7. Слідувати за Богом – було найкращим вибором у моєму житті
Коли я навчалася в школі, щоразу, коли я лінувалася, мама постійно до мене присікувалася: «Подивися на свою старшу тітку: вона закінчила університет та отримала стабільну роботу, тож їй не треба перейматися через їжу й одяг. Куди б вона не пішла, люди її поважають і цінують. Якщо ти зараз не будеш старанно вчитися, то не вступиш до університету й працюватимеш на заводі, як твоя молодша тітка. Люди дивитимуться на тебе зверхньо!». Я заздрила своїй старшій тітці й сподівалася колись стати такою, як вона, – мати славу й вигоду та жити життям, якому б люди заздрили й яким захоплювалися. Тож я дуже старанно вчилася. Але з першого разу до університету я не вступила. Тоді мені здавалося, що весь мій світ став сірим. Я не хотіла, щоб на мене все життя дивилися зверхньо, тому, попри тиск, вирішила готуватися до вступу ще один рік. Тоді я щодня засиджувалася за навчанням далеко за північ. Напружене навчання в поєднанні з тиском від повторної підготовки виснажували мене фізично й морально. Мій імунітет ослаб, і я застуджувалася мало не щомісяця. Але навіть коли я хворіла, я не наважувалася брати вихідний, боячись пропустити щось ключове, провалити іспит і знову втратити шанс вступити до університету. Наступного року я вступила до педагогічного університету. Родичі та друзі – всі приходили мене вітати, кажучи: «Коли закінчиш навчання і станеш учителькою, у тебе буде високий соціальний статус, повага й безтурботне життя!». Чути це від них було дуже приємно.
Після закінчення університету я почала викладати в центральній початковій школі. Щоб зарекомендувати себе на роботі, щоб керівництво школи мене цінувало, а колеги поважали, я хотіла виділитися на своєму першому відкритому уроці. Я почала готуватися за місяць. Щодня, окрім того, що я вела звичайні уроки, я весь час шукала матеріали, пов’язані з відкритими уроками, консультувалася з досвідченими вчителями, а потім заучувала плани уроків. Я щодня знову і знову репетирувала перед дзеркалом, поки не змогла відтворити весь план уроку від початку до кінця. Хоч це було дуже виснажливо, але коли я побачила, як на атестаційній нараді керівництво школи схвально кивало головами, уся моя втома миттєво зникла. Я подумала: «Тепер керівництво школи побачило мій потенціал. Наступного семестру вони, можливо, доручать мені провести відкриті уроки для всього району. Тоді в мене буде більше можливостей проявити себе». Думаючи про це, я відчувала, що все це було того варте, якою б утомленою я не була. У другому семестрі я отримала можливість провести показовий урок у центральному районі, що мене водночас і схвилювало, і змусило нервувати. Я нервувала, що, якщо проведу урок погано, керівництво школи точно подумає, що мої здібності посередні, і в майбутньому мені буде важко знову отримати таку можливість. Я була схвильована, бо, якщо все пройде добре, я закріплюся в центральній школі і, можливо, навіть отримаю шанс проводити відкриті уроки на рівні району чи навіть міста. Це було б неймовірно престижно! Тож я знову ретельно готувалася, спала лише по три-чотири години на добу. Але в день уроку через надмірне хвилювання мій виступ у класі не виправдав моїх очікувань. Проте я все одно отримала високу оцінку від керівництва школи й інших учителів. У той момент я відчула, що, як би мені не було важко й утомливо, усе це було того варте. Я відчувала, що саме таким має бути життя. Якщо я не зможу отримати високу оцінку й похвалу від керівництва школи та моїх колег, то який сенс працювати? Незабаром після цього до мене звернулися керівники школи, сказавши, що школа хоче прискорити мою підготовку, і попросили мене також виконувати обов’язки відповідальної за безпеку в школі. Я була дуже щаслива в душі, тому що роботою з безпеки міг займатися не кожен учитель. Якщо я добре впораюся, шанси на те, що в майбутньому мене визнають видатною вчителькою, зростуть, і мої колеги також побачать мене в іншому світлі, тож я погодилася. Але не минуло й місяця, як я виснажилася. Я отримувала документи з безпеки кожні кілька днів, і більшість із них потрібно було опрацювати, впровадити та відзвітувати про них. Мені також доводилося систематизувати матеріали з підпорядкованих шкіл. Крім того, я відповідала за викладання своїх предметів. Щодня, коли мої колеги вже йшли додому, я все ще була зайнята в кабінеті й не могла відпочити навіть у вихідні. Спочатку я хотіла попросити, щоб зі мною працював ще один учитель, але коли я згадала слова директора про те, що для того, щоб тебе визнали видатним учителем на рівні району чи вище, треба бути універсальним спеціалістом, я відкинула цю думку. Через кілька місяців я відчула, що така робота надто виснажлива, але я не хотіла здаватися на півдорозі, щоб інші не казали, що я некомпетентна, тому змушувала себе продовжувати. Після кожного напруженого періоду я завжди відчувала порожнечу в серці. Я думала, що мені треба розслабитися через надмірний робочий тиск, тож на вихідних я гуляла, смачно їла й навіть з’їздила в подорож на захід Китаю. Але після їжі та розваг моє серце все одно було дуже порожнім. Я поговорила про це з кількома друзями, але всі вони казали, що я роблю з мухи слона, що в мене така гарна робота й умови життя, тож немає сенсу почуватися спустошеною. І так було до 2007 року, поки моя мама не почала проповідувати мені Євангеліє Всемогутнього Бога останніх днів. Завдяки читанню Божих слів і церковному життю відчуття порожнечі в моєму серці поступово зникло.
