2. Уроки, які я винесла з болісної невдачі
У 2014 році я почала виконувати обов’язок акторки в церкві. Поза акторською грою та вдосконаленням навичок я могла розпоряджатися рештою свого часу на свій розсуд, тож моє життя було відносно вільним і комфортним. Оскільки я любила акторство й була готова вкладати зусилля в свої виступи, мої навички значно покращилися після зйомок у двох фільмах, тож лідер попросив мене пройти підготовку для виконання обов’язку режисерки. Тоді я дуже не хотіла цього, думаючи: «Режисер має стільки зобов’язань. Треба бути залученою в усе, що робить команда, і переглядати відзнятий матеріал після зйомок. Це морально й фізично виснажливо. Якщо я працюватиму так тяжко щодня, то зрештою повністю виснажусь і змарнію!». Але думка про те, що відмова від обов’язку не відповідатиме Божим намірам, змусила мене неохоче погодитися. Усі сестри раділи за мене, коли дізналися, що мене підвищили до обов’язку режисерки, але я думала: «Це ж очевидно виснажлива робота. Я не прагну брати на себе серйозне доручення, бо що важча ноша, то більш втомливо це для плоті. Я просто хочу бути звичайною акторкою. Аби тільки не сидіти без діла – і на тому добре».
Коли я відповідала за режисуру свого першого фільму, координатор щодня складав щільний графік. Після кожної зйомки нам ще доводилося обговорювати акторську гру, кадри чи питання щодо майданчика для наступної сцени. Під час зйомок я сиділа перед монітором і не сміла відволіктися ні на секунду. Якщо я втрачала концентрацію, то не могла оцінити, чи була гра точною, і доводилося переглядати запис або перезнімати. Іноді, після того, як зйомки на майданчику закінчувалися і всі члени знімальної групи йшли, мені доводилося залишатися, щоб владнати інші справи. Крім того, у цьому фільмі було багато протагоністів і антагоністів, і мені потрібно було розбирати з акторами їхні сцени, репетирувати з ними та наставляти їх, контролюючи весь цей процес. Перед кожною сценою я мала заздалегідь глибоко вивчити персонажів і досконало їх зрозуміти, щоб мати змогу оцінити, чи відповідає гра акторів їхнім образам. Особливо це стосувалося емоційних сцен: коли актор не міг увійти в роль, мені доводилося шукати способи налаштувати його на правильний емоційний стан. Я просто відчувала, що робота режисерки – це так морально виснажливо! Як акторці, мені потрібно було лише добре зіграти свою роль – і все. Той обов’язок був набагато легшим. У глибині душі я ненавиділа режисерський обов’язок. Після цього я почала недбало ставитися до свого обов’язку. Під час зйомок, коли я бачила, що акторам не вдається досягти бажаного ефекту, я не думала про те, як наставити їх для покращення гри, а просто поспіхом затверджувала дубль. Як наслідок, коли лідер переглянула фрагменти фільму, вона побачила, що гра акторів не відповідає стандарту, і нам довелося все перезнімати. Іншого разу сестра, з якою я співпрацювала, попросила мене додати деякі фізичні рухи в гру акторів під час репетицій. Я подумала, що це забагато мороки, і не зробила цього. Відповідно, грі бракувало виразності, і просто перед початком зйомок їй довелося на місці наставляти акторів, щоб вони додали ці рухи, що затримало зйомку. У той момент на душі в мене було жахливо, адже я знала, що не виконала своє зобов’язання. Але згодом, коли знову наставав час братися до роботи, мені все одно здавалося, що виконання цього обов’язку – це занадто втомливо й клопітно. Два місяці промайнули непомітно, а в акторів постійно виникали проблеми з їхньою грою. Координатор кілька разів нагадував мені детальніше розбирати з акторами їхні сцени, але я не лише не слухала, а й відчувала опір, думаючи: «Вдаватися в такі деталі – це ж суцільний клопіт! Скільки ж тоді триватимуть ці репетиції?». Я навіть намагалася сперечатися, кажучи: «Коли я була акторкою, ніхто не наставляв мене так детально. Хіба акторська гра – це не відповідальність самого актора?». Коли наставав час репетицій, я все одно давала акторам лише загальний план дій без жодних деталей, що призводило до частих перезйомок і затримувало графік виробництва.
