64. Моя хвороба була Божим благословенням
У квітні 2017 року я пішов до лікарні на медогляд і дізнався, що в мене гепатит В. Рівень моїх трансаміназ сягав 220 одиниць на літр, і гепатит був у активній формі. У Церкві врахували мій стан і влаштували все так, щоб я поїхав додому лікуватися. Пакуючи валізу, я дивився, як двоє братів, з якими я співпрацював, розмовляли й сміялися, обговорюючи роботу. Я відчув спустошення й подумав: «Зараз, коли Божа робота майже завершена, для нас настав вирішальний час, щоб виконувати свій обов’язок і готувати добрі вчинки. А я, натомість, їду додому лікуватися. Якщо я просиджу вдома рік чи два й не зможу виконувати жодних обов’язків, як же я зможу готувати добрі вчинки? Коли настане катастрофа, я точно в неї потраплю. Якщо я помру, хіба моя віра в Бога не виявиться марною? Я пішов з дому виконувати свій обов’язок, хоча не пройшло й року, як я повірив у Бога. Які б обов’язки не доручала мені церква, я ніколи не перебирав і завжди старався робити все якнайкраще, особливо останні пів року, коли виконував обов’язок редактора. Я часто вставав рано й лягав пізно. Я ніколи не відступав перед труднощами і старанно опановував потрібні професійні навички. Я досяг певних результатів у своєму обов’язку. Я так ревно й активно виконував свій обов’язок, то чому Бог не захистив мене? Чому Він натомість дозволив мені захворіти?». Я справді не міг цього зрозуміти. Я підняв голову, щоб подивитися на двох братів: я заздрив їм, бо вони були здорові й могли й далі тут виконувати свої обов’язки. Я ж, навпаки, збирався покинути місце, де виконував свій обов’язок, і повернутися додому. Мені здавалося, що моє майбутнє вкрай безрадісне, я був надзвичайно пригнічений, відчував себе паралізованим і слабким. Я думав про те, що це останній етап Божої роботи та єдиний шанс людства на спасіння, і що пощастило жити в цей час, і я справді не хотів отак просто здаватися. Повернувшись додому, я мусив терміново почати лікування, щоб повернутися до своїх обов’язків, щойно одужаю. Таким чином я підготую більше добрих вчинків і матиму більшу надію на спасіння.
Повернувшись додому, я почув, що китайська медицина дуже ефективна в лікуванні гепатиту В, тож негайно попросив батька дістати мені ліки. Я також наполегливо вивчав методи роботи, пов’язані з моїм обов’язком, думаючи, що після одужання зможу повернутися і знову його виконувати. Я приймав ліки вчасно, як казав лікар, сподіваючись на швидке одужання. Через місяць я з великою надією пішов до лікарні на обстеження. Отримавши результати аналізів, я побачив, що рівень моїх трансаміназ зовсім не знизився. Я просто не міг у це повірити й подумав: «Я цілий місяць вчасно приймав ліки. Чому ж мій стан зовсім не покращився? Чому Бог не благословив мене?». Через деякий час, десь у серпні, одна сестра розповіла мені про дику селеру, яку дехто використовував для лікування гепатиту В. Почувши це, я дуже зрадів. Хоча сестра неодноразово наголошувала, що ця рослина дуже отруйна й може бути небезпечною для життя, якщо її неправильно обробити, я все одно хотів спробувати. Я думав, що якщо це може вилікувати мою хворобу, то ризик того вартий. Несподівано, прийом препарату не дав жодного ефекту, і я почувався вкрай нещасним. Я не міг зрозуміти, чому так відбувається. Після цього я занурився в негатив. У своїх молитвах мені не було чого сказати, вони були дуже сухими; я їв і пив менше Божих слів, не хотів вивчати методи роботи, які раніше наполегливо вивчав, і мені постійно бракувало мотивації.
