Зобов’язання лідерів і працівників (15)

Пункт дванадцятий: Своєчасно і точно виявляти різних людей, справи та речі, які переривають Божу роботу й нормальний церковний уклад і заважають їм; зупиняти й обмежувати їх і виправляти ситуацію; крім того, бесідувати про істину, щоб завдяки таким речам Божі обранці розвивали здатність до розрізнення та вчилися (частина третя)

Різні люди, справи та речі, які переривають церковне життя і заважають йому

На минулому зібранні ми бесідували про дванадцятий обов’язок лідерів і працівників: «Своєчасно і точно виявляти різних людей, справи та речі, які переривають Божу роботу й нормальний церковний уклад і заважають їм; зупиняти й обмежувати їх і виправляти ситуацію; крім того, бесідувати про істину, щоб завдяки таким речам Божі обранці розвивали здатність до розрізнення та вчилися». Щодо цього обов’язку ми переважно бесідували про різні проблеми, пов’язані з церковним життям, які ми розділили на одинадцять пунктів. Ну ж бо, прочитайте їх. (Перше – часті відхилення від теми під час бесіди про істину; друге – проголошення слів і доктрин, щоб уводити людей в оману та здобувати їхню повагу; третє – базікання про домашні справи, налагодження особистих зв’язків і вирішення особистих справ; четверте – створення угруповань; п’яте – боротьба за статус; шосте – заняття неналежними стосунками; сьоме – взаємні нападки та словесні перепалки; восьме – поширення уявлень; дев’яте – виплескування негативу; десяте – поширення безпідставних чуток; одинадцяте – маніпулювання виборами та їх переривання.) Минулого разу ми бесідували про п’ятий пункт, боротьбу за статус, і шостий пункт, заняття неналежними стосунками. Ці два типи проблем, як і попередні чотири пункти, також спричиняють завади й переривання в церковному житті та нормальному церковному укладі. З огляду на природу цих двох типів проблем, шкоду, якої вони завдають церковному життю, та їхній вплив на життя-входження людей, обидва вони можуть становити людей, справи та речі, які переривають Божу роботу й нормальний церковний уклад і заважають їм.

VII. Взаємні нападки та словесні перепалки

Сьогодні ми побесідуємо про сьомий пункт – взаємні нападки та словесні перепалки. Такі проблеми часто трапляються в церковному житті, і вони всім помітні. Коли люди збираються, щоб їсти й пити Боже слово, бесідувати про свій особистий досвід або обговорювати якісь реальні проблеми, часто через розбіжності в поглядах або суперечки про правильне й неправильне між людьми виникають сварки та суперечки. Якщо люди не погоджуються й мають різні погляди, але це не заважає церковному життю, чи вважається це взаємними нападками та словесними перепалками? Це не вважається таким; це належить до нормальної бесіди. Тому, на перший погляд, може здаватися, що багато проблем пов’язано із сьомим пунктом, але насправді до цього пункту належать лише ті, що є серйознішими за обставинами та природою і тому становлять переривання й завади. Тепер побесідуймо про те, природа яких проблем дозволяє віднести їх до цього пункту.

По-перше, якщо поглянути на прояви взаємних нападок, то це, безумовно, не нормальна бесіда про істину чи пошук істини, не різні розуміння чи світло, засновані на бесіді про істину, і не пошук, бесіда, обговорення істини-принципів і пошук шляху практики щодо певної істини; натомість це суперечки та сперечання про правильне й неправильне. Ось як це в основному проявляється. Чи трапляється така проблема іноді в церковному житті? (Так.) Уже за зовнішніми ознаками очевидно, що такий вчинок, як взаємні нападки, – це, безумовно, не пошук істини, не бесіда про істину під керівництвом Святого Духа й не гармонійна співпраця, а натомість він корениться в запальності, і мова, що при цьому використовується, містить суд, і засудження, і навіть прокльони – такий прояв є справжнім викриттям сатанинського розбещеного характеру. Коли люди нападають одне на одного, незалежно від того, різка їхня мова чи тактовна, вона несе в собі запальність, злість і ненависть, і в ній немає любові, толерантності й терпіння, і, природно, тим більше в ній немає гармонійної співпраці. Методи, які люди використовують для нападок одне на одного, різноманітні. Наприклад, коли двоє людей обговорюють якусь справу, людина А каже людині Б: «Деякі люди мають погану людськість і зарозумілий характер; вони вихваляються щоразу, коли хоч трохи щось зроблять, і нікого не слухають. Вони такі, як сказано в Божих словах про тих, хто варварський і позбавлений людськості, як звірі». Почувши це, людина Б думає: «Хіба те, що ти щойно сказав, не було спрямовано на мене? Ти навіть послався на Божі слова, щоб розвінчати мене! Оскільки ти говорив про мене, я теж не стримуватимусь. Ти був недобрий до мене, тож і я вчиню з тобою недобре!» І ось людина Б каже: «Деякі люди можуть здаватися дуже побожними зовні, але насправді в глибині душі вони підступніші за будь-кого іншого. Вони навіть вступають у неналежні стосунки з протилежною статтю, як блудниці й повії, про яких ідеться в Божих словах, – Бог відчуває до таких людей цілковиту огиду, Він гидує ними. Яка користь від побожного вигляду? Це все вдавання. Бог найбільше не любить удавальників; усі удавальники – фарисеї!» Почувши це, людина А думає: «Це контратака на мене! Гаразд, ти був недобрий до мене, тож не звинувачуй мене в тому, що я не стримуюсь!» Так, слово за слово, вони почали сваритися. Це бесіда про Божі слова? (Ні.) Що вони роблять? (Нападають одне на одного й сваряться.) Вони навіть хапаються за якийсь засіб впливу й знаходять «основу» для своїх нападок, посилаючись на Божі слова як на основу, – це взаємні нападки, і водночас це словесні перепалки. Чи спостерігається іноді така форма бесіди в церковному житті? Це нормальна бесіда? Це бесіда в рамках нормальної людськості? (Ні.) Тоді чи спричиняє така форма бесіди переривання й завади в церковному житті? Які переривання й завади вона спричиняє? (Нормальне церковне життя порушується, люди впадають у суперечки про правильне й неправильне і, як наслідок, не можуть спокійно розмірковувати над Божими словами й бесідувати про них.) Коли люди беруть участь у таких сварках і суперечках про правильне й неправильне та здійснюють особисті нападки під час церковного життя, чи працює ще Святий Дух? Святий Дух не працює; така бесіда вносить розлад у серця людей. У Біблії є одні слова, ви їх пам’ятаєте? («Ще поправді кажу вам, що коли б двоє з вас на землі погодились про всяку річ, то коли вони будуть просити за неї, станеться їм від Мого Отця, що на небі! Бо де двоє чи троє в Ім’я Моє зібрані, там Я серед них» (Матвія 18:19–20).) Що означають ці слова? Коли люди збираються разом перед Богом, вони мають бути єдиними серцем і розумом і об’єднаними перед Богом; Бог благословлятиме їх, і Святий Дух працюватиме, лише коли люди єдині серцем і розумом. Але чи були ті двоє сперечальників, про яких Я щойно згадав, єдині серцем і розумом? (Ні.) Чим вони займалися? Взаємними нападками, сваркою і навіть судом та засудженням. Хоча на поверхні вони не вживали брудних прокльонів й не обзивалися, мотивація їхніх слів полягала не в тому, щоб бесідувати про істину чи шукати істину, і вони не говорили в рамках совісті й розуму нормальної людськості. Кожне слово, яке вони промовляли, було безвідповідальним і несло в собі агресивність та злість; кожне слово не відповідало фактам і не мало жодної основи. Кожне слово було не про судження справи згідно з Божими словами й Божими вимогами, а про особисті нападки, судження й засудження на основі власних уподобань і волі проти людини, яку вони ненавиділи й зневажали. Усе це – не прояви єдності серцем і розумом; радше це слова й прояви, що походять від запальності й сатанинського розбещеного характеру, і вони не до вподоби Богові; тому там немає роботи Святого Духа. Це прояв взаємних нападок.

У церковному житті між людьми часто виникають суперечки та конфлікти через дрібниці або розбіжності в поглядах та інтересах. Суперечки також часто виникають через несумісність вдачі, амбіцій та вподобань. Різного роду розбіжності й розбрат також виникають між людьми через різницю в соціальному статусі та рівні освіти або через відмінності в людськості й природі і навіть через різницю в манері говорити й вирішувати справи, серед інших причин. Якщо люди не прагнуть вирішувати ці питання за допомогою Божого слова, якщо немає взаєморозуміння, терпимості, підтримки й допомоги, і якщо люди натомість плекають у своїх серцях упередження й ненависть і ставляться одне до одного із запальністю в рамках розбещених характерів, то це, ймовірно, призведе до взаємних нападок і суджень. Деякі люди мають трохи совісті й розуму, і коли виникають суперечки, вони можуть проявляти терпіння, діяти розумно й допомагати іншій стороні з любов’ю. Однак деякі люди не можуть цього досягти, їм бракує навіть найелементарніших терпимості, терпіння, людськості й розуму. Вони часто розвивають різні упередження, підозри й непорозуміння щодо інших через дрібниці або через одне слово чи вираз обличчя, що призводить до того, що в їхніх серцях виникають різноманітні думки, сумніви, судження й засудження щодо них. Ці явища нерідко трапляються в церкві й часто впливають на нормальні стосунки між людьми, на гармонійну взаємодію братів і сестер і навіть на їхню бесіду про Божі слова. Сперечатися, коли люди взаємодіють одне з одним, – звичайна справа, але якщо такі проблеми часто виникають у церковному житті, вони можуть впливати на нормальне церковне життя, заважати йому й навіть руйнувати його. Наприклад, якщо хтось починає суперечку на зібранні, то це зібрання буде порушено, церковне життя не принесе плоду, а ті, хто відвідує зібрання, нічого не здобудуть, і вони, по суті, зберуться даремно й змарнують свій час. Отже, ці проблеми вже вплинули на нормальний уклад церковного життя.