Через деякий час брата Еліаса призначили співпрацювати зі мною у виконанні режисерського обов’язку. Координатор сказав мені: «Схоже, тобі важко самотужки виконувати обов’язок режисерки. Відтепер ти здебільшого відповідатимеш за розбір сцен з акторами, а брат Еліас контролюватиме процес через монітор». Насправді я дуже зраділа, почувши це. Я подумала: «Чудово! Мені більше не треба дивитися в монітор і за всім стежити. Так я зможу гнучкіше розпоряджатися своїм часом і не буду такою втомленою». Після цього, щойно закінчивши репетицію з акторами, я йшла геть і займалася власними справами. Мене не обходило, як вони грають, і в результаті під час самих зйомок постійно виникали проблеми з акторською грою. Координатор сказав мені дослідити своє ставлення до обов’язку, але я подумала: «Над чим тут розмірковувати, якщо актори погано грають? Тепер у цьому звинувачують мене?». Що більше я про це думала, то більше відчувала, що цей обов’язок – невдячна справа. У ті дні в кількох акторів, яких я наставляла, продовжували виникати проблеми під час зйомок. Координатор знову нагадав мені порозмірковувати над моїм ставленням до обов’язку, і лише тоді я почала замислюватися. Озираючись назад, я зрозуміла, що хоча останні кілька днів моїй плоті було комфортно, я відчувала дивний неспокій на серці, тож помолилася Богу, порозмірковувала над собою і згадала частину Божих слів. «“Тобі подобається бути хитрим і байдикувати, чи не так? Ти любиш лінуватися й не брати нічого до голови, правда? Ну що ж, тоді не бери цього більше до голови ніколи”. Бог дасть цю благодать і можливість комусь іншому». Потім я знайшла весь цей уривок, щоб прочитати його. Всемогутній Бог говорить: «Якщо ти виконуєш свій обов’язок поверхово й недбало, ставишся до нього з неповагою, яким буде результат? Ти будеш виконувати свій обов’язок погано, хоча здатен виконувати його добре – твоя продуктивність не відповідатиме стандартам, і Бог буде дуже невдоволений твоїм ставленням до свого обов’язку. Якби ти міг молитися Богу, шукати істину, вкладати в це все своє серце й розум, якби ти міг так співпрацювати, то Бог приготував би для тебе все заздалегідь, щоб, коли ти займешся справами, усе стало на свої місця й ти отримав гарні результати. Тобі не довелось би докладати величезних зусиль; якби ти зробив усе можливе для співпраці, Бог уже все влаштував би для тебе. Якщо ти слизький, байдикуєш, не виконуєш свій обов’язок належним чином і завжди йдеш неправильним шляхом, то Бог не впливатиме на тебе; ти втратиш цю можливість, і Бог скаже: “Ти не придатний, Я не можу тебе використовувати. Відійди вбік. Тобі подобається бути хитрим і байдикувати, чи не так? Ти любиш лінуватися й не брати нічого до голови, правда? Ну що ж, тоді не бери цього більше до голови ніколи”. Бог дасть цю благодать і можливість комусь іншому. Як ти скажеш: це втрата чи перемога? (Втрата.) Це величезна втрата!» (Слово, т. 3. Промови Христа останніх днів. Частина третя). Прочитавши його, я зрозуміла, що ставлення людини до її обов’язку має вирішальне значення. Якщо люди можуть виконувати свій обов’язок усім серцем і розумом, Бог просвіщатиме та спрямовуватиме їх, і вони досягнуть хороших результатів. Але якщо їхнє ставлення легковажне або недбале, тоді обов’язок, який можна було б добре виконати, доклавши трохи зусиль, буде виконаний погано. Я чітко бачила, що гра акторів не відповідала стандарту, проте, щоб не завдавати собі клопоту, я не наставляла їх терпляче, а просто поспіхом затверджувала дублі. Як наслідок, коли гра виявлялася непридатною, доводилося все перезнімати. Під час репетицій я давала акторам лише загальні настанови без деталей, через що в кількох із них виникали проблеми з грою на майданчику. Це призводило до постійних перезйомок і затримувало графік. Усе це сталося через те, що я ставилася до обов’язку недбало та виконувала його абияк. Координатор неодноразово нагадував мені порозмірковувати над ставленням до обов’язку, але я лише сперечалася та шукала виправдань. Я постійно була недбалою у своєму обов’язку, що раз у раз спричиняло проблеми, тож координатор перестав дозволяти мені контролювати процес через монітор. Але я не тільки не розмірковувала над собою, а ще й раділа, бо моїй плоті було спокійніше. Я стала абсолютно заціпенілою! Церква зрощувала мене як акторку, даючи безліч можливостей для вправляння. Завдяки просвітленню та наставництву Святого Духа я також накопичила певний акторський