Одного дня під час зібрання я прочитала уривок із Божих слів і знайшла причину своєї спустошеності. Всемогутній Бог говорить: «Без місця для Бога в серці внутрішній світ людини темний, безнадійний і порожній. … Жодна особа не може заповнити порожнечу в серці людини, бо жодна особа не може бути життям людини, і жодна соціальна теорія не може звільнити людину від турбот порожнечі. Наука, знання, свобода, демократія, задоволення й комфорт приносять людині лише тимчасову розраду. Навіть маючи все це, людина все одно неминуче грішить і скаржиться на несправедливість суспільства. Наявність цих речей не здатна перешкодити людській спразі й бажанню досліджувати. А все тому, що людину створив Бог, і її безглузді жертви й дослідження можуть лише дедалі більше призвести до її страждань й спонукати людину перебувати в постійному стані тривоги, в незнанні того, як постати перед майбутнім роду людського чи постати перед шляхом, що лежить попереду, до такої міри, що людина навіть починає боятися науки й знання, і ще більше боїться відчуття порожнечі» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Додаток 2. Бог володарює над долею всього людства). Я усвідомила, що почуваюся спустошеною, бо не знаю Бога й не поклоняюся Йому, і в моєму серці немає місця для Нього. Змалку я отримувала атеїстичну освіту, не знаючи, що людство створене Богом, і тим більше не розуміючи, що люди повинні вірити в Бога та поклонятися Йому. Я вірила, що щастя – це мати гарну роботу та отримувати високу оцінку й похвалу від інших, і заради цього я відчайдушно працювала. Пізніше я здобула визнання керівництва школи та високу оцінку моїх колег, але це приносило мені лише тимчасове задоволення, а в серці все одно було порожньо. Я думала, що їжа, питво та розваги можуть усунути порожнечу в моєму серці, але після того, як насолода минала, я все одно почувалась спустошеною. Зрештою, люди були створені Богом, і ми потребуємо Божого забезпечення для нашого життя. Лише повернувшись до Бога, ми можемо знайти мир і радість. Після цього я часто відвідувала зібрання й читала Божі слова, а також у вільний час проповідувала Євангеліє. На серці в мене було дуже спокійно. Але одного дня, коли мене спіткала загроза арешту, моє мирне життя було зруйноване.
У грудні 2012 року керівництво школи дізналося про мою віру в Бога. Це навіть викликало занепокоєння в управлінні освіти та Службі національної безпеки. Директор розмовляв зі мною три дні поспіль, вдаючись до атеїзму й матеріалізму, щоб переконати мене відмовитися від віри. Я сперечалася з директором, свідчачи йому про Божу роботу. Коли він не зміг перемогти в суперечці, то покинув спроби вплинути на мої переконання, але заборонив мені проповідувати Євангеліє в школі. Після цього школа більше не направляла мене на виїзні уроки й не допускала до участі в навчально-методичній роботі. Мої колеги також віддалилися від мене. Мені було дуже боляче й сумно, що керівництво школи мене більше не цінує, а колеги ставляться до мене як до дивачки. Пізніше я подумала про те, як Ной слідував Божій волі й будував ковчег. Тоді багато людей називали Ноя дурнем, але Ной не зважав на те, як його засуджували й обмовляли люди навколо. Із простим серцем він слухав Божі слова, будуючи ковчег і проповідуючи Євангеліє. Зрештою, коли прийшов потоп, сім’я Ноя з восьми людей вижила. Потім я подумала про те, як Господь Ісус, щоб спокутувати людство, зазнав переслідувань від уряду, був відкинутий і обмовлений людьми світу й навіть прибитий до хреста. Бог так багато страждав, щоб спасти людство. Чого варте те маленьке страждання, якого я зазнала? Вірячи в Бога, я йду правильним життєвим шляхом; це справедлива справа, і тут немає чого соромитися. Я не могла дозволити, щоб холодні погляди інших впливали на мої нормальні стосунки з Богом: я все одно мала відвідувати зібрання й проповідувати Євангеліє. Після цього я ходила на роботу, як завжди, а після школи ходила на зібрання.