А. Кілька видів проявів взаємних нападок і словесних перепалок

1. Взаємне викриття недоліків

Деякі люди завжди люблять базікати про домашні справи й неважливі теми під час зібрань, і вони говорять про дріб’язкові побутові справи й базікають із братами та сестрами щоразу, коли їх зустрічають, що змушує цих братів і сестер почуватися безпорадними. Хтось може встати, щоб перервати їх, але що відбувається тоді? Якщо їх постійно переривають, вони стають незадоволеними, а їхнє незадоволення означає проблеми. Вони думають: «Ти завжди перериваєш мене й не даєш мені говорити. Гаразд. Я перериватиму тебе, коли ти говоритимеш! Коли ти бесідуватимеш про Божі слова, я втручуся з іншим уривком Божих слів. Коли ти бесідуватимеш про пізнання себе, я бесідуватиму про Божі слова, що судять людей. Коли ти бесідуватимеш про розуміння свого зарозумілого характеру, я бесідуватиму про Божі слова, що визначають фінали та місця призначення людей. Що б ти не говорив, я скажу щось інше!» Мало того, якщо інші приєднуються, щоб перервати їх, то ця людина встає й нападає на них. Водночас, оскільки вона плекає в серці образу й ненависть, під час зібрань вона часто розвінчує недоліки людини, яка її перервала, розповідаючи про те, як ця людина обманювала інших у бізнесі, перш ніж повірила в Бога, якою безпринципною вона була у своїх стосунках з іншими тощо, – вона говорить про це щоразу, коли ця людина починає говорити. Спочатку ця людина може проявляти терпіння, але з часом вона починає думати: «Я завжди допомагаю тобі, я завжди виявляю до тебе толерантність і терпіння, але ти не виявляєш до мене жодної толерантності. Якщо ти так до мене ставишся, не звинувачуй мене в тому, що я не стримуюсь! Ми так довго жили в одному селі – ми обидва добре знаємо одне одного. Ти напав на мене, тож і я нападу на тебе; ти розвінчав мої недоліки, але й у тебе їх удосталь». І ось вона каже: «Ти навіть крав речі, коли був молодим; ті дрібні крадіжки, які ти робив, ще ганебніші! Принаймні те, що я робив, було бізнесом, усе заради того, щоб заробляти на життя. Хто не робить кількох помилок у цьому світі? А як щодо твоєї поведінки? Твоя поведінка – це поведінка злодія, грабіжника!» Хіба це не взаємні нападки? Який метод цих нападок? Це взаємне розвінчування недоліків, чи не так? (Так.) Вони навіть думають про себе: «Ти продовжуєш розвінчувати мої недоліки, даючи всім знати про них і про моє ганебне минуле, роблячи так, щоб інші більше не поважали мене, – ну що ж, тоді я теж не стримуватимусь. Я все знаю про те, скільки в тебе було партнерів, зі скількома людьми протилежної статі ти був; у мене вся ця зброя напоготові. Якщо ти знову розвінчаєш мої недоліки й доведеш мене до краю, я винесу на світло всі твої провини!» Взаємне розвінчування недоліків – поширена проблема серед тих, хто добре знайомий одне з одним і добре знає одне одного. Можливо, через розбіжність у поглядах або через конфлікти чи образи між ними двоє людей витягують старі й дріб’язкові справи, щоб використовувати їх як зброю для нападок одне на одного під час зібрань. Ці двоє людей розвінчують недоліки одне одного, нападають і засуджують одне одного, забираючи в усіх час для того, щоб їсти й пити Боже слово, і впливаючи на нормальне церковне життя. Чи можуть такі зібрання принести плід? Чи відчувають люди навколо них ще бажання збиратися? Деякі брати й сестри починають думати: «Ці двоє справді проблемні, який сенс згадувати ті минулі справи! Вони обоє тепер вірять у Бога, їм слід відпустити ці речі. У кого немає проблем? Хіба вони обоє не прийшли тепер перед Бога? Усі ці проблеми можна розв’язати Божим словом. Розвінчування недоліків – це не практикування істини й не навчання на сильних сторонах одного, щоб компенсувати слабкості іншого; це взаємні нападки, це сатанинська поведінка». Їхні взаємні нападки заважають нормальному церковному життю й руйнують його. Ніхто не може їх зупинити, і вони не слухатимуть, хто б не бесідував із ними про істину. Деякі люди радять їм: «Припиніть розвінчувати недоліки одне одного. Насправді все це не така вже й велика справа; хіба це не просто коротка словесна суперечка? Між вами двома немає глибокої ненависті. Якби ви обоє могли відкритися, оголити себе, відпустити свої упередження, образу й ненависть, щоб молитися й шукати істину перед Богом, усі ці проблеми можна було б розв’язати». Але ці двоє людей усе ще в глухому куті. Один із них каже: «Якби він міг попросити в мене вибачення першим, і якби він відкрився й оголив себе першим, тоді я зробив би те саме. Але якщо, як і раніше, він не відпустить цю справу, то і я не стримуватимусь проти нього! Ти просиш мене практикувати істину – чому він її не практикує? Ти просиш мене відпустити це – чому він не зробить цього першим?» Хіба це не нерозумно? (Так.) Вони починають поводитися нерозумно. Нічиї поради на них не діють, і вони не слухають бесіди про істину. Щойно вони бачать одне одного, вони сперечаються, розвінчують недоліки одне одного й нападають одне на одного. За винятком того, що вони не б’ються, у всьому, що вони роблять одне одному, є ненависть, і кожне слово, яке вони кажуть, містить натяки на нападки й прокльони. Якщо в церковному житті є двоє таких людей, які нападають і вступають у словесні перепалки, щойно бачать одне одного, чи може таке церковне життя принести плід? Чи можуть люди отримати з нього щось позитивне? (Ні.) Коли виникають такі ситуації, більшість людей починає хвилюватися, кажучи: «Щоразу, коли ми збираємося, ці двоє завжди сваряться, і вони не слухають нічиїх порад. Що нам робити?» Поки вони там, зібрання не проходять мирно, і вони всім заважають. У таких випадках церковні лідери повинні втрутитися, щоб розв’язати проблему; вони не повинні дозволяти таким людям продовжувати заважати церковному життю. Якщо після неодноразових порад, бесід і позитивного наставництва не досягнуто жодних результатів, і обидві сторони продовжують триматися за свої упередження й відмовляються пробачити одна одну, а також продовжують нападати одна на одну й заважати церковному життю, то необхідно вирішувати справу згідно з принципами. Їм слід сказати: «Ви двоє перебуваєте в такому стані вже тривалий час, і це спричинило серйозні завади в церковному житті та для всіх братів і сестер. Більшість людей гнівається на таку вашу поведінку, але боїться щось про це сказати. З огляду на ваше нинішнє ставлення та прояви, церква повинна, відповідно до принципів, призупинити вашу участь у церковному житті й ізолювати вас для розмірковування над собою. Коли ви зможете гармонійно ладнати, брати участь у нормальній бесіді та мати нормальні міжособистісні стосунки, тоді ви зможете повернутися до церковного життя». Незалежно від того, погоджуються вони на це чи ні, церква повинна ухвалити таке рішення; це і є вирішення справи на основі принципів. Такі справи слід вирішувати саме в такий спосіб. З одного боку, це корисно для цих двох людей; це може спонукати їх розмірковувати й пізнавати себе. З іншого боку, це насамперед захищає більше братів і сестер від завад з боку злих людей. Деякі люди кажуть: «Вони не вчинили ніякого зла; за своєю сутністю вони також не злі люди. У них просто є незначні вади в людськості, вони просто свавільні, схильні до нерозумної поведінки, заздрощів і суперечок. Навіщо їх ізолювати лише через це?» Незалежно від того, яка в них людськість, доки вони створюють заваду для церковного життя, церковні лідери повинні втрутитися, щоб розглянути й вирішити це питання. Якщо ці двоє людей злі, то щойно це буде розпізнано, відповідь не повинна бути такою простою, як їхня ізоляція; необхідно негайно ухвалити рішення про їхнє пряме вичищення. Якщо їхні дії обмежуються нападками одне на одного та суперечками про правильне й неправильне без заподіяння шкоди іншим або вчинення інших поганих справ, які завдали б збитків інтересам Божого дому, і вони не є злими, то їх не потрібно вичищати. Натомість їхнє церковне життя слід призупинити, і їх слід ізолювати для розмірковування над собою. Такий підхід є найбільш доречним. Мета такого вирішення справи – забезпечити нормальний уклад церковного життя й гарантувати, що церковна робота може просуватися нормально.

2. Взаємне розвінчування й нападки

Деяким людям бракує здатності до сприймання, коли вони їдять і п’ють Боже слово, і вони не знають, як бесідувати про своє досвідне розуміння Божого слова. Вони вміють лише пов’язувати Божі слова, що розвінчують людей, з іншими. І тому, коли б вони не бесідували про істину в Божих словах, у них завжди є особисті мотиви; вони завжди хочуть скористатися нагодою, щоб розвінчати інших і завдати їм удару, що спричиняє неспокій у церкві. Якщо ті, кого викривають, можуть правильно ставитися до таких ситуацій, розуміти їх як такі, що походять від Бога, і вчитися покори й терпіння, то жодних суперечок не виникне. Однак неминуче, що хтось може відчути непокору, коли почує, як інші бесідують про його проблеми й розвінчують їх. Вони думають про себе: «Чому це, прочитавши Божі слова, ти не ділишся своїм досвідним розумінням їх і не говориш про пізнання себе, а натомість виключно нападаєш на мене й цілишся в мене? Я тобі не до вподоби? Божі слова вже ясно дали зрозуміти, що в мене розбещений характер, – невже тобі справді потрібно про це говорити? Можливо, в мене й розбещений характер, але хіба в тебе його немає? Ти завжди цілишся в мене, називаючи мене лукавим, але й тобі не бракує хитрощів!» Сповнені образи й непокори, вони можуть виявити терпіння раз чи два, але з часом, коли їхні образи накопичаться, вони вибухають. І щойно вони вибухають, це катастрофа. Вони кажуть: «Коли деякі люди діють і говорять, вони вдають, що дуже чесні й відкриті на поверхні, але насправді вони сповнені всіляких інтриг і завжди плетуть змови проти інших. Ніхто не може осягнути їхніх думок чи намірів, коли розмовляє з ними; це лукаві люди. Коли ми стикаємося з такими людьми, ми не можемо з ними розмовляти чи взаємодіяти; вони надто страшні. Якщо ти не будеш обережним, то потрапиш у їхню пастку, і тебе обдурять і використають. Такі люди – найзліші, ті, кого Бог найбільше ненавидить і ким гидує. Їх слід кинути в безодню, в озеро вогняне і сірчане!» Почувши це, інша людина думає: «У тебе розбещений характер, але ти не дозволяєш іншим розвінчувати тебе? Ти такий зарозумілий і впевнений у власній праведності, тож я знайду інший уривок Божих слів, щоб розвінчати тебе, і подивлюся, що ти тоді скажеш!» Інша людина ще більше гнівається після того, як її розвінчали, і думає: «Отже, ти не збираєшся це так залишити, чи не так? Ти все ще не відпустиш цього, га? Ти просто не любиш мене й думаєш, що в мене розбещений характер, чи не так? Гаразд, тоді я теж розвінчаю тебе!» І ось вони кажуть: «Деякі люди – просто антихристи; вони люблять статус і похвалу інших, люблять повчати інших, використовуючи Божі слова, щоб розвінчувати й засуджувати інших, змушуючи інших людей думати, що в них самих немає розбещеного характеру. Вони такі величні й владні та думають, що освятилися, але хіба вони не просто брудні демони? Хіба вони не просто сатани та злі духи? Хто такі антихристи? Антихристи – це сатани!» Скільки раундів вони вже провели? Чи є переможець? (Ні.) Чи сказали вони щось, що могло б повчити інших? (Ні.) Отже, що це за слова? (Судження, засудження.) Це судження. Вони говорять безрозсудно, не зважаючи на реальну ситуацію чи факти, довільно судячи й засуджуючи інших, навіть проклинаючи їх. Чи є в них фактична основа для того, щоб називати іншу людину антихристом? Які злі вчинки та прояви антихриста продемонструвала ця людина? Чи досягає її розбещений характер рівня сутності антихриста? Коли Божі обранці почують, як вони розвінчують іншу людину, чи подумають вони, що це об’єктивно й правдиво? Чи є якась доброта чи добрі наміри в словах, сказаних цими двома людьми? (Ні.) Чи їхня мета – допомогти одне одному пізнати себе та дати їм змогу якнайшвидше позбутися свого розбещеного характеру й увійти в істину-реальність? (Ні.) Тоді для чого вони це роблять? Щоб виплеснути свою особисту злість, завдати удару й помститися іншій стороні, тому вони довільно звинувачують її в тому, що зовсім не відповідає фактам. Вони не оцінюють і не характеризують одне одного точно на основі Божих слів і викриттів та сутності іншої людини; натомість вони використовують Божі слова, щоб завдавати ударів одне одному, мститися й виплескувати свою особисту злість; вони зовсім не бесідують про істину. Це серйозна проблема. Вони завжди хапаються за щось в іншій людині, щоб нападати й засуджувати її за зарозумілий характер, – таке ставлення є підступним і злісним, і це, безумовно, не є доброзичливим розвінчуванням. Зрештою, це призводить лише до взаємної ворожості й ненависті. Якщо розвінчування здійснюється зі ставленням допомоги іншим із любові, люди можуть це відчути, і вони можуть правильно до цього ставитися. Але якщо хтось хапається за зарозумілий характер іншої людини, щоб засудити її і напасти на неї, це робиться суто для того, щоб завдати удару й мучити цю людину. У кожного є зарозумілий характер, тож навіщо завжди цілитися в одну людину? Навіщо завжди зосереджуватися на одній людині, не відпускаючи її? Постійно розвінчувати зарозумілий характер цієї однієї людини – чи справді мета цього – допомогти їй позбутися цього характеру? (Ні.) Тоді в чому причина? У тому, що інша людина їм не до вподоби, тому вони шукають нагоди, щоб завдати їй удару й поквитатися, завжди бажаючи її мучити. Отже, коли вони кажуть, що інша людина – антихрист, сатана, диявол, лукава й підступна людина, чи це відповідає дійсності? Можливо, це трохи стосується фактів, але їхня мета, коли вони говорять це, – не допомогти іншій людині чи побесідувати про істину, а виплеснути свою особисту злість і помститися. Їх мучили, і тому вони хочуть помститися. Як вони мстяться? Розвінчуючи іншу людину, засуджуючи її, називаючи її дияволом, сатаною, злим духом, антихристом – навішуючи на неї будь-який ярлик, що є найогиднішим, і будь-яке звинувачення, що є найтяжчим. Хіба це не довільне судження й засудження? Намір, мета й мотивація обох сторін, коли вони це говорять, – не допомогти іншій людині пізнати себе й розв’язати свої проблеми з розбещеним характером, і тим більше не допомогти їй увійти в реальність Божого слова чи зрозуміти істину-принципи. Натомість вони намагаються напасти й завдати удару іншій людині, розвінчати її, щоб досягти своєї мети – виплеснути особисту злість і помститися. Це і є взаємні нападки та словесні перепалки. Хоча цей метод нападок на інших може здаватися більш обґрунтованим, ніж взаємне розвінчування недоліків, і він пов’язує Божі слова з іншою людиною, щоб сказати, що в неї розбещений характер і що вона – диявол і сатана, і, на перший погляд, це виглядає досить духовно, природа цих двох методів однакова. Жоден із цих методів не є бесідою про Боже слово й істину в рамках нормальної людськості; натомість це безвідповідальне й довільне судження, засудження й прокльони іншої людини на основі особистих уподобань, а також особисті нападки. Діалоги такого характеру також спричиняють переривання й завади в церковному житті, а також втручаються в життя-входження Божих обранців і шкодять йому.