досвід. Тепер, коли церква зрощувала мене як режисерку й потребувала, щоб я застосувала вивчене у своєму обов’язку, я чинила опір, скаржилася і ставилася до всього недбало лише тому, що мені потрібно було витратити трохи часу й зусиль, а моїй плоті довелося б страждати. Мені так бракувало людськості, я була справді огидною Богу! Зокрема, після прочитання цих Божих слів «Тобі подобається бути хитрим і байдикувати, чи не так?» «Бог дасть цю благодать і можливість комусь іншому», я усвідомила: причина, через яку мене більше не просили стежити за монітором, полягала в тому, що я була безвідповідальною у своєму обов’язку й виконувала його абияк. Я більше не була гідною довіри, тому можливість виконувати цю частину обов’язку віддали іншому. Я вже стояла на краю небезпечної прірви; якби я не покаялася, то могла б втратити навіть шанс розбирати з акторами їхні сцени. Тож після цього я почала серйозно ставитися до репетицій з акторами. Щоразу, коли я бачила недоліки в грі акторів, я одразу вказувала на них і терпляче їх наставляла. Я також знаходила відео для прикладу, щоб розібрати їх разом з акторами. Зрештою зйомки того фільму пройшли гладко.
Я думала, що трохи змінилася, але зовсім не очікувала, що під час зйомок наступного фільму знову візьмуся за старе. Тоді я продовжувала відповідати за наставництво акторів. Головну жіночу роль у цьому фільмі грала сестра Ізабель. Вона щойно почала вчитися акторській майстерності, і в її грі було чимало недоліків. Це означало, що я мала витратити ще більше моральних сил і заплатити більшу ціну, ніж раніше. Коли ми тільки почали зйомки, я ще могла працювати сумлінно. Я швидко вказувала на недоліки в грі акторів, а іноді й сама показувала їм, як треба грати. Але з плином часу необхідність наставляти акторів перед кожною сценою почала здаватися морально виснажливою. До того ж брат Вінсент, із яким я співпрацювала, був досить ініціативним у своєму обов’язку й дуже сумлінно наставляв акторів, тому моє власне відчуття тягаря поступово слабшало. Я перестала перейматися й іншими завданнями. Кілька разів я помічала, що сестра Ізабель не дуже добре розуміє свою героїню. Спочатку я планувала знайти час увечері, щоб поговорити з нею, але потім подумала про те, як уже втомилася після довгого дня репетицій. Якби я наставляла її вночі, у мене б точно не вистачило сил на завтрашні зйомки. Тож я просто подумала: «Нехай, просто не буду її наставляти». Як наслідок, під час зйомок наступного дня в грі сестри Ізабель виникли проблеми, що затримало наш прогрес. Я глибоко шкодувала, що не виконала своє зобов’язання, але потім, щойно доводилося платити якусь ціну, я знову проявляла поблажливість до своєї плоті й не могла практикувати істину. Поступово мені ставало дедалі важче наставляти акторів, аж до того, що я взагалі перестала помічати проблеми в їхній грі. Через погану гру нам часто доводилося перезнімати. Це, разом із різними іншими факторами, призвело до того, що фільм просто не вдавалося завершити, і зрештою знімальну групу розпустили. Тієї ночі, коли нас розпустили, я крутилась і не могла заснути. Озираючись назад, я зрозуміла, що відколи мене попросили виконувати режисерський обов’язок, я ніколи по-справжньому не корилася. Мені завжди не подобався цей обов’язок через те, що він надто виснажливий. Я чесно запитала себе: «Невже я вірю в Бога лише для того, щоб упиватися плотським комфортом? Хіба це не бунт проти Бога?». Під час зібрання лідер обітнув мене, сказавши: «Божий дім зрощував тебе як режисерку, але я ніколи не думав, що ти будеш такою безвідповідальною. Тобі справді не можна довіряти!». У той час на серці в мене завжди було порожньо. Щойно я згадувала про те, що більше не маю шансу все виправити, сльози болю мимоволі котилися по моєму обличчю. Я часто страждала через те, що не виконала свій обов’язок, і через переступи, які я скоїла. Я відчувала себе в такому боргу перед Богом, що мені було навіть соромно молитися Йому. Мені завжди здавалося, що Бог відчуває до мене огиду й ненавидить мене, що Він сховав від мене Своє обличчя та ігнорує мене. Здавалося, ніби Бог відцурався мене, а мій дух перебував у темряві та болі. Пізніше мене впорядкували проповідувати Євангеліє. Хоча я продовжувала виконувати обов’язок, ця справа залишалася нерозв’язаним вузлом у моєму серці. Після цього я багато разів молилася і шукала: «Боже, у чому саме я зазнала невдачі? Будь ласка, просвіти та спрямуй мене, щоб я пізнала себе».