Десь у листопаді один брат приніс мені рецепт, сказавши, що він спеціально для лікування гепатиту В. Я знову загорівся бажанням спробувати, але, згадавши невдачу з дикою селерою, подумав: «Може, це тому, що я зосереджуюся лише на ліках і рідко молюся? Здається, під час лікування мені треба більше молитися до Бога. Можливо, коли Бог побачить моє щире серце, Він благословить мене й вилікує мою хворобу». Я швидко взяв рецепт і пішов по ліки. Якими б гіркими вони не були, я терпів і пив їх. У цей період я багато разів молився до Бога, кажучи Йому, що хочу повернутися, щоб виконувати свій обов’язок і щиро прагнути істини. Я сподівався таким «щирим» ставленням зворушити Боже серце, щоб Він благословив мене на одужання. Через місяць, коли я прийшов за результатами аналізів, лікар сказав: «Ми двічі робили вам аналіз. Вірусне навантаження у вас дуже високе. Рівень трансаміназ перевищує 1200!». Я подумав: «Рівень понад 200 – це вже було дуже серйозно. А що ж тоді може означати рівень понад тисячу?». Я стояв як укопаний, згадуючи, як хтось казав, що якщо гепатит В не контролювати належним чином, це може призвести до цирозу або навіть раку печінки. Невже в мене теж розвинеться рак печінки? Коли я про це подумав, я відчув величезний страх і безпорадність. Я думав про те, як протягом останнього місяця я часто молився до Бога, щоб Він зцілив мою хворобу, але тепер мій стан не тільки не покращився, а й став ще гіршим. Те, що я раз у раз натикався на стіну, безперечно, не було випадковістю. Весь цей час я хотів лише одного – вилікуватися, і вважав, що оскільки я хочу одужати, щоб виконувати свій обов’язок, то це виправдано. Однак я ніколи не замислювався, чи відповідає це Божим намірам. Я почав думати: «У раптовому погіршенні мого стану може бути Божий намір. Я не можу далі бути впертим і не каятися. Треба молитися, шукати Божого наміру й засвоїти урок». Тому я щиро заволав до Бога в серці: «Боже, погіршення мого стану сталося з Твого дозволу. Хоч я й досі не розумію, чому це відбувається, у серці я знаю, що те, чого я прагну, точно не відповідає Твоєму наміру. Прошу, приведи мене до розуміння Твого наміру, щоб я не бунтував проти Тебе». Я розгублено сидів на сходинці в лікарні, постійно кличучи Бога в серці. Раптом я згадав деякі Божі слова, які читав раніше: «Усе, що робить Бог, необхідне та наділене надзвичайною значущістю, бо все, що Він робить у людині, стосується Його управління та спасіння людства. Природно, що робота, яку Бог виконав над Йовом, така сама, хоча Йов був досконалим і праведним у Божих очах» (Слово, т. 2. Про пізнання Бога. Божа робота, Божий характер і Сам Бог II). Йов утратив усе своє майно й дітей, і на нього найшла хвороба, що завдавала його плоті надзвичайного болю. З погляду світських людей те, що сталося з Йовом, було не добрим, а поганим. Однак Йов боявся Бога. Він не нарікав на Бога, зміг покоритися і славив Боже ім’я. Після того, як Йов пережив випробування, він здобув певне розуміння Бога, його віра й страх Божий зросли, і тоді Бог явився йому. Яке ж це було велике благословення! Розмірковуючи над цим, я зрозумів, що хоч би якою великою була хвороба чи нещастя, що спіткали тебе, хоч би скільки страждань довелося витерпіти, якщо ти можеш прагнути до істини й шукати Божого наміру, ти врешті-решт здобудеш із цього істину й щось отримаєш. Божі наміри благі, і Він не хоче нікого бентежити. Зрозумівши Божий намір, я відчув тепло, що йшло з глибини серця, і моє безпорадне й налякане серце зігрілося й поступово заспокоїлося. Я мав наслідувати Йова, мати ставлення покори й молитися, щоб шукати Божого наміру. Я вірив, що Бог поведе мене.
