4. Роздуми після ізоляції
У березні 2023 року в нашому районі проходили довибори районного лідера. Я подумала: «Хоч моє життя-входження не найкраще, я завжди відповідала за євангельську роботу. Сфера моєї відповідальності була досить широкою, і робота дала певні результати. На цих виборах районного лідера брати й сестри, мабуть, оберуть мене, правда? Хоч зараз я куратор євангельської роботи, це робота лише над одним завданням, і мене знає небагато людей. Але бути районним лідером – це зовсім інше. Вони наглядають за загальною роботою, і більше людей рівняється на них і захоплюються ними. Якщо мене врешті оберуть, брати й сестри точно подумають, що я прагну істини, і що я можу не лише наглядати за євангельською роботою, а й бути лідером». Від цих думок я почувалася справді щасливою.
У ті дні я була дуже активною у своїх обов’язках, і щоразу, коли хтось ставив питання в груповому чаті, я швидко відповідала. Іноді я шукала розв’язання проблем у лідерів і приватно повідомляла їм про виявлені проблеми, бо хотіла, щоб вони думали, що я маю ношу й відповідальність, і проголосували за мене на виборах. На мій великий подив, одного вечора я побачила повідомлення від вищих лідерів, у якому йшлося, що районним лідером обрали сестру Шарлотту. Побачивши це ім’я, я дуже засмутилася й подумала: «Хоч Шарлотта завжди виконувала лідерські обов’язки, вона щойно прийшла в наш район проповідувати Євангеліє і не дуже знайома з тутешньою ситуацією. То чому ж районним лідером обрали її? Якийсь час я наглядала за її роботою, але тепер, коли її обрали лідером і вона відстежуватиме мою роботу, як мені тепер людям в очі дивитися? Невже брати й сестри справді вважають мене настільки гіршою?». Мені було важко з цим змиритися. «Чим саме я гірша за Шарлотту? Щодо сфери відповідальності, то вона в неї не ширша за мою; щодо досвіду роботи й засвоєних принципів, вона теж не краща за мене; а щодо страждань і сплати ціни, я, безумовно, багато вистраждала. За час моєї роботи куратором євангельської роботи, хоч би що церква доручала мені робити, я це робила, і коли стикалася з проблемами в роботі, як би важко чи болісно не було, я ніколи не скаржилася й не нарікала. Але попри всю мою тяжку працю, чому обрали Шарлотту, а не мене? Невже зі мною щось не так? Невже я не підходжу на роль районного лідера? Невже я годжуся лише для виконання одного завдання?» Що більше я про це думала, то більше мені було не по собі, і я втратила мотивацію виконувати свої обов’язки.
У той час церковна євангельська робота зіткнулася з деякими труднощами й проблемами, і так сталося, що саме за цю сферу відповідала Шарлотта. Шарлотта зверталася до братів і сестер, щоб обговорити, як розв’язати ці проблеми. Хоча ця робота виходила за межі мого нагляду, я довше наглядала за євангельською роботою, тож мала б співпрацювати з ними для обговорення рішень. Але коли я думала про те, що це сфера відповідальності Шарлотти, то відчувала, що якщо я справді розв’яжу проблеми, вищі лідери точно подумають, що це досягнення Шарлотти, і скажуть, що вона має працездатність. Від таких думок мені не хотілося брати участь в обговоренні. Навіть коли мене просили, я ввічливо вигадувала відмовки, кажучи: «Ви обговорюйте, я в цьому не дуже розбираюся». Я навіть чіплялася до недоліків Шарлотти й час від часу виплескувала своє невдоволення сестрам навколо, кажучи: «Не розуміти принципів – це нікуди не годиться. Зараз у роботі стільки проблем, як вона може відстежувати роботу й розв’язувати проблеми, не розуміючи принципів?». Вони слухали й погоджувалися: «Так, це справді недобре, що вона не розуміє принципів, бо так вона не зможе розв’язувати проблеми». Почувши це, я потай раділа й думала: «Раз ви мене ні в що не ставите, то хай роботу робить той, кого ви обрали. Хочу побачити, наскільки добре вона насправді впорається. Коли в роботі виникнуть проблеми, я фактами доведу, що ви помилилися у виборі, і змушу вас побачити наслідки того, що ви не обрали мене». Насправді в той час мене сповнювали темрява й біль, і коли я бачила проблеми, що виникали в роботі, іноді я також відчувала провину й думала, що маю працювати з Шарлоттою, щоб якнайшвидше розв’язати ці питання. Я кілька разів хотіла написати Шарлотті повідомлення, але коли згадувала, що мене не обрали районним лідером, то не могла проковтнути власну гордість і прибирала руки з клавіатури. Моє серце мучилося, мене кидало то в один бік, то в інший; це було нестерпно. Я розуміла, що мій стан неправильний, і що я маю швидко виправити й змінити його, проте я не хотіла поступатися своєю гордістю, щоб шукати бесіди з Шарлоттою. У той час мене поглинули думки про репутацію та статус, і я не була зосереджена на своєму обов’язку. Я не бажала співпрацювати, коли лідери впроваджували певні завдання; коли мої брати й сестри не могли зрозуміти принципів у своїх обов’язках, жили в труднощах і не мали орієнтирів, я не допомагала розв’язувати їхні труднощі; а коли вищі лідери давали настанови, щоб допомогти мені відстежувати євангельську роботу, я не відстежувала її й не впроваджувала ці настанови своєчасно. У результаті ефективність євангельської роботи продовжувала знижуватися, доки не дійшла до стану майже повного паралічу.
