29. Як я вибралася з психіатричної лікарні
У другій половині 2006 року я прийняла роботу Всемогутнього Бога останніх днів. Відвідуючи зібрання й читаючи Божі слова, я зрозуміла, що людей створив Бог і що подих життя в нас від Нього. Пізніше я почала якнайкраще виконувати свої обов’язки в церкві, і моє життя стало набагато повноціннішим. З самого початку мій чоловік знав, що я вірю в Бога, але не переслідував мене й казав, що в кожного свої переконання. Пізніше він побачив в інтернеті, як КПК обмовляє й очорнює Церкву Всемогутнього Бога, і почав перешкоджати моїй вірі.
У другій половині 2009 року, повернувшись додому із зібрання, я побачила там дідуся, дядька й тітку. З виразів їхніх облич я зрозуміла, що вони прийшли через мою віру в Бога. Мій старший дядько звинуватив мене: «Хіба ти не знаєш, що віра в Бога заборонена урядом і що тебе можуть заарештувати? Якщо тебе заарештують, засудять до ув’язнення й катуватимуть, тобі кінець!». Інші родичі підтримали його, погодившись із ним. Тоді дядько погрозив мені: «Ти нас просто не слухатимеш, так? Добре! Якщо ми не можемо тебе зупинити, тобою займеться закон! Ми відведемо тебе до поліційної дільниці!». Почувши це, я дійсно занепокоїлася. Я подумала: «А що, як вони справді відправлять мене до в’язниці? Мій син ще такий малий – хто про нього подбає? Якщо приїде поліція і це побачать сусіди, що вони про мене подумають? Може, просто сказати родичам, що я більше не віритиму, аби вони швидше пішли?». Тож я сказала, що більше не віритиму. Щойно я це сказала, вони перестали на мене тиснути. У ту мить я пошкодувала про свої слова. Але подумавши про те, яким важким є шлях віри, і про переслідування й образи з боку моєї родини, я відчула внутрішню слабкість. Тож я помолилася до Бога, просячи Його дати мені силу й віру йти далі. Пізніше я прочитала уривок із Божих слів, який глибоко мене зворушив. Всемогутній Бог говорить: «З-поміж вас немає жодного, кого б закон захищав, – натомість закон вас карає. Навіть більшими труднощами є те, що люди вас не розуміють: ні ваші батьки, ні ваші родичі, ні ваші друзі, ні колеги, жоден не розуміє вас. Коли вас “покидає” Бог, вам неможливо і далі жити у цьому світі, але навіть тоді люди однаково не можуть витримати перебування далеко від Бога. Це і є значення Божого завоювання людей, і така Божа слава» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Чи така проста Божа робота, як це собі уявляє людина?). Прочитавши Божі слова, я розплакалась. Я відчула, що Бог поруч зі мною й втішає мене. Бог не дивився на мою слабкість і нерозумність, і Він знає, що наша віра в Нього карається законом, що нас не розуміє родина, і що нам доведеться страждати від цього. Бог справді нас розуміє. Прочитавши Божі слова, я знову зміцнилася у вірі й вирішила, що, хоч би що трапилося, я ніколи не заперечу й не зраджу Бога, і всім серцем слідуватиму за Ним і виконуватиму свій обов’язок. Але мій чоловік і далі мене переслідував.
У березні 2013 року, одного вечора близько дев’ятої години, я повернулася додому після проповідування Євангелія. Побачивши, що я повернулася, чоловік сказав, що вийде купити цигарок. Несподівано він повернувся із чотирма поліціянтами. Старший офіцер допитував мене, де я була останнім часом, але я нічого не сказала. Вони звинуватили мене в «участі в культовій організації та перешкоджанні правоохоронній діяльності» й надягли на мене кайданки. Потім мене відвезли до поліційної дільниці. У кімнаті для допитів вони почали запитувати мене про мою віру в Бога. Не змігши отримати від мене бажаної інформації, вони спробували підлеститися: «Де навчається твій син? Які в нього оцінки? Уряд проти твоєї віри, тож якщо ти й далі віритимеш, то зіпсуєш майбутнє своєму синові!». Почувши слова офіцерів, я подумала: «Сатана знає, що я найбільше турбуюся про сина, тому й використовує його майбутнє, щоб мені погрожувати. Він хоче, щоб я заперечила й зрадила Бога. Я не можу потрапити в пастку сатани!». Я подумки застерегла себе: «Мені в жодному разі не можна потрапити в їхню пастку». Побачивши, що я незворушна, поліція привела мою найближчу тітку, щоб та мене вмовила. Побачивши, що тітка стала на бік поліції, я розлютилася. Я подумала: «Хіба ми раніше не читали разом Божі слова? Ти ж знаєш, що віруючі не такі, як каже поліція. Тепер, коли мене заарештували, ти не лише відмовляєшся обстоювати правду, а ще й стаєш на їхній бік!». Не давши їй договорити, я сердито сказала, щоб вона йшла геть. Пізніше поліціянти кілька хвилин розмовляли з моїм чоловіком на вулиці, а потім силоміць заштовхали мене в поліційну машину.