Що вам слід робити, коли ви стикаєтеся з двома людьми, які вдаються до взаємних нападок, розвінчуючи розбещені характери одне одного? Чи потрібно грюкати по столу й читати їм нотації? Чи потрібно вилити на них відро холодної води, щоб вони охололи, і змусити їх усвідомити свою неправоту й попросити вибачення одне в одного? Чи можуть ці методи розв’язати проблему? (Ні.) Ці двоє людей завжди сваряться на кожному зібранні, і після закінчення кожного зібрання вони готуються до наступної сварки. Удома вони шукають Божі слова й підстави для використання у своїх нападках, вони навіть пишуть чернетки й продумують, як напасти на іншу сторону, на які її аспекти напасти, як судити й засуджувати її, який тон використовувати і які слова Бога застосувати, щоб здійснити найбільш переконливу атаку й засудження. Вони також шукають різні духовні терміни й використовують різні способи вираження, щоб засудити й завдати удару іншій стороні, не даючи їй змоги змінити ситуацію, і вони прагнуть здолати її в наступній сутичці й унеможливити її піднесення знову. Усі ці форми поведінки належать до взаємних нападок і словесних перепалок. Чи легко розв’язати такі проблеми? Якщо після отримання порад, допомоги й бесіди про істину від більшості людей вони все ще не каються й не змінюють свого курсу, тобто вони сперечаються й проклинають одне одного при зустрічі, не слухають нічиїх порад і не приймають, коли хтось бесідує про істину чи обтинає їх, – що слід робити? Це легко вирішити: їх слід очистити. Хіба це не розв’яже проблему? Хіба це не легко? Чи потрібно продовжувати бесідувати з ними? Чи потрібно ще допомагати їм із любов’ю? Скажіть Мені, чи доречно з любов’ю виявляти толерантність і терпіння до таких людей? (Недоречно.) Чому недоречно? (Вони не приймають істини – немає сенсу бесідувати з ними.) Правильно, вони не приймають істини. Вони беруть участь у зібраннях лише для того, щоб вступати в словесні перепалки. Вони не вірять у Бога, щоб прагнути до істини, і їм просто подобається вступати в словесні перепалки. Це викриття й прояв нормальної людськості? Чи мають вони раціональність, якою повинна володіти нормальна людськість? (Ні.) Їм бракує раціональності нормальної людськості. Під час зібрань такі люди не читають Божі слова зосереджено й належним чином, щоб зрозуміти й отримати істину з Божих слів і так розв’язати свої розбещені характери та проблеми. Натомість вони завжди хочуть розв’язувати проблеми інших людей. Їхня увага постійно зосереджена на інших, вони шукають у них вади; вони завжди прагнуть знайти проблеми інших людей у Божих словах. Вони використовують можливість читати Божі слова й бесідувати про них, щоб розвінчувати інших і нападати на них, і вони використовують Божі слова, щоб судити, принижувати й засуджувати інших. І все ж вони ставлять себе окремо від Божих слів. Що це за люди? Це люди, які приймають істину? (Ні.) Вони особливо вправні й завзяті в одному: прочитавши Божі слова, вони часто виявляють в інших різні проблеми, стани й прояви, які розвінчують Його слова. Що більше вони виявляють цих проблем, то більше відчувають, що несуть значну відповідальність, і вірять, що можуть багато чого зробити, думаючи, що повинні розвінчувати ці проблеми. Вони не спустять цього жодній людині, яка має ці проблеми. Що це за люди? Чи мають такі люди розум? Чи мають вони здатність сприймати істину? (Ні.) У церкві, якщо такі люди не висловлюються й не створюють завад, немає потреби з ними розбиратися. Однак, якщо вони постійно діють у такий спосіб, завжди нападаючи, судячи й засуджуючи інших, то церква повинна вжити відповідних заходів, щоб розібратися з ними, очистивши їх. Що стосується тих, кого розвінчали, і хто потім нападає, судить і засуджує їх, використовуючи ті самі методи й засоби, то якщо обставини серйозні й вони перервали церковне життя та завадили йому, їх також слід очистити й ізолювати від Божих обранців – до них не можна виявляти жодної поблажливості.

Які ще прояви взаємних нападок і словесних перепалок за своєю природою кваліфікуються як такі, що переривають церковне життя й заважають йому? Взаємне розвінчування недоліків і розвінчування розбещених характерів одне одного, щоб виплеснути особисту злість і помститися, є очевидними проявами переривання церковного життя і завади йому. Окрім цих двох проявів, є ще вдавання, ніби ти відкриваєшся, викриваєш і аналізуєш себе, щоб навмисно розвінчати й проаналізувати інших, – такий вид нападок також є проявом переривання церковного життя і завади йому. Отже, чи є сказане людиною нападом, якщо це стосується не її власних проблем, а проблем інших людей, незалежно від того, чи сказано це в гострій манері, чи побічно, мимохідь, тактовно? (Ні.) Тоді які ситуації становлять нападки? Це залежить від наміру й мети, що стоять за сказаним. Якщо щось сказано, щоб завдати удару й помститися людям або виплеснути особисту злість, це є нападом. Це одна ситуація. Крім того, роздування поверхових аспектів проблеми до непомірних масштабів, щоб судити й засуджувати людей усупереч фактам і тому, що є істинним, безвідповідальне поспішне винесення висновків, зовсім не дивлячись на те, у чому полягає сутність питання, – це теж виплескування особистої злості й помста, це судження й засудження, і така ситуація також становить напад. Що ще? (Створення безпідставних чуток про людей, це одне з них?) Створення безпідставних чуток, безумовно, також рахується, і навіть більше. Скільки ситуацій становлять нападки? (Три.) Узагальніть ці ситуації. (Перша – це завдання удару іншим із певною метою. Друга – це судження й засудження інших у спосіб, що суперечить фактам і тому, що є істинним, що є довільною характеристикою інших людей у безвідповідальній манері. Третя – це створення безпідставних чуток про людей.) Природа кожної із цих трьох ситуацій кваліфікує їх як особисті нападки. Як нам розрізнити, які ситуації кваліфікуються як особисті нападки, а які ні? Коли йдеться про тих, хто нападає, які дії чи слова становлять напад? Припустимо, що слова людини мають дещо навідний характер і здатні ввести інших в оману, а також мають ознаку фабрикування чуток. Ця людина створює щось із нічого й вигадує чутки та брехню, щоб увести людей в оману та спрямувати їх у хибному напрямку. Її намір і мета – змусити більше людей визнати й повірити, що те, що вона говорить, є правильним, і погодитися, що те, що вона говорить, відповідає істині. Водночас вона також хоче помститися комусь іншому, зробити його негативним і слабким. Вона думає: «У тебе такий мерзенний характер – я мушу розвінчати твою справжню ситуацію і приборкати твою зарозумілість, а тоді подивимося, чим ти будеш вихвалятися й хизуватися! Як я можу виділятися поруч із тобою? Моя ненависть не вщухне, доки я не вжену тебе в негатив і не звалю з ніг. Я покажу всім, що ти теж можеш бути негативним і що в тебе теж є слабкості!» Якщо це її мета, то її слова становлять напад. Але припустимо, що її намір – просто прояснити факти й те, що є істинним щодо певної справи: здобувши точне розуміння її та виявивши сутність питання через певний період досвіду, вона відчуває, що про це слід побесідувати, щоб більшість могла це зрозуміти й знати, яке сприйняття цієї справи є чистим, тобто її мета – виправити перекручені або однобокі погляди більшої кількості людей на цю справу, – чи є це нападом? (Ні.) Вона не змушує когось прийняти її особисту думку, і тим більше не плекає жодного наміру особистої помсти. Натомість вона лише бажає прояснити істину фактів; вона використовує любов, щоб допомогти іншій стороні зрозуміти й запобігти тому, щоб вона збилася зі шляху завдяки цьому розумінню. Незалежно від того, чи приймає це інша сторона, вона здатна виконати свій обов’язок. І тому така поведінка, такий підхід не є нападом. За мовою, вибором слів, а також манерою, тоном і ставленням до розмови в цих двох різних проявах можна визначити, який намір і мета цієї людини. Якщо людина має намір напасти на іншу сторону, її мова, безумовно, буде різкою, а її намір і мета будуть очевидними в її тоні розмови, інтонації, виборі слів і ставленні. Якщо вона не змушує іншу сторону прийняти те, що вона говорить, і, звичайно, не нападає на неї, то її мова, безумовно, відповідатиме проявам совісті й розуму нормальної людськості. Крім того, її ставлення до розмови, тон і вибір слів, безумовно, будуть раціональними, залишаючись у межах нормальної людськості.

Після бесіди про принципи розрізнення того, що становить особисті нападки, а що ні, чи здатні ви тепер це розрізняти? Якщо ви все ще не можете цього розрізняти, то ви не зможете побачити сутність проблеми. Незалежно від того, наскільки приємною звучить чиясь бесіда, якщо ця людина не практикує згідно з принципами, якщо вона не має на меті допомогти людям зрозуміти істину й належним чином виконувати свої обов’язки, а натомість знаходить щось для використання проти людей, щоб безперестанку їм дошкуляти, докладаючи всіх зусиль, щоб судити й засуджувати їх, і хоча на поверхні така людина виглядає так, ніби вона розрізняє людей, насправді її намір і мета – засуджувати й нападати на інших, то ця ситуація стосується особистих нападок. Дрібниці, що відбуваються між людьми, дуже прості й очевидні; якби провели бесіду про істину щодо цих питань, це зайняло б менше одного зібрання. Чи потрібно тоді забирати час у братів і сестер, багато говорячи про них на кожному зібранні? Це не потрібно. Якщо люди завжди безперестанку дошкуляють іншим, це становить нападки на людей і створення завад. Яка причина того, що люди чіпляються за одну справу й нескінченно про неї говорять? Причина в тому, що ніхто не бажає відмовитися від своїх власних намірів і цілей, ніхто не намагається пізнати себе, і ніхто не приймає істину або факти й те, що є істинним, і тому вони безперестанку дошкуляють іншим. Яка природа безперестанного дошкуляння іншим? Це напад. Це знаходження чогось для використання проти інших, пошук вад у виборі слів інших людей і використання недоліків інших людей проти них, нескінченне зациклення лише на одній речі й суперечки до почервоніння обличчя. Якщо люди бесідують у рамках нормальної людськості, підтримуючи одне одного й допомагаючи одне одному, тобто виконуючи свій обов’язок, то стосунки між ними ставатимуть дедалі кращими. Але якщо вони вдаються до взаємних нападок і суперечок, вплутуючись одне з одним, щоб прояснити власні виправдання, завжди бажаючи взяти гору, не бажаючи визнавати поразку й не йдучи на компроміс, не відпускаючи особистих образ, то стосунки між ними двома врешті-решт ставатимуть дедалі напруженішими й погіршуватимуться; це не будуть нормальні міжособистісні стосунки, і може навіть дійти до того, що їхні очі червонітимуть щоразу, коли вони зустрічатимуться. Подумайте, коли собаки б’ються, очі лютої собаки червоніють. У чому справа з її червоними очима? Хіба вони не сповнені ненависті? Хіба не те саме відбувається, коли люди нападають одне на одного? Якщо, коли люди бесідують про істину, вони не нападають одне на одного, а натомість можуть компенсувати недоліки одне одного, спираючись на сильні сторони одне одного, і підтримувати одне одного, чи могли б стосунки між ними бути поганими? Їхні стосунки, безумовно, ставали б дедалі нормальнішими. Коли двоє людей говорять, спілкуються, бесідують або навіть сперечаються в рамках совісті й розуму нормальної людськості, їхні стосунки будуть нормальними, і вони не гніватимуться й не починатимуть сваритися, щойно зустрінуться. Якщо ненависть і сплеск незрозумілої люті виникають у людей, коли вони навіть не бачили одне одного, лише тому, що згадали іншу сторону, то це не є проявом володіння розумом і совістю нормальної людськості. Люди нападають одне на одного, тому що в них розбещені характери; це абсолютно не пов’язано з їхнім оточенням. Усе це тому, що люди не люблять істину, не можуть прийняти істину й не практикують істину та не вирішують справи на основі принципів, коли виникають суперечки, і тому в церковному житті часто трапляються випадки взаємного розвінчування недоліків, суджень і навіть взаємних нападок і засудження. Оскільки в людей розбещені характери, і вони часто перебувають у стані браку розуму, і вони живуть за своїми розбещеними характерами, і навіть якщо вони розуміють частину істини, їм важко її практикувати, між ними легко виникають суперечки й різного роду нападки. Якщо ці нападки трапляються час від часу, вони мають лише тимчасовий вплив на церковне життя, але ті, хто постійно схильний до взаємних нападок, спричиняють серйозні переривання й завади в церковному житті, а також серйозно впливають на життя-входження Божих обранців і втручаються в нього.