Я ніяк не очікувала, що за тиждень до початку навчального року в серпні 2013 року мені зателефонує директор та скаже, що я маю викладати математику у двох класах і бути класним керівником в одному. Я подумала: «Коли ж тоді я матиму час на зібрання і на свій обов’язок?». Я спантеличено запитала: «Чому цього року такі призначення?». Директор сказав: «Так у тебе не буде часу вірити в Бога й ходити на зібрання!». Він також погрожував мені: «Якщо ти не хочеш братися за роботу в центральній школі, то я направлю тебе до підпорядкованої школи!». Я подумала: «Вчителі центральної школи частіше беруть участь у заходах, ніж підпорядкованих шкіл, тому в них більше можливостей проявити себе. Якщо я піду до підпорядкованої школи, у мене більше не буде таких переваг, і я почуватимуся гіршою за вчителів з центральної школи, коли їх побачу. До того ж, що про мене подумають учителі підпорядкованої школи? Чи не подумають вони, що мене понизили, бо в мене були погані здібності? Але якщо я залишуся в центральній школі, коли ж я матиму час вірити в Бога і виконувати свій обов’язок?». Тоді я мовчки помолилася до Бога: «О Боже, що мені вибрати?». Саме тоді я згадала уривок із Божих слів: «У всій боротьбі між позитивним і негативним, чорним і білим – між сім’єю і Богом, дітьми і Богом, гармонією і розривом, багатством і бідністю, статусом і пересічністю, між тим, чи вас підтримують чи відкидають тощо, вам точно відомо про той вибір, який ви зробили! Між гармонійною сім’єю і розбитою ви вибрали перше, причому без вагань; між багатством і обов’язком ви знову вибрали перше, і вам навіть бракує волі повернутися до берега; між розкішшю і злиднями ви вибрали перше; вибираючи між вашими дітьми, дружинами й чоловіками та Мною, ви вибрали перше; і між уявленнями та істиною ви все ж вибрали перше. Зіткнувшись із усілякими вашими лихими вчинками, Я просто втратив віру у вас, Я просто приголомшений. Ваші серця несподівано виявилися настільки нездатними пом’якшитися. Кров серця, яку Я присвячував багато років, на диво, не принесла Мені нічого, крім вашого покидання та безсилого прийняття, але Мої сподівання на вас міцніють із кожним новим днем, бо Мій день цілковито виявлений перед кожним. Проте зараз ви досі прагнете темних та лихих речей і відмовляєтеся послабити свою хватку на них. Тож яким буде для вас фінал?» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Кому саме ти вірний?). В останні дні Бог переважно висловлює слова, щоб очищати й спасати людей. Бог сподівається, що ми зможемо проводити більше часу, читаючи Його слова, щоб розуміти істину, як слід виконувати свої обов’язки та позбутися наших розбещених характерів, щоб досягти спасіння. Але, зіткнувшись із вибором, я все ще дбала про власну славу й вигоду, а не про своє життя чи про те, як належно виконувати свій обов’язок. Я занадто сильно розчарувала Бога! Якби я й далі залишалася в центральній школі, то, безсумнівно, продовжувала б боротися за різні почесті. З таким великим навантаженням це б вплинуло навіть на відвідування зібрань і читання Божих слів, не кажучи вже про виконання мого обов’язку. Як тоді мені вірити в Бога? Якщо я піду до підпорядкованої школи, навантаження буде меншим, і я зможу нормально відвідувати зібрання й виконувати свій обов’язок. Навіть якщо я матиму менше особистих почестей і мої колеги дивитимуться на мене зверхньо, постраждає лише моя репутація, але моє життя не постраждає, а це найважливіше. Зрозумівши це, я сказала директору: «Я обираю піти до підпорядкованої школи». Директор так розлютився, що одразу ж кинув слухавку.