Близько десятої години вечора поліція відвезла мене до психіатричної лікарні. Щойно я вийшла з машини, двоє поліціянтів років тридцяти схопили мене за руки, силоміць завели в кабінет лікарні й передали директору. Вони нічого мені не сказали й не оглянули, а просто зв’язали мені обидві руки мотузкою й заштовхали в кімнату із залізними дверима. Я почувалася так, ніби мене кинули в клітку і я повністю в їхній владі. Я не знала, що вони зі мною зроблять. Мені було тривожно й страшно, тож я подумки молилася до Бога, просячи Його наставити мене. Щойно я зайшла до кімнати, як мене вдарив огидний запах, від якого мене знудило й захотілося блювати. Я подумала: «Як у такому місці взагалі можна жити?». Мене завели до палати, де перебували пацієнтки-жінки, а потім двоє людей грубо прив’язали мене до ліжка: зап’ястя прив’язали до кутів узголів’я, а ноги разом – з іншого краю. Навколо ліжка стояло шестеро чи семеро пацієнток і витріщалися на мене: одні – з розпатланим волоссям, інші – з порожнім, скляним поглядом. Я подумала: «Хіба це не місце для божевільних? Що я тут робитиму?». Не встигла я додумати, як директор узяв шприц і приготувався зробити мені укол. Побачивши червону рідину в шприці, я злякалася, бо й гадки не мала, що за ліки вони мені вколюють. Чи не збожеволію я від них? Я сказала: «Я не хвора, я не божевільна. Навіщо ви робите мені укол?». Я спробувала вирватися, але не могла поворухнутися, бо була прив’язана. Директор силоміць зробив мені укол у сідницю і крикнув: «Замовкни! Якщо ти не божевільна, то хто ж тоді?». Я згадала, що один із методів, яким КПК шкодить Божим обранцям, – введення їм препаратів, що спричиняють психічні розлади, аби вони не могли вірити в Бога. Мені стало дуже тривожно й страшно. Невже цей укол зведе мене з розуму? Якщо я збожеволію, то не зможу вірити в Бога. У своєму безсиллі я нестримно розплакалася. Я подумки молилася до Бога в серці: «Боже, я не знаю, що це за укол, і боюся збожеволіти. Прошу, захисти мене». Помолившись, я усвідомила, що те, чи збожеволію я, чи ні, – у руках Божих, і на серці в мене стало трохи спокійніше. Близько першої години ночі медсестра нарешті послабила пута, і я поринула в туманний сон.