3. Словесні перепалки

У церкві є ще один тип людей – цей тип людей особливо любить виправдовувати себе. Наприклад, якщо вони зробили щось не так або сказали щось не те, вони бояться, що інші матимуть про них погану думку, і що це вплине на їхній образ в очах більшості, тому вони виправдовують себе й пояснюють справу під час зібрань. Їхня мета в поясненні – не дати людям сформувати про них погану думку, тому вони докладають багато зусиль і роздумів до цього, розмірковуючи цілий день: «Як я можу прояснити цю справу? Як я можу чітко пояснити це тій людині? Як я можу спростувати погані думки, які вони сформували про мене? Сьогоднішнє зібрання – це гарна нагода поговорити про цю справу». На зібранні вони кажуть: «Те, що я зробив минулого разу, не мало на меті завдати комусь болю чи розвінчати когось; мій намір був добрим, він полягав у тому, щоб допомогти людям. Проте деякі люди завжди неправильно мене розуміють, завжди хочуть націлитися на мене й завжди думають, що я жадібний і амбітний, і що моя людськість погана. Але насправді я зовсім не такий, чи не так? Я не робив і не говорив таких речей. Коли я говорив про когось за його відсутності, це не означає, що я навмисно створював йому проблеми. Коли люди роблять погані речі, як вони можуть не дозволяти іншим людям говорити про це?» Вони багато говорять, і виправдовуючись, і захищаючись, водночас розвінчуючи чимало проблем іншої сторони, усе для того, щоб відмежуватися від справи, щоб змусити всіх повірити, що те, що вони виявили, не було розбещеним характером, і що в них не погана людськість чи нелюбов до істини, і тим більше не злий намір, і думати, що вони натомість доброзичливі, що їхні добрі наміри часто неправильно розуміють, і що їх часто засуджують через непорозуміння інших. І прямо, і непрямо їхні слова змушують слухачів відчувати, що вони невинні, і що люди, які вважали їх неправими й поганими, є злими й тими, хто не любить істину. Почувши це, інша сторона розуміє: «Хіба суть твоїх слів не в тому, щоб сказати, що в тебе немає розбещеного характеру? Хіба це не просто для того, щоб виставити себе в кращому світлі? Хіба це не просто незнання себе, неприйняття істини, неприйняття фактів? Якщо ти не приймаєш цього, гаразд, але навіщо націлюватися на мене? Я не мав наміру націлюватися на тебе й не хотів завдавати тобі удару. Ти можеш думати все, що хочеш; як це стосується мене?» І ось вони не можуть стриматися й кажуть: «Коли деякі люди стикаються з незначною проблемою, зазнаючи трохи несправедливого ставлення чи болю, вони стають не готовими це прийняти й хочуть виправдовуватися й пояснювати; вони завжди намагаються відмежуватися від проблеми, завжди хочуть виставити себе в кращому світлі, прикрасити свій образ. Вони не такі, тож навіщо вони намагаються виставити себе в кращому світлі, зобразити себе досконалими? Крім того, я бесідую про істину, я ні на кого не націлююся й не думаю про те, щоб завдати комусь удару чи помститися. Нехай люди думають, що хочуть!» Чи бесідують ці двоє людей про істину? (Ні.) Отже, що вони роблять? Одна сторона каже: «Я робив це для церковної роботи. Мені байдуже, що ти думаєш». Інша каже: «Коли людина діє, Небо спостерігає. Бог знає думки людей. Не думай, що лише тому, що в тебе є добра воля, здібності й красномовство, і ти не робиш поганих речей, Бог не буде проникливо спостерігати за тобою; не думай, що якщо ти глибоко ховаєш свої думки, Бог не зможе їх побачити. Всі брати й сестри їх бачать – не кажучи вже про Бога! Хіба ти не знаєш, що Бог проникливо спостерігає за глибинами сердець людей?» Про що вони двоє сперечаються? Одна сторона докладає великих зусиль, щоб виправдати себе, щоб виправдатися, не бажаючи, щоб інші мали про неї погане враження, тоді як інша сторона наполягає на тому, щоб не відпускати це, не дозволяючи тій людині виставляти себе в кращому світлі, і водночас прагне розвінчати й засудити її через докори. На перший погляд, ці двоє не проклинають одне одного прямо й не розвінчують одне одного прямо, але їхня мова цілеспрямована: одна сторона намагається не дати іншій людині неправильно її зрозуміти й вимагає, щоб та очистила її ім’я, тоді як інша сторона відмовляється це робити й натомість наполягає на тому, щоб навісити на неї ярлик і засудити її, вимагаючи визнання іншої сторони. Чи є ця розмова нормальною бесідою про істину? (Ні.) Чи це розмова, заснована на совісті й розумі? (Ні.) Тоді яка природа такої розмови? Чи є така розмова взаємними нападками? (Так.) Чи бесідує той, хто виправдовується, про те, як він може приймати щось від Бога, пізнавати себе й знаходити принципи, які слід практикувати? Ні, він виправдовується перед іншими людьми. Він хоче прояснити свої думки, погляди, наміри й мету іншим, пояснити себе іншій стороні й домогтися, щоб інша сторона очистила його ім’я. Крім того, він хоче заперечити розвінчування й засудження його іншою стороною, і незалежно від того, чи відповідає сказане іншою стороною фактам або істині, доки він цього не визнає або не бажає прийняти, він вважає сказане іншою стороною неправильним і хоче це виправити. Тоді як інша сторона не бажає очищати його ім’я, а натомість розвінчує його, змушуючи його прийняти її засудження. Один не бажає приймати, а інший наполягає на тому, щоб змусити його прийняти, що призводить до нападок між ними. Природа такого діалогу – це взаємні нападки. Отже, яка природа такого нападу? Чи характеризується ця розмова взаємним запереченням, взаємними скаргами й взаємним засудженням? (Так.) Чи трапляється така форма діалогу також у церковному житті? (Так.) Такі розмови – це все словесні перепалки.

Чому такі діалоги називаються словесними перепалками? (Причина полягає в тому, що залучені люди сперечаються про правильне й неправильне, ніхто не намагається пізнати себе, і ніхто нічого не здобуває; вони просто наполегливо зациклюються на справі, і діалоги безглузді.) Вони просто багато говорять і марнують багато слів, сперечаючись про те, хто правий чи неправий, хто вищий чи нижчий. Вони сперечаються безперестанку, так і не визначивши переможця, а потім продовжують сперечатися. Що вони врешті-решт здобувають із цього? Розуміння істини, розуміння Божих намірів? Здатність покаятися й прийняти Боже проникливе спостереження? Здатність приймати щось від Бога й більше пізнавати себе? Вони не здобувають нічого з цього. Ці безглузді суперечки й ці діалоги про правильне й неправильне є словесними перепалками. Простіше кажучи, словесні перепалки – це абсолютно безглузді розмови, де все сказане – нісенітниця, жодне слово не є повчальним чи корисним для інших, а навпаки, сказані слова є образливими й походять від людської волі, запальності, людського розуму і, звісно, ще більше – від розбещених характерів людей. Кожне сказане слово – заради власних інтересів, власного образу й репутації, а не для повчання чи допомоги іншим, не для власного розуміння якогось аспекту істини чи для розуміння Божих намірів, і, звісно, не для обговорення того, які з розбещених характерів людини розвінчані в Божих словах, чи відповідають її розбещені характери Божим словам, чи правильне її розуміння. Незалежно від того, наскільки приємними, щирими чи побожними звучать ці безглузді самовиправдання й пояснення, усі вони є словесними перепалками та взаємними нападками й судженнями, які не приносять користі ні іншим, ні собі. Вони не тільки шкодять іншим і впливають на нормальні міжособистісні стосунки, а й перешкоджають власному життєвому зростанню. Коротко кажучи, незалежно від виправдань, намірів, ставлення, тону, що використовуються, або засобів і технік, що застосовуються, доки йдеться про довільне судження й засудження інших, то ці слова, методи тощо належать до категорії нападок на інших, усі вони є словесними перепалками. Чи широка ця сфера? (Досить широка.) Отже, коли ви стикаєтеся з нападками, судженнями й засудженнями з боку людей, чи можете ви утриматися від поведінки, що полягає в нападках і засудженні інших? Як вам слід практикувати, коли ви стикаєтеся з такими ситуаціями? (Ми повинні заспокоїтися перед Богом через молитву; тоді в наших серцях більше не буде ненависті.) Доки людина є розсудливою й розумною, доки вона може заспокоїтися перед Богом і молитися Йому, а також приймати істину, вона може контролювати свої наміри й бажання, і тоді вона може досягти стану, коли вона не судить і не нападає на інших. Доки намір і мета людини не полягають у тому, щоб виплеснути особисту злість чи шукати помсти, і, безумовно, не в тому, щоб напасти на іншу сторону, а натомість вона ненавмисно завдає болю іншій стороні, тому що не розуміє істини або розуміє її надто поверхово й тому що вона дещо нерозумна й неосвічена або свавільна, то завдяки допомозі, підтримці й бесіді від інших, після розуміння істини, її мова стане точнішою, як і її оцінки та погляди на інших, і вона зможе правильно ставитися до розбещених характерів, які виявляють інші люди, та їхніх неправильних дій, тим самим поступово зменшуючи свої нападки й судження щодо інших. Однак, якщо людина завжди живе у своїх розбещених характерах, шукаючи можливостей помститися будь-кому, хто їй не до вподоби або хто образив її чи завдав їй шкоди раніше, завжди плекає такі наміри й зовсім не шукає істини, не молиться й не покладається на Бога, то вона здатна нападати на інших у будь-який час і в будь-якому місці, і це важко вирішити. Ненавмисні нападки на інших вирішити легко, а навмисні й умисні – ні. Якщо людина час від часу й ненавмисно нападає на інших і судить їх, то завдяки бесіді інших про істину для її підтримки й допомоги вона зможе змінити свій курс, щойно зрозуміє істину. Однак, якщо хтось постійно прагне помститися й виплеснути особисту злість, завжди хоче мучити або звалити інших, і він нападає на інших із такими намірами, що відчувають і бачать усі люди, то така поведінка стає перериванням і завадою для церковного життя; це цілком становить навмисне переривання й заваду. Тому такий характер, що полягає в нападках на інших, важко змінити.

Тепер ви розумієте, як слід розв’язувати проблему нападок і засудження інших? Є лише один спосіб – треба молитися й покладатися на Бога, і тоді їхня ненависть поступово зникне. Є переважно два типи людей, які можуть нападати на інших. Один тип – це ті, хто говорить, не думаючи, хто відвертий і прямолінійний, і хто може сказати щось образливе, коли їм хтось не до вподоби. Однак здебільшого вони не нападають на людей навмисно чи свідомо – вони просто не можуть себе стримати, це просто їхній характер, і вони ненавмисно здійснюють нападки на інших людей. Якщо їх обтинають, вони можуть це прийняти, і тому це не злі люди, і вони не є об’єктами для вичищення. Але злі люди не приймають обтинання, і вони часто спричиняють переривання й завади в церковному житті, вони часто нападають, судять, завдають ударів і мстяться іншим, і анітрохи не приймають істини. Вони – злі люди, і саме з ними церква повинна розбиратися й очищати їх. Чому з ними потрібно розбиратися й очищати їх? Судячи з їхньої природи-сутності, їхня поведінка, що полягає в нападках на інших, не є ненавмисною, а є свідомою. Причина полягає в тому, що в цих людей злостива людськість – ніхто не може їх ображати чи критикувати, і якщо хтось скаже щось, що випадково їх трохи зачепить, вони думатимуть про те, щоб знайти нагоду для помсти, – і тому такі люди здатні здійснювати нападки на інших. Це один тип людей, із якими церква повинна розбиратися й очищати їх. Кожен, хто бере участь у взаємних нападках і словесних перепалках, – незалежно від того, до якої сторони він належить, чи нападає він активно, чи пасивно, – доки він бере участь у таких нападках, він є злою людиною з підступними намірами, яка мучитиме інших за найменшого невдоволення. Такі люди спричиняють серйозні переривання й завади в церковному житті. Вони є типом злих людей у церкві. Менш серйозні випадки можна вирішити, ізолювавши відповідну людину для розмірковування; у більш серйозних випадках відповідну людину необхідно вичистити або виключити. Це принцип, який керівники та працівники повинні розуміти, коли йдеться про вирішення цієї справи.

Завдяки цій бесіді ви тепер розумієте, що означає нападати на інших? Чи можете ви це розрізняти? Після того, як Я визначив, що таке напад, деякі люди думають: «З таким широким визначенням нападок на інших, хто наважиться говорити в майбутньому? Ніхто з нас, людей, не розуміє істини, тому, щойно ми відкриємо рота, ми нападатимемо на інших, а це жахливо! У майбутньому ми повинні просто їсти їжу, пити воду й мовчати, запечатавши свої вуста й не говорячи необачно з моменту пробудження вранці, щоб уникнути нападок на інших. Це було б чудово, і наші дні були б набагато спокійнішими». Чи правильний такий спосіб мислення? Запечатування вуст не розв’язує проблеми; сутність проблеми нападок на інших – це проблема із серцем, спричинена розбещеними характерами, а не проблема з вустами. Те, що люди говорять своїми вустами, керується їхніми розбещеними характерами та їхніми думками. Якщо розбещені характери людини вирішені, і вона справді розуміє деякі істини, і її мова також стає дещо принциповою й виваженою, то проблема нападок на інших буде частково розв’язана. Звісно, у церковному житті, щоб люди мали нормальні міжособистісні стосунки й не вдавалися до взаємних нападок чи словесних перепалок, їм необхідно часто приходити до Бога в молитві, просячи Божого керівництва, і заспокоюватися перед Богом із побожними серцями, що відчувають голод і спрагу до праведності. Тоді, коли хтось ненавмисно скаже щось, що вас образить, ваше серце зможе заспокоїтися перед Богом, ви не будете тримати на нього зла й не захочете сперечатися з іншою людиною, і тим більше захищати й виправдовувати себе. Натомість ви приймете це від Бога, подякуєте Богові за те, що Він дав вам гарну нагоду пізнати себе, і подякуєте Йому за те, що Він дозволив вам усвідомити, що у вас усе ще є така-то й така-то проблема, через слова інших. Це гарна нагода для вас пізнати себе, це Божа благодать, і ви повинні прийняти її від Бога. Ви не повинні плекати образу на людину, яка вас образила, ані відчувати відразу й ненависть до людини, яка ненавмисно згадала ваші вади чи розвінчала ваші недоліки, навмисно чи ненавмисно уникаючи її або застосовуючи всілякі способи помсти. Жоден із цих підходів не до вподоби Богові. Часто приходьте перед Бога, щоб молитися, і після того, як ваше серце заспокоїться, ви зможете правильно ставитися до того, коли інші люди ненавмисно завдають вам шкоди, ви зможете виявляти до них толерантність і терпіння. Якщо хтось завдає вам шкоди навмисно, що вам слід робити? Як би ви до цього підійшли – сперечалися б із ним через запальність чи заспокоїлися б перед Богом і шукали б істину? Звісно, Мені навіть не потрібно це казати, ви всі чітко знаєте, який спосіб входження є правильним вибором.