У підпорядкованій школі я викладала вдень, а ввечері ходила на зібрання й виконувала свій обов’язок. Через рік, оскільки результати випускних іспитів у класі, який я вела, були вищими, ніж у центральній школі, директор перевів мене назад до центральної школи. Але хороші часи тривали недовго. Начальник відділу національної безпеки знову прийшов до мене додому, щоб розпитати про мою віру. Щоб уникнути стеження поліції й не наражати на ризик братів і сестер, я не мала іншого вибору, як на деякий час припинити відвідувати зібрання. Без церковного життя, без мого обов’язку, з часом моє серце все більше й більше віддалялося від Бога, і я мимоволі знову опинилася в умовах жорсткої конкуренції. Учні, яких я навчала, майже щороку вигравали всі перші та другі призи на конкурсах, а результати випускних іспитів нашого класу завжди були серед найкращих. Директор також відзначав мою роботу на зборах. У класі, який я вела, була не тільки хороша навчальна атмосфера, а й хороший класний дух, і батьки також дуже підтримували мою роботу. За два роки після повернення до центральної школи, хоча я отримувала більше квітів і оплесків, ніж раніше, я часто відчувала важкість і тиск на серці. Я знала, що це тому, що робота забирала забагато мого часу й енергії, тож я мала занадто мало часу, щоб читати Божі слова, і моє серце було далеко від Бога. У той час я бачила багато братів і сестер, які кинули роботу, залишили сім’ї, щоб повністю зосередитися на виконанні своїх обов’язків. Я дуже їм заздрила і також хотіла кинути роботу й виконувати свій обов’язок усім серцем і душею. Але щойно я збиралася написати заяву про звільнення, я отримала багато привітань від батьків моїх учнів, які сподівалися, що я продовжуватиму навчати їхніх дітей. Побачивши це, я знову завагалася в душі. «Якщо я піду, хіба мої учні та їхні батьки не розчаруються? Що про мене подумає керівництво школи та мої колеги? Мій тато завжди намагався завадити мамі й мені вірити в Бога і навіть розлучився з мамою. Якщо він дізнається, що я кидаю роботу, щоб виконувати свій обов’язок на повну зайнятість, він точно спробує мене зупинити, і мені, можливо, доведеться також піти з дому. Я дев’ятнадцять років наполегливо працювала, щоб отримати роботу, якій заздрили інші, і досягти того, що маю сьогодні. Мої родичі, друзі та колеги – усі мені заздрять. Коли я звільнюся, у мене не буде роботи, моя слава й вигода зникнуть, і мені доведеться відмовитися від комфортних умов життя. Що тоді всі про мене скажуть?» Моє серце ніби розривалося на частини. Це було надзвичайно боляче. Я мовчки помолилася до Бога: «О Боже, я знаю, що виконувати свій обов’язок на повну зайнятість – це добре, але я не можу відпустити цю роботу. Якщо я не матиму високої оцінки й похвали від людей, чи зможе моє життя бути щасливим? О Боже, будь ласка, допоможи мені ясно побачити це питання». Незабаром після цього директор підвищив мене до завідувачки фінансами. Ця посада вимагала участі в багатьох нарадах і рутинної роботи. Удень мені доводилося бігати по багатьох відділах, а ввечері або у вихідні мені часто телефонували з проханням доставити матеріали, тож моя робота й мій обов’язок часто конфліктували в часі. Під час зібрань я ніколи не могла заспокоїти своє серце, завжди боячись, що керівництво школи покличе мене у якійсь справі. Іноді я сиділа вдома, читаючи Божі слова, і дзвінок від керівництва школи означав, що мені треба негайно вийти й щось вирішити. Я відчувала, що моє серце дуже далеко від Бога, а моє життя дуже втомливе, але я не хотіла відмовлятися від роботи. Я часто молилася, просячи Бога допомогти мені.