Наступного ранку я прокинулася близько п’ятої години й побачила, що біля мого ліжка зібралося кілька пацієнток. Одна з них простягнула руку, намагаючись ущипнути мене за вухо. Це видовище мене нажахало, тому я швидко натягнула ковдру на голову й щільно згорнулася. Волосся на голові стало дибки від страху, і я подумала: «Раніше я оминала психічно хворих на вулиці, а тепер живу з ними. Як мені це пережити? Я навіть не уявляю, скільки часу я пробуду в цьому пекельному місці». Тож я помолилася до Бога. Я згадала Даниїла, якого кинули в лев’ячу яму. Він молився Богові, і Бог був із ним. Леви не наважилися його зачепити. Зрештою Даниїл вийшов із лев’ячої ями цілим і неушкодженим. Він молився Богові й побачив Його вчинки. Я теж мала молитися й покладатися на Бога, щоб пройти через цей досвід. Із цією думкою я відчула, що мені вже не так страшно. Після сніданку я почула, як санітар кличе нас по ліки, і моє серце знову закалатало. «Я не хвора – чи не зроблять їхні ліки мене божевільною або притуплять мій розум? Невже я остаточно зганьблюся, як ті божевільні на вулицях?» Я побачила, як вони силоміць давали ліки дівчинці років дванадцяти-тринадцяти, і вкрай перелякалася. Я швидко сховалася в останній кімнаті, але санітар усе-таки підійшов і сказав мені прийняти ліки. Він суворо сказав мені: «Раз ти вже тут, то з тобою поводитимуться як пацієнткою, незалежно від того, хвора ти чи ні!». Я й далі відмовлялася йти приймати ліки. Через деякий час прийшов хтось із мотузкою, готовий мене зв’язати, і погрозив: «То ти не приймеш ліки? Якщо ні, ми тебе зв’яжемо й силоміць запхаємо їх тобі в горло! То що, ти приймеш ліки добровільно чи ні?». Почуваючись безпорадною та безсилою, я помолилася Богові. Я згадала Божі слова: «Часто повертайся нині до присутності Всемогутнього Бога. Проси Його про все. Він обов’язково надасть тобі одкровення всередині тебе та у вирішальні моменти захистить тебе. Не бійся! Він уже володіє всім твоїм єством. Маючи Його захист і турботу, чого тобі боятися? … Небеса можуть змінитися в одну мить, та чого тобі боятися? За найменшим порухом Його руки небо й земля миттєво знищуються. Тож чого може добитися людина занепокоєнням? Хіба не все в Божих руках?» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Висловлювання Христа на початку, Глава 42). Божі слова дали мені віру й силу. Хіба не все в Божих руках? Моє життя також у Його руках, і те, чи збожеволію я після цих ліків, чи ні, теж залежить від Бога, і без Божого дозволу я не захворію психічно. Від цієї думки моє серце заспокоїлося. Санітар дав мені шість чи сім таблеток, і я неохоче їх прийняла. Пізніше він знову наказав нам шикуватися по ліки, і я хотіла викинути таблетки, поки вони не дивляться. Однак за нами дуже пильно стежили. Одна людина роздавала ліки, а інша наглядала, як ми їх приймаємо. Одна пацієнтка не прийняла ліки, як їй наказали, і її вдарили по голові великою в’язкою ключів, а потім жорстоко били кулаками й ногами. Я знала, що якщо не зроблю, як вони кажуть, мене або нагодують силоміць, або поб’ють. Я почувалася безпорадною й не мала іншого вибору, окрім як прийняти ліки. Я думала про те, що я просто вірю в Бога й слідую за Ним, а поліція силоміць відправила мене до психіатричної лікарні, де, хоч я й здорова, зі мною поводилися як із божевільною, катуючи уколами та ліками. Ці люди були справді порочними! Там я мусила приймати ліки двічі на день. Я почувалася жахливо й не знала, що зі мною буде після такої кількості ліків. Коли я почувалася самотньою й безпорадною, я згадувала гімни, які вивчила раніше, і починала їх наспівувати. «Хоч на шляху любові до Бога повно перешкод, я здобуду віру, діючи за словами Божими. Якими б великими не були поневіряння, я буду вірною до смерті, і я любитиму Бога й свідчитиму про Нього вічно!» (Ідіть за Агнцем і співайте нових пісень, Бог був з нами донині). «Божі слова мають велику владу, ведучи нас до подолання поневірянь. Вони скеровують і захищають нас щомиті, даючи нам ще більше відчути Божу ніжність і красу. Наша віра вдосконалюється в поневіряннях; ми починаємо бачити Божу мудрість і всемогутність. Які б випробування нас не спіткали, наші боголюбні серця ніколи не зміняться» (Ідіть за Агнцем і співайте нових пісень, Божі слова завоювали наші серця). Що більше я співала, то більше внутрішньої сили я відчувала, і моя віра міцніла. Хоча я була в психіатричній лікарні, під їхнім контролем, позбавлена волі, і мене щодня змушували приймати ліки й катували препаратами, я досі відчувала, що Бог мене не покинув. Хоч би що чекало попереду, я покладатимусь на Бога, щоб пережити це, і я ніколи не залишу й не зраджу Його.