Невдовзі мене відсторонили. Тоді лідери призначили мене відповідальною за роботу євангельської групи. Я не лише не розмірковувала над тим, чому мене відсторонили, а й натомість скаржилася, що лідери не мали мене відстороняти, і продовжувала жити з почуттям опору, не маючи бажання відстежувати роботу. Куратор розвінчував і обтинав мене за те, що я вчасно не розв’язувала проблеми в роботі, і за те, що була такою млявою у відстеженні роботи, але я просто не могла цього прийняти. Минуло трохи більше місяця, а робота, за яку я відповідала, так і не покращилася. Куратор побачив, що я постійно відмовляюся приймати істину й розмірковувати над собою, тому він відсторонив мене з посади лідера групи. Після цього мене перевели до звичайної церкви, і мій стан погіршився ще більше. Я не хотіла ні з ким розмовляти, і навіть рота не відкривала для бесіди під час зібрань. Лідери кілька разів намагалися мені допомогти, але я відмовлялася відповідати на їхні дзвінки. Я відчувала опір тому, що лідер групи відстежує мою роботу, і кілька місяців поспіль я не отримувала жодних результатів у своїх обов’язках. Через чотири місяці зі мною раптом зв’язався лідер і сказав: «Брати й сестри повідомили, що ти зневажливо ставишся до своїх обов’язків, що ти не досягла реальних результатів, і що твоя людськість погана. Відколи тебе відсторонили, ти живеш у негативному стані й чиниш опір. У тебе не було ставлення прийняття істини, і ти не приймаєш того, що лідер команди наглядає за твоєю роботою та відстежує її. Згідно з принципами, тебе потрібно ізолювати для розмірковувань». Коли я дізналася, що мене ізолюють, у моїй голові стало порожньо. Я ніколи не думала, що після стількох років віри в Бога та зречення сім’ї й кар’єри заради обов’язку, я врешті опинюся в ізоляції. У ті дні я часто згадувала слова лідера, коли вона розбирала мій випадок: «Ти не є тією, хто приймає істину», «Твоя людськість погана» і «У тебе немає справжньої покори». Ці слова постійно крутилися в моїй голові. Я постійно запитувала себе: «Невже мій шлях віри добіг кінця?». На серці було порожньо, я хотіла плакати, але сльози не йшли. Я відчувала, що для мене немає доброго фіналу, і в мене навіть з’являлися думки повернутися у мирське життя. Коли я справді хотіла піти, моє серце наповнювалося провиною, і я згадувала, як колись дала обітницю, що не покину Бога, хоч би що сталося. Я вірила в Бога стільки років, з’їла й випила стільки Божого слова та насолодилася стількома Його благодатями й благословеннями. Я була б справді безсовісною, якби пішла ось так. Але коли я думала про те, що церква мене вже ізолювала, я ставала дуже негативно налаштованою й не знала, що робити. У той час я не хотіла нікого бачити й проводила дні, живучи як ходячий мрець.
Одного дня в мене раптом страшенно розболівся зуб, і жодні ліки не допомагали. Вночі я плакала на самоті під ковдрою, і моє серце сповнювали невимовна самотність і відчай. Я хотіла помолитися Богу, але мені було надто соромно постати перед Ним. Я відчувала, ніби я не та, кого Бог спасе, і що я більше не гідна молитися Богу. Що більше я закривала своє серце від Бога, то сильнішим ставав зубний біль. Я закричала у своєму серці: «Боже, Боже…». Я стала на коліна й помолилася Богу: «Боже, мені дуже погано. Я не хочу відмовлятися від віри в Тебе, але не знаю, що робити». Після молитви я згадала такі уривки з Божих слів: «Оскільки ти впевнений, що цей шлях істинний, ти маєш іти ним до кінця; ти маєш зберігати свою вірність Богові» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Тобі слід зберегти свою вірність Богу). «Незалежно від того, які проступки ти скоїв, незалежно від того, які неправильні кроки ти зробив і які переступи вчинив, не дозволяй усьому цьому стати тягарем або зайвим багажем, який ти мусиш нести під час свого прагнення до пізнання Бога. Продовжуй іти вперед» (Слово, т. 2. Про пізнання Бога. Сам Бог, унікальний VI). Розмірковуючи над Божими словами, я була глибоко зворушена. Я відчувала, що Бог усе ще спрямовує мене, заохочує не здаватися й рухатися вперед, і я відчула велику силу в серці, а також справжню провину. Я прагнула репутації та статусу, не йшла правильним шляхом, а також переривала роботу церкви й заважала їй. З такою моєю поведінкою, хоч би як церква зі мною вчинила, це було виправдано. Проте після ізоляції я навіть хотіла зрадити Бога. Я була такою непоступливою! Я вірила в Бога багато років, з’їла й випила стільки Його слів, і знала, що це істинний шлях. Навіть без доброго фіналу я мала б слідувати за Богом до кінця. Я молилася Богу: «Боже, я вчинила неправильно й була такою бунтівничою. Те, що я дійшла до цього, – це моя власна вина. Боже, я бажаю серйозно розмірковувати над собою і підвестися там, де впала. Будь ласка, просвіти й спрямуй мене, щоб я могла зрозуміти себе». У ті дні я продовжувала так волати до Бога.