Одного червневого дня 2018 року я піднімалася в ліфті з більш ніж двадцятьма колегами. Після того, як ліфт рушив, він раптово різко просів. Це нас усіх налякало. Ліфт застряг, і ми всі опинилися в пастці всередині. Оскільки в ліфті не було циркуляції повітря, через деякий час нам стало важко дихати. Я не могла стримати тривогу. «А що, якщо ремонтники не прийдуть? Чи помру я тут від задухи?» У той момент слава й гроші, які приносила мені моя вчительська робота, вже не були важливими. Усе, про що я могла думати, – це як вижити. Я не могла не згадати, як протягом цих років віри в Бога щоразу, коли я опинялася в труднощах, була безпорадною та розгубленою, саме Бог завжди відкривав мені вихід і направляв мене Своїми словами, даючи шлях, яким слід іти. Вірячи в Бога, я можу переживати Божу роботу, пізнавати Божу владу й відчувати дивовижні діяння Творця. Це моє благословення. Я мала б кинути роботу й виконувати свій обов’язок на повну зайнятість, але я не зробила цього заради слави й вигоди. Тепер, зіткнувшись зі смертю, я нарешті побачила, що слава, вигода й статус – це все минущі хмари, і вони абсолютно безглузді. У той момент я хотіла попросити Бога про допомогу, але мені було занадто соромно говорити. «Чи змилосердиться ще наді мною Бог? Чи матиму я ще шанс прагнути до змістовного життя?» Я могла лише сказати Богові кілька щирих слів: «О Боже, повіривши в Тебе, я не прагнула істини належним чином. Лише завдяки тому, що сьогодні сталася ця подія, я раптом зрозуміла, якою наляканою та безпорадною я стаю без істини, коли наближається смерть! О Боже, навіть якщо я сьогодні тут помру, я все одно підкорюся Твоїм упорядкуванням. Якщо я зможу вибратися живою, я обов’язково переосмислю своє майбутнє життя». Саме в той момент я побачила, що всі мої колеги присіли через нестачу кисню, але я раптом відчула потік свіжого повітря, що промайнув повз мій ніс. Я була здивована й щаслива, знаючи, що це Бог змилосердився наді мною. Коли двері ліфта відчинилися, мої колеги всі раділи, а моє серце було сповнене вдячності Богові. Я знала, що Бог використав несправність ліфта, щоб змусити мене порозмірковувати над сенсом і цінністю життя.
Пізніше я прочитала два уривки з Божих слів і ще ясніше зрозуміла сутність слави й вигоди: Всемогутній Бог говорить: «Усе, за чим упродовж свого життя женеться будь-яка велика чи знаменита людина, – насправді, будь-яка людина, – стосується лише цих двох слів: “слава” та “вигода”. Люди думають, що як тільки в них з’явиться слава й вигода, у них буде капітал, щоб насолоджуватися високим статусом і великим багатством, а також насолоджуватися життям. Вони думають, що як тільки вони матимуть славу й вигоду, вони матимуть капітал для пошуку задоволення та безрозсудної насолоди для плоті. Заради цієї слави й вигоди, яких люди так жадають, вони охоче й несвідомо віддають сатані свої тіла, серця і навіть усе, що в них є, включно зі своїми перспективами й долею. Вони роблять це без застереження, навіть без найменшого сумніву й ніколи не думаючи про те, щоб повернути собі все, що вони колись мали. Чи можуть люди зберігати будь-який контроль над собою, щойно вони так віддали себе сатані й стали вірними йому? Безперечно, ні. Вони перебувають під цілковитим і безроздільним контролем сатани. Вони повністю та безповоротно загрузли в цій трясовині й не здатні звільнитися. Щойно хтось занурюється в славу й вигоду, він більше не шукає світлого, справедливого або того, що є красивим і хорошим. Це відбувається тому, що принада слави й вигоди занадто велика для людей; це ті речі, яких люди можуть нескінченно прагнути впродовж усього свого життя і навіть упродовж усієї вічності. Хіба це не реальна ситуація?» (Слово, т. 2. Про пізнання Бога. Сам Бог, унікальний VI). «Тепер пригадаймо: що використовує сатана, щоб міцно тримати людину під своїм контролем? (Славу й вигоду.) Сатана використовує славу й вигоду, щоб контролювати думки людей, змушуючи їх думати лише про ці дві речі й спонукаючи їх боротися за славу й вигоду, зносити труднощі заради слави й вигоди, терпіти приниження й нести тяжкі ноші заради слави й вигоди, жертвувати всім, що в них є, заради слави й вигоди, і виносити кожне судження або ухвалювати кожне рішення заради слави й вигоди. Так сатана накладає на людей невидимі кайдани, і, коли на них ці кайдани, у них немає ні здатності, ні мужності, щоб звільнитися. Несвідомо вони несуть ці кайдани, крок за кроком просуваючись уперед із великими труднощами. … Можливо, сьогодні ви й досі