Одного разу, читаючи Божі слова, які розвінчують і характеризують ледачих людей, я відчула глибокий біль у серці. Всемогутній Бог говорить: «Ліниві люди нічого не можуть зробити. Якщо узагальнити це двома словами, вони – нікчемні люди; вони мають інвалідність другого класу. Яким би високим не був рівень лінивих людей, він у них лише для краси; хоча вони й мають високий рівень, від нього жодної користі. Вони занадто ліниві: вони знають, що мають робити, але не роблять цього; і навіть коли вони знають, що щось є проблемою, вони не шукають істини, щоб розв’язати її; і хоча вони знають, які труднощі їм слід перетерпіти, щоб робота була ефективною, вони не бажають терпіти ці вартісні труднощі. Як наслідок, вони не можуть здобути жодних істин і не можуть виконувати жодної справжньої роботи. Вони не бажають терпіти труднощі, які люди мають терпіти; вони тільки те й знають, що упиватися комфортом, насолоджуватися часом радості й дозвілля та насолоджуватися вільним і розслабленим життям. Хіба вони не нікчемні? Люди, які не можуть терпіти труднощі, не заслуговують на життя. Ті, хто завжди бажає жити життям паразита, – це люди без совісті чи розуму; вони – звірі, і такі люди непридатні навіть для того, щоб трудитися. Оскільки вони не можуть терпіти труднощі, навіть коли вони трудяться, вони не здатні робити це добре, а якщо вони бажають здобути істину, на це ще менше надії. Той, хто не може страждати й не любить істини, – нікчемна людина; вона непридатна навіть для того, щоб трудитися. Вони – звірі, без жодної крихти людськості. Такі люди мусять бути відсіяні; лише це відповідає Божим намірам» (Слово, т. 5. Зобов’язання лідерів і працівників. Зобов’язання лідерів і працівників (8)). Коли я розмірковувала над ними, у моїй пам’яті спливала сцена за сценою з того часу, коли я виконувала обов’язок режисерки. Божий дім призначив мене режисеркою, щоб я наставляла акторів у їхній грі. Я чітко бачила, що гра головної акторки мала недоліки, але, щоб не надто втомлюватися, я не наставляла її, не виконавши навіть свого найбазовішого зобов’язання. Бачачи, наскільки ініціативним був брат Вінсент, я скористалася ситуацією і просто вмила руки від роботи. На папері я теж була режисеркою, але насправді режисурою займався лише брат Вінсент. Це призвело до того, що багато аспектів роботи не було виконано належним чином, і зрештою фільм не змогли закінчити, а всю команду розпустили. Ціна, яку брати й сестри платили протягом кількох місяців, і все, що витратив Божий дім, пішли нанівець. Я мала посаду режисерки, але не робила ніякої справжньої роботи й не виконувала своїх належних функцій. Хіба я не була просто підставною фігурою, абсолютно нікчемною? Я була лінивою, байдужою і завжди недбалою у своєму обов’язку. Бог посилав людей, справи та речі, щоб нагадувати мені багато разів, але я ніколи по-справжньому не каялася. Зрештою я втратила роботу Святого Духа; я не могла розпізнати проблеми у своєму обов’язку, а мій дух був надзвичайно темним і зболеним. Я завжди жила за сатанинськими ідеями, як-от «Кожен сам за себе, а невдах під три чорти» і «Життя коротке, тож насолоджуйся ним, поки можеш». Я вважала, що за свої кілька десятків років життя людина не повинна так сильно виснажуватися; достатньо просто жити вільно й комфортно щодня. Під контролем такого мислення я стала лінивою і перестала прагнути прогресу. Пам’ятаю, у школі, поки інші старанно вчилися, щоб стати першими, я вважала навчання надто втомливим і рано його покинула. Після одруження я не заздрила тим, хто купував машини та квартири, бо не хотіла ставати рабинею іпотеки чи автокредиту й заганяти себе під такий тиск. Повіривши в Бога й почавши виконувати обов’язок у Божому домі, я не хотіла братися за важливу роботу. Я задовольнялася лише виконанням якогось обов’язку, думаючи, що достатньо просто якось перебитися і виторгувати собі фінал, щоб не загинути, коли Божа робота завершиться. Церква зрощувала мене як режисерку, сподіваючись, що я зможу використати свої навички для належного виконання обов’язку, але я вважала цей обов’язок надто