Під час одного зі своїх духовних роздумів я прочитала Божі слова й здобула певне розуміння себе. Всемогутній Бог говорить: «Антихристи вважають свій власний статус і репутацію важливішими за будь-що інше. Ці люди не тільки лукаві, хитрі й нечестиві, а й надзвичайно порочні. Що вони роблять, коли виявляють, що їхній статус знаходиться під загрозою, або коли вони втрачають своє місце в серцях людей, коли вони втрачають схвалення й прихильність цих людей, коли люди більше не шанують і не поважають їх, і вони впали в ганьбу? Вони раптово стають ворожими. Щойно вони втрачають свій статус, у них зникає бажання виконувати будь-який обов’язок, усе, що вони роблять, стає недбалим, і в них немає жодного інтересу що-небудь робити. Однак це не найгірший прояв. Що є найгіршим проявом? Щойно ці люди втрачають свій статус, і ніхто не поважає їх, і вони нікого не вводять в оману, назовні з них вириваються ненависть, заздрощі та мстивість. Вони не мають не тільки богобоязливого серця, але й анінайменшої покори. Більше того, у глибині душі вони, як правило, ненавидять дім Божий, церкву, керівників і працівників; вони прагнуть, щоб робота церкви зіткнулася з проблемами або зайшла в глухий кут; вони хочуть сміятися над церквою, а також над братами й сестрами. Вони також ненавидять кожного, хто шукає істину й боїться Бога. Вони нападають і знущаються з того, хто вірний своєму обов’язку й готовий платити певну ціну. Таким є характер антихристів, і хіба він не порочний?» (Слово, т. 4. Розвінчання антихристів. Пункт дев’ятий, частина друга). Побачивши цей уривок Божих слів, я відчула глибокий сум. Я відчувала, що кожна поведінка, яку розвінчував Бог, описувала мене, особливо коли бачила слова Бога про те, що антихристи цінують власну репутацію та статус понад усе, і що вони не мають ані покори Богу, ані страху перед Ним. Вони сушать собі мізки й використовують будь-які засоби, щоб здобути статус, а як тільки втрачають репутацію та статус або підтримку й захоплення людей, вони негайно стають ворожими, негативно налаштованими й розслабляються в роботі, а в серці відчувають обурення й невдоволення. Вони бажають, щоб у роботі церкви виникали проблеми, аби вони могли посміятися з неї. Тоді я подумала про власну поведінку – хіба вона не була точно такою самою? У минулому, щоб мене обрали районним лідером і щоб здобути повагу братів і сестер, коли я бачила, що брати й сестри надсилають повідомлення із запитаннями, я негайно відповідала, бажаючи привернути увагу лідерів. Але коли я дізналася, що районним лідером обрали Шарлотту, я не розмірковувала над тим, чого мені бракує. Натомість через те, що мене не обрали та що я не змогла отримати статус чи захоплення більшої кількості людей, я почала чинити опір і сперечатися у своєму серці. Я думала, що маю більше досвіду й наглядаю за євангельською роботою довше, ніж Шарлотта, тож, сприймаючи це як капітал, я стала невдоволеною й роздратованою, і використовувала свої обов’язки, щоб виплескувати розчарування. Коли я бачила, що в євангельській роботі, за яку відповідала Шарлотта, виникали проблеми, я не лише не допомагала їх розв’язувати, а й тішилася цими невдачами та сміялася з неї, навіть бажаючи, щоб ці проблеми не розв’язувалися, аби вона була принижена перед братами й сестрами й у сі побачили, що вона справді не така добра, як я. Ба більше, я також виплескувала своє невдоволення сестрам навколо. Я чіплялася за якісь дрібні проблеми в обов’язках Шарлотти й засуджувала її позаочі, сподіваючись, що брати й сестри стануть на мій бік і подумають, що церква обрала не ту людину й «закопала» таку талановиту особу, як я. Після того як мене відсторонили, я не лише не розмірковувала й не пізнавала себе, але й продовжувала чинити опір і відмовлялася коритися, а коли лідери намагалися провести зі мною бесіду, я не бажала йти з ними на контакт. У мене зовсім не було ставлення прийняття чи шукання істини. У той момент я раптом зрозуміла, що те, що мене не обрали лідером, насправді було для мене захистом. Оскільки мій характер був порочним і я надто зосереджувалася на статусі, не отримавши статусу, я сповнилася ненавистю, сміялася з інших і навіть засуджувала й підривала їхній авторитет. Якби я справді здобула статус, то будь-кого, хто мене не слухав би, я б точно пригнічувала й виключала, і чинила б ще більше зло. Коли я порозмірковувала над цим, то зрозуміла, наскільки небезпечним був мій стан. Проте я цього зовсім не помічала й залишалася непоступливою та непохитною. Якби не моя ізоляція, я б залишилася впертою й нерозкаяною. Я молилася Богу: «Боже, дякую Тобі за Твоє наставництво. Тепер я трохи розумію себе, і бачу, що стою на краю прірви. Те, що мене не виключили, – це вже Твоє милосердя й те, що Ти даєш мені можливість покаятися. Боже, я бажаю по-справжньому покаятися. Будь ласка, спрямуй мене, щоб я розгледіла сутність і наслідки прагнення статусу».