не можете розгледіти підступні мотиви сатани наскрізь, тому що думаєте, що без слави й вигоди життя не матиме жодного значення, і що люди більше не зможуть бачити шлях попереду себе, більше не зможуть бачити свої цілі, і їхнє майбутнє стане темним, тьмяним і похмурим» (Слово, т. 2. Про пізнання Бога. Сам Бог, унікальний VI). Із розвінчання Божих слів я побачила, що слава й вигода не можуть принести щастя; навпаки, це інструменти, які сатана використовує, щоб розбещувати, зв’язувати й контролювати людей. Сатана вкорінює в нас облудні думки, змушуючи нас помилково вірити, що зі славою й вигодою ми маємо все – що ми можемо не лише насолоджуватися високоякісним життям, але й користуватися повагою інших. Це змушує нас відчувати, що таке життя цінне, і що, живучи так, ми знаходимо щастя. У результаті все суспільство прагне слави й вигоди. Але ми не знаємо зловісних намірів сатани, що ховаються за славою й вигодою. У гонитві за славою й вигодою нам потрібно витрачати багато часу й енергії, вступати у відкриту та приховану боротьбу, використовувати багато тактик і не лише жертвувати своїм здоров’ям, але й відмовлятися від своєї совісті, честі та порядності. Здобувши славу й вигоду, ми справді насолоджуємося миттєвим задоволенням, але воно швидкоплинне. Залишається здебільшого порожнеча, біль і нескінченна гіркота. Коли Бог приходить, щоб спасти нас, і вимагає від нас прагнути істини й іти правильним життєвим шляхом, ми відкидаємо істину через нашу прив’язаність до слави, вигоди й марнославства, втрачаючи можливість Божого спасіння і, зрештою, гинемо разом із сатаною. Це і є зловісний намір сатани, який змушує нас прагнути слави й вигоди. Змалку мої батьки розповідали мені про різні долі моїх двох тіток, вкладаючи в мене такі думки, як «Людина залишає своє ім’я всюди, де б не побувала, так само як гусак кричить усюди, де б не летів» та «Людям потрібна їхня гордість, як дереву – його кора». Я повірила, що лише вступивши до університету й маючи стабільну роботу, яка змусить людей поважати мене, я матиму щасливе життя. Заради цього я старанно вчилася. Коли я вперше провалила вступні іспити до університету, мені здавалося, що мій світ зруйнувався. Щоб успішно скласти іспит, я вирішила готуватися ще рік, попри величезний тиск, щодня перебуваючи в постійному нервовому напруженні. Моє тіло було виснажене до межі, і я відчувала великий біль. Закінчивши університет і почавши працювати, я ретельно готувала кожен відкритий урок і добре виконувала кожне завдання, доручене керівництвом школи, часто працюючи понаднормово, щоб виділитися серед понад ста вчителів та отримати похвалу й увагу від керівництва школи і моїх колег. Отримавши похвалу від керівництва школи й колег, я хоч і здобула престиж, але почувалась фізично й морально виснаженою, а в моїй душі була порожнеча Прийнявши Божу роботу останніх днів, я знала, що час Божої роботи спасіння в останні дні короткий, і що я повинна прагнути істини й виконувати свій обов’язок на повну зайнятість. Це те, що є найбільш корисним для мого життя. Але сатанинська отрута «Людина залишає своє ім’я всюди, де б не побувала, так само як гусак кричить усюди, де б не летів» та «Людям потрібна їхня гордість, як дереву – його кора» глибоко вкоренилася в моєму серці, відбиваючи в мене бажання відмовитися від роботи, слави й вигоди, щоб усім серцем прагнути істини, і мучила мене аж до мого повного виснаження. Насправді, скільки б слави й вигоди ти не мав, це все минущі хмари. Не здобувши істини, люди помруть, коли прийдуть лиха. Це так само, як під час цунамі в Індійському океані 2004 року – скільки людей втратило життя в курортних раях? Серед них було багато людей із репутацією та статусом. Коли вдарило лихо, гроші, слава й вигода не могли їх врятувати. Занадто багато фактів доводять, що скільки б слави й вигоди людина не мала, усе це порожнє, і життя може обірватися в одну мить. Якби я залишалася непоступливою і не прокинулася, якби я не використовувала час, щоб прагнути істини, і до того часу, як Божа робота закінчиться, я б не озброїлася достатньою істиною, і мій характер не змінився б, я б зазнала лиха, і тоді було б занадто пізно шкодувати. Цей випадок із ліфтом змусив мене прокинутися. Коли вдаряє лихо, ніхто, крім Бога, не може мене спасти. Ця подія була не спробою Бога забрати моє життя, а, скоріше, спонуканням до роздумів про життя і до ясного бачення шкоди, якої завдали мені слава й вигода, щоб я могла вчасно прокинутися й стати на правильний життєвий шлях.