втомливим і опиралася йому в глибині душі. Хоча я й прийняла його, я завжди ставилася до нього недбало й виконувала його абияк. Я згадала рядок із Біблії: «Бо як ми грішимо самовільно, одержавши пізнання правди, то вже за гріхи не знаходиться жертви» (До Євреїв 10:26). Я чудово знала, що недбалість і робота абияк у моєму обов’язку не відповідали Божим намірам, але все одно робила це заради плотського комфорту, затримуючи роботу над фільмом. Хіба це не був опір Богу? Живучи за сатанинськими поглядами, я впивалася комфортом і була безвідповідальною у своєму обов’язку, залишаючи за собою один переступ за іншим. Бог говорить: «Переступи приведуть людину до пекла» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога). Живучи сатанинськими отрутами, я йшла шляхом загибелі та знищення. Як режисерка, я мала б бути прикладом для команди, але я не йшла правильним шляхом. Я думала лише про власний плотський комфорт і уникнення важкої праці, ставилася до обов’язку недбало й виконувала його абияк. Як наслідок, брати й сестри витратили місяці свого часу без жодного результату, і зрештою всю команду розпустили. Я не змогла взяти на себе відповідальність, яку має нести людина. Я була просто нікчемою і заслуговувала на те, щоб мене відсіяли! Я також усвідомила, що те, що Бог відсторонив мене, було Його безмовним судом наді мною. Це праведний характер Бога зійшов на мене, і це була Божа любов та спасіння для мене. Інакше я б не почала розмірковувати над хибними точками зору, що стояли за моїм прагненням. Я згадала Божі слова: «Заради людства Він мандрує та квапиться, Він мовчки віддає кожну часточку Свого життя, Він присвячує кожну хвилину й кожну секунду Свого життя…» (Слово, т. 2. Про пізнання Бога. Сам Бог, унікальний II). Коли я уважно розмірковувала над цим реченням, «Заради людства Він мандрує та квапиться», моє серце було зворушене й водночас сповнене докорів сумління. Щоб спасти людство, Бог двічі сходив з небес на землю у плоті, зносячи безмірне приниження. Першого разу Він був розіп’ятий і віддав Своє життя, щоб відкупити людство. В останні дні Бог знову став плоттю, висловлюючи так багато істин, щоб поливати й забезпечувати нас. Усе, що робить Бог, – заради спасіння людей, і все це є любов’ю до них. Але що я дала Богу натомість? Нічого, окрім бунтарства й опору. Божий дім усе ще давав мені можливість виконувати обов’язок. Це була Божа милість і мій шанс покаятися. Якби мій старий характер не змінився, то після завершення Божої роботи я б напевно стала об’єктом знищення.
У той час я постійно співала гімн «Покора Ноя Богу принесла йому Його схвалення»:
1 Поміж усіх людей Ной був особою, яка боялася Бога, корилася Богу й завершувала Боже доручення, що є найбільш достойним наслідування; він отримав схвалення від Бога й має бути взірцем для тих, хто слідує за Богом сьогодні. І що було в ньому найціннішим? Він мав лише одне ставлення до Божих слів: слухати й приймати, приймати й коритися, і коритися аж до смерті. Саме це ставлення, яке було найціннішим, заслужило йому схвалення від Бога. Коли йшлося про Божі слова, він не був недбалим, не діяв абияк, і не розглядав їх у себе в голові, не аналізував, не опирався й не відкидав, щоби згодом відсунути їх у далекий куток своєї пам’яті; натомість він щиро слухав, приймав їх потроху у своє серце, а тоді розмірковував над тим, як їх практикувати, як застосувати їх, як здійснити саме так, як було задумано від початку, не спотворюючи.
2 І розмірковуючи над Божими словами, він у глибині душі казав сам до себе: «Це слова Божі, це Божі настанови, Боже доручення; я зобов’язаний виконати його, я мушу коритися, я не можу пропустити жодної дрібниці, не можу піти всупереч жодному Божому бажанню, ані залишити поза увагою жодної деталі з того, що Він сказав, інакше я не маю права зватися людиною, я не гідний Божого доручення і Його звеличення. У цьому житті, якщо я не зможу завершити все, що Бог сказав мені та довірив мені, я пошкодую. Ба більше: я виявлюся негідним Божого доручення і Його звеличення мене, мені буде соромно знову стати перед Творцем».