У лікарні було занадто гамірно, тож я встав і пішов до сусіднього лісу. Йдучи лісом, я не міг не почати знову хвилюватися за свій стан. Я думав: «Цього місяця рівень моїх трансаміназ злетів понад 1000. Якщо так піде й далі, і це справді переросте в рак печінки, хіба для мене не буде все скінчено? Невже Бог справді цього разу забере моє життя?». Коли я думав про смерть, я в душі підсвідомо опирався, думаючи: «Чому Бог хоче, щоб я помер? Я ж ще молодий! Невже моє життя справді закінчиться, ледь почавшись? Якби я не вірив у Бога, то хіба уникнув би такого випробування? Хіба уникнув би цієї хвороби? Хоч я б і не спасся, принаймні прожив би ще кілька років!». У цю мить моє серце тьохнуло. Я подумав: «Хіба я не нарікаю на Бога?». Я швидко помолився до Бога: «Боже, я не хочу нарікати на Тебе, але моє серце постійно сковане смертю. Прошу, поведи мене, щоб я правильно поставився до цієї справи». Після молитви я згадав гімн, який часто співав раніше, під назвою «Створена істота має бути в Божій владі»:
1 Незалежно від того, що Бог вимагає від тебе, тобі потрібно тільки працювати над цим щосили, і Я сподіваюся, що врешті-решт ти зможеш постати перед Богом і віддати Йому всю свою відданість. Допоки ти бачиш задоволену усмішку Бога, який сидить на Своєму троні, навіть якщо цей момент є призначеним часом твоєї смерті, ти повинен бути здатним сміятися та посміхатися, заплющуючи очі. Ти повинен упродовж свого перебування на землі виконати свій останній обов’язок перед Богом.
2 У минулому Петро був розіп’ятий догори ногами заради Бога; ти ж повинен зрештою догодити Богові й вичерпати всю свою енергію заради Нього. Що може створена істота зробити від імені Бога? Ти повинен віддати себе Богові, краще раніше, аніж пізніше, аби Він розпорядився тобою на Свій розсуд. Допоки це приносить Богу щастя й задоволення, нехай Він робить із тобою все, що забажає. Яке право мають люди жалітися?
«Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Одкровення таємниць “Божих слів до цілого всесвіту”, Глава 41»
Я тихо наспівував гімн, і на очі мимоволі навернулися сльози. Бог явив мені благодать, привівши мене до Свого дому. Я прочитав багато Його слів і знаю, що людей створив Бог, як людство розбестив сатана, як Бог крок за кроком спасав людство, і як Бог очищає й перетворює людей в останні дні. Виконуючи свій обов’язок, я пережив просвітлення й керівництво Святого Духа, а також зрозумів деякі істини. Я так багато отримав від Бога, але зовсім не був Йому вдячний. Тепер, коли мій стан погіршився, я нарікав на Бога і навіть шкодував, що повірив у Нього. Хіба це не розбивало Боже серце? Хіба це не було зрадництвом? Кожна людина, що живе в цьому світі, хворітиме, і так багато людей, які не вірять у Бога, страждають від серйозних хвороб і раку. А я все одно нарікав, думаючи, що якби не вірив у Бога, то, можливо, не захворів би. Я був геть нерозумним! Хоч я й захворів, я молився до Бога, і Він просвіщав і скеровував мене Своїми словами, даючи мені втіху й підтримку. З Богом як моєю опорою я почувався набагато щасливішим, ніж невіруючі. До того ж, я – створена істота. Бог створив мене, і навіть якщо Він забере моє життя, я не повинен на Нього нарікати, і тим паче шкодувати, що повірив у Бога. Я повинен коритися. Тоді я промовив молитву покори до Бога, і мені стало дуже спокійно. Я більше не боявся померти.
