, т. 7. Про прагнення до істини. Як прагнути до істини (7)). Читаючи Божі слова, я зрозуміла: якби я була красномовною, легко висловлювала думки й уміла керувати будь-якою ситуацією, будучи в центрі уваги й отримуючи похвалу від інших, то напевно була б дуже самовдоволеною і сп’янілою від радості. Саме через те, що я не вмію гарно говорити, я можу покладатися на Бога та уповати на Нього в труднощах, а також бачити свої слабкості, некомпетентність, мізерність і недорікуватість, а отже, не смію бути занадто пихатою. Я була так схиблена на репутації та статусі, але при цьому була недорікуватою і не вміла гарно висловлюватися. Я мала такі серйозні недоліки, але так сильно переймалася думкою інших. Якби ж я мала добре підвішений язик, то ставала б лише дедалі більш зарозумілою. Бог дуже захистив мене тим, що не дав мені вміння гарно говорити!
Пізніше я прочитала більше Божих слів. «Прагнення до істини – це найважливіше, хоч із якого погляду ти на це дивишся. Ти можеш уникнути дефектів і недоліків людськості, але ти ніколи не зможеш ухилитися від шляху прагнення до істини. Незалежно від того, наскільки досконалою чи шляхетною може бути твоя людськість, або чи можеш ти мати менше вад і дефектів і володіти більшою кількістю сильних сторін, ніж інші люди, це не означає, що ти розумієш істину, і це не може замінити твого прагнення до істини. Навпаки, якщо ти прагнеш до істини, розумієш багато істини й маєш адекватно глибоке й практичне розуміння її, це компенсує багато дефектів і проблем у твоїй людськості» (Слово, т. 7. Про прагнення до істини. Як прагнути до істини (3)). «Якщо все, про що ти думатимеш щодня протягом доступних тобі годин, стосується того, як подолати свій розбещений характер, як практикувати істину і як розуміти принципи істини, тоді ти навчишся використовувати істину для розв’язання своїх проблем згідно з Божими словами. Так ти здобудеш здатність до незалежного життя, увійдеш у життя, не стикатимешся із великими труднощами, слідуючи за Богом, і поступово ввійдеш у реальність істини. Якщо у своєму серці ти досі зосереджений на престижі й статусі, досі зайнятий хизуванням і змушуванням інших поважати тебе, тоді ти не той, хто прагне до істини, і ти йдеш по хибному шляху. Те, до чого ти прагнеш, – це не істина й не життя, а те, що ти любиш, це репутація, вигода й статус – а отже, ніщо з того, що ти робиш, не стосується істини, це все лиходійство й прислужування. Якщо у своєму серці ти любитимеш істину й завжди прагнутимеш до неї, якщо ти прагнутимеш до зміни характеру, зможеш досягти справжньої покори Богу й зможеш Бога боятися, а від злого втікати, і якщо ти будеш стриманим у всьому, що робитимеш, і зможеш прийняти уважне Боже дослідження, тоді твій стан буде й далі покращуватися й ти станеш людиною, яка живе в присутності Бога» (Слово, т. 3. Промови Христа останніх днів. Добра поведінка не означає, що характер людини змінився). З Божих слів я зрозуміла: люди, які не прагнуть істини, хоч би як гарно вони висловлювалися, якими б ораторами не були і скільки б людей не вважали їх чудовими, – не отримають Божого схвалення. Бог дивиться не на недоліки людей, а на те, чи здатні вони прагнути істини, коритися Йому й боятися Його. Божий намір у тому, що я виконувала обов’язок із поливу новонавернених, полягав ось у чому: щоб я прагнула істини під час виконання обов’язку; щоб сумлінно несла відповідальність і перед новонаверненими, і перед поливальниками; і водночас – щоб шукала способи вирішення труднощів новонавернених, аби вони швидше заклали фундамент на істинному шляху й виконували обов’язки створених істот. Однак, коли я зустрічалася з новонаверненими та поливальниками, усе, про що я щодня думала, – це мої власні марнославство та статус. Це було повною протилежністю тому шляху, про який говорить Бог і яким ідуть люди, що прагнуть істини й люблять її. Так я б лише дедалі більше віддалялася від Божих вимог, і зрештою Він би мене відсіяв. Відтоді я почала діяти згідно з Божими словами: свідомо привчала себе вкладати серце у свій обов’язок і працювати над тим, щоб подолати свій розбещений характер, зосереджуючись на пошуку істин-принципів і належному виконанні свого обов’язку. Пізніше, коли ми по черзі проводили зібрання, я більше не намагалася ухилятися. Я знала, що проведення зібрань допоможе мені вправлятися й покращити вміння висловлюватися, компенсувати власні недоліки та добре виконувати свій обов’язок. Тож я попросила Бога дати мені віру й силу. Я не зосереджуватимуся на тому, що про мене подумають інші. Буде цілком достатньо розкрити те, що дав мені Бог, і зробити все, що в моїх силах. Коли настала моя черга бесідувати, я спокійно побесідувала про те, що розуміла, і навіть висловила думки, які заздалегідь не готувала. Мене більше не сковувало хвилювання за власну репутацію.
Із цього досвіду я зрозуміла: біль та пригніченість виникали не через моє невміння говорити, а через прагнення репутації та статусу. Недорікуватість і невміння гарно висловлюватися – це недолік людськості, але аж ніяк не смертельна хвороба. Віддавати своє серце прагненню істини та шукати істини-принципи, коли стикаєшся з проблемами чи труднощами у виконанні свого обов’язку, – ось що найважливіше.