3 Усе, про що Ной думав і що обдумував у своєму серці, кожна його думка і ставлення визначали те, що він зрештою зміг практикувати Божі слова, зробити їх дійсністю, привести Божі слова до справдження, здійснити їх через свою працю та перетворити їх на реальність у собі, щоб Боже доручення не залишилося марним. Ной був гідним Божого доручення, він був людиною, якій Бог довіряв, людиною, на яку Бог дивився із прихильністю. Бог спостерігає за кожним словом і вчинком людини, Він спостерігає за її думками та ідеями. У Божих очах те, що Ной був здатен так думати, означало, що Він не помилився у Своєму виборі; Ной міг прийняти Боже доручення й Божу довіру та був здатний виконати Боже доручення: серед усього людства він був єдиним, кого можна було обрати.
«Слово, т. 4. Розвінчання антихристів. Екскурс третій. Як Ной і Авраам слухалися Божих слів та корилися Йому (частина друга)»
Ной був людиною совісті та людськості. Він підійшов до Божого доручення всім серцем і розумом, прийнявши будівництво ковчега як життєву відповідальність і місію. Коли Ной будував ковчег, ніхто не наглядав за ним і не підганяв його, і він зіткнувся з багатьма труднощами. Але щоразу, коли він думав про те, що це Боже доручення і піднесення, він відчував мотивацію. Ной ставився до Бога як до Творця; він корився Богу й мав перед Ним щире серце. Потім я розмірковувала над тим, що каже Бог: «…привести Божі слова до справдження, здійснити їх через свою працю та перетворити їх на реальність у собі, щоб Боже доручення не залишилося марним». Бог говорив про те, чим справді жив Ной. Ной не знав технологій будівництва ковчега, а технології тоді були не такими розвиненими, як сьогодні. Крім того, він мусив сам знайти всі матеріали, будуючи ковчег крок за кроком власною працею. Ною також довелося зібрати всіляких живих істот, підготувати різноманітну їжу для різних тварин, ретельно доглядати та вирощувати їх. Це було нелегким завданням. Якби Ной вирішив, що це занадто виснажливо й важко та працював би недбало, ковчег ніколи б не був побудований, і всі живі істоти опинилися б під загрозою вимирання. Але перед обличчям такої кількості труднощів Ной не відступив ані на крок. Натомість він суворо виконував Божі вимоги без жодних компромісів і завзято працював сто двадцять років, щоб завершити Боже доручення. Я побачила, що серце Ноя було щирим; він дбав про Божі наміри й виявляв відданість і покору Богу. Думки про це глибоко мене зворушили, і я справді захоплювалася Ноєм. Я подивилась на себе для порівняння: навіть почувши так багато Божих слів, я не виявляла до Нього ані найменшої покори чи відданості. Обов’язок, який я виконувала, був набагато простішим, ніж будівництво ковчега Ноєм, проте я не хотіла докласти хоч трохи більше зусиль і до того ж ставилася до нього недбало. Я побачила, що мені настільки бракувало людськості, що я була негідною навіть називатися людиною. Ной поспішав виконати те, що було невідкладним для Бога, і переймався тим, чим переймався Бог, роблячи все для того, щоб Божі наміри не зійшли в ньому нанівець. Хай якою втомленою чи виснаженою була його плоть, його ставлення до Божого доручення полягало в тому, щоб слухати, приймати та коритися. Поки він був живий, він продовжував будувати ковчег, залишаючись покірним до самої смерті. Це дорогоцінне ставлення Ноя принесло втіху Божому серцю. Лише такі люди, як Ной, – це ті, хто справді володіє людськістю. Я подумала про те, як Божий дім закликає нас проповідувати Євангеліє і свідчити про Бога через створення фільмів. Хоча по формі це відрізняється від будівництва ковчега, Божий намір спасти людство – той самий. Добре знятий фільм може не лише розвіяти уявлення людей, а й спрямувати тих, хто прагне Господнього повернення, до пошуку та дослідження істинного шляху. Створення хороших фільмів – це так важливо, адже це пов’язано з Божим наміром спасти людей. Я більше не могла бути лінивою і вважати, що вкладати душу в свою роботу – це надмірна морока. Я повинна була наслідувати Ноя, вчитися дбати про Божі наміри й належно виконувати свій обов’язок.