Під час одного зі своїх духовних роздумів я прочитала Божі слова й здобула певне розуміння своєї природи-сутності. Всемогутній Бог говорить: «Леліяння антихристами власної репутації й статусу набагато більше, ніж у звичайних людей: це щось притаманне їхньому характеру-сутності; це не тимчасовий інтерес, не скороминущий вплив їхнього оточення – це щось у їхньому житті, у їхніх кістках, і тому це їхня сутність. Це означає, що в усьому, що роблять антихристи, вони в першу чергу дбають про власну репутацію та статус і ні про що інше. Для антихриста статус і престиж – це його життя, це мета, до якої вони прагнуть упродовж свого життя. … Можна сказати, що для антихристів репутація і статус не є якоюсь додатковою вимогою, а тим паче якимись зовнішніми речами, без яких вони могли б обійтися. Вони є частиною природи антихристів, вони в їхніх кістках, в їхній крові, вони їм внутрішньо притаманні. Антихристам не байдуже, чи мають вони репутацію і статус; це не їхнє ставлення. Тоді яким є їхнє ставлення? Репутація і статус тісно пов’язані з їхнім повсякденним життям, з їхнім повсякденним станом, із тим, до чого вони прагнуть щодня. Для антихристів статус і репутація – це їхнє життя. Незалежно від того, як вони живуть, незалежно від того, у якому середовищі вони живуть, незалежно від того, яку роботу вони виконують, незалежно від того, до чого вони прагнуть, які їхні цілі, яким є напрямок їхнього життя, усе це обертається навколо володіння доброю репутацією та високим статусом. І ця мета не змінюється; вони ніколи не зможуть відмовитися від таких речей. Це справжнє обличчя антихристів і їхня сутність. Їх можна було б помістити в первісний ліс глибоко в горах, але вони однаково не відпустили б свого прагнення до репутації і статусу. Їх можна було б помістити в будь-яку групу людей, і єдине, про що вони будуть здатні думати, – це все ж репутація і статус. Хоча антихристи вірять у Бога, вони зрівнюють прагнення до репутації і статусу з вірою в Бога й надають цим двом речам такого ж значення. Тобто, йдучи шляхом віри в Бога, вони також прагнуть власної репутації і статусу. Можна сказати, що у серцях антихристів прагнення до істини у вірі в Бога – це прагнення до репутації і статусу, а прагнення до репутації і статусу – це також прагнення до істини; здобути репутацію і статус значить здобути істину й життя. Якщо їм здається, що вони не здобули ні слави, ні вигоди, ні статусу, що ніхто їх не шанує, не цінує їх високо й не слідує за ними, то вони занепадають духом, вважають, що у вірі в Бога немає ні сенсу, ні цінності, і в душі запитують себе: “Невже я зазнав невдачі, вірячи ось так у Бога? Невже для мене немає жодної надії?”. У своєму серці вони часто розраховують такі речі. Вони розраховують, як їм викроїти собі місце в Божому домі, як здобути в церкві високу репутацію, як вони можуть спонукати людей слухати, коли вони говорять, і співати їм хвалу, коли вони щось роблять, і як вони можуть спонукати людей слідувати за ними, куди б вони не пішли, і як вони можуть отримати вагомий голос у церкві, а також славу, вигоду й статус – у своїх серцях вони дійсно зосереджуються на таких речах. Саме такого прагнуть ці люди» (Слово, т. 4. Розвінчання антихристів. Пункт дев’ятий, частина третя). З Божих слів я побачила, що гонитва антихриста за репутацією та статусом не є тимчасовою, а є чимось, що закладено в його природі та сутності. Антихристи роблять прагнення репутації та статусу метою свого життя. Вони вірять, що, здобувши репутацію та статус, вони здобувають усе, а як тільки втрачають репутацію та статус, життя втрачає сенс. Я зрозуміла, що була саме такою. З дитинства я жила за сатанинськими отрутами «Прагни виділятися й перевершувати інших» та «Той, хто витерпів найбільші труднощі, стане найвеличнішою людиною». У школі я намагалася бути найкращою ученицею та найкращою в класі й думала, що це принесе мені захоплення вчителів та однокласників. Після одруження, коли я побачила, що багато родичів і сусідів з боку чоловіка живуть заможніше за нас, я не хотіла відставати, тому відкрила з чоловіком бізнес, бажаючи стати багатою людиною в селі й щоб мною захоплювалися інші. Знайшовши Бога, я все ще робила репутацію та статус об’єктом свого прагнення, думаючи, що якщо я стану лідером, сфера моїх обов’язків розшириться, і більше людей дивитимуться на мене з повагою. Я вірила, що це єдиний спосіб прожити змістовне й цінне життя. Щоб здобути статус і захоплення, я сушила собі мізки, прагнучи цього. Але коли мене не обрали лідером і я не змогла здобути захоплення й підтримку братів і сестер, я стала невдоволеною й роздратованою, і засуджувала новообраного лідера. Коли я бачила проблеми в євангельській роботі, то ігнорувала їх, і навіть тішилася, бачачи, як вони виникають. Коли мене відсторонили, я продовжувала бути негативно налаштованою й противитися, а коли інші відстежували мою роботу, я також відчувала опір. Навіть коли мене ізолювали, я не розмірковувала над собою, і навіть думала про те, щоб зрадити Бога й покинути Його дім. Я побачила, що все, що я робила, було боротьбою за репутацію та статус, що прагнення репутації та статусу стало частиною моєї природи, і що я вже йшла шляхом антихриста. У той момент я глибоко всередині відчула, що репутація та статус справді завдали мені стільки шкоди. Заради репутації та статусу я втратила свою людськість і розум. Я спричинила переривання роботи церкви й завдала шкоди людям навколо мене; моє прагнення репутації та статусу все більше віддаляло мене від Бога, і призвело до того, що мені все більше бракувало людської подоби. Я хотіла якнайшвидше звільнитися від обмежень і пут репутації та статусу й набралась рішучості прагнути істини.