Пізніше начальник відділу національної безпеки знову зателефонував, щоб перевірити моє місцезнаходження, і також сказав, що поліція має на мене досьє, тому я повинна повідомляти йому щоразу, коли їду далеко. Якщо вони дізнаються, що я все ще вірю в Бога, вони мене заарештують. Я була особливо обурена, а також зрозуміла, що, поки я все ще працюю в системі КПК, я буду міцно нею зв’язана й не зможу взагалі виконувати свій обов’язок. Це ще більше зміцнило моє рішення зректися роботи. Під час літніх канікул я виконувала свій обов’язок разом із братами та сестрами. Без роботи, що обтяжувала мене, моє серце було набагато спокійнішим, і я також нормально читала Божі слова й відвідувала зібрання. Одного дня куратор запитав мене, чи хочу я виконувати свій обов’язок на повну зайнятість, і також прочитав мені уривок із Божих слів: «Ви слідуєте за Богом і утримуєтеся подалі від місць гріха та груп нечестивих людей, – принаймні ваші думки й серця далі не страждатимуть від сатанинського розбещення й гніту. Ви прийшли на клаптик чистої землі, стали перед Богом. Хіба це не величезне благословення? Люди перевтілюються з покоління в покоління, аж до сьогодення, а скільки таких шансів у них є? Хіба така можливість не дається тільки людям, які народжуються в останні дні? Як це прекрасно! Це не втрата, а величезна удача. Ти мав би бути дуже щасливим! Як створені істоти, серед усього створеного, серед кількох мільярдів людей на землі, скільки людей мають можливість свідчити про діяння Творця як створені істоти, виконувати свій обов’язок і нести відповідальність серед Божої роботи? Хто має таку можливість? Чи багато таких людей? Їх надто мало! Яке співвідношення? Один на десять тисяч? Ні, навіть менше! Особливо ви, хто може використовувати свої навички й знання, які ви вивчили для виконання свого обов’язку, хіба ви не надзвичайно благословенні? Ти не свідчиш про людину, а те, що ти робиш, не є кар’єрою, – Той, Кому ти служиш, є Творцем. Це найпрекрасніше й найцінніше! Хіба ви не мали б цим пишатися? (Так, нам слід пишатися.) Виконуючи свій обов’язок, ви отримуєте Божий полив і забезпечення. Маючи таке чудове середовище й можливості, якщо ви не отримаєте нічого суттєвого, не отримаєте істину, то чи не шкодуватимете до кінця свого життя? Отже, ви мусите скористатися можливістю виконати свій обов’язок і не проґавити її; всерйоз шукати істину, виконуючи свій обов’язок, і здобути її. Це найцінніше, що ви можете зробити, найзмістовніше життя! Серед усіх створених істот немає жодної людини чи групи людей, які були б благословеннішими за всіх вас. Для чого живуть безбожники? Вони живуть, аби перевтілитися, а також заради мирських задоволень. Для чого живете ви всі? Ви живете заради виконання обов’язку створеної істоти. Таке життя має надзвичайно велику цінність!» (Слово, т. 3. Промови Христа останніх днів. Віддавши своє серце Богу, можна здобути істину). Розмірковуючи над Божими словами, я зрозуміла, що якщо ми хочемо жити цінним і змістовним життям, ми маємо прагнути істини, виконувати свій обов’язок і більше читати Божі слова, щоб більше розуміти істину. Лише так ми зможемо розпізнавати сатанинські єресі, облуди та різноманітні хитрощі й звільнитися від сатанинських пут і контролю, щоб жити у світлі. Те саме стосується й мене. Я мала не лише сильне прагнення до слави й статусу, але й багато розбещених характерів, таких як егоїзм, непоступливість і зарозумілість. Якби я сумлінно не читала Божі слова й не переживала суд і кару Його слів, ці розбещені характери неможливо було б усунути, і я б і далі жила в болю й темряві. Відмова від роботи дала б мені більше часу, щоб виконувати свій обов’язок, прагнути істини для усунення моєї розбещеності та жити перед Богом. Таке життя було б найщасливішим з усіх. Саме так, як каже Бог: «Ви слідуєте за Богом і утримуєтеся подалі від місць гріха та груп нечестивих людей, – принаймні ваші думки й серця далі не страждатимуть від сатанинського розбещення й гніту. Ви прийшли на клаптик чистої землі, стали перед Богом. Хіба це не величезне благословення?». Потім я подумала про Петра. Він зрікся всього, щоб слідувати за Господом Ісусом, і все своє життя прагнув істини й покори Богові. Переживши сотні випробувань, він зрештою був удосконалений. Таке життя є найзмістовнішим і найціннішим. Зрозумівши це, я здобула віру й почала готуватися піти з дому, щоб виконувати свій обов’язок.