Через місяць я почала страждати від сильного безсоння. Я не могла спати ні вдень, ні вночі, була дратівливою та неспокійною, і мені здавалося, що серце от-от вистрибне з грудей. Удень, посидівши кілька хвилин, я відчувала бажання встати й походити, але, походивши кілька хвилин, я хотіла знову сісти. Вночі було те саме: поспавши кілька хвилин, я хотіла знову встати, і поки всі спали, я самотньо ходила коридором. Я ледве дихала, розум був затуманений, і я відчувала, що знаходжуся на межі психічного зриву. Коли я бачила, як божевільні пацієнтки не сплять ні вдень, ні вночі й постійно кричать під час нападів, я думала собі: «Невже я не можу спати, бо божеволію? Якщо я дійсно збожеволію, то більше не зможу вірити в Бога, і який тоді сенс жити далі? Можливо, мені просто варто померти; принаймні тоді мені не доведеться більше терпіти ці тортури». У своєму болі я прийшла перед Бога й вилила Йому своє серце: «Боже, мені здається, що в мене буде психічний зрив, і моє серце дуже болить. Прошу, захисти моє серце, бо я не можу залишити Тебе». Помолившись, я згадала деякі Божі слова: «Якщо ти не можеш свідчити перед сатаною, сатана посміється з тебе, він поставиться до тебе як до блазня, як до іграшки, він часто виставлятиме тебе на посміховисько і зведе тебе з розуму» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Лише любов до Бога є справжньою вірою в Бога). Якби я втратила віру в Бога й обрала смерть, через те, що не могла витримати таких душевних мук, то задум сатани вдався б. Сатана жадав, щоб я стала негативною, слабкою й віддалилася від Бога. Я просто не могла піддатися на хитрощі й інтриги сатани. Незалежно від того, чи збожеволію я насправді, чи ні, я не могла шукати смерті. Я мала жити далі й вірити, що все в Божих руках. Поступово я змогла заснути й більше не відчувала неспокою.
Дні минали, і ніхто не казав мені, як довго я тут пробуду. Я щодня жила серед цих божевільних людей, і здавалося, що час повзе, як равлик. Коли сходило сонце, я хотіла, щоб настала ніч, а коли наставала ніч, я хотіла, щоб настав ранок. Глибоко вночі я згадувала, як відвідувала зібрання й виконувала свої обов’язки разом із братами і сестрами. Іноді мені навіть снилося, що я з ними, але, прокинувшись, я бачила, що досі замкнена в психіатричній лікарні, і бажала, щоб я не прокидалася від тих снів. Одного дня директор прогулювався у дворі, і я запитала його: «Коли я зможу піти?». Він суворо відповів: «Хто тобі сказав вірити в Бога?! Ти віриш у Бога, а уряд проти цього. Ти збожеволіла!». Я не стала відповідати йому прямо. Я лише хотіла знати, як довго мене триматимуть ув’язненою, тому запитала ще раз. Директор гнівно показав на мене пальцем і пригрозив: «Якщо ти ще раз про це запитаєш, я зачиню тебе на два роки!». Почувши, що я збожеволіла й що він зачинить мене на два роки, я засмутилася ще більше. Я не хотіла залишатися там і дня, то як я зможу витримати два роки? Якщо так триватиме й далі, то, навіть якщо я не збожеволію, вони замучать мене до отупіння, і я більше не зможу вірити в Бога. Тоді чи не буде це для мене кінцем? Я була в розпачі, тож у серці я звернулася до Бога, розповівши Йому про свій стан і труднощі. Пізніше я згадала пророка Єремію, який передавав Божу волю. Хіба цар не казав, що той збожеволів? Хіба люди не казали, що Ной збожеволів, коли той будував ковчег? Те саме стосується багатьох інших людей, що щиро вірили в Бога й поклонялися Йому, – хіба дияволи не казали, що вони збожеволіли через віру в Бога? Лише дияволи могли говорити такі диявольські слова! Я згадала Ноя, який, почувши Боже слово, понад сто років будував ковчег, терплячи наклепи та глузування світу. Але Ной ніколи не скаржився, і люди світу не впливали на нього, він добудував ковчег, як велів Бог, і виконав Боже доручення. А я, почувши, як директор сказав, що я збожеволіла й він зачинить мене на два роки, стала негативною й засмученою. Хіба я не була надзвичайно слабкою й хіба не потрапила в пастку сатани? Розміркувавши над цим, я вже не почувалася так погано. Хоч би як довго мене тут тримали, і хоч би що зі мною сталося, я коритимусь без скарг.