Дуже важко уникнути взаємних нападок і словесних перепалок у церковному житті, покладаючись на людську силу, людський самоконтроль і людське терпіння. Незалежно від того, наскільки добра твоя людськість, наскільки ти лагідний і добрий або наскільки великодушний, неминуче, що ти зіткнешся з деякими людьми або речами, які зачіпають твоє достоїнство, гідність тощо. Ти повинен мати в голові принцип, як поводитися з такими проблемами й ставитися до них. Якщо ти підходиш до цих проблем із запальністю, це дуже легко: вони проклинають тебе, і ти проклинаєш їх, вони нападають на тебе, і ти нападаєш на них, око за око, зуб за зуб, повертаючи все, що вони кидають у тебе, тими ж методами, і ти захищаєш своє достоїнство, гідність і обличчя. Цього дуже легко досягти. Однак ти повинен зважити у своєму серці, чи є цей метод доцільним, чи є він корисним і для тебе, і для інших, і чи до вподоби він Богові. Часто, коли люди не розібралися в суті цієї проблеми, їхні безпосередні думки такі: «Він не виявляє до мене милосердя, то чому я повинен виявляти його до нього? Він не виявляє до мене любові, то чому я повинен ставитися до нього з любов’ю? У нього немає терпіння до мене, і він не допомагає мені, то чому я повинен бути терплячим до нього чи допомагати йому? Він недобрий до мене, тож і я вчиню з ним недобре. Чому я не можу повернути зуб за зуб, око за око?» Це перші думки, які спадають людям на думку. Але коли ти справді дієш у такий спосіб, чи відчуваєш ти всередині мир чи неспокій і біль? Коли ти справді це обираєш, що ти здобуваєш? Що ти отримуєш? Багато людей пережило, що, коли вони справді діють у такий спосіб, вони відчувають неспокій усередині. Звісно, для більшості людей це не питання докорів сумління, і тим більше це не неспокій, спричинений відчуттям, що вони в боргу перед Богом; люди не володіють таким духовним зростом. Що спричиняє в них цей неспокій? Він походить від людської ненависті, виклику їхньому достоїнству й гідності, коли їх ображають, а також від болю, який вони відчувають, і спалахів люті, ненависті, непокори й обурення, що виникають у їхніх серцях після словесної провокації, – усе це змушує людей відчувати неспокій. Які наслідки цього неспокою? Відразу після того, як ти його відчуєш, ти почнеш розмірковувати, як використати мову, щоб розібратися з цією людиною, як використати законні й розумні засоби, щоб звалити її, щоб показати їй, що в тебе є достоїнство й гідність, і що тебе нелегко залякати. Коли ти відчуваєш неспокій, коли в тебе виникає ненависть, ти думаєш не про те, щоб виявити до цієї людини терпіння й толерантність або ставитися до неї правильно, чи про інші позитивні речі, а радше про всі негативні речі, як-от заздрість, відраза, огида, ворожість, ненависть і засудження, аж до того, що ти незліченну кількість разів проклинаєш її у своєму серці, і, незалежно від часу – навіть під час їжі чи сну, – ти думаєш про те, як помститися їй, і уявляєш, як ти розберешся з нею й упораєшся з такими ситуаціями, якщо вона нападе на тебе чи засудить тебе тощо. Ти цілий день розмірковуєш, як здолати іншу людину, як виплеснути свою образу й ненависть і змусити іншу людину скоритися тобі й боятися тебе, і не наважуватися знову тебе провокувати. Ти також часто думаєш про те, як провчити іншу людину, щоб дати їй зрозуміти, наскільки ти сильний. Коли виникають такі думки, і коли уявні сценарії неодноразово з’являються у твоїй свідомості, завади й наслідки, які вони тобі спричиняють, є незмірними. Щойно ти впадаєш у стан словесних перепалок і взаємних нападок, які наслідки? Чи легко тоді заспокоїтися перед Богом? Хіба це не затримує твоє життя-входження? (Так.) Ось так на людину впливає вибір неправильного способу вирішення справ. Якщо ти обираєш правильний шлях, коли хтось говорить у спосіб, що шкодить твоєму образу чи гордості або ображає твою гідність і достоїнство, ти можеш обрати толерантність. Ти не вступатимеш у суперечки з ним, використовуючи будь-яку мову, або навмисно виправдовувати себе й спростовувати та нападати на іншу сторону, породжуючи в собі ненависть. У чому сутність і значення толерантності? Ти кажеш: «Деякі речі, які він сказав, не відповідають фактам, але такими є всі, перш ніж вони зрозуміють істину й досягнуть спасіння, і я колись теж був таким. Тепер, коли я розумію істину, я не йду шляхом невіруючих, сперечаючись про правильне й неправильне чи вдаючись до філософії боротьби, – я обираю толерантність і ставлення до інших із любов’ю. Деякі речі, які він сказав, не відповідають фактам, але я не звертаю на них уваги. Я приймаю те, що можу розпізнати й сприйняти. Я приймаю це від Бога й приношу це перед Бога в молитві, просячи Його створити обставини, які викриють мої розбещені характери, дозволяючи мені пізнати сутність цих розбещених характерів і мати можливість почати розв’язувати ці проблеми, поступово долати їх і входити в істину-реальність. Що стосується того, хто ображає мене своїми словами, і чи правильні речі, які він говорить, чи ні, або які його наміри, то, з одного боку, я практикую розрізнення цього, а з іншого – я терплю його». Якщо ця людина – та, хто приймає істину, ти можеш сісти й мирно побесідувати з нею. Якщо ні, якщо це зла людина, то не звертай на неї уваги. Зачекай, доки вона достатньо себе проявить, і всі брати й сестри ретельно розрізнять її, і ти теж, і лідери та працівники збиратимуться вичистити її й розібратися з нею, – ось тоді настане час для Бога розібратися з нею, і, звісно, ти також відчуєш радість. Однак шлях, який тобі слід обрати, – це зовсім не вступати в словесні перепалки зі злими людьми, не сперечатися з ними й не намагатися виправдати себе. Натомість це шлях практики згідно з істиною-принципами, коли б щось не трапилося. Незалежно від того, чи маєш ти справу з людьми, які завдали тобі шкоди, чи з тими, хто не завдавав і є для тебе корисним, принципи практики повинні бути однаковими. Коли ти обираєш цей шлях, чи буде у твоєму серці якась ненависть? Може бути невеликий дискомфорт. Хто б не відчував дискомфорту, коли його достоїнство зачеплене? Якби хтось стверджував, що не відчуває дискомфорту, це була б брехня, це було б лукавством, але ти можеш витримати й пережити ці труднощі заради практикування істини. Коли ти обираєш цей шлях, у тебе буде чиста совість, коли ти знову прийдеш перед Бога. Чому твоя совість буде чистою? Тому що ти чітко знатимеш, що твої слова не походять від запальності, що ти не вступаєш у суперечки з іншими до почервоніння обличчя заради власних егоїстичних бажань, і що, на основі розуміння істини, ти натомість слідуєш Божим шляхом і йдеш своєю власною дорогою. Ти будеш абсолютно чітко усвідомлювати у своєму серці, що шлях, який ти обрав, вказаний Богом, вимагається Богом, і тому ти відчуватимеш особливий мир усередині. Коли в тебе є такий мир, чи будуть тебе турбувати ненависть і особисті образи між тобою та іншими? (Ні.) Коли ти справді відпускаєш і охоче обираєш позитивний шлях, твоє серце буде спокійним і мирним. Тебе більше не турбуватимуть образа, ненависть і мстиве мислення та інтриги, що породжуються цією ненавистю, серед іншого, що походить від запальності. Шлях, який ти обрав, принесе тобі мир і спокійне серце, і ті речі, що походять від запальності, більше не зможуть тебе турбувати. Коли вони більше не зможуть тебе турбувати, чи будеш ти ще думати про способи напасти на тих, хто образив тебе своїми словами, або вступати з ними в словесні перепалки? Не будеш. Звісно, час від часу твоя запальність, імпульсивність і образа будуть викликані твоїм малим духовним зростом або деякими особливими обставинами. Однак твоя рішучість, твердість і воля практикувати істину не дозволять цим речам турбувати твоє серце. Тобто ці речі не можуть тебе турбувати. У тебе все ще можуть бути спалахи запальності, як-от думка: «Він постійно створює мені труднощі. Я повинен колись поговорити з ним і запитати, чому він завжди націлюється на мене й завжди створює мені проблеми. Я повинен запитати його, чому він завжди дивиться на мене зверхньо й ображає мене». Іноді в тебе можуть виникати такі думки. Однак, трохи подумавши, ти зрозумієш, що вони неправильні, і що така поведінка не сподобалася б Богові. Коли виникають такі думки, ти швидко повернешся перед Бога, щоб змінити цей стан, тому ці помилкові думки не пануватимуть над тобою. Отже, деякі позитивні речі почнуть з’являтися всередині тебе – як-от самопізнання, а також деяке просвітлення та освічення, які дає тобі Бог, що дозволить тобі розрізняти людей і бачити суть справ, – і, непомітно для тебе, ці позитивні речі змусять тебе зрозуміти й увійти в більшу частину істини-реальності. У цей момент твій опір, тобто «антитіла», що відбивають ненависть, егоїстичні бажання й запальність, ставатимуть дедалі сильнішими, і твій духовний зріст ставатиме дедалі більшим. Ті речі, що походять від запальності, більше не зможуть тебе контролювати. Хоча в тебе час від часу можуть виникати деякі неправильні думки, ідеї та імпульси, ці речі швидко зникатимуть, вони будуть усунені й викорінені твоїм опором і духовним зростом. У цей час позитивні речі, реальність істини й Божі слова пануватимуть усередині тебе. Коли ці позитивні речі пануватимуть, на тебе більше не впливатимуть сторонні люди, події та речі. Твій духовний зріст зросте, твій стан ставатиме дедалі нормальнішим, і ти більше не будеш жити за розбещеними характерами й розвиватися в напрямку порочного кола, і так твій духовний зріст постійно зростатиме.

Коли ти перебуваєш у церкві або серед групи людей, корисно, якщо ти можеш обрати толерантність і терпіння та зробити вибір на користь правильного шляху практики, коли стикаєшся з особистими нападками, що завдають шкоди твоєму достоїнству й гідності. Ти можеш не бачити цієї користі, але коли ти переживаєш таку подію, ти несвідомо виявиш, що Божі вимоги до людей і шлях, який Він їм дає, – це світлий проспект та істинний і живий шлях, що вони дають людям змогу здобувати істину й приносять людям користь, і що це найбільш значущий шлях. Коли ти перебуваєш серед групи людей, особливо коли ти в церковному житті, ти можеш долати різні спокуси й зваби. Коли хтось злісно нападає на тебе й завдає тобі болю або навмисно прагне помститися тобі й виплеснути на тебе свою ненависть, вкрай важливо, щоб ти міг підійти до цього й практикувати згідно з істиною-принципами. Оскільки Бог ненавидить розбещені характери людей, Він каже людям не підходити до того, з чим вони стикаються, із запальністю, а заспокоюватися перед Богом і шукати істину та Божі наміри, а потім зрозуміти, якими насправді є Божі вимоги до людей. Людське терпіння обмежене, але щойно людина зрозуміє істину, в її терпінні з’являться принципи, і воно може перетворитися на рушійну силу й допомогу для цієї людини в практиці істини. Однак, якщо людина не любить істину, любить сперечатися про правильне й неправильне та нападати на інших, і схильна жити у своїй запальності, то, коли на неї нападають, вона буде схильна вступати в словесні перепалки та взаємні нападки. Це завдає шкоди всім учасникам, не даючи нікому ні повчання, ні допомоги. Щоразу, коли хтось бере участь у взаємних нападках і словесних перепалках, після цього вони залишаються виснаженими, вкрай стомленими, й обидві сторони поранені; вони зовсім не можуть здобути жодних істин, і врешті-решт нічого не здобувають. Залишається лише ненависть і намір помститися, коли з’явиться нагода. Це і є той негативний наслідок, який взаємні нападки та словесні перепалки врешті-решт приносять людям.