Пізніше я прочитала ще один уривок із Божих слів і чітко усвідомила, що прагнення репутації та статусу – це шлях, що веде до знищення. Всемогутній Бог говорить: «Прагнення до репутації та статусу – це неправильний шлях, він веде в абсолютно протилежному напрямку від прагнення до істини. Загалом, незалежно від того, у чому полягає напрям або ціль твого прагнення, якщо ти не розмірковуєш над прагненням до статусу й репутації та якщо тобі дуже важко відмовитися від цього, то це вплине на твоє життя-входження. Доти, доки статус займатиме місце у твоєму серці, він зможе повністю контролювати напрям твого життя й ціль твого прагнення і впливати на них, і в такому разі тобі буде дуже складно ввійти в істину-реальність, не кажучи вже про досягнення змін у твоєму характері, і звичайно, що стосується того, чи ти зможеш у кінцевому підсумку отримати Боже схвалення, це зрозуміло й без слів. Ба більше, якщо ти не зможеш відкинути своє прагнення до статусу, це вплине на твою здатність адекватно виконувати свій обов’язок так, щоб це відповідало стандарту, через що тобі буде дуже складно стати створеною істотою, яка відповідає стандарту. Чому Я це кажу? Бог ніщо так не зневажає, як прагнення людей до статусу, тому що таке прагнення – це сатанинський характер, це неправильний шлях, породжений розбещенням сатаною; це те, що Бог засуджує, і це саме те, що Бог судитиме й очищатиме. Бог ніщо так не зневажає, як прагнення людей до статусу, а ти й досі вперто змагаєшся за статус, ти незмінно плекаєш та оберігаєш його, завжди намагаючись забрати його собі. Хіба у всьому цьому немає певної якості протистояння Богові? Статус не призначений для людей Богом; Бог надає людям істину, шлях і життя, щоб вони зрештою стали створеною істотою, яка відповідає стандарту, маленькою і незначною створеною істотою, а не кимось, хто має статус, престиж і пошану тисяч людей. І тому не має значення, з якої точки зору це розглядається, прагнення до статусу – це дорога до загибелі. Яким би обґрунтованим не було твоє виправдання щодо прагнення до статусу, цей шлях однаково неправильний, і Бог не схвалює його. Яких би зусиль ти не докладав або наскільки б велику ціну ти не платив, якщо ти бажаєш статусу, Бог не дасть його тобі; якщо Бог його тобі не дає, то тобі не вдасться здобути його в боротьбі, і якщо ти продовжуватимеш боротися, наслідком цього буде тільки одне: тебе буде викрито й відсіяно, ти будеш на шляху до загибелі. Ви це розумієте, правда?» (Слово, т. 4. Розвінчання антихристів. Пункт дев’ятий, частина третя). Із Божих слів я побачила, що прагнення репутації та статусу не є правильним шляхом, і що це те, що Бог ненавидить найбільше. Бог дає людям обов’язки, а не статус, і Його намір полягає в тому, щоб люди відповідали стандарту як створені істоти, а не в тому, щоб люди шукали можливості стати відомими чи видатними. Якщо люди постійно прагнуть репутації та статусу, це йде врозріз із Божими вимогами, і, по суті, це противлення Богу, а кінцевий результат цього – бути викритим і відсіяним Богом. Розмірковуючи про своє минуле служіння куратором євангельської роботи, я побачила, що мала багато зобов’язань, але не зосереджувалася на тому, як добре виконувати свою основну роботу. Натомість я хотіла лише, щоб мене обрали районним лідером, аби здобути вищий статус і щоб мною захоплювалося більше людей. Коли мене не обрали районним лідером і мої амбіції та жага не були задоволені, я стала невдоволеною й роздратованою, і навіть виміщала своє розчарування на роботі церкви, через що довела євангельську роботу до стану майже повного паралічу. Якби я не покаялася, мене б напевно виключили й відсіяли за мої численні лихі вчинки. У той момент я почала трохи розуміти, чому Бог казав про прагнення репутації та статусу як про глухий кут. Думаючи про це, я була справді вдячна Богу. Якби мене не ізолювали, я б не прокинулася вчасно і не дізналася б про природу й наслідки гонитви за репутацією та статусом. Те, що церква не виключила мене, а лише ізолювала, вже було Божим милосердям до мене, і я мусила швидко покаятися.