Через три місяці до мене прийшов чоловік і сказав: «Поліція сказала, що якщо ти підпишеш заяву, що не віриш у Бога, то зможеш піти в будь-який час». Я дуже хотіла покинути це пекельне місце, але боялася, що мене змусять підписати заяву про відмову від Бога. Якби я підписала її й зрадила Бога, то на мені була б незмивна пляма, і Бог відцурався б від мене. Хоч би що там було, я не могла підписати цю заяву, тож я помолилася до Бога: «Боже, я не хочу зраджувати Тебе. Але я слабка й безсила, і я дуже боюся, що мене тут триматимуть і далі. Боже, я вірю, що все в Твоїх руках, і те, чи вийду я, чи ні, теж у Твоїх руках. Я готова рівнятися й покладатися на Тебе, і я молю, щоб Ти вів мене й вказав мені вихід». У той час я щодня молилася про це. Через кілька днів, коли я їла, директор раптом сказав мені: «Збирай речі і йди додому». Він не просив мене підписувати заяву. Я почувалася дуже щасливою, бо знала, що Бог почув мою молитву. Бог знав, що мій духовний зріст надто малий, і змилосердився наді мною й відкрив мені вихід. Я не переставала дякувати Богові в серці!
Коли я вийшла з психіатричної лікарні, мій чоловік, боячись, що я знову віритиму в Бога, відправив мене до батьків і доручив моїй матері та братові наглядати за мною. Побачивши, що вони не можуть мене зупинити, він змушував мене поїхати з ним працювати в інше місто, а коли я відмовилася, він розлютився і сказав: «Ти не хочеш їхати зі мною, бо хочеш знайти інших віруючих, так? Одного дня я відправлю тебе назад до психіатричної лікарні й зроблю тебе справжньою божевільною!». Почувши це від свого чоловіка, я почувалася абсолютно безнадійною й нещасною. Я ніколи не очікувала, що він буде настільки безсердечним, щоб говорити таке. Я не могла не згадати Божі слова: «У наші дні ті, хто прагне, і ті, хто не прагне, – це два типи людей із різними місцями призначення. Ті, хто прагне знати істину та втілює істину в життя, – це ті, кому Бог принесе спасіння. Ті, хто не знає істинного шляху, – демони й вороги; вони нащадки архангела та стануть об’єктами знищення. Навіть ті, хто благочестиво вірить у невизначеного Бога, – хіба вони теж не демони? Люди, які мають чисту совість, але не приймають істинний шлях, є демонами; їхня сутність – в опорі проти Бога. Ті, хто не приймає істинний шлях, – це ті, хто опирається Богу, і навіть якщо такі люди витерплять багато тягот, їх усе одно буде знищено. Усі ті, хто не готовий зректися світу, хто не може стерпіти розлуки з батьками та хто не може стерпіти відмови від власних плотських утіх, бунтують проти Бога та всі стануть об’єктами знищення. Кожен, хто не вірить у втіленого Бога, є демоном, ба більше – буде знищений» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Бог і людина разом увійдуть до спочинку). Мій чоловік повірив у безпідставні чутки КПК і підбурив членів родини нападати на мене й переслідувати мене. Він навіть об’єднався з поліцією, щоб відправити мене до психіатричної лікарні, поводячись зі мною як із божевільною. Йому було байдуже, жива я чи мертва. Тепер він змушував мене їхати працювати з ним, намагаючись зробити так, щоб я віддалилася від Бога й зрадила Його, інакше він відправить мене назад до психіатричної лікарні й зробить справжньою божевільною. Моєму чоловікові було байдуже на всі роки нашого шлюбу, і він вигадував будь-які способи, щоб перешкодити мені вірити в Бога. Його сутність – це ненависть до Бога. Він диявол і ворог Бога. Я була одружена з ним чотирнадцять років, і перш ніж я знайшла Бога, я працювала до знемоги для сім’ї, не лише доглядаючи за дітьми, а й заробляючи гроші, щоб утримувати родину. Мій чоловік бачив, що я йому корисна, тому добре про мене дбав, але тепер, коли я знайшла Бога, він боявся, що мене заарештують і я не зможу заробляти гроші й утримувати сім’ю, що зачіпало його інтереси. Тому він знову і знову вдавався до злостивих методів, щоб мене переслідувати, завдаючи великої шкоди, як моєму тілу, так і душі. Мені стало ясно, що він ніколи по-справжньому мене не любив, а лише використовував. Мій чоловік вірив диявольським словам КПК і слідував за нею, а я вірила в Бога й хотіла прагнути до істини та виконувати свій обов’язок. Наші шляхи були абсолютно різними. Ми були абсолютно різними людьми, і навіть живучи разом, не мали спільної мови. Я хотіла розлучитися з ним, але також думала: «Мій син ще такий малий, що з ним буде, якщо ми розлучимося і я піду? Чоловік не віддасть мені будинок, то як я житиму далі? Якщо ми не розлучимося, він просто заважатиме мені вірити в Бога, тож може мені поїхати працювати з ним?». У той час я молилася Богові про цю трудність: «Боже, зіткнувшись із переслідуваннями мого чоловіка, я не знаю, яким шляхом мені йти. Прошу, настав мене й дай мені рішучість терпіти страждання».