На зібранні я прочитав уривок із Божих слів, який дав мені певне розуміння мого розбещеного характеру. Бог говорить: «Якщо люди сьогодення не наділені такою людськістю, як Йов, то яка їхня природа-сутність, як вони ставляться до Бога? Чи бояться вони Бога? Чи втікають вони від злого? Тих, хто не боїться Бога та не втікає від злого, можна охарактеризувати лише двома словами – “вороги Божі”. Ви часто вимовляєте ці два слова, але ніколи не знали їхнього справжнього значення. Слова “вороги Божі” мають сутність: вони говорять не про те, що Бог бачить у людині ворога, а про те, що людина бачить ворога в Богові. По-перше, коли люди починають вірити в Бога, у кого з них немає власних цілей, мотивації й амбіцій? Навіть якщо якась частина людини вірить в існування Бога та бачила Його існування, у її вірі в Бога все одно є ця мотивація, і кінцева мета віри людини в Бога – це отримати Його благословення й те, чого вона хоче. У своєму життєвому досвіді люди часто думають собі: “Я заради Бога пожертвував сім’єю та кар’єрою, а Він що мені дав? Я мушу підбити підсумки та перевірити: чи отримав я останнім часом якісь благословення? За цей час я чимало віддав, я бігав і бігав, я багато страждав – чи дав мені Бог в обмін якісь обітниці? Чи згадав Він мої добрі вчинки? Яким буде мій кінець? Чи зможу я отримати Божі благословення? …”. Кожна людина постійно робить у серці такі підрахунки та висуває до Бога вимоги, які несуть у собі її мотивацію, амбіції й ділове мислення. Тобто в серці людина постійно випробовує Бога, постійно будує плани щодо Бога, постійно аргументує перед Богом те, який кінець вона хоче особисто для себе, і намагається отримати від Бога заяву, побачити, чи може Бог дати їй те, чого вона хоче. Прагнучи до Бога, людина водночас не ставиться до Бога як до Бога. Людина завжди намагалась укладати з Богом угоди, безперестанку висуваючи до Нього вимоги та навіть тиснучи на Нього на кожному кроці – вимагаючи ще й ложки після того, як отримала мед. Намагаючись укласти з Богом угоду, людина водночас і сперечається з Ним, і є навіть такі люди, які часто стають слабкими, пасивними, млявими в роботі та сповненими нарікань на Бога, коли вони опиняються в певних ситуаціях або їм випадають випробування. Відколи людина почала вірити в Бога, вона стала вважати Бога рогом достатку, універсальним мультиінструментом, а себе – найбільшим Божим кредитором, ніби намагання отримати від Бога благословення й обітниці є її невід’ємним правом і повинністю, а Бог зобов’язаний захищати людину, дбати про неї та забезпечувати її. Таким є принципове розуміння “віри в Бога” всіх тих, хто вірить у Бога, і таким є їхнє найглибше розуміння поняття віри в Бога. У людині – від її природи-сутності до її суб’єктивного прагнення – немає нічого, що б стосувалося страху Божого. Мета людської віри в Бога не могла мати нічого спільного з поклонінням Богу. Тобто людина ніколи не вважала й не розуміла, що віра в Бога вимагає страху Божого та поклоніння Йому. У світлі таких умов сутність людини очевидна. У чому ж полягає ця сутність? Вона полягає в тому, що серце людини зловмисне, мерзенне й жадібне, що воно таїть у собі хитрість і підступність, що воно не любить справедливості, праведності й позитивного. Серце людини максимально закрите від Бога; воно зовсім не віддане Богові. Бог ніколи не бачив істинного серця людини, і людина ніколи Йому не поклонялася. Яку б велику ціну Бог не платив, скільки б роботи не виконував, скільки б не давав людині, вона залишається сліпою й абсолютно байдужою до всього цього. Людина ніколи не віддавала Богові свого серця, вона бажає лише сама розпоряджатися своїм серцем, приймати власні рішення, підтекст яких полягає в тому, що людина не хоче слідувати шляхом богобоязливості й утечі від злого, не хоче підкорятися Божому володарюванню та розпорядженням, не хоче поклонятися Богу як Богу. Таким є стан людини сьогодні» (Слово, т. 2. Про пізнання Бога. Божа робота, Божий характер і Сам Бог II). Бог розвінчує наміри та методи людей, які, вірячи в Бога, намагаються укладати з Ним угоди. Бог каже, що такі люди мають ницу, жадібну, зрадливу та лукаву сутність. Тон і вислови Божих слів просякнуті ненавистю й відразою до таких людей, і я відчув Божу праведність і святість. Коли я порівняв їхнє ставлення до Бога зі своїм, то побачив, що ставився до Нього так само. Коли я дізнався, що в останні дні Бог прийшов працювати, щоб покласти край цьому періоду, і що ті, кого Бог спасе, зможуть вижити й увійти в царство, щоб насолоджуватися вічними благословеннями, я відчайдушно захотів отримати благословення, які Бог дасть людині, тому я й обрав вірити в Бога. Повіривши в Нього, я ревно прагнув, і вже через рік почав виконувати свій обов’язок