Одного дня я прочитала уривок із Божих слів і зрозуміла, як мені слід ставитися до того факту, що мене не обрали районним лідером. Всемогутній Бог говорить: «Якщо ти вважаєш себе придатним бути лідером, що володіє талантом, рівнем і людськістю для лідерства, проте Божий дім тебе не просунув і брати та сестри тебе не обрали, як ти повинен ставитися до цієї справи? Тут є шлях практики, яким ти можеш слідувати. Ти мусиш досконало пізнати себе. Подивися, чи не зводиться все до того, що в тебе проблема з людськістю, або що вияв якогось аспекту твого розбещеного характеру є огидним для людей; чи, може, річ у тому, що ти не володієш істиною-реальністю й непереконливий для інших, або що виконання твого обов’язку не відповідає стандарту. Ти мусиш розмірковувати над усіма цими речами й побачити, у чому саме ти не дотягуєш. … Ти мусиш прагнути до життя-входження, спершу розібратися зі своїми надмірними бажаннями, охоче бути послідовником і дійти до справжньої покори Богові, без жодних нарікань на те, що Він улаштовує чи організовує. Коли ти матимеш такий духовний зріст, твоя можливість з’явиться. Те, що ти бажаєш узяти на себе важкий тягар, що ти маєш цю ношу, – це добре. Це показує, що ти маєш ініціативне серце, яке прагне до прогресу, і що ти хочеш бути уважним до Божих намірів і слідувати Божій волі. Це не амбіція, а справжня ноша; це відповідальність тих, хто прагне до істини, і мета їхнього прагнення. У тебе немає егоїстичних мотивів, і ти дієш не заради себе, а щоб свідчити про Бога й задовольняти Його – саме це найбільше благословляється Богом, і Він зробить для тебе належні влаштування. … Божий намір – здобути більше людей, які можуть свідчити про Нього; Він прагне вдосконалити всіх, хто любить Його, і якнайшвидше довершити групу людей, які єдині з Ним серцем і розумом. Тому в Божому домі всі, хто прагне до істини, мають великі перспективи, а перспективи тих, хто щиро любить Бога, безмежні. Кожен повинен розуміти Божий намір. Мати цю ношу – це справді позитивна річ, і це те, що мусять мати люди із совістю й розумом, але не кожен обов’язково зможе взяти на себе важкий тягар. Звідки ця розбіжність? Якими б не були твої сильні сторони чи здібності, і яким би високим не був твій IQ, вирішальним є твоє прагнення і шлях, яким ти йдеш» (Слово, т. 5. Зобов’язання лідерів і працівників. Зобов’язання лідерів і працівників (6)). Розмірковуючи над Божими словами, я усвідомила, що обрання церквою лідерів ґрунтується на принципах. Лідер повинен мати людськість, уміти бесідувати про істину для розв’язання проблем, мати певну працездатність і прагнути істини. Якщо людина не прагне істини та йде хибним шляхом, то навіть якщо вона стане лідером, далеко не зайде. Але я судила про те, чи може людина бути лідером, виключно на основі обсягу обов’язків, за які вона відповідала, скільки страждань вона перенесла та скільки часу займалась підготовкою. Мої стандарти повністю суперечили Божим словам. Згадуючи минуле, я бачу, що хоча й провела багато часу, готуючись проповідувати Євангеліє, розуміла деякі принципи проповідування Євангелія й мала певні результати у своєму обов’язку, я не зосереджувалася на своєму житті-входженні та задовольнялася тим, що просто щодня була зайнята своїм обов’язком. Я рідко розмірковувала й пізнавала себе в речах, з якими стикалася, і рідко замислювалася над істинами-принципами. Я зовсім не була тією, хто любить істину чи прагне її. Головна відповідальність лідера – вести братів і сестер до розуміння істини та входження в реальність Божих слів. Я зосереджувалася не на розмірковуванні й пізнанні себе, а лише на виконанні зовнішньої роботи та майже не мала життя-входження, тож не була кваліфікована бути лідером. Якби мене справді обрали лідером, але я не змогла б виконувати справжню роботу, хіба я не була б неправдивим лідером? Крім того, щоб бути лідером, потрібно наглядати за всіма аспектами роботи й мати певну працездатність. Тоді я лише наглядала за євангельською роботою, й іноді, коли завдань було забагато, я не могла з ними впоратися. Я просто не мала рівня чи працездатності, щоб бути лідером. Шарлотта раніше завжди була лідером і бесідувала про істину чіткіше, ніж я, і хоча їй бракувало досвіду в нагляді за євангельською роботою, її наміри були правильними, і вона хотіла практикувати й вчитися. Обрання її лідером було доречним, і я мала б підтримувати роботу Шарлотти. Порозмірковувавши над цим питанням, я змогла спокійно сприйняти те, що мене не обрали лідером.