Одного разу я почула гімн Божих слів:
Віддайте все своє єство Божій роботі
1 Нині час, коли Мій Дух виконує велику роботу, і час, коли Я розпочинаю Свою роботу серед сторонніх народів. Ба більше, це час, коли Я класифікую всіх створених істот, поміщаючи кожну до її власної категорії, щоб Моя робота могла провадитися швидше й була більш здатна досягти результатів. Отже, Я досі прошу від вас: всім своїм єством віддайся всій Моїй роботі, ба більше, ясно розпізнай і точно роздивись усю роботу, яку Я здійснив у тобі, і присвяти всю свою енергію тому, щоб Моя робота змогла досягти кращих результатів. Ось що ти маєш зрозуміти.
2 Утримайся від суперництва між собою, від пошуків запасного плану чи комфорту для своєї плоті, щоб уникнути затримки Моєї роботи й перепони для твого прекрасного майбутнього. Це зовсім не захистить тебе, а може лише призвести до твого руйнування. Хіба це не було б безглуздо з твого боку? Те, чим ти упиваєшся сьогодні, – це саме те, що руйнує твоє майбутнє, тоді як біль, який ти терпиш сьогодні, – це саме те, що захищає тебе. Ти маєш чітко усвідомлювати ці речі, щоб не впасти в спокуси, яких тобі виявиться тяжко позбутися, і щоб уникнути помилкового входження в густий туман і нездатності більше знайти сонце. Коли густий туман розвіється, ти опинишся на суді великого дня.
«Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Робота з поширення Євангелія – це також робота зі спасіння людини»
Божі слова надихнули мене, дали мені сміливість і шлях практики. Я не могла поїхати з чоловіком працювати в інше місце лише тому, що хвилювалася за сина й дбала про свою плоть, бо якби я так зробила, то не змогла б відвідувати зібрання чи виконувати свій обов’язок, віддалилася б від Бога й втратила б можливість бути спасеною. Якби я так вчинила, то потім шкодувала б. Доля кожної людини знаходиться в Божому володарюванні, і доля мого сина теж. Яке життя він проживе й перед якими стражданнями постане, вже завчасно призначено Богом, і мої хвилювання й турботи зайві. Навіть якби я була поруч, я б не змогла допомогти йому під час його страждань. Я також подумала про те, що майбутнє мого життя в Божих руках; я мала покладатися на Бога, щоб пережити це, і коритися Його володарюванню й упорядкуванням.