У травні 2024 року церква доручила мені обов’язок із частковою зайнятістю – переглядати відео з досвідними свідченнями. Я зрозуміла, що це Бог дає мені шанс покаятися, і я глибоко дорожила цим, уважно переглядаючи кожне відео. Коли мій обов’язок суперечив моєму повсякденному графіку, я повставала проти своєї плоті й ставила свій обов’язок на перше місце. Практикуючи так, я більше не відчувала втоми. У жовтні лідер знову направив мене до знімальної групи, щоб наставляти акторів. Почувши цю новину, я дуже зраділа. Щоб не затримувати репетиції, я прокидалася рано й лягала пізно або переглядала відео під час своєї обідньої перерви. Під час репетицій з акторами я робила все можливе, щоб наставити їх, і багато з ними тренувалася. Роблячи так, я відчувала на серці справжній спокій і впевненість.
Одного разу я розмовляла з сестрою про свій минулий невдалий досвід, і вона спрямувала мене порозмірковувати та зрозуміти точку зору, що стояла за моїм прагненням. Я згадала уривок із Божих слів: «Люди мають прагнути жити змістовним життям, а не задовольнятися поточними обставинами. Вони повинні жити образом Петра й мати знання й досвід Петра. Вони повинні прагнути чогось вищого та глибшого. Вони повинні шукати глибшої, чистішої любові до Бога та прагнути життя, яке мало б цінність і зміст. Лише це і є справжнім життям; лише тоді вони будуть такими, як Петро. Ти повинен зосередитися на ініціативному входженні на позитивну сторону, і не повинен бути пасивним і дозволяти собі відступати, тому що ти задовольняєшся тимчасовим полегшенням, одночасно ігноруючи при цьому глибші, детальніші та практичніші істини. Ти повинен мати практичну любов, і ти повинен знайти всі можливі способи звільнитися від цього занепадницького, безтурботного життя, яке нічим не відрізняється від тваринного. Ти повинен жити змістовним життям, життям, яке має цінність, і ти не повинен обманювати себе чи ставитися до свого життя як до іграшки. Для кожного, хто має рішучість і любить Бога, немає недосяжних істин і немає справедливості, за яку він не міг би стояти непохитно. Як ти мусиш прожити своє життя? Як ти мусиш любити Бога та цією любов’ю задовольняти Його наміри? У твоєму житті немає більшої справи. Ти передусім повинен мати таку рішучість і наполегливість, а не бути безхребетним слабаком. Ти маєш навчитися переживати змістовне життя та переживати змістовні істини, а не ставитися до себе так поверхово. Ти й не помітиш, як твоє життя пройде повз тебе; чи буде в тебе після цього й досі ще така можливість полюбити Бога? Чи може людина любити Бога після того, як помре? Ти мусиш мати такі ж рішучість і совість, що й Петро; ти мусиш жити змістовним життям і не обманювати себе. Будучи людиною й тим, хто прагне Бога, ти мусиш обдумувати своє життя й підходити до нього уважно, міркуючи, як ти маєш віддавати себе Богові, як ти повинен мати змістовнішу віру в Бога та як, оскільки ти любиш Бога, ти повинен любити Його чистіше, красивіше й добріше» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Досвід Петра: його знання про кару та суд). Я читала цей уривок і раніше, але ніколи не замислювалася над тим, чи правильні мої погляди на життя та мої цінності. Прочитавши його, я зрозуміла, що людина має прагнути прожити цінне та змістовне життя. Після того, як Петро почав іти за Господом Ісусом, він мандрував усюди, проповідуючи Господній шлях. Він не прагнув комфортного життя, а прагнув лише любити й задовольняти Бога та виконувати обов’язок створеної істоти. Зрештою він був розіп’ятий догори ногами заради Бога, досягнувши найвищої любові до Бога та покори до самої смерті. Він здобув Боже схвалення, і його життя було цінним і змістовним. А я ж прагнула комфортного життя, завжди бажаючи менше перейматися. Жити так – безглуздо; це просто марна трата часу. Я подумала про те, що виконання обов’язку режисерки означало відпочивати трохи менше та думати трохи більше, ніж інші, і було трохи більш втомливим для моєї плоті. Однак це означало, що я могла зробити свій внесок у євангельську роботу – наскільки ж цінною була ця справа! Якби я виконала її добре, моє серце було б спокійним і задоволеним щоразу, коли б я згадувала про це. Але тепер, щоразу, коли я згадую той досвід невдачі, моє серце сповнюється жалем і болем. Як би я хотіла повернути час назад, щоб відшкодувати свій борг! Той випадок став великим переступом і жалем у моєму житті. Я повинна була прагнути позбутися свого розбещеного характеру та належно виконувати свій обов’язок. Це і є правильна мета для прагнення. Я згадала Божі слова: «Свині не прагнуть людського життя, не прагнуть очищення та не розуміють, що таке життя. Щодня, наївшись, вони просто засинають. Я дав тобі істинний шлях, але ти його не здобув: твої руки порожні. Чи хочеш ти й далі жити саме так, свинячим життям?» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Досвід Петра: його знання про кару та суд). Якщо людина живе лише для того, щоб упиватися плотським комфортом, і не має мети для прагнення, то вона нічим не відрізняється від звіра. Я не могла й далі опускатися до такого занепаду. Я мусила зосередити свій розум та енергію на прагненні до істини та належному виконанні свого обов’язку. Лише так можна жити як справжня людина!