Пізніше я прочитала два уривки з Божих слів і зрозуміла, яка людина потрібна Богу. Всемогутній Бог говорить: «Як член створеного людства ти мусиш дотримуватися свого належного положення та добропорядно жити як людина. Сумлінно тримайся того, що тобі довірив Творець. Не виходь за рамки й не роби вчинків, що виходять за рамки твоїх можливостей або викликають огиду в Бога. Не прагни бути великою особою, або стати надлюдиною, або видатною особою, і не прагни стати Богом. Усі ці бажання – такі, яких людям не слід мати. Прагнення бути великою особою або надлюдиною абсурдне. Прагнення стати Богом іще ганебніше; воно огидне та нице. Що справді дорогоцінне й чого створені істоти мусять триматися більше за все інше, то це становлення істинною створеною істотою; це єдина мета, до якої мають прагнути всі люди» (Слово, т. 2. Про пізнання Бога. Сам Бог, унікальний I). «Коли Бог вимагає, щоб люди належно виконували свій обов’язок, Він не просить їх завершити певну кількість завдань, чи звершити великі справи, чи здійснити видатні подвиги. Бог хоче того, щоб люди були здатні сумлінно робити все, що в їхніх силах, і жити за Його словами. Богу не потрібно, щоб ти був видатним чи шляхетним, чи творив дива, і Він не хоче бачити якихось приємних несподіванок від тебе. Усе це Йому не потрібно. Усе, що потрібно Богові, – це щоб ти сумлінно практикував згідно з Його словами. Після того, як ти зрозумієш Божі слова, дій згідно з ними та виконуй їх, або після того, як ти почув Божі слова, добре пам’ятай їх, а коли настане час практики, дій згідно з Божими словами. Дозволь їм стати твоїм життям, твоїми реальностями та тим, чим ти живеш. Так Бог буде задоволений. … Вам усім треба чітко розуміти, яких людей спасає Божа робота і яке значення має Його спасіння. Бог просить людей постати перед Ним, прислухатися до Його слів, прийняти істину, відкинути свій розбещений характер і чинити так, як говорить і наказує Бог. Це означає жити за Його словами, а не за власними уявленнями, фантазіями й сатанинською філософією чи гнатися за людським “щастям”. Той, хто не дослухається до Божих слів і не приймає істину, а натомість продовжує жити за сатанинським характером та філософією сатани без каяття, не може бути спасенний Богом. Ти йдеш за Богом, і, звісно, це також завдяки тому, що Бог вибрав тебе, – але в чому сенс того, що Бог вибрав тебе? Це означає, що Він хоче перетворити тебе на людину, яка довіряє Богові, дійсно йде за Богом, яка заради Бога може зректися всього та здатна йти Божим шляхом; на людину, яка позбулася сатанинського характеру, вже не йде за сатаною та не живе під його владою. Якщо ти йдеш за Богом та виконуєш свій обов’язок у Його домі, але при цьому в усіх відношеннях порушуєш істину, не практикуєш згідно з Божими словами та не переживаєш їх на власному досвіді, а, можливо, й чиниш опір Богові, хіба може Він прийняти тебе? В жодному разі. Що я маю на увазі? Не так вже й важко виконувати свій обов’язок, ба навіть робити це віддано й згідно прийнятних стандартів. Ти не мусиш жертвувати своїм життям або робити щось особливе чи складне, потрібно лише чесно й наполегливо дотримуватися Божих слів та настанов, не додаючи власних ідей, не здійснюючи власної діяльності, але йдучи шляхом прагнення до істини. Якщо люди зможуть це зробити, вони, по суті, будуть схожі на людей. А коли в людини буде справжня покора Богові, коли вона стане чесною, вона отримає подобу справжньої людини» (Слово, т. 3. Промови Христа останніх днів. Належне виконання обов’язку вимагає гармонійної співпраці). Бог просить нас жити як людина розсудливо, стояти на належній позиції створеної істоти й триматися своїх обов’язків. Це ті цілі, яких ми повинні прагнути, і це та подоба, яку повинна мати справжня людина. Якщо людина ніколи не прагне істини й ніколи не приймає її, то хоч би яким великим ставав її статус чи престиж, в очах Бога вона низька й нікчемна та не може отримати Його схвалення. Я подумала про те, що колись мала доволі широку сферу відповідальності, але прагнула лише репутації та статусу й не прагнула істини. Коли мене не обрали районним лідером, я використовувала роботу, щоб виплеснути своє розчарування, і несвідомо стала на шлях противлення Богу, і мене відсторонили за те, що я переривала роботу церкви й заважала їй, а також вперто відмовлялася каятися. Я також думала про те, що деякі антихристи були лідерами й мали високий статус, але вони прагнули репутації та статусу, виконували свої обов’язки, не шукаючи принципів, і категорично відмовлялися приймати обтинання. Урешті-решт, через їхні численні лихі вчинки церква їх виключила й відсіяла. Із цих фактів я побачила Божу праведність. Хоч би яким високим був статус людини чи скільки б людей нею не захоплювалися, якщо вона не прагне істини, то зрештою буде відсіяна. Має людина статус чи ні, захоплюються нею люди чи ні – це не важливо, адже репутація та статус не можуть допомогти людині зрозуміти істину й спастися. Бог вимірює й визначає фінал людини на основі того, чи зможе вона зрештою здобути істину, а не на тому, наскільки високий її статус. Якби я вірила в Бога лише заради того, щоб здобути захоплення інших, не прагнула істини й не зосереджувалася на шуканні істини, щоб задовольнити Божі наміри в тому, з чим стикалася, то навіть якби я вірила до кінця, я б не змогла зрозуміти чи здобути істину, і мене б усе одно відсіяли. Лише ті, хто прагне істини, виконує свої обов’язки й кориться Божим влаштуванням і впорядкуванням, є дорогоцінними в Божих очах. У Божому домі церква розумно визначає, для яких обов’язків підходить кожна людина, і призначає їх відповідно, виходячи з потреб роботи та сильних сторін і рівня цієї людини. Я повинна коритися Божому володарюванню, стояти на своїй належній позиції і робити все можливе у своєму нинішньому обов’язку. Навіть якби я була найменшою з усіх у якомусь кутку, я все одно повинна триматися свого обов’язку. Здобувши це розуміння, я відчула більший спокій і звільнення. Тож я помолилася Богу: «Боже, я бажаю коритися Твоїм влаштуванням і впорядкуванням. Захоплюється мною хтось чи ні, хоч би яким був мій статус серед інших, навіть якщо мій обов’язок не привертає уваги, я виконуватиму його й робитиму все, що в моїх силах». Я часто так молилася, і поступово мої попередні негативні, пасивні емоції та опір зменшилися, а результати моїх обов’язків потроху покращилися.