Щодо теми взаємних нападок і словесних перепалок, про яку ми щойно бесідували, чи розумієте ви тепер принципи розрізнення? Чи можете ви розрізняти, які ситуації становлять взаємні нападки та словесні перепалки? Взаємні нападки та словесні перепалки часто трапляються серед груп людей, і їх часто можна спостерігати. Взаємні нападки переважно полягають у цілеспрямованому націлюванні на чиїсь проблеми, щоб особисто нападати на них, судити їх, засуджувати й навіть проклинати з метою помсти, контратаки, виплескування особистої злості тощо. У будь-якому разі взаємні нападки та словесні перепалки – це не бесіда про істину, не практика істини й, безумовно, не прояв гармонійної співпраці. Натомість це прояв помсти й завдання ударів людям через запальність і сатанинський розбещений характер. Мета взаємних нападок і словесних перепалок абсолютно не в тому, щоб чітко бесідувати про істину, і тим більше не в тому, щоб сперечатися задля розуміння істини. Радше, мета – задовольнити власні розбещені характери, амбіції, егоїстичні бажання й плотські уподобання. Очевидно, що взаємні нападки – це не бесіда про істину й, безумовно, не допомога й ставлення до людей із любов’ю; натомість це одна зі стратегій і методів сатани для мучення, ігор і обману людей. Люди живуть у розбещених характерах і не розуміють істини. Якщо вони не обирають практикувати істину, їм дуже легко потрапити в такі пастки й спокуси, а також у битви взаємних нападок і словесних перепалок. Вони сперечаються до почервоніння обличчя й навіть нескінченно продовжують далі і далі через одне слово, фразу чи погляд, роками борючись за перевагу одного над іншим, аж до взаємного програшу, через одну-єдину річ. Щойно вони зустрічаються, вони сперечаються без кінця, а деякі навіть нападають, проклинають і засуджують одне одного в комп’ютерних чатах. Наскільки сильною стала ця ненависть! Вони недостатньо налаялися одне на одного під час зібрань, вони ще не втамували свою ненависть, не досягли своїх цілей, і після того, як вони повертаються додому, що більше вони про це думають, то злішими стають, і там вони продовжують проклинати одне одного. Що це за дух? Чи варто його просувати, чи варто його захищати? (Ні.) Що це за «безстрашний дух»? Це дух, що нічого не боїться, це дух беззаконня, це наслідок розбещення людини сатаною. Звісно, такі форми поведінки й дії приносять значні завади й збитки життю-входженню цих людей, а також спричиняють завади й переривання в церковному житті. Тому, стикаючись із такими ситуаціями, якщо лідери та працівники виявлять, що двоє людей нападають одне на одного й вступають у словесні перепалки, і клянуться боротися до кінця, вони повинні швидко вичистити їх, і вони не повинні терпіти їх і, безумовно, не повинні їм потурати. Вони повинні захищати інших братів і сестер і підтримувати нормальне церковне життя, забезпечуючи, щоб кожне зібрання досягало результатів, а не дозволяти таким людям забирати час у братів і сестер для читання Божих слів і бесіди про істину, заважаючи нормальному церковному життю. Якщо під час зібрань виявлено, що вони нападають одне на одного й вступають у словесні перепалки, це необхідно негайно припинити й вирішити. Якщо це неможливо обмежити, цих людей необхідно негайно розвінчати й проаналізувати через зібрання, і їх слід вичистити. Церква – це місце для того, щоб їсти й пити Божі слова, для поклоніння Богові; це не місце для нападок одне на одного чи словесних перепалок, щоб виплеснути особисту злість. Кожен, хто часто заважає церковному життю, впливаючи на життя-входження Божих обранців, має бути вичищений. Церква не вітає таких людей, вона не допускає завад від дияволів чи присутності злих людей – вичистіть цих людей, і проблема буде розв’язана.

Якщо в церкві було виявлено, що деякі люди вдаються до взаємних нападок і словесних перепалок, то незалежно від їхніх виправдань і причин і незалежно від того, на чому зосереджена їхня дискусія, – чи це щось, що хвилює всіх, чи ні, – доки це спричиняє переривання й завади в церковному житті, цю проблему необхідно розв’язувати негайно й без затримок. Якщо неможливо зупинити чи обмежити причетних, їх слід вичистити. Це робота, яку повинні виконувати лідери та працівники, коли вони стикаються з такими ситуаціями. Головний принцип полягає не в тому, щоб ви потурали поганій поведінці цих людей, терплячи їх, чи поблажливо до них ставилися, і не в тому, щоб ви діяли, як «справедливий чиновник», вирішуючи для цих людей, хто правий, а хто винен, з’ясовуючи, хто правий, а хто ні, хто має рацію, а хто ні, чітко розрізняючи, хто правий, а хто винен, а потім призначаючи однакове покарання обом сторонам або караючи того, кого ви вважаєте винним, і винагороджуючи іншого, – це не спосіб розв’язання проблеми. Вирішуючи цю справу, ти не повинен оцінювати її за законом, і тим більше не повинен оцінювати й судити її за моральними нормами, а натомість ти повинен оцінювати й вирішувати її згідно з принципами церковної роботи. Щодо обох сторін, залучених у взаємні нападки, доки вони спричиняють переривання й завади в церковному житті, лідери та працівники церкви повинні вважати своїм священним обов’язком зупинити й обмежити їх, або ізолювати їх, або вичистити їх, а не уважно слухати, як обидві сторони переповідають, що сталося, і говорять про свої причини й виправдання, а також про намір, мету й першопричину їхніх нападок на іншу людину та вступу в словесну перепалку, – від них не очікується розуміння всієї історії, натомість вони повинні розв’язати проблему, усунувши ці переривання й завади в церковному житті та розібравшись із тими, хто їх спричинив. Припустимо, що лідери та працівники згладжують гострі кути й обирають компромісний підхід, застосовуючи примирливу політику до обох людей, які брали участь у взаємних нападках, дозволяючи їм свавільно спричиняти переривання й завади в церковному житті, не втручаючись і не вирішуючи цього, – вони продовжують потурати цим людям. Вони щоразу лише напучують, і радять їм, і не в змозі докорінно розв’язати проблему. Такі лідери та працівники недбало ставляться до своїх обов’язків. Якщо в церкві виникає проблема взаємних нападок і словесних перепалок, що спричиняє серйозні завади й шкоду церковному життю, викликаючи таким чином образу й відразу в більшості людей, лідери та працівники повинні діяти швидко, ізолюючи або вичищаючи обидві сторони згідно з упорядкуваннями роботи Божого дому та принципами очищення церкви. Вони не повинні діяти, як «справедливі чиновники», розглядаючи справу для причетних і виносячи судження щодо цих особистих сварок, вони не повинні уважно слухати, як ці люди вивергають гнилу, багатослівну нісенітницю, щоб побачити, хто правий, а хто винен, хто правий, а хто ні, і, розсудивши це, залучати більше людей до обговорень і бесід про ці речі, що призведе до того, що більше людей плекатиме у своїх серцях відразу й огиду. Це марнуватиме час, який люди повинні використовувати, щоб їсти, пити Божі слова й бесідувати про них. Це тим більше є невиконанням обов’язків з боку лідерів і працівників, і цей принцип практики є неправильним. Якщо сторони, які були обмежені, колись покаються і більше не забиратимуть час на зібраннях своїми взаємними нападками та словесними перепалками, то накладену на них ізоляцію можна зняти. Якщо їх вичистили як злих людей, і хтось стверджує, що вони змінилися на краще, необхідно подивитися, чи виявляють вони реальні прояви покаяння, а також запитати думку більшості з цього приводу. Навіть якщо їх приймуть назад, за ними необхідно пильно стежити, і час їхніх виступів повинен бути суворо обмежений, а пізніше з ними слід поводитися відповідно до їхніх проявів. Це принципи, які церковні лідери та працівники повинні розуміти й звертати на них увагу. Звісно, вирішення цієї справи не може ґрунтуватися на суб’єктивних припущеннях; взаємні нападки обох сторін повинні мати природу створення переривань і завад. Людям не слід забороняти говорити й ізолювати їх лише тому, що один із них на мить сказав щось, що образило іншого, а та людина потім відповіла своїм коментарем. Таке поводження з людьми справді не відповідає принципам! Лідери та працівники повинні належним чином осягнути принципи, забезпечуючи, щоб більшість погоджувалася, що їхні дії відповідають принципам, а не свавільно чинити погані справи чи максимально перебільшувати серйозність проблеми. Що стосується цього аспекту роботи, то, з одного боку, більшість повинна навчитися розрізняти, що становить напад, а з іншого – церковні лідери та працівники також повинні знати принципи, які слід осягнути, та обов’язки, які слід виконувати при виконанні цієї роботи.

4. Довільне засудження людей

Існує ще один прояв взаємних нападок. Деякі люди знають певні духовні терміни й завжди використовують їх у своєму мовленні, як-от «диявол», «сатана», «не практикує істину», «не любить істину», «фарисей» тощо – вони використовують ці терміни, щоб довільно судити певних людей. Хіба це не має певної природи нападок? Раніше була одна людина, яка хотіла лаяти кожного, хто не діяв згідно з її бажаннями, коли вона спілкувалася з братами й сестрами. Але він подумав про себе: «Тепер, коли я вірю в бога, лаяти людей здається непристойним. Через це я виглядаю так, ніби не дотримуюся пристойності святих. Я не можу лаятися чи вживати лайливі слова, але якщо я не лаятимусь, то почуватимусь неспокійно, не зможу вгамувати свою ненависть – мені завжди хотітиметься лаяти людей. То як же мені їх лаяти?» Тож він вигадав новий термін. Кожного, хто його образив, завдав йому болю своїми діями або не послухався його, він лаяв так: «Злий диявол!». «Ти – злий диявол!». «Такий-то й такий-то – злий диявол!». Він додав «злий» перед словом «диявол» – Я справді ніколи раніше не чув, щоб хтось уживав цю фразу. Хіба це не досить по-новому? Братів і сестер він невимушено обзивав «злими дияволами» – кому було б приємно таке чути? Наприклад, якщо він просив брата чи сестру налити йому чашку води, а та людина була надто зайнята й казала йому зробити це самому, він лаяв її: «Ти, злий диявол!». Якщо він повертався зі зборів і бачив, що їжа ще не готова, він гнівався: «Ви, злі дияволи, усі ви такі ледачі. Я йду виконувати свій обов’язок, а коли повертаюся, для мене навіть не готова їжа!». Кожен, хто з ним спілкувався, потенційно міг бути вилаяний як «злий диявол». Що це за людина? (Зла людина.) У чому її зло? В його очах кожен, хто його ображає або не відповідає його бажанням, – злий диявол. Сам він не такий, а всі інші – такі. Чи є в нього якась підстава так говорити? Жодної; він просто довільно обрав слово, щоб лаяти людей, яке дозволило б йому вгамувати свою ненависть і виплеснути емоції. Він вважає, що якщо він справді лаятиме когось, інші скажуть, що він не схожий на віруючого в Бога, але він думає, що якщо він називає когось дияволом, то це не лайка, і це має здаватися розумним для інших, задовольняючи його власні бажання й не даючи іншим приводу знайти в ньому ваду. Цей хлопець досить хитрий і вельми злий, він використовує найзлісніші слова, такі, що не залишають людям жодної можливості для опору, щоб помститися їм і засудити їх, і все ж люди не можуть звинуватити його в лайці чи нерозумних висловлюваннях. Зіткнувшись із такою людиною, більшість людей уникатиме її чи наближатиметься до неї? (Уникатиме.) Чому? Вони не можуть дозволити собі провокувати його, тому можуть лише триматися від нього подалі; так чинять розумні люди.