на повну зайнятість. Я не ухилявся від обов’язку редактора, незважаючи на численні труднощі, і з власної ініціативи вивчав професійні навички, докладаючи багато зусиль. Я думав, що оскільки я так активно виконую свій обов’язок, я, мабуть, подобаюся Богові, Він схвалює мене, і в мене є всі шанси отримати благословення в майбутньому. Коли в мене діагностували активний гепатит В, я нарікав на Бога в серці й думав, що Він не повинен був дозволити мені захворіти, бо я так активно виконував свій обов’язок. Я думав, що якщо поїду додому лікуватися, то не зможу виконувати свій обов’язок і не отримаю благословень у майбутньому, тому почувався вкрай нещасним. Повернувшись додому, я всіляко намагався вилікуватися і сподівався, що Бог швидко мене зцілить. Коли мій стан не покращився, а, навпаки, погіршився, я відчув надзвичайний розпач і безнадію. Я більше не хотів молитися, їсти й пити Божі слова чи вчитися редакторським технікам, і жив у негативі. Пізніше я нещиро молився до Бога, кажучи, що мій життєвий прогрес повільний, бо я не виконую свій обов’язок. Мій прихований натяк полягав у тому, щоб попросити Бога забрати мою хворобу, аби я міг і далі виконувати свій обов’язок. Насправді я хотів повернутися до виконання обов’язку не для того, щоб задовольнити Бога, а заради власного майбутнього місця призначення. Я боявся, що якщо не зможу виконувати свій обов’язок, то не матиму доброго місця призначення, але, молячись до Бога, я казав, що хочу виконувати свій обов’язок, щоб прагнути до істини й задовольняти Його. Хіба я не намагався відверто обдурити Бога? Я побачив, що мій намір у вірі в Бога та виконанні свого обов’язку полягав лише в тому, щоб отримати від Нього благословення та вигоду. Усе, що я намагався робити, – це укладати угоди й висувати вимоги до Бога, і я зовсім не мав щирості. Мене створив Бог, і все, що я маю, – від Бога. Мені пощастило прийняти Боже спасіння – усе це Божа любов, – але в мене зовсім не було до Нього вдячності. Я навіть намагався укладати угоди з Богом, обманювати Його і використовувати. У мене зовсім не було совісті чи розуму. Який же я був ниций! У мені зовсім не було людськості! Якби моя віра в Бога завжди була спотворена спробами укладати з Ним угоди, Він ніколи б мене не схвалив, хоч би скільки обов’язків я виконав. Мій корисливий розбещений характер зовсім не змінився, і я все ще був егоїстичною, ницою, нечестивою і лукавою людиною. Як я міг бути спасенним, будучи таким? Я подумав про те, як Павло виконав багато роботи і багато страждав. Однак він зовсім не прагнув до істини, і його розбещений характер анітрохи не змінився. Він навіть використовував свою роботу й витрати як капітал, щоб вимагати від Бога вінець, кажучи: «Мені призначається вінок праведности» (2 Тимофію 4:8). Малося на увазі, що Бог був би неправедним, якби не дарував вінець Павлові. Він відкрито сперечався з Богом, що образило Божий характер і призвело до того, що Бог прокляв і покарав його. Розмірковуючи над цим, я злякався і зрозумів, що віра в Бога лише заради прагнення до благословень має серйозні наслідки. Лише тоді я зрозумів, що в тому, що я захворів, був Божий благий намір. Я вірив у Бога кілька років, але ніколи не прагнув істини; я лише прагнув благословень і намагався укладати угоди з Богом. Бог не хотів, щоб я далі йшов неправильним шляхом, і тому Він використав хворобу, щоб зупинити мене, викриваючи мої нечисті наміри в прагненні благословень, змушуючи мене заспокоїтися й ретельно порозмірковувати над собою, щоб я своєчасно змінив хибну точку зору, що стояла за моїм прагненням. Якби я не захворів, я б просто не зміг зовсім себе зрозуміти. Лише тоді я зрозумів кропіткий Божий намір, і раптом мої попередні непорозуміння й нарікання на Бога зникли. Натомість моє серце сповнилося вдячністю до Нього. Я зрозумів, що в майбутньому більше не можу висувати вимог до Бога, незалежно від того, вилікується моя хвороба чи ні. Натомість я мав належно вірити в Бога й коритися Йому. Через кілька днів батько відвіз мене до лікарні на лікування. Я молився до Бога: «Боже, я не знаю, з чим зіткнуся сьогодні в лікарні. Але я вірю, що в усьому є Твої благі наміри. Хоч би яким був мій стан, я готовий коритися Тобі». Лікар здивувався, коли побачив результати моїх аналізів, і сказав, що мій стан досить серйозний. Моя печінка була пошкоджена, і в мене було занадто багато вірусу гепатиту В, тому мені було потрібне термінове лікування. Почувши це, я трохи захвилювався, але незабаром зрозумів, що те, чи вилікується моя хвороба, у Божих руках. Усе, що мені лишалося зробити, це прийняти події, дозволивши їм іти своїм ходом і пройти лікування. А щодо майбутнього, я був готовий довірити це Богові. Коли я так подумав, то відчув спокій.