Невдовзі в нашій церкві відбулися довибори лідера, і обрали сестру, за якою я колись наглядала. Після цього лідери попросили мене стати лідером групи й наглядати за зібранням малої групи. Я була дуже вдячна Богу за те, що Він дав мені ще одну можливість для вправляння, але водночас відчувала певне розчарування, думаючи про те, що я лише лідер групи й не маю того блиску, який супроводжує церковного лідера. Я зрозуміла, що моя жага до репутації та статусу знову підіймає голову, тому я мовчки помолилася Богу в серці. Я згадала Божі слова: «Як член створеного людства ти мусиш дотримуватися свого належного положення та добропорядно жити як людина. Сумлінно тримайся того, що тобі довірив Творець. Не виходь за рамки» (Слово, т. 2. Про пізнання Бога. Сам Бог, унікальний I). «Статус не призначений для людей Богом; Бог надає людям істину, шлях і життя, щоб вони зрештою стали створеною істотою, яка відповідає стандарту, маленькою і незначною створеною істотою, а не кимось, хто має статус, престиж і пошану тисяч людей» (Слово, т. 4. Розвінчання антихристів. Пункт дев’ятий, частина третя). Коли я роздумувала над Божими словами, на серці проясніло, і я усвідомила, що ця ситуація, яка трапилася зі мною, – це Боже проникливе спостереження мого серця. У минулому я завжди прагнула, щоб на мене рівнялися, і цінувала репутацію та статус більше за саме життя. Дізнавшись, що мене не обрали районним лідером, я нехтувала своїм обов’язком і тішилася невдачами братів і сестер, що затримало роботу церкви й залишило довічний слід Це також залишило постійний біль у моєму серці. Тепер я чітко розуміла, що порівняно зі статусом, відповідальність важливіша. Цього разу я не мусила прагнути статусу, як раніше. Я була сповнена рішучості виконувати свій обов’язок належним чином. Навіть якби мене помістили в найбільш непримітний куток, я все одно добре виконувала б свій обов’язок, була б простодушною й сумлінною створеною істотою і надолужила б те, що заборгувала в минулому. Я більше не могла бути посміховиськом для сатани, а тим більше підводити Бога. Рухаючись далі, у своєму обов’язку я активно співпрацювала з лідерами. Я запитувала, які проблеми в групі потребують моєї допомоги для розв’язання, й іноді, коли лідери просили мене перевірити стани братів і сестер, я робила це за власною ініціативою. Таке практикування дало мені відчуття великого спокою. Пізніше я поступово дізналася, що деяких братів і сестер навколо мене підвищують, причому деякі з них були тими, за чиєю роботою я колись наглядала. Хоча тоді я почувалася трохи неспокійно, я помолилася Богу й поставилася до цього правильно. Бачачи, що деякі брати й сестри стикаються з труднощами, я з усіх сил намагалася бесідувати й допомагати їм, і результати наших обов’язків ставали дедалі кращими. Через деякий час церковний лідер повідомив мені, що мене прийняли назад до церкви. Почувши цю новину, я відчула щось невимовне в серці. Мене переповнювали емоції, але ще більше – докори сумління. Я прагнула репутації та статусу, не йшла правильним шляхом і переривала роботу церкви й заважала їй, тож мене відсторонили – це повністю виявило Божу праведність. Але Бог не відсіяв мене; натомість Він судив мене Своїми словами й обтинав через братів і сестер навколо мене. Його мета полягала в тому, щоб дозволити мені розпізнати хибний шлях, яким я йшла, і вчасно повернути назад, щоб якнайшвидше втекти від страждань, спричинених репутацією та статусом, відновити совість і розум, які я повинна мати, і жити як людина. Проте я не розуміла Божого серця й майже покинула Його. Я справді відчувала, що заборгувала Богу! Я побачила Божу любов і від щирого серця принесла Йому свою вдячність і хвалу.
Переживши це, я справді відчула, що хоч би що робив Бог, Він завжди робить це з надією, що люди щиро покаються і підуть правильним шляхом. Навіть якщо когось відсторонюють або поміщають в ізоляцію, Бог ніколи не полишає його, а продовжує дбати про нього та спрямовувати. Він використовує різні засоби, щоб пробудити людські серця й повернути їх. Завдяки цьому досвіду я здобула певне розуміння Божого праведного характеру. Коли я продовжувала бунтувати проти Бога й чинити Йому опір, Його гнів зійшов на мене. Він суворо обтинав і дисциплінував мене через людей, справи та речі навколо й відклав мене вбік; у мить, коли я захотіла покаятися перед Ним, Бог використав Свої слова, щоб продовжити просвіщати й спрямовувати мене; коли я справді повернулася до Бога й практикувала згідно з Його словами, церква прийняла мене назад. Божий характер яскравий і реальний, а Його серце у спасінні людей щире й добре. Дякувати Богу!