Часто в кожній церкві трапляється таке явище, як довільне засудження, навішування ярликів і мучення людей. Наприклад, деякі люди упереджено ставляться до певного лідера чи працівника і, щоб помститися, обговорюють його за спиною, розвінчуючи й аналізуючи його під виглядом бесіди про істину. Намір і цілі таких дій неправильні. Якщо хтось справді бесідує про істину, щоб дати свідчення про Бога й принести користь іншим, він має бесідувати про власний справжній досвід і приносити користь іншим, аналізуючи й пізнаючи себе. Така практика дає кращі результати, і Божі обранці її схвалять. Якщо ж бесіда розвінчує, атакує та принижує іншу людину в спробі завдати їй удару чи помститися, то намір такої бесіди неправильний, вона невиправдана, огидна для Бога й не повчальна для братів і сестер. Якщо чийсь намір – засуджувати або мучити інших, то це зла людина, і вона чинить зло. Усі Божі обранці повинні вміти розрізняти злих людей. Якщо хтось свідомо завдає удару, розвінчує або принижує людей, то йому слід допомогти з любов’ю, провести з ним бесіду й аналіз або обтинання. Якщо ж він не здатний прийняти істину й уперто відмовляється виправитися, то це зовсім інша справа. Що стосується злих людей, які часто довільно засуджують, вішають ярлики й мучать інших, то їх слід ретельно розвінчувати, щоб кожен міг навчитися їх розрізняти, а потім їх слід обмежувати або виключати з церкви. Це необхідно, оскільки такі люди заважають церковному життю та церковній роботі, і вони, ймовірно, введуть людей в оману й принесуть у церкву хаос. Зокрема, деякі злі люди часто нападають і засуджують інших виключно для того, щоб досягти своєї мети – похизуватися й змусити інших рівнятися на них. Ці злі люди часто використовують можливість бесідувати про істину на зборах, щоб опосередковано розвінчувати, аналізувати й пригнічувати інших. Вони навіть виправдовують це, кажучи, що роблять так, щоб допомогти людям і розв’язати проблеми, наявні в церкві, і використовують ці приводи як прикриття для досягнення своїх цілей. Це той тип людей, які нападають і мучать інших, і всі вони – очевидно злі люди. Усі, хто нападає й засуджує людей, що прагнуть до істини, є надзвичайно порочними, і лише ті, хто розвінчує й аналізує злих людей, щоб захистити роботу Божого дому, мають почуття справедливості й схвалені Богом. Злі люди часто дуже хитрі у своїх лиходійствах; усі вони вправно використовують доктрину, щоб вигадувати собі виправдання й досягати своєї мети – вводити інших в оману. Якщо Божі обранці не вміють їх розрізняти й не здатні обмежувати цих злих людей, церковне життя та робота церкви будуть укинуті в повний безлад, а то й у хаос. Коли злі люди бесідують про проблеми й аналізують їх, у них завжди є намір і мета, і це завжди спрямовано на когось. Вони не аналізують і не пізнають себе, не відкриваються й не виставляють себе на огляд, щоб розв’язати власні проблеми, натомість вони користуються нагодою, щоб розвінчувати, аналізувати інших і нападати на них. Вони часто користуються бесідою про своє самопізнання, щоб розвінчувати й засуджувати інших, і за допомогою бесіди про Божі слова й істину вони розвінчують, принижують і паплюжать людей. Вони особливо відчувають відразу й ненависть до тих, хто прагне до істини, тих, хто несе ношу заради роботи церкви, і тих, хто часто виконує свої обов’язки. Злі люди використовуватимуть усілякі виправдання й приводи, щоб підірвати мотивацію цих людей і перешкодити їм виконувати церковну роботу. З одного боку, вони відчувають до них заздрість і ненависть; з іншого – страх, що ці люди, піднявшись для виконання роботи, створять загрозу для їхньої слави, вигоди й статусу. Тому вони занепокоєно намагаються будь-яким можливим способом попередити, придушити й обмежити їх, навіть доходячи до того, що збирають компромат, щоб підставити їх, і спотворюють факти, щоб їх засудити. Це повністю викриває, що характер цих злих людей – це характер, який ненавидить істину й позитивні речі. Вони особливо ненавидять тих, хто прагне до істини й любить позитивні речі, а також тих, хто є досить простодушним, порядним і чесним. Вони можуть не говорити про це, але саме такий у них склад розуму. То чому ж вони спеціально націлюються на тих, хто прагне до істини, і на порядних та чесних людей, щоб розвінчувати, принижувати, пригнічувати й виключати їх? Це очевидна спроба з їхнього боку повалити й уразити добрих людей і тих, хто прагне до істини, розтоптати їх, щоб вони могли контролювати церкву. Деякі люди не вірять, що це так. Їм Я ставлю одне запитання: чому, бесідуючи про істину, ці злі люди не розвінчують і не аналізують себе, а натомість завжди націлюються на інших і розвінчують їх? Невже вони справді не виявляють розбещеності або не мають розбещених характерів? Звісно, ні. Чому ж тоді вони наполягають на тому, щоб націлюватися на інших для розвінчування й аналізу? Чого саме вони намагаються досягти? Це питання вимагає глибоких роздумів. Людина чинить так, як слід, якщо вона розвінчує лихі вчинки злих людей, які заважають церкві. Але натомість ці люди розвінчують і мучать добрих людей під приводом бесіди про істину. Який їхній намір і мета? Вони лютують, бо бачать, що Бог спасає добрих людей? Насправді так і є. Бог не спасає злих людей, тому злі люди ненавидять Бога й добрих людей – це цілком природно. Злі люди не приймають істини й не прагнуть до неї; вони самі не можуть бути спасенні, але мучать тих добрих людей, які прагнуть до істини й можуть бути спасенні. У чому тут проблема? Якби ці люди мали знання про себе й істину, вони могли б відкритися й бесідувати, але вони завжди націлюються на інших і провокують їх – у них завжди є схильність нападати на інших – і вони завжди виставляють тих, хто прагне до істини, своїми уявними ворогами. Це відмінні риси злих людей. Ті, хто здатний на таке зло, – це справжні дияволи й сатани, типові антихристи, яких слід обмежувати, і якщо вони чинять багато зла, з ними треба розбиратися негайно – виключати їх із церкви. Усі, хто завдає удару добрим людям і виключає їх, – це паршиві вівці. Чому Я називаю їх паршивими вівцями? Тому що вони, ймовірно, провокуватимуть непотрібні суперечки й конфлікти в церкві, через що стан справ там ставатиме дедалі серйознішим. Сьогодні вони націлюються на одну людину, завтра – на іншу, і вони завжди націлюються на інших, на тих, хто любить істину й прагне до неї. Це може заважати церковному життю й впливати на нормальне їдження й пиття Божих слів Божими обранцями, а також на їхню нормальну бесіду про істину. Ці злі люди часто користуються тим, що живуть церковним життям, щоб нападати на інших під приводом бесіди про істину. У всьому, що вони говорять, є ворожість; вони роблять провокаційні зауваження, щоб нападати й засуджувати тих, хто прагне до істини, і тих, хто присвячує себе Богові. Якими будуть наслідки цього? Це буде переривати життя церкви й заважати йому, а також спричинятиме неспокій у серцях людей і нездатність заспокоїтися перед Богом. Зокрема, безсовісні речі, які ці злі люди говорять, щоб засуджувати, завдавати удару й ранити інших, можуть викликати опір. Це не сприяє розв’язанню проблем; навпаки, це сіє в церкві страх і тривогу та напружує стосунки між людьми, що призводить до виникнення напруження між ними й змушує їх впадати в чвари. Поведінка цих людей не тільки впливає на церковне життя, а й породжує конфлікти в церкві. Вона може навіть вплинути на роботу церкви в цілому та на поширення Євангелія. Тому лідери й працівники повинні попереджати таких людей, а також обмежувати їх і розбиратися з ними. З одного боку, брати й сестри повинні суворо обмежувати цих злих людей, які часто нападають на інших і засуджують їх. З іншого боку, церковні лідери повинні негайно розвінчувати й зупиняти тих, хто свавільно завдає удару іншим і засуджує їх, а якщо вони залишаються невиправними, – вичищати їх із церкви. Необхідно запобігати тому, щоб злі люди заважали життю церкви на зібраннях, і водночас слід обмежувати безтолкових людей, щоб вони не говорили так, що це впливає на церковне життя. Якщо виявлено злу людину, що чинить зло, її необхідно розвінчати. Їй абсолютно не можна дозволяти діяти свавільно, чинячи зло за власним бажанням. Це необхідно для підтримки нормального церковного життя та забезпечення того, щоб Божі обранці могли нормально збиратися, їсти й пити Божі слова та бесідувати про істину, що дозволить їм нормально виконувати свої обов’язки. Тільки тоді Божа воля зможе звершуватися в церкві, і тільки так Його обранці зможуть зрозуміти істину, увійти в реальність і здобути Божі благословення. Чи виявляли ви таких злих людей у церкві? Вони завжди плекають заздрісну ненависть до добрих людей і завжди націлюються на них. Сьогодні їм не подобається одна добра людина, завтра – інша; вони здатні критикувати будь-кого й знаходити в ньому безліч недоліків, і, крім того, те, що вони говорять, звучить дуже обґрунтовано й розумно, і врешті-решт вони викликають широке обурення, стаючи лихом для групи. Вони настільки заважають церкві, що серця людей занурюються в безлад, багато людей стає негативними й слабкими, на зібраннях не здобувається жодної користі чи повчання, а дехто навіть втрачає бажання відвідувати зібрання. Хіба такі злі люди – не паршиві вівці? Якщо вони ще не досягли того рівня, коли їх слід вичищати, їх слід ізолювати або обмежувати. Наприклад, під час зібрань відводьте їм відокремлене місце, щоб вони не впливали на інших. Якщо вони наполягають на пошуку можливостей висловитися й напасти на людей, їх слід обмежувати – забороняти говорити марні речі. Якщо їх стає неможливо обмежувати, і вони на межі вибуху чи опору, їх слід негайно вичистити. Тобто, коли вони більше не бажають бути обмеженими й кажуть: «На якій підставі ви обмежуєте моє право говорити? Чому всім іншим дають говорити п’ять хвилин, а мені – лише одну?» – коли вони постійно ставлять ці запитання, це означає, що вони збираються чинити опір. Коли вони збираються чинити опір, хіба вони не виявляють непокору? Хіба вони не намагаються спричинити неприємності, розпалити заворушення? Хіба вони не збираються заважати церковному життю? Вони ось-ось виявлять, хто вони насправді; настав час розібратися з ними – їх треба швидко очистити. Це розумно? Так, це розумно. Забезпечити, щоб більшість могла жити нормальним церковним життям, справді нелегко, коли всілякі злі люди, злі духи, нечисті демони та «особливі таланти» прагнуть усе зіпсувати. Чи можемо ми дозволити собі не обмежувати їх? Деякі «особливі таланти» починають принижувати інших і нападати на них, щойно відкривають рота: якщо ти носиш окуляри або якщо в тебе мало волосся, вони нападають на тебе; якщо ти ділишся своїм досвідним свідченням під час зібрань або якщо ти ініціативний і відповідальний у виконанні своїх обов’язків, вони нападають на тебе й судять тебе; якщо ти маєш віру в Бога під час випробувань, якщо ти слабкий або якщо ти долаєш сімейні труднощі, покладаючись на свою віру, не нарікаючи на Бога, вони нападають на тебе. Що тут означає «нападати»? Це означає, що незалежно від того, що роблять інші, цим людям це ніколи не до вподоби; їм це завжди не подобається, вони завжди шукають недоліки там, де їх немає, вони завжди прагнуть звинуватити інших людей у чомусь, і ніщо, що роблять інші, ніколи не є правильним в їхніх очах. Навіть якщо ти бесідуєш про істину й вирішуєш питання згідно з упорядкуваннями роботи Божого дому, вони прискіпуватимуться й критикуватимуть, знаходячи вади в усьому, що ти робиш. Вони навмисно створюють проблеми, і кожен піддається їхнім нападкам. Щоразу, коли така людина з’являється в церкві, ви повинні розбиратися з нею; якщо з’являються двоє, то ви повинні розбиратися з обома. Причина цього полягає в тому, що шкода, якої вони завдають церковному життю, значна, вони спричиняють переривання й завади в роботі церкви, і наслідки цього жахливі.

Б. Характеристики людськості людей, які часто нападають на інших

Сьогодні ми побесідували про кілька аспектів, пов’язаних із проблемою взаємних нападок і словесних перепалок. Чи ви осягнули природу проявів, які демонструють різні типи людей у кожному з цих аспектів? Почнімо з тих, хто схильний нападати на інших: чи володіють вони розумом нормальної людськості? (Ні.) Як проявляється їхня відсутність розуму? Які їхні ставлення та принципи щодо людей, справ і речей? Які методи та ставлення вони обирають для взаємодії з різними людьми, справами та речами? Наприклад, якщо люди люблять сперечатися про правильне й неправильне, – хіба це не одне зі ставлень, які вони плекають до людей, справ і речей? (Так.) Якщо люди люблять сперечатися про правильне й неправильне, це означає намагання прояснити, що є правильним або неправильним у кожній окремій справі, не зупиняючись, доки це питання не буде з’ясоване й не стане зрозумілим, хто був правий, а хто неправий, і вперто зациклюючись на безглуздих речах: та ж який сенс так чинити? Чи правильно в кінцевому підсумку сваритися про правильне й неправильне? (Ні.) У чому тут помилка? Чи існує якийсь зв’язок між цим і практикою істини? (Немає жодного зв’язку.) Чому ви кажете, що немає жодного зв’язку? Сварка про правильне й неправильне – це не дотримання істини-принципів, це не обговорення істини-принципів і не бесіда про істину-принципи; натомість люди завжди говорять про те, хто правий, а хто ні, хто має рацію, а хто помиляється, хто чинить правильно, а хто ні, у кого хороший розум, а в кого ні, хто висловлює вищу доктрину; ось що вони розслідують. Коли Бог проводить людей крізь випробування, вони завжди намагаються сваритися з Богом, вони завжди вигадують ту чи іншу причину. Чи Бог обговорює таке з тобою? Чи Бог запитує, яким є контекст? Чи Бог запитує, якими є твої причини й чинники? Він цього не робить. Бог запитує, чи є в тебе ставлення покори чи опору, коли Він випробовує тебе. Бог запитує, чи ти розумієш істину, чи ти покірний. Бог запитує тільки це, і нічого понад це. Бог не запитує тебе, у чому полягає причина відсутності твоєї покори, Він не дивиться на те, чи в тебе є вагома причина, Він узагалі не бере таке до уваги. Бог дивиться тільки на те, чи ти слухняний. Хай яким є твоє життєве середовище та хай яким є контекст, Бог проникливо спостерігає тільки за тим, чи є у твоєму серці покора, чи є в тебе ставлення покори; Бог не дискутує з тобою про те, що правильно, а що ні, Богу однаково, які в тебе причини, Бога хвилює лише те, чи ти дійсно покірний, – це все, про що Бог тебе просить. Хіба це не істина-принцип? Люди, які люблять сваритися про правильне й неправильне, які люблять вступати в словесні перепалки, – чи є в їхніх серцях істина-принципи? (Ні.) Чому ні? Чи звертали вони коли-небудь хоча б якусь увагу на істину-принципи? Чи прагнули вони коли-небудь до них? Вони коли-небудь шукали їх? Вони ніколи не звертали на них жодної уваги, не прагнули до них і не шукали їх, і ці принципи повністю відсутні в їхніх серцях. Як наслідок, вони можуть жити лише серед людських уявлень; у їхніх серцях тільки й є, що правильне та неправильне, коректне й некоректне, приводи, причини, софістика й аргументи, після яких вони нападають одне на одного, судять і засуджують одне одного. Характер таких людей полягає в тому, що їм подобається сперечатися про те, що правильно, а що ні, судити й засуджувати людей. У таких людей немає любові до істини або її прийняття; вони схильні намагатися сваритися з Богом, навіть судити Бога й кидати Богу виклик. Зрештою, в кінцевому підсумку їх буде покарано.