У лютому 2014 року я знову почала виконувати свій обов’язок у церкві. Одного разу чоловік запропонував мені поїхати з ним у подорож, але я відмовилася, і він сказав: «Якщо ти не поїдеш зі мною, цей будинок більше не буде твоїм, і жінкою в машині будеш не ти». Він мав на увазі розлучення. Мені було і боляче, і люто, і я знала, що настав час зробити вибір. Але подумавши про те, щоб віддати йому все, що є в нашому домі, я трохи завагалася, тож я помолилася Богові, просячи Його наставити мене. Саме тоді були оприлюднені останні Божі слова. Я прочитала їх і знайшла шлях практики. Всемогутній Бог говорить: «Коли ти хочеш вірити в Бога, якщо ти хочеш здобути Бога й догодити Йому, тобі це не вдасться, якщо ти не витерпиш певну міру болю та не докладеш певних зусиль. Ви чули багато проповідей, але просто почути не значить зробити проповідь своєю; ти повинен увібрати її в себе та перетворити на те, що належить тобі. Ти повинен асимілювати її у своє життя та привнести її у своє існування, дозволивши цим словам і проповіді спрямовувати твій життєвий шлях і надавати твоєму життю екзистенціальну цінність і значення. Тільки після цього те, що ти почув ці слова, стане того варте. Якщо ж слова, які Я говорю, не приносять у твоє життя ніякого підйому та не додають твоєму існуванню жодної цінності, тобі немає сенсу їх слухати. Ви ж це розумієте, чи не так? Тепер, коли ви це зрозуміли, те, що буде далі, залежить тільки від вас. Ви повинні взятися за роботу! Ви повинні в усьому бути сумлінними! Не будьте безладними; час летить! Більшість із вас уже понад десять років вірить у Бога. Озирніться на ці десять років: скільки ви здобули? І скільки десятиліть вам залишилося прожити в цьому житті? У вас не так багато часу. Забудь про те, чи чекає на тебе Божа робота, чи залишив Він тобі шанс, чи зробить Він ту саму роботу повторно: не говори про це. Чи можеш ти змінити хід останніх десяти років свого життя? З кожним днем, що минає, з кожним кроком, який ти робиш, у тебе стає на один день менше. Згаяного часу й конем не доженеш! Ти маєш ставитися до віри в Бога як до найзначущішої справи у своєму житті – важливішої навіть за їжу, одяг і все інше – так ти отримаєш результати. Якщо ти віриш тільки тоді, коли в тебе є на це час, і не здатен присвятити своїй вірі всю свою увагу, якщо ти постійно заплутуєшся у своїй вірі, ти нічого не здобудеш» (Слово, т. 2. Про пізнання Бога. Сам Бог, унікальний X). З Божих слів я відчула Його нагальний намір. Бог сподівається, що ми зможемо відмовитися від плотських задоволень, віддати Йому свої серця й виконувати свої обов’язки як створені істоти. Лише тоді життя має сенс. Згадуючи минуле, я розумію, що, хоча я й вірила в Бога багато років, я не могла нормально відвідувати зібрання чи виконувати свої обов’язки через переслідування з боку чоловіка, і хоча я їла й пила Божі слова, я робила це лише формально, і моя віра не була щирою. Я ніколи не ставилася до віри в Бога як до найважливішої справи в житті й втратила багато можливостей здобути істину. Оскільки я була ще молодою, то мала цінувати дорогоцінний час, щоб прагнути до істини й здобути її. Якби я й далі прагнула задовольняти плоть і вірила в Бога абияк, як раніше, то залишилася б ні з чим. Я не могла й далі вчиняти так, як раніше, намагаючись всидіти на двох стільцях: і підтримувати сім’ю й плоть, і водночас бажати здобути істину й спасіння. Я мала ставитися до віри в Бога як до найважливішої речі, до якої слід прагнути, бо життя має сенс лише тоді, коли людина здобуває істину. Одного разу, коли я повернулася із зібрання, чоловік запитав мене: «Ти й далі віритимеш у Бога? Якщо так, то забирайся з цього дому й ніколи не повертайся! І навіть не думай, що отримаєш сина чи будинок!». Почувши його слова про те, що він не віддасть мені ні сина, ні будинок, я відчула сильний біль, ніби від мене відрізали шматок плоті. Я подумки помолилася до Бога, просячи Його наставити мене, щоб я не піддалася на хитрощі сатани. Після молитви моє серце поволі заспокоїлося, і я спокійно сказала чоловікові: «Якщо ти так вважаєш, нам варто розлучитися й піти кожен своєю дорогою». Наступного дня ми пішли до бюро цивільних справ, щоб оформити розлучення, і вийшовши звідти, я відчула справжнє звільнення. Нарешті я була вільна вірити в Бога й виконувати свої обов’язки.
Згадуючи цей досвід і той час, коли я відчувала біль і слабкість, я розумію, що саме Бог давав мені віру і Його слова, що наставляли мене крізь ті дні мук. Я відчувала, що Бог завжди був поруч і ніколи мене не покидав, і моя віра в Нього також зросла. Хоча переслідування з боку чоловіка та тортури злих дияволів із КПК завдали мені багато страждань, пройшовши через це, я чітко побачила диявольську сутність свого чоловіка та КПК. Я вже не була такою розгубленою, слабкою й нездатною відрізнити добро від зла, як раніше; моя рішучість слідувати за Богом стала ще непохитнішою, і я відчула, що в терпінні цих страждань був сенс. Я не змогла б здобути ці речі в комфортних умовах. Дякувати Богу!