Пізніше я часто відчував неспокій у серці, думаючи: «Я просто сиджу вдома щодня і не можу виконувати свій обов’язок. Хіба я не стану зрештою сміттям? Бог не схвалить мене, якщо я не виконаю свій обов’язок». Я молився до Бога й шукав Його. Одного разу я прочитав слова Бога і знайшов шлях практики. Всемогутній Бог говорить: «Немає жодного зв’язку між обов’язком людини й тим, чи отримує вона благословення чи зустрінеться з лихом. Обов’язок – це те, що людина повинна виконувати; це її послане небом покликання, і їй слід виконувати його, не шукаючи винагороди, а також без жодних умов або відмовок. Тільки це можна називати виконанням свого обов’язку. Отримання благословень означає благословення, якими людина насолоджується, коли є вдосконаленою після того, як пережила суд. Зустріч із лихом – це покарання, яке людина отримує, коли її характер не змінюється після того, як вона пройшла через кару й суд, тобто коли вона не є вдосконаленою. Але незалежно від того, чи створені істоти отримують благословення чи зустрічаються з лихом, вони мають виконувати свій обов’язок, роблячи те, що вони повинні робити, і роблячи те, на що вони здатні; це – найменше, що має робити людина, людина, яка прагне до Бога» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Різниця між служінням утіленого Бога й обов’язком людини). «Якщо у своїй вірі в Бога та пошуку істини ти здатен сказати: “Хай би що Бог робив, якій би хворобі чи неприємності Він не дозволив мене спіткати, я мушу слухатись і залишатися на своєму місці як створіння. Передусім я мушу практикувати саме цей аспект істини – послух; я мушу втілювати його в життя та жити реальністю послуху Богові. Більше того, мені не слід відкидати те, що Бог мені доручив, і той обов’язок, який я повинен виконувати. Я мушу слідувати своєму обов’язку аж до останнього подиху”, – хіба це не свідчення? Коли в тебе такий стан і така рішучість, хіба ти ще можеш нарікати на Бога? Ні, не можеш. У такий час ти думатимеш: “Бог дає мені це дихання, Він забезпечував і захищав мене всі ці роки, Він забрав від мене багато болю, дав мені багато благодаті й багато істин. Я осягнув істини й таємниці, яких люди не розуміли поколіннями. Я здобув від Бога так багато, а значить, я мушу Йому віддячити! Раніше мій духовний стан був замалим, я нічого не розумів, і все, що я робив, кривдило Бога. Можливо, у майбутньому в мене не буде іншої нагоди віддячити Богові. Скільки б часу мені не залишалося жити, я мушу віддати для Бога ті невеликі сили, які маю, і зробити все, що можу, аби Бог побачив, що всі ці роки мого забезпечення не пройшли даремно, а принесли плоди. Нехай я принесу Богові розраду та більше не кривдитиму Його й не розчаровуватиму”. Чому б не думати саме так? Не думай про те, як спастися чи втекти, як-от: “Коли ж ця хвороба минеться? Коли це станеться, я зроблю все можливе, щоб виконувати свій обов’язок і бути відданим. А як я можу бути відданим, коли я хворий? Як я можу виконувати обов’язок створіння?”. Чи ти не здатен виконувати свій обов’язок, поки у тебе залишається хоч один подих? Чи ти здатен не ганьбити Бога, поки у тебе залишається хоч один подих? Чи ти здатен не нарікати на Бога, поки у тебе залишається хоч один подих, поки твій розум ясний? (Так.)» (Слово, т. 3. Промови Христа останніх днів. Тільки часте читання Божих слів і роздуми над істиною дають змогу знайти шлях, якому можна слідувати). Прочитавши Божі слова, моє серце прояснилося, і я зрозумів, що наш обов’язок не має нічого спільного з тим, благословенні ми чи страждаємо від нещастя. Виконання нашого обов’язку – це наша відповідальність і місія як створених істот; це просто те, що ми повинні робити. У своїх уявленнях я вірив, що доки я виконуватиму більше обов’язків, то врешті-решт отримаю благословення від Бога. Я думав, що це так само, як коли невіруючі працюють на свого начальника: що більше вони працюють, то більше їм платять. Насправді Бог ніколи не казав, що доки ми виконуємо свої обов’язки і виконуємо їх більше, Він схвалить нас і благословить. Це повністю ґрунтувалося на моїх уявленнях і фантазіях, і зовсім не відповідало істині. Виконання нашого обов’язку – це спосіб для нас прагнути до істини й бути спасенними у вірі в Бога. Якщо ми виконуємо свій обов’язок, але не прагнемо до істини, йдемо неправильним шляхом, і в наших розбещених характерах немає змін, то скільки б ми не виконували обов’язків, Бог ніколи нас не схвалить. Наприклад, я вірив у Бога вже кілька років і весь цей час виконував обов’язки в церкві. Однак я зовсім не зосереджувався на тому, щоб їсти й пити Божі слова для розв’язання свого розбещеного характеру. Мій намір у виконанні свого обов’язку завжди полягав у тому, щоб отримати благословення від Бога, і мій егоїстичний і жадібний розбещений характер зовсім не змінився. Коли на мене найшла хвороба і загрожувала моєму життю, я не міг не ремствувати й не нарікати на Бога. Хіба це не було бунтом проти Бога й опором Йому? Якби я й далі не прагнув до істини, то врешті-решт мій характер не змінився б, я не виявив би жодної справжньої покори чи страху Божого і не дав би жодного свідчення. У такому разі, хоч би скільки зусиль я докладав чи скільки обов’язків виконував, усе було б марно, і я не зміг би бути спасенним. Я подумав про Йова. У його час Бог не виконував багато роботи і не довіряв так багато людині. Життя Йова здебільшого полягало в тому, щоб пасти стада, але в його серці було місце для Бога; він мав богобоязливе серце. У своєму житті він часто шукав Божого наміру і ніколи не робив нічого, що ображало б Бога. Навіть коли на нього найшли випробування, і він утратив своє майно й дітей, і навіть коли його тіло вкрилося нестерпно болючими наривами, він ніколи не нарікав на Бога. Він усе одно зміг коритися Богові й славити Його ім’я. Фактичне втілення в життя Йовом стало свідченням перемоги Бога над сатаною, і він отримав Боже схвалення. Я завжди боявся, що не зможу більше виконувати жодних обов’язків і буду відсіяний. Це було моє уявлення. Обов’язки, які я міг виконувати, були обмежені через мою хворобу. Бог повністю усвідомлював мою ситуацію. Наприклад, деякі брати й сестри не можуть виконувати свої обов’язки, бо перебувають у в’язниці, але Бог ніколи не казав, що не схвалює їх. Бог оцінює людей не за тим, скільки обов’язків вони виконують; натомість Він дивиться, яким шляхом вони йдуть і чи змінюються їхні розбещені характери. Тепер усе, що мені залишалося, – це прийняти й коритися, зосередившись на тому, щоб їсти й пити Божі слова та прагнути до істини. Я прочитав цей уривок із Божих слів: «Не думай про те, як спастися чи втекти, як-от: “Коли ж ця хвороба минеться? Коли це станеться, я зроблю все можливе, щоб виконувати свій обов’язок і бути відданим. А як я можу бути відданим, коли я хворий? Як я можу виконувати обов’язок створіння?”. Чи ти не здатен виконувати свій обов’язок, поки у тебе залишається хоч один подих? Чи ти здатен не ганьбити Бога, поки у тебе залишається хоч один подих? Чи ти здатен не нарікати на Бога, поки у тебе залишається хоч один подих, поки твій розум ясний?». З Божих слів я зрозумів, що коли Бог вимагає від нас виконувати наш обов’язок, це означає практикувати істину й свідчити про Нього. Він не хоче, щоб люди гарували для Нього. Навіть якщо я ніколи не одужаю від своєї хвороби і більше ніколи не зможу виходити, щоб виконувати свій обов’язок, якщо я зможу відмовитися від наміру отримати благословення, перестати намагатися укладати угоди з Богом і зможу охоче коритися Йому, незалежно від того, чи отримаю я благословення чи нещастя, – це також обов’язок, який я повинен виконувати перед Богом. Хоч би як розвивалася моя хвороба в майбутньому, я мушу й далі щиро вірити в Бога та прагнути до істини. Коли я це зрозумів, моє серце справді просвітліло, і я більше не турбувався про те, чи одужаю. Це відчуття було схоже на полегшення й легкість після скидання важких кайданів.
Після цього я щодня складав для себе план. Я займався духовними роздумами, їв і пив Божі слова, співав гімни та вивчав редакторські техніки, живучи дуже насиченим життям. Пізніше я також практикувався в написанні проповідей для проповідування Євангелія. Сам незчувся, як забув про свою хворобу, а іноді, прокинувшись уранці, навіть забував прийняти ліки. Незабаром минув місяць, і настав час чергового обстеження. Я більше не нервував і не сподівався, що моя хвороба вилікується; я знав, що маю засвоїти уроки, незалежно від того, вилікується вона чи ні. Я мовчки помолився до Бога і спокійно пройшов обстеження. Коли я пішов за результатами аналізів, то побачив, що рівень моїх трансаміназ знизився до 34 одиниць на літр! Я побоявся, що неправильно прочитав, тому уважно перечитав ще раз. Там справді було 34 одиниці на літр! Робота моєї печінки нормалізувалася, і рівень вірусу гепатиту В також знизився до норми. Я не міг повірити в це, доки не вийшов з лікарні; це було схоже на сон. Цього місяця я найменш регулярно приймав ліки. Іноді я навіть забував приймати їх по два дні поспіль, але моя хвороба вилікувалася, а я цього навіть не помітив. У своєму серці я був упевнений, що це Божий вчинок. Я згадав слова Бога: «Серце і дух людини – у Божих руках, і все в її житті перебуває під пильним поглядом Бога. Незалежно від того, віриш ти в усе це або ні, все суще без виключення, живе чи мертве, буде зміщуватись, змінюватись, оновлюватись і зникати згідно з Божими думками. Саме так Бог володарює над усім сущим» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Бог – джерело людського життя). З Божих слів я зрозумів, що все суще, живе чи мертве, у Божих руках, і все змінюється відповідно до Божих думок. На них не впливають жодні інші чинники. Це Божа влада. Наприклад, те, чи зможу я вилікуватися, було в Божих руках. Коли я жив у неправильному стані, хоч би як я лікувався, хвороба лише погіршувалася, ніколи не покращуючись. Однак, коли я здобув певне розуміння себе і мій стан дещо змінився, я швидко одужав, хоча й нерегулярно приймав ліки. Який же всемогутній Бог, і які дивовижні Його вчинки! Я славив Бога від щирого серця. Ця хвороба тривала майже рік, і за цей час я багато страждав. Однак завдяки цьому досвіду я здобув певне розуміння Божої влади, і моя віра в Бога зросла, тож я відчув, що захворіти на цю хворобу було варто!
Через цю хворобу я зрозумів свої нечисті наміри в прагненні до благословень у вірі в Бога, а також чітко побачив свою потворну сторону: я був егоїстичним і мерзенним. Я побачив, що все, що робив Бог, було для того, щоб очистити мене, повести мене правильним шляхом віри в Бога і змусити мене жити з людськістю й розумом. Ця хвороба стала поворотним моментом на шляху моєї віри в Бога. Я справді відчув, що ця хвороба, яка спіткала мене, була Божим благословенням, і я дякую Богові від щирого серця!