Чи шукають істину ті, хто любить сперечатися про правильне й неправильне? Чи шукають вони Божі наміри, Божі вимоги чи істину-принципи, які слід практикувати в цих ситуаціях, через людей, справи та речі, з якими вони стикаються? Ні. Зіткнувшись із ситуаціями, вони схильні вивчати, «якою була та справа» або «яка та людина». Що це за поведінка? Хіба це не те, що люди часто називають невпинним зациклюванням на людях і речах? Вони сперечаються про виправдання людей і перебіг подій, вони наполягають на з’ясуванні цих речей, але не згадують, у якій частині процесу цих складних ситуацій вони шукали істину, розуміли істину чи були просвітлені. Їм бракує цього досвіду та методів практики. Вони лише продовжують говорити: «Ти явно націлився на мене в тій справі, ти ображав мене. Ти думаєш, я настільки дурний, що не розумію? Чому ти мене ображав? Я тебе не ображав; чому ти націлився на мене? Оскільки ти націлився на мене, я не стримуватимусь! Я довго терпів тебе, але моєму терпінню є межі. Не думай, що зі мною можна поводитися безцеремонно; я тебе не боюся!». Чіпляючись за ці питання, вони безперестанку наводять свої виправдання, зациклюючись на тому, що в цій справі було правильним і неправильним, коректним і некоректним, але їхні так звані виправдання зовсім не відповідають істині, і жодне їхнє слово не відповідає Божим вимогам. Вони настільки зациклюються на людях, справах і речах, що інші до краю втомлюються, і ніхто не хоче їх слухати, проте вони самі ніколи не втомлюються про це говорити, вони говорять про це, куди б не пішли, ніби одержимі. Це називається невпинним зациклюванням на людях і справах і просто відмовою шукати істину. Друга характеристика людей, які вдаються до взаємних нападок і словесних перепалок, – це їхня особлива любов до невпинного зациклювання на людях і речах. Чи люблять істину ті, хто невпинно зациклюється на людях і речах? (Ні.) Вони не люблять істину, це очевидно. Тоді чи розуміють ці люди істину? Чи знають вони, чим насправді є істина, про яку говорить Бог? Судячи з їхньої зовнішньої поведінки невпинного зациклювання на людях і речах, чи знають вони, чим насправді є істина? Очевидно, що ні. Якою є ідея, яку вони шанують? Це ідея, що правий той, чиї слова найбільш обґрунтовані, правий той, чиї дії є чесними й можуть бути викладені на загальний огляд, і правий той, хто діє відповідно до моралі, етики й традиційної культури, здобуваючи схвалення більшості. На їхню думку, ця «правота» представляє істину, тому вони можуть із великою зухвалістю невпинно зациклюватися на людях і речах і ніколи не припиняють думати про ці питання. Вони вірять, що бути виправданим – це те саме, що володіти істиною, – хіба це не дуже проблематично? Деякі люди кажуть: «Я не переривав роботу церкви й не заважав їй, я не користуюся перевагами над іншими, я не люблю красти в інших, і я не задирака; я не зла людина». Чи означає це, що ти – людина, яка практикує істину, людина, яка володіє істиною? Значна частина тих, хто невпинно зациклюється на людях і речах, вважає себе порядними людьми, яким, зрештою, не треба боятися чуток, і вважає себе чесними, гідними людьми, які ніколи не лестили б іншим. Тому, зіткнувшись із ситуаціями, вони схильні сперечатися, і дебатувати, і наполягати, щоб довести правильність свого виправдання цими засобами. Вони вірять, що якщо їхнє виправдання є вагомим, його можна відкрито представити, і більшість із ним погоджується, то вони є людьми, які володіють істиною. Що таке їхня «істина»? За яким стандартом вона оцінюється? Як ви думаєте, чи можуть такі люди зрозуміти істину? (Ні.) Тому вони завжди невпинно зациклюються на людях і речах і вперто зосереджують на них увагу. Ці люди не розуміють істини, тому вони завжди кажуть: «Я тебе не ображав. Чому ти завжди націлюєшся на мене? Ти неправильно робиш, що націлюєшся на мене!». Вони вірять: «Якщо я тебе не ображав, ти не повинен так до мене ставитися. Оскільки ти так до мене ставишся, я тобі відплачу, я помщуся, і моя помста – це правомірний самозахист, вона законна. Це і є істиною-принципом. Тому те, що ти робиш, не відповідає істині-принципу, а те, що я роблю, – відповідає. Тож я зациклюся на цій справі, я завжди підніматиму це питання й завжди згадуватиму тебе!». Вони вірять, що невпинне зациклення на людях і речах відповідає істині-принципам, але хіба це не величезна помилка? Це справді величезна помилка, і вони мають неправильну орієнтацію. Невпинне зациклення на людях і речах – це зовсім інша справа, ніж практикування істини. Це друга проблема з людськістю цих людей – вони невпинно зациклюються на людях і речах. З чим пов’язані проблеми людськості? Хіба вони не пов’язані з природою людини? Ці люди вірили в Бога багато років, але вони не розуміють істини, і вони думають, що терміни, які вони знають, як-от бути відкритим і чесним, порядним і правдивим, відвертим і щирим, прямолінійним і чесним тощо, є основами того, як жити як людина, і вони вважають ці речі істиною-принципами. Це глибоко хибна точка зору.

Люди, які вдаються до взаємних нападок і схильні до участі в словесних перепалках, мають ненормальну людськість. Перший аспект цього – любити сперечатися про правильне й неправильне; другий – невпинне зациклення на людях і речах. Який третій аспект? Хіба це не їхня повна відмова приймати істину? Вони не можуть прийняти навіть одного правильного твердження. Вони думають: «Навіть якщо те, що ти говориш, правильно, тобі однаково потрібно допомогти мені зберегти обличчя, тобі потрібно говорити тактовно й не ранити мене. Якщо твої слова різкі й можуть змусити мене втратити обличчя, ти маєш сказати їх мені наодинці. Ти не маєш ображати мене перед багатьма людьми, не зважаючи на мою гордість і не даючи мені виходу із цієї незручної ситуації. Ба більше, те, що ти говориш, неправильно, тому я маю помститися!». У більш серйозних випадках такі люди чинять опір: «Незалежно від того, наскільки правильні твої слова, я їх не прийму! Нормально, якщо ти говориш про будь-кого іншого, але націлюватися на мене – це не нормально, навіть якщо ти правий!». Навіть читаючи Божі слова, якщо вони відчувають, що Божі слова націлені на них або розвінчують їх, вони відчувають відразу до цих слів і не бажають їх слухати – просто річ у тім, що, оскільки вони стикаються лише з Божими словами, вони не можуть сперечатися з Ним. Якщо хтось вказує на їхні проблеми чи стани їм в обличчя або ненавмисно згадує їх, не маючи наміру націлюватися на них, вони здатні помститися й розпочати словесні перепалки. Хіба це не означає, що такі люди абсолютно відмовляються приймати істину? (Так.) Це їхня людськість-сутність – абсолютна відмова приймати істину. Отже, незалежно від змісту їхніх словесних перепалок або того, де ці перепалки відбуваються, людськість таких людей очевидна. Вони не розуміють істини, і навіть якщо вони розуміють, що говориться під час проповідей, вони не приймають істину; вони однаково вдаються до взаємних нападок і постійно беруть участь у словесних перепалках або часто схильні нападати на інших. Судячи із цих їхніх проявів, що це за люди? По-перше, чи люблять вони істину? Чи є вони людьми, які можуть практикувати істину, коли її розуміють? (Ні.) Коли вони виявляють проблеми, чи можуть вони шукати істину, щоб їх розв’язати? (Ні.) Коли вони плекають уявлення, упередження чи особисті думки щодо інших людей, чи можуть вони проявити ініціативу, щоб відкласти їх і шукати істину? (Ні.) Вони не можуть робити нічого із цього. Дивлячись на все, на що вони не здатні, очевидно, що всі люди, схильні нападати на інших і брати участь у словесних перепалках, не є добрими. Судячи з їхніх різноманітних проявів, вони не люблять істину й не бажають її шукати. У справах, пов’язаних з істиною, незалежно від того, які упередження чи помилкові погляди в них розвиваються, вони залишаються впевненими у власній праведності й зовсім не шукають істини, і навіть коли істина їм чітко роз’яснюється в бесіді, вони відмовляються її приймати, і тим більше не бажають її практикувати. Водночас ці люди демонструють ще більш огидний прояв: здобувши розуміння деяких слів і доктрин, вони використовують ці великі доктрини, які вони розуміють, щоб свавільно нападати на інших, судити й засуджувати їх, і навіть щоб сковувати й контролювати інших. Якщо їм не вдається підкорити тебе своїми судженнями й засудженнями, вони вигадають усі можливі способи, щоб сковати тебе пустими теоріями. Якщо ти однаково не поступаєшся, вони вдадуться до ще більш мерзенних і жахливих методів, щоб напасти на тебе, доки ти не поступишся їм, не станеш слабким і негативним або не почнеш захоплюватися ними й бути під їхнім маніпулюванням – тоді вони відчують задоволення. Отже, виходячи з поведінки, проявів і ставлення цих людей до істини, що це за люди? Вони абсолютно відмовляються приймати істину – це їхнє ставлення до істини. А як щодо їхньої людськості? Більшість цих людей – злі люди; за скромними підрахунками, понад 90% із них саме такі. Злі люди люблять у кожній справі з’ясовувати, що правильно, а що ні, інакше вони не відступляться, і в них завжди є така схильність. Крім того, зіткнувшись із ситуаціями, злі люди зациклюються на людях і речах і невпинно на них зосереджують на них свою увагу, завжди наводячи власні виправдання, завжди намагаючись змусити всіх погоджуватися з ними, підтримувати їх і казати, що вони праві, і не дозволяючи нікому говорити про них нічого поганого. Ба більше, коли злі люди стикаються із ситуаціями, вони завжди шукають можливості загнати людей у клітку й контролювати їх. Який метод вони використовують для контролю над людьми? Вони засуджують усіх, змушуючи всіх інших людей вірити, що ті неадекватні, що в них є проблеми й недоліки, і що ті гірші за цих злих людей, після чого злі люди відчувають задоволення й радість. Коли вони зламали всіх інших і єдині залишилися твердо стояти, хіба вони не взяли всіх під свій контроль? Мета, якої вони досягають, контролюючи людей, – це засудити й повалити всіх, змусивши всіх повірити, що вони нездатні, стати негативними й слабкими, втратити віру в Божі слова й в істину, а також втратити віру в Бога й не мати шляху, яким слідувати, – після цього ці злі люди відчувають радість і задоволення. Дивлячись на ці аспекти, хіба не очевидно, що злі люди становлять більшість серед таких людей? Подивіться, які типи людей завжди схильні нападати на інших, коли вони в групі, чи то в обличчя, чи то за спинами людей, використовуючи різні методи для нападу на інших, – такі люди є злими. Ці люди зовсім не приймають істину, не бесідують про істину, і вони часто користуються ситуацією, щоб вихвалятися, що вони добрі люди, що все, що вони роблять, є виправданим і обґрунтованим, і що вони поводяться порядно й чесно, – вони завжди вихваляються, що вони порядні й гідні люди та прямолінійні й справедливі особистості. Ці люди ніколи не свідчать про істину, не свідчать про Божі слова, вони просто люблять невпинно зациклюватися на людях і речах і наводити власні виправдання. Їхній намір і мета – змусити людей повірити, що вони добрі люди і що вони все розуміють. Щодо тих у церкві, хто часто вдається до взаємних нападок і словесних перепалок, чи то тих хто ініціює нападки, чи тих, на кого нападають, якщо церковне життя переривається й зазнає завад, то більшість людей повинна виступити, щоб попередити й обмежити їх. Цим людям не слід давати час безчинствувати, коячи зло, і не слід дозволяти їм впливати на інших, виплескуючи свою особисту злість і шукаючи помсти через свої особисті образи й тимчасовий гнів. Звісно, церковні лідери також повинні сумлінно виконувати свої обов’язки, ефективно обмежуючи цих людей, щоб вони не переривали церковне життя й не заважали йому, і захищаючи більшість людей від завад. Коли люди вдаються до взаємних нападок і словесних перепалок, церковні лідери повинні вміти своєчасно зупиняти й обмежувати їх. Якщо спроби зупинити й обмежити їх не розв’язують проблему, і вони продовжують нападати одне на одного й вступати в словесні перепалки, заважаючи іншим, і вони продовжують шкодити церковному життю, то таких людей слід вичищати або виключати. Це обов’язок церковних лідерів.

Ми досить багато побесідували про поведінку та прояви тих, хто вдається до взаємних нападок і словесних перепалок. Ми також щойно коротко проаналізували їхню людськість і побесідували про неї, і це дасть вам змогу краще їх розрізняти, а більшості з вас – своєчасно розуміти, що відбувається, і розрізняти їх, коли вони говорять і діють. Що ретельніше ви розумієте й знаєте сутність цих людей, то швидше ви зможете їх розрізняти, і, як наслідок, ви дедалі менше зазнаватимете завад від них. Більшість із вас повинна чітко розуміти шкоду, яку ті, хто вдається до взаємних нападок і словесних перепалок, завдають церковному життю та Божим обранцям. Такі види людей, безумовно, не будуть розмірковувати над собою і припиняти боротьбу. Якщо з ними вчасно не розібратися й не вичистити їх, вони спричинятимуть постійні переривання й завади в церковному житті. Тому розбиратися з такими людьми й вичищати їх – це дуже важлива частина роботи церковних лідерів, і нею не можна нехтувати.

5 червня 2021