Після цього я помолилася Богу, щоб Він провчив і дисциплінував мене, якщо я коли-небудь знову буду недбалою у своєму обов’язку. Я також часто досліджувала своє ставлення до обов’язку. Щоразу, коли в мене виникала спокуса поставитися до справи недбало, я швидко молилася і повставала проти своєї плоті. Одного разу вдень я репетирувала репліки з акторкою. Навіть після того, як я виправляла її кілька разів, у неї нічого не покращувалося. Мені почало здаватися, що це надто клопітно, і я більше не хотіла її вчити. Саме тоді я згадала уривок із Божих слів, який читала два дні тому: «Ти хочеш бути недбалим і неохайним, коли виконуєш свій обов’язок. Ти намагаєшся розслабитися й уникнути уважного дослідження з боку Бога. У такі моменти поспішай до Бога помолитися й поміркуй над тим, чи це був правильний спосіб дій. Тоді подумай про ось це: “Чому я вірю в Бога? Така недбалість може пройти повз людей, але чи пройде вона повз Бога? Більше того, моя віра в Бога полягає не в тому, щоб розслаблятися, а в тому, щоб бути спасенним. Те, що я так поводжуся, не є проявом нормальної людської сутності, і таку поведінку не любить Бог. Ні, я міг розслабитися й робити все, що мені заманеться, у зовнішньому світі, але зараз я перебуваю в Божому домі, я перебуваю під володарюванням Бога, під пильною увагою Божих очей. Я – людина, я мушу чинити згідно зі своєю совістю, я не можу чинити так, як мені хочеться. Я маю діяти відповідно до слів Бога, я мушу не бути недбалим і поверховим, я не можу розслаблятися. Отже, як мені слід діяти, щоб не розслаблятися, не бути недбалим і поверховим? Я маю докладати певних зусиль. Щойно я відчув, що так чинити надто складно, я хотів уникнути труднощів, але тепер я розумію: можливо, діяти так дуже складно, але ефективно, і тому саме так це й має бути зроблено”. Коли ти працюєш і продовжуєш боятися труднощів, у такі моменти ти маєш молитися Богові: “О Боже! Я ледачий і брехливий, я прошу Тебе дисциплінувати мене, картати мене, щоб моє сумління щось відчуло й з’явилося почуття сорому. Я не хочу бути недбалим і поверховим. Я прошу Тебе вести й освітлювати мене, показувати мені моє бунтарство й мою потворність”. Коли ти так молитимешся, роздумуватимеш і намагатимешся пізнати себе, це викличе почуття жалю, і ти зможеш зненавидіти свою потворність, а твій неправильний стан почне змінюватися» (Слово, т. 3. Промови Христа останніх днів. Дорожити Божими словами – основа віри в Бога). Я помолилася, щоб повстати проти своїх неправильних думок та ідей. Потім я розібрала кожну репліку з акторкою і зрозуміла, у чому були її проблеми. Після цього вона виголошувала свої репліки набагато краще, і зйомки наступного дня пройшли дуже гладко. Практикуючи так, я відчувала на серці глибокий спокій і втіху. Згодом режисер попросив мене піти разом з акторкою записати закадровий голос. Я серйозно поставилася і до цього завдання. Я не відчувала втоми, навіть коли ми записували до пізньої ночі. Пізніше, коли роботу над фільмом завершили і я побачила змонтоване відео, я була глибоко зворушена. Хоча я зіграла лише невелику роль у цьому фільмі, я відчувала, що виконання цього обов’язку було цінним і змістовним! Дякувати Богу!