Саме коли я готувалася написати заяву про звільнення, я отримала свідоцтво про призначення на вищу професійну посаду від міського управління освіти. Із цим свідоцтвом я могла б отримувати зарплату й пільги старшого вчителя. Мене б не лише поважали на роботі, але й моя річна зарплата зросла б більш ніж на десять тисяч юанів. Незабаром після цього завідувач навчальною частиною школи попросив мене заповнити анкету на здобуття нагороди видатного вчителя на районному рівні. Я ледве могла в це повірити. На сто з лишнім учителів у школі виділяли лише два місця на рік. Це була честь, про яку мріяли всі вчителі! Якщо я не звільнюся, то за кілька днів зможу поїхати до актової зали районної адміністрації, щоб отримати визнання на День учителя. Моє ім’я опублікують у міській освітній газеті, і я також отримаю премію від школи. Із цими двома відзнаками в наступному семестрі я, безсумнівно, здобула б престиж, і хтозна, скільки ще колег заздрили б мені. Але я швидко зрозуміла, що це сатанинська спокуса. Я згадала Божі слова: «Якщо ти піднімешся й станеш на бій із сатаною, використовуючи свою віру в Бога, покору і страх Божий як зброю, щоб битися із сатаною не на життя, а на смерть так, що повністю переможеш сатану та змусиш його піджати хвіст і ставати боягузливим щоразу, коли він тебе бачить, лише тоді він повністю покине всі свої напади та звинувачення проти тебе, – і в цей момент ти будеш спасенний і станеш вільним» (Слово, т. 2. Про пізнання Бога. Божа робота, Божий характер і Сам Бог II). Сатана знав, що я переймаюся через славу й вигоду, тому він використав ці дві відзнаки, щоб спокусити мене, марно сподіваючись, що змусить мене залишитися на роботі, аби я боролась за славу й вигоду, щоб він міг мучити й контролювати мене. Сатана завжди використовував славу й вигоду, щоб зв’язати моє серце й завадити мені прагнути істини. Я не могла знову попастися на його хитрощі. Найголовніше, я не хотіла втратити цю одноразову можливість, яку дає Бог для спасіння людей. Я повинна була виконати обов’язок створеної істоти, довірити своє майбутнє життя Богові й прагнути жити змістовним життям. Саме так, як кажуть Божі слова: «Коли ти маєш високий статус, прекрасну репутацію, багатство знань, безліч майна й підтримку багатьох людей, проте залишаєшся непотривоженим цими речами й досі приходиш до Бога, щоб прийняти Його зов та доручення, і робити те, про що Бог тебе просить, то все, що ти робитимеш, буде найзначнішою справою на землі та найсправедливішим ділом людського роду» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Додаток 2. Бог володарює над долею всього людства). У світі немає нічого більш змістовного й цінного, ніж добре виконувати обов’язок створеної істоти. Згадуючи минуле, я зрозуміла, що наполегливо працювала й заслужила визнання керівництва школи та батьків, але я не виконувала добре свого обов’язку й не здобула Божого схвалення, і моє серце все ще було порожнім. Зараз великі лиха вже почалися, і час нікого не чекає. Багато людей ще не чуло Божого Євангелія останніх днів і не має правильного напрямку в житті. Я повинна була поспішити й проповідувати Євангеліє, щоб більше людей прийняло Боже спасіння. Це нагальний Божий намір. Зрозумівши це, я подала директору заяву про звільнення. Директор дуже здивувався і сказав: «Багато людей бореться не на життя, а на смерть за цей титул, а ти хочеш від нього відмовитися. Ти повинна добре подумати! Якщо ти відмовишся від такої гарної роботи, як ти житимеш у майбутньому? Якщо це через навантаження, то цього року ми його зменшимо. Я відремонтую свій кабінет і зроблю з нього фінансовий відділ для тебе. Я сподіваюся, ти залишишся і продовжиш працювати». Почувши слова директора, я більше не вагалася й рішуче вирішила піти. Повернувшись додому, я залишила листа для тата, а потім взяла свій чемодан і пішла з дому, щоб виконувати свій обов’язок.
Я згадала, як протягом багатьох років я прагнула слави й вигоди і задовольнялася вірою в Бога лише у вільний час, не надто виконуючи обов’язок і знаючи лише, як насолоджуватися Божою благодаттю. Я не розпізнавала своїх розбещених характерів, своїх облудних точок зору та різної сатанинської отрути, і моє життя-характер зовсім не змінилося. Зараз я виконую свій обов’язок у церкві, і часте читання Божих слів дозволило мені зрозуміти багато істин. Зазвичай, коли я виявляю якийсь розбещений характер, брати й сестри вказують на це, коли бачать, і вони бесідують зі мною та допомагають мені, використовуючи Божі слова. Я здобула певне знання про себе, і моє життя також досягло певного прогресу. Із глибини серця я відчуваю, що слідувати за Богом – це найкращий вибір, який я зробила в цьому житті. Дякувати